Сутність шукань героїв трагедії крізь призму їх монологів

2.2 Сутність шукань героїв трагедії крізь призму їх монологів

Головний герой трагедій В. Шекспіра – Гамлет. Його образ один з найскладніших і найбільш загадкових образів світової літератури. На наш погляд, характер героя є віддзеркаленням епохи в яку жив і творив письменник: неоднозначної та суперечливої. У різні періоди розвитку людства філософська думка знов і знов зверталася до образу данського принца, всякий раз знаходячи в нім відгук на найважливіші питання свого часу, оскільки його вустами автор роздумує над важливими суспільно значущими питаннями життя.

У своєму творі Шекспір показує послідовний розвиток характеру Гамлета. Він проходить шлях духовного самопізнання, шлях зростання, внутрішнього змужніння,він пізнає мудрість життя і його непрості закони. Хоча трагедія охоплює декілька місяців, але це був період справжнього перетворення героя з юнака, який ніколи не стикався з буденною реальністю життя , на мислителя, філософа, готову до дій людину.

На початку п’єси ми бачимо молодого студент Віттенбергського університету, що весь пішов в науку і роздуми, тримався далеко від придворного життя. В університеті, який на той час був одним із найбільш прогресивних навчальних закладів Європи, Гамлет сприйняв ідеали добра, правди, справедливості, честі, дружби, поваги до людини, ким би вона не була. Але доля приготувала герою тяжкі випробування. Гамлет раптово відкриває такі сторони життя, про які він не мав уявлення. З його очей немов спадає пелена. Йому відкривається жах непостійності матери, що вийшла повторно заміж, «не встигнувши зносити черевиків», в яких ховала першого чоловіка, жах неймовірної фальші і розбещеності всього датського двору (Полоній, Гільденстерн і Розенкранц, Озрік та інші). В світлі моральної слабкості матері йому стає ясно також етичне безсилля Офелії, яка, при всій її душевній чистоті і коханні до Гамлета, не в змозі його зрозуміти і допомогти йому, оскільки у всьому вірить і покоряється жалюгідному інтриганові - своєму батькові. Жахи життя розбили повітряний замок його ідеальних уявлень.

Вся повнота його потрясіння передається вже у його першому монолозі. У ньому ми бачимо наскільки тяжко принц розчарований недосконалістю життя, бачачи весь світ у темних фарбах:

«Які гидкі, мерзенні, недоладні,

Пусті для мене втіхи на цім світі!

Ганьба і сором! Це здичілий сад;

Лиш бур'яни, потворне й хиже зілля

Буяє в нім...»[2] [ І, 2]

Його сильно обурює аморальний вчинок матері, яка проміняла, за думкою Гамлета, ідеал благородної людини на чоловіка нікчемного за своїми якостями. Батько, на противагу нинішньому монарху, був для нього ідеалом монарха, поняття Гамлета про всі високі якості людини були втілені в ньому. Ось як він порівнює їх:

«Володар справжній, мов Гіперіон,

А нинішній - сатир супроти нього» [ І, 2]

Шлюб батьків здавався принцу досконалим. Про чистоту і силу кохання батька та матері він згадує:

«Мою він матір так кохав, що й легіт

Лиця її торкнутися не смів.

Чи згадувать?.. До нього так горнулась,

Немов жага у ній росла від того,

Чим гамувалась...» [ І, 2]

Він не розуміє як таке кохання, таку пристрасть можливо так швидко забути, як людина, яку він добре знав і кохав змогла настільки вражаюче змінитись:

«…Через місяць!

Ще ятрить сіль її нещирих сліз

Розчервонілі очі, а вона

Вже шлюб бере. О безсоромна хуткість:

Так поспішати в кровозмісне ложе!» [ І, 2]

У монолозі ми бачимо схильність Гамлета робити із поодиночних фактів широкі узагальнення. Так, недостойна поведінка матері приводить його до негативного судження про всіх жінок. Він болісно скрикує: «Зрадливість - ось твоє наймення, жінко!»

Таким чином, ми бачимо, що Гамлет – натура, наділена великою чуттєвістю, болісно сприймає жахливі явища, які з ним трапилися. « Його думки збуджуються не абстрактним спостереженням фактів, а глибоким переживанням їх» [4, ст.83]. Одне з найбільш значущих якостей Гамлета полягає у повноті відчуття життя, свого зв’язку з ним, в розумінні того, що все, що відбувається навкруги має велике значення і потребує від людини певного відношення до подій та людей.

Гамлет пережив два потрясіння – смерть батька та занадто швидкий другий шлюб матері. Але на його чекало ще одне потрясіння. Від тіні свого батька він дізнається, що його смерть була підступно вчинена руками його рідного брата Клавдія. Душевний стан Гамлет все більш ускладнюється. Він починає розуміти, що нікому, навіть рідній та близькій людині, не можна вірить. Все оточується здається йому породженням брехні та фальші. Пороки, що роз'їдають людські душі, сховані дуже глибоко. Люди навчилися приховувати їх. Тому Гамлет нарікає:

«О згубна, згубна жінка!

О гад, усміхнений, проклятий гад!

Мої таблички, запишім до вас,

Що можна все всміхатись і всміхатись

І бути гадом. В Данії принаймні» [І,5].

Він бачить Клавдія не тим негідником, чию підступність видно ззовні. Він – «усміхнений, проклятий гад», який ховає безсердечність та жорстокість під маскою благодушності, державної мудрості та веселості. Через це Гамлет стає пильніше придивлятися до всього, що його оточує, з підозрою відноситися до людей і бачити в них ворогів. Лише один Гораціо залишився його товаришем, якому він може повідати тривожні передчуття своєї душі.

Тінь батька покладає на плечі молодого принца тяжку задачу – помститися за його смерть (див. дод. 2). Цю задачу помсти Гамлет приймає з бурхливим запалом. Він переповнюється великим обуренням і показує повну готовність до виконання наміру:

«…З табличок пам'яті моєї

Зітру дотла всі записи пусті,

Всю мудрість книжну і усе минуле,

Всі молодості й досвіду відбитки;

Тепер це мало важить. А віднині

У книзі мозку запис лиш один -

Твій заповіт. Так буде, присягаюсь!» [І,5]

Таким ми бачимо Гамлета на початку п’єси. Студент Віттенберзького університету мріяв присвятити життя піднесеним ідеям і благородними намірам. Але тепер має жити у світі зла і присвятити свої духовні сили тому, щоб хитрувати, прикидатися не таким, яким він є, а найголовніше, він сам повинен стати творцем такого огидного йому зла. Він проклинає час, в який народився, проклинає те, що йому випало жити у світі, де цілком панує зло і де йому, замість того щоб жити благородним життям, на долі написано боротися проти зла. Але ми не можемо з упевненістю сказати, що Гамлет здатен легко і не задумуючись вирішити поставлену перед ним задачу. Він спочатку має осмислити все, що відбувається навкруги. Герой, опинившись відкрито перед реальністю, отримує можливість глибоко пізнати життя. Для нього осягнення всієї дійсності пов’язано з великим потрясінням. Але саме стикнувшись з протиріччями дійсності, люди позбавляються від ілюзій і починають розуміти життя.

У другій дії п’єси душевний стан героя кардинально змінюється. Про це ми дізнаємось від його коханої Офелії:

«Принц Гамлет - геть розхристаний, без шапки,

У непідв'язаних, брудних панчохах,

Обвислих, мов кайдани на ногах,

Блідий як сніг, колотяться коліна,

А на виду така страшна розпука,

Мов просто з пекла вирвавсь розповісти

Страшні страхіття,- увійшов до мене» [ ІІ, 1].

Полоній, якого вже давно хвилювали відносини дочки з принцом, миттєво висуває припущення: «3 кохання стратив глузд?» [ ІІ, 1]. Більше того, він бачить в цьому наслідок своєї заборони Офелії зустрічатися з Гамлетом.

Але чи насправді Гамлет втратив глузд? Це питання займає значне місце в шекспірознавстві [3, 4, 7, 14, 25]. Існує версія, що нещастя, які лягли на плечі молодого хлопця, спричинили потьмарення глузду. Але це твердження різко спростовується самим Гамлетом:

«Тут, як і там, боронь вас боже, друзі,

Хоч як би дико й дивно я повівсь

(Мені на думку може спасти згодом

Прикинутися дурником абощо)...» [І, 5]

З цих його слів видно, що божевілля – маска, яку Гамлет надягає на себе з певних причин.

Не Шекспір вигадав божевілля героя. Воно було вже в древній сазі про принца Амлета. Але той використовував божевілля, щоб приспати пильність свого ворога, щоб у слушний момент помститися йому. Гамлет Шекспіра не присипляє пильність Клавдія, а навмисно викликає його тривогу і підозри. Як відомо, розмови божевільного неможливо контролювати. Божевілля слугувало Гамлету для того, щоб прикидаючись божевільним, мати змогу говорити людям те, що він про них насправді думає.

Дізнавшись про те, що трупа акторів, що колись буда йому дуже до вподоби, прибула в Ельсінор, Гамлет радо зустрічає їх. Він просить актора прочитати монолог, розповідь якого входить в древню легенду, повну кривавих жахів та жорстокості. В ній грецький цар, який увірвався в Трою, переповнений жагою крові шукає свого головного ворога – троянського царя Пріама. Але знаходячи слабкого, нездатного для боротьби старця, він не поспішає вчинити помсту, але:

« …так, повагавшись, Пірра

Повстала мста до діла кличе знов.

Не падали і молоти циклопів,

Для Марса вічний панцер куючи,

Лютіше, ніж кривавий Піррів меч Пріама вразив» [ ІІ, 2].

За О.Анікстом, такий монолог був обраний невипадково. Він вважає, що, слухаючи монолог, Гамлет корить себе за бездіяльність. « Ми будемо недалекі від істини, якщо припустимо, що Гамлету хочеться бути таким ж месником, який зволікає, але тим сильнішим буде його удар, колі він нанесе його з такою ж невблаганністю» [4, ст.97].

У монолозі актора для Гамлета є ще одне важливе місце – це те, що говориться в ньому про дружину Пріама Гекубу. Ця частина монологу починається словами : «А хто, хто зрів царицю, вбиту горем!..» [ ІІ, 2] Гамлет реагує на це з подивом: «Царицю, вбиту горем?». А тим часом актор продовжує розповідати про горе Гекуби, яка бачить вбивство свого чоловіка:

«То зойк страшний, що вирвавсь у Гекуби,-

Як смертне їх зворушує хоч трохи,-

Залив би слізьми жар очей небесних

І збурив би богів» [ ІІ, 2].

Образ Гекуби – приклад вірної дружини. Але Гертруда не є Гекубою і через це біль і розчарування Гамлета у сімейних цінностях ще більше посилюється посилюється.

Як тільки Гамлет знову опиняється наодинці докори сумління наздоганяють його. Бачачи наскільки гостро актор перейнявсь подіями, змальованими в монолозі, принц вигукує:

«…Що б він вчинив,

Якби таку, як я, він мав причину?

Рікою сліз він затопив би сцену.

Потряс би глядачів громохким словом,

Поверг би винних в безум, чистих в жах,

Згнітив би нетямущих, скам'янив би

Всі вуха й очі, душі і серця» [ ІІ, 2].

Другий монолог Гамлета також, як і перший, сповнений обурення, але на цей раз воно направлене проти нього самого. Він докоряє собі за бездіяльність:

«…А я,

Ледащо, тугодум, безверхий бевзь,

Тюхтій оспалий, ні на що не здатний,

Марнію і мовчу; мовчу й за батька,

У кого владу та життя так підло

Украдено. Невже я боягуз?» [ ІІ, 2]

Як бачимо, Гамлет не із тих людей, які знаходять пороки тільки в інших. Він не менш суворий та безжалісний до самого себе, і ця риса характеру ще більше підкреслює благородство його натури.

Але у багатьох дослідників (Бєлінський, Гете) така поведінка героя викликала непорозуміння [6, 7]. Постає питання: чи є Гамлет безвольним по натурі, чи його душевний стан викликаний жахливими подіями, що впали на його плечі? На думку О. Анікста, відповідь може бути тільки одна. «До всіх відомих нам подій Гамлет був цільною гармонічною особистістю. Але ми зустрічаємо його вже тоді, коли ця гармонія похитнулась» [4, ст.90].

Гете вирішив, що Гамлетом оволоділа слабкість [6, ст. 307].

Бєлінський інакше пояснює стан Гамлета після смерті батька. Те, що Гете назвав слабкістю, на думку російського критика, «є розпад, перехід з дитячої, несвідомої гармонії духа в дисгармонію та боротьбу…І чим вище людина духом, ти жахливіше буває його розпад, і тим величніше буває його перемога» [7, ст. 292-293].

О. Анікст узагальнює подану Бєлінським концепцію психології героя. За нею, Гамлет проходить три стадії розвитку: гармонія, її розпад та відновлення.

На даному етапі ми бачимо Гамлета на другій стадії, стадії розпаду. Але дуже важливо правильно зрозуміти сутність терміну «розпад». О. Анікст показує, що під ним треба розуміти не моральний розпад особистості героя, а розпад духовної гармонії, яка раніше була йому властива. Порушилася колишня цілісність поглядів Гамлета на життя та дійсність [4, ст.91].

Хоча ідеали для принца залишилися колишні, але все, що він бачить у житті, суперечить їм. Його дух роздвоюється. Він впевнений в необхідності виконати обов’язок помсти, але це суперечить його моральним ідеалам: як людина доби відродження він визнає право кожної людини на життя.

Разом із тим у Гамлета були сумніви стосовно правдивості сказаного Привидом, які ми чуємо наприкінці другої дії п’єси в монолозі про Гекубу:

«…Ну, а привид -

Диявол, може? Має ж силу біс

Прибрати милий образ. Може, він

Мене, ослаблого в борні з журбою,-

А над такими душами він дужчий,-

Обманює для згуби. Ні, потрібне

Певніше опертя» [ ІІ, 2].

Тому герой вирішує за допомогою акторів показати королю п’єсу, в якій буде представлено точнісінько такий злочин, який скоїв Клавдій. У такий спосіб він хотів остаточно знайти докази вини короля в смерті свого батька. Принц говорить: «Вполюю я виставою сумління короля» [ ІІ, 2]. Також, як зазначає О. Анікст, у Гамлета своя етика помсти. Він жадає, щоб Клавдій знав, за що його очікує кара. Для Гамлета звичайне вбивство не було б справжньою помстою, адже перш за все він прагне збудити у Клавдія розуміння його вини, щоб він знав, що його карає не тільки Гамлет, а й моральний закон справедливості [4, ст.101].

На початку ІІІ дії ми зустрічаємо Гамлета в полоні його думок, які він виражає в своєму найбільш відомому монолозі. Цей монолог починається із запитання і весь пронизаний сумнівами.

Монолог «Бути чи не бути» – це кульмінаційна точка сумнівів Гамлета. Він виражає умонастрої героя в момент найвищого розкладу його свідомості, оскільки не на одне питання, поставлене ним, він не отримує відповіді.

Починається монолог з риторичного запитання: «Чи бути, чи не бути - ось питання…» [ІІІ, 1]. Ці слова Гамлета можна зрозуміти як роздуми про самогубство. Але далі герой сам розкриває сутність своєї фрази. «Бути» для принца значить «зітнувшись в герці з морем лиха, покласти край йому», а « не бути – це «коритись долі і біль від гострих стріл її терпіти» [ІІІ, 1]. Тут він вирішує для себе питання: чи боротися проти моря зла, чи ухилитися від боротьби? У боротьбі Гамлет бачить лише один вихід – смерть. І це не просто слова, адже ми вже побачили природну рису характеру героя все узагальнювати. Проблема помсти перетворюється для нього у нього до всесвітніх масштабів викорінення зла. Тому він розуміє, що не достатньо лише помститися за смерть батька, бо світове зло у такий спосіб не побороти (див. дод. 3). За таких обставин Гамлет звертається у бік смерті. І тут він виступає як філософ, задаючись питанням: що таке смерть? Принц знову бачить два можливих варіанта того, що чекає людину після смерті. Можливо смерть подібна до сну, є зануренням у небуття:

«…Заснути, вмерти –

І все. І знати: вічний сон врятує,

Із серця вийме біль, позбавить плоті,

А заразом страждань. Чи не жаданий

Для нас такий кінець?» [ІІІ, 1]

Але одразу в думках героя виникає інший варіант життя після смерті:

«…Ось в чім клопіт;

Які нам сни присняться після смерті,

Коли позбудемось земних суєт?» [ ІІІ, 1]

Його лякає те, що, можливо, жахи потойбічного життя можуть насправді виявитися ще страшнішими. Ось чому людина не може «простим лезом … собі здобути вічний спокій» [ ІІІ, 1]. Саме такою він бачить причину людських страждань. Адже інакше:

«…Хто стогнав би

Під тягарем життя і піт свій лив,

Коли б не страх попасти після смерті

В той край незнаний, звідки ще ніхто

Не повертався?» [ ІІІ, 1]

Тут також варто зазначити ще одну особливість характеру Гамлета. Він не тільки узагальнює поодиноку подію до всесвітніх масштабів, але й переймається долею всіх людей, які живуть в його час, і долею їх майбутніх нащадків. Це проявляється в тому, що коли він перелічує біди людей у цьому світі, жодне з них не відноситься до нього самого:

«Бо хто б терпів бичі й наруги часу,

Гніт можновладця, гордія зневаги,

Відштовхнуту любов, несправедливість,

Властей сваволю, тяганину суду,

З чесноти скромної безчесний глум…» [ ІІІ, 1].

Монолог Гамлета закінчується роздумами про природу вагань. Перед нами постає розум героя, який аналізує не тільки дійсність і своє положення в ній, але й характер своїх думок. Він намагається осмислити свої переживання та дати аналіз свого стану. Тут принц приходить до сумного висновку. Обставини вимагають від нього дії, але роздуми обтягують його волю:

«Так розум полохливими нас робить,

Яскраві барви нашої відваги

Від роздумів втрачають колір свій,

А наміри високі, ледь зродившись,

Вмирають, ще не втілившись у дію» [ ІІІ, 1].

Гамлет зізнається, що надлишок думок послаблює його здатність до дії, але він не відмовляється від свого обов’язку. Моральні принципи не дозволяють йому зробити жахливий вчинок і він весь час бореться із собою подумки.

Як вже було зазначено, монолог «Бути чи не бути» – момент найбільших роздумів і вагань героя п’єси. Але чи зупиняється думка Гамлета на цьому чи це лише перехідний етап до подальшого розвитку подій? Дія п’єси показує, що, наскільки б важливим не був монолог, наскільки б глибокими не були думки героя, на цьому духовний розвиток героя не завершується.

Далі у ході дії наступає кульмінаційний момент. Відбувається вистава п’єси, яка виконує функцію «пастки», щоб показати: винний король чи ні.

Поведінка Клавдія, який перервав виставу, не залишає ніяких сумнівів у його причетності до злочину. Бо як писав Й. Шиллер: «Істина – це дзеркало, відображення якого нестерпно для лицемірства». Тепер вони обоє, Гамлет і Клавдій, знають про одне одного головне.

Ця подія поселила в Гамлеті впевненість у вині короля, і тепер, здається, ніщо не може зупинити принца. Він зустрічає Клавдія, ідучи на зустріч до матері. Принц застає короля під час молитви. Але вбити Клавдія тепер – значить направити його душу до раю. Не такої помсти прагне Гамлет. Він жадає для вбивці батька найгіршої участі. Тому він залишає Клавдіє життя.

Король у свої молитві-монолозі відкриває всю сутність свого єства. «Пасткою» Гамлет хотів пробудити совість Клавдія. Але чи є в нього совість? Напевне, що ні. Він молиться не заради покаяння, а лише хоче скинути з себе провину. Дивлячись на свою руку, король питає: «Невже б забракло в небесах дощу / її омити, щоб була як сніг?» [ІІІ, 3] Оскільки Клавдій не хоче відмовитися від здобутків, які отримав кривавим шляхом, він не вірить у можливість свого прощення: «Чи ж можна / І розгрішитись, і спожити гріх?» [ІІІ, 3]. Тому, в роздумах впевнившись у безглуздості наміру вимолити прощення, король каже: «Слова, що без чуття в далеку путь / Я вирядив, до неба не дійдуть» [ІІІ, 3].

Монолог Клавдія є паралеллю до монологу Гамлета «Бути чи не бути». Їх порівняння відображає різницю моральних цінностей двох героїв. Але у цих монологах існує одна подібність. В них обидва герої вирішують для себе, як їм поводитися: Гамлет – чи іти на ризик пов'язаний з боротьбою, а Клавдій – чи визнати провину і покаятися? Обидва монологи виявляють внутрішній світ персонажів, шляхетність одного і ницість іншого.

Ці два монологи переплітаються ще в одному аспекті. В них викриваються пороки людського суспільства. Як Гамлет нарікає на «гніт можновладця», «гордія зневаги», «Властей сваволю», « тяганину суду» [ ІІІ, 1], так і Клавдій говорить:

«На цім продажнім світі золотою

Рукою злочин відхиляє суд

І нечестиво надбаним багатством

Закон купує» [ІІІ, 3].

Але король, на відміну від принца, не нарікає на недосконалість суду та влади. О. Анікст пише: «Він вважає, що в порочному світі несправедливість природна, і якщо гріх має підтримку закону, то чому б і йому не заручитися підтримкою небес» [4, ст.173].

Упевненість у причетності короля до смерті батька, породжує в Гамлеті більшу рішучість:

«…Тепер я б міг

Напитись крові теплої й такого

Накоїти, що білий день здригнувся б,

Уставши вранці» [ІІІ, 2].

Він жорстоко відкриває очі матері на її пороки; думаючи, що за завісою у спальні матері стоїть Клавдій, вбиває Полонія.

Але Клавдій діє швидше ніж Гамлет. Він наказує Розенкранцу та Гільденстерну доправити принца до Англії, начебто щоб не терпіти «риск безуму» [ІІІ, 3]. Насправді Клавдій надсилає королю Англії, як своєму васалу, листа, в якому наказує вбити Гамлета.

Принц зрозумів намір короля і влаштовує все на свою користь. Покараними залишаються змовники короля, Розенкранц і Гільденстерн.

Після цих подій починається нова, завершальна фаза дії в трагедії. У ній ми бачимо Гамлета на рівнині в Данії. Він спостерігає прохід військ Фортінбраса територією Данії на війну до Польші. Для принца це спричинило новий привід для роздумів.

Він, порівнюючи себе з мужнім, відважним та честолюбним Фортінбрасом та його безстрашним військом, як і в монолозі першого дії, Гамлет знову дорікає собі:

«…У мене Забито батька, матір у ганьбі,

І серце, й розум збурені до краю,

А я, приспавши їх, дивлюсь байдуже

На тисячі приречених людей,

Що ради вигадки й пустої слави

В могилу йдуть, як в постіль…» [ІV, 4].

І дійсно вже пройшло не мало часу з того моменту, коли Гамлет заприсягся в будь-що помститися за підступну смерть батька. Як і в монолозі «Бути чи не бути» він замислюється над питаннями, які вже давно хвилюють його. Розум для нього – це найвища відзнака людини, і сила його в тому, що він знаходить рішення життєвих питань і показує людині дорогу до дії:

«Чи ж то людина, хто найбільшим благом

Вважає їжу й сон? Тварина, й годі.

Творець, який думками наділив нас, -

Що бачить крізь віки, дав не на те

Нам здібності та богорівний розум,

Щоб гнив він у безділлі» [ІV, 4].

Цей монолог є своєрідним продовженням монологу «Бути чи не бути». Роздуми про природу вагань, якими завершується монолог «Бути чи не бути», у цьому монолозі показуються так:

«…Чи тваринне

Тут забуття, чи полохка розважність,

Що без кінця все зважує кінець?

На частку глузду міркування містить

Три частки боягузтва» [ІV, 4].

Тут вже дається чітка відповідь на те, що в монолозі «Бути чи не бути» залишилося невирішеною проблемою:

«…Я не знаю,

Чому лише тверджу: «Це слід зробити»,

Дарма що є причина, воля й сила,

Аби зробити…» [ІV, 4].

Але наприкінці твору він нарешті знаходить у собі тверду рішучість: «О, вже час, / Щоб роздум мій чи вбравсь у кров, чи згас!» [ІV, 4].

Повернувшись додому Гамлет, переживає ще одне потрясіння: померла Офелія. ЇЇ брат Лаерт, вважаючи Гамлета винуватцем всіх лих своєї сім’ї, викликає принца на дуель. Гамлет, хоч і усвідомлюючи жах і несправедливість своїх вчинків стосовно Офелії та Полонія, погоджується на двобій. Саме це і потрібно було підступному Клавдію. Він підготував для свого племінника подвійну пастку: налив до бокалу вина, призначеного принцу, отрути та отруїв меч Лаерта, яким він мав вбити Гамлета.

В заключній частині трагедії доля внесла свої корективи. Вино з отруєного бокалу вирила Гертруда, Гамлет і Лаерт поранили одне одного отруєним мечем, а Клавдій врешті-решт отримав справедливе покарання. Тепер, коли Гамлет помирає, йому важливо, щоб всі пізнали суть таємниць королівської родини. І це він заповідає своєму другові Гораціо.

Отже, ми бачимо, що хоча автор змальовує трагічне бачення сучасної йому дійсності, він сподівається, що у майбутньому прийдуть люди, які змінять суспільство на краще.

Висновки

 

У курсовій роботі були досліджені такі моменти: жанрова специфіка трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський», аспекти творчості письменника та соціокультурні особливості епохи, в яку він творив. Розглядаються погляди багатьох світових критиків на дану трагедію та її проблематику, а також функції монологів у трагедії.

У ході роботи було з’ясовано, що, хоча дія трагедії сягає Середньовіччя, її зміст пронизаний гуманістичними ідеями доби Відродження. Досліджуючи цю епоху, ми дійшли висновку, що це дуже суперечливий етап розвитку суспільства. З одного боку, її творці, гуманісти, поставили людину в центр всесвіту, вірили в її безмежні здібності, боролися за її політичне та духовне розкріпачення, за рівність людей у суспільстві. З іншого боку, більшість ідей гуманістів були утопічними через грандіозну невідповідність ренесансних уявлень реальності.

Аналізуючи творчість В. Шекспіра, ми з’ясували, що у ній відображені як здобутки так, і слабкості та обмеженості епохи Відродження. Це у повній мірі можна побачити у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський». Головний герой втілює філософську концепцію Шекспіра: жити потрібно за законами власної совісті. Образ головного героя у ній зображений у жорстоких протиріччях, які є відображенням поглядів драматурга на суперечливий характер сучасної йому епохи.

Під час розгляду художніх особливостей трагедії «Гамлет, принц Датський» ми визначили, що це є поетична драма, в основі якої лежить зображення кризи гуманістичного світогляду в епоху Пізнього Відродження. Художньою особливістю твору Шекспіра є те, що він уявляє собою філософську трагедію, тобто відображає пошуки відповідей на питання суперечливості людського існування. Образ Гамлета увійшов у світову літературу як вічний образ, оскільки містить у собі невичерпні можливості філософського осмислення буття.

Монолог як один із драматичних прийомів покликаний зобразити у трагедії всю складність ідейної суті трагедії «Гамлет, принц Датський». Монологи головних героїв, які є предметом дослідження роботи у загальному значенні в трагедії набувають узагальнюючого значення, концентруючи у собі вічні морально-філософські проблеми: життя і смерті, кохання і зради, волі та насилля, правди і лицемірства, совісті і ницості. Саме через монологи головних героїв ми можемо зрозуміти філософію головного конфлікту трагедії через призму сприйняття автора, а також простежити розвиток характерів героїв.

Список використаних джерел та літератури

 

1.  Алексеев М. П., Жирмунский В. М., Мокульский С. С., Смирнов А. А. Істория зарубежной литературы. Средние века и Возроднение Учеб. для филол. спец. вузов. М., Висшая школа, 1978.

2.  Андреев Л.Г., Косиков Г.К., Пахсарьян Н.Т. и др.. Зарубежная литература второго тысячелетия. 1000-2000: Учебное пособие /. / Под ред. Л.Г. Андреева, М.: Высшая школа, 2001

3.  Анненский И., Проблема Гамлета. Вторая книга отражений, М., Наука, 1979

4.  Аникст А. А. Трагедия Шекспира «Гамлет»: Лит. комментарий. — М.: Просвещение, 1986.

5.  Аникст А., Творчество Шекспира. М., Художественная литература,1963.

6.  Белинский В. Г. “Гамлет”, драма Шекспира. Мочалов в роли Гамлета. М., Государственное издательство художественной литературы,1948

7.  Белинский В. Г. Полн. собр. соч., Белинский В. Г. Полн. собр. соч. в 13-ти тома,. т. ІІ. М., 1953—1959..

8.  Беляева Н., Шекспир. «Гамлет»: проблемы героя и жанра. Литература, № 33, 2001

9.  Борецький М. Доба європейського Відродження, Тема. На допомогу вчителю зарубіжної літератури, 2002

10.  Бартошевич А. В. Шекспир на английской сцене. Конец XIX — первая половина XX в. — М.: Наука, 1985.

11.  Берджесс Э. Уильям Шекспир: Гений и его эпоха. — М.: Терра, 2001.

12.  Болотов В. Вильям Шекспир. Настоящему и будущим поколениям. — Пермь: Звезда, 2000.

13.  Брандес Г. Шекспир. Жизнь и произведения. — М.: Алгоритм, 1997.

14.  Верцман И. Е. «Гамлет» Шекспира. — М., 1964.

15.  Выготский Л. С. Анализ эстетической реакции: Трагедия о Гамлете. Психология искусства. — М.: Лабиринт, 2001.

16.  Гарин И. Н. Шекспир. — Харьков: Гаринздат, 1998.

17.  Гром'як Р. Т., Ковалів Ю. І. та ін. Літературознавчий словник-довідник, — К., Академія, 1997.

18.  Дубашинский И. А. Вильям Шекспир: Очерк творчества. — 2-е изд. — М.: Просвещение, 1978.

19.  Козинцев Г. М. Наш современник Вильям Шекспир. — 2-е изд., перераб. и доп. — Л. — М.: Искусство, 1966. Магалиф А.Ю.

20.  Маршак С. Я. Выступление на шекспировской конференции в Стратфорде-на-Эйвоне Собрание сочинений в восьми томах. Т. 6.М., "Художественная литература", 1971.

21.  Мацохейн Б. Кто этот господин?: Беседы о Вильяме Шекспире, его эпохе, … — М., Топливо и энергетика, 2001.

22.  Морозов М. М. Театр Шекспира. — М.: Всероссийское театральное общество, 1984.

23.  Пимонов Б. Загадка Гамлета. — М.: М. И. П., 2001.

24.  Соколянский М. Г. Перечитывая Шекспира: Работы разных лет. — Одесса: АстроПринт, 2000.

25.  Урнов М. В., Урнов Д. М. Шекспир. Движение во времени. — М.: Наука, 1968

26.  Холлидей Ф. Е. Шекспир и его мир. — М.: Радуга, 1986.

27.  Чернец Л.В., Хализеев В.Е., Бройтман С.Н. и др. Введение в литературоведенье. Литературное произведение: основные понятия и термины: Учеб. Пособие / / Под ред. Л.В. Чернец. – М. : Высш. шк., 1999

28.  Шведов Ю. Ф. Эволюция шекспировской трагедии. — М.: Искусство, 1975.

29.  Шестаков, В.П. Английский акцент = English accent : англ. искусство и нац. характер / В. П. Шестаков. - М. : РГГУ, 2000.

30.  Вильям Шекспир. К четырёхсотлетию со дня рожденья. 1564—1964. исследования и материалы. — М.: Наука, 1964.

31.  Всесвітня література в середніх навчальних закладах України» 2000, № 10. – http://school.xvatit.com.

32.  Іван Франко і світова культура. – http:// ua.textreferat.com/referat-14067-7.html

33.  Ковбасенко Ю.І. Доба європейського Відродження (Ренесансу), її хронологічні межі. Ідейний рух гуманізму. Роль античності. Скарби культури Ренесансу. – http://school.xvatit.com.

34.  Магалиф А. Ю. Патографический портрет Гамлета, Независимый психиатрический журнал, М., 2003. http://www.magalif.ru/?an=coll_gamlet

35.  Тема. На допомогу вчителю зарубіжної літератури, 2002. – http://school.xvatit.com.

Анотація

 

Титар К. А. Монолог і його функції в трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський»: Курсова робота. – Дніпродзержинськ: ДДТУ, 2010. – 50с.

Курсова робота є дослідженням монологу та його функцій в трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський». У роботі розглядаються художні особливості трагедії «Гамлет, принц Датський» та загальна характеристика монологу як драматичного прийому. Проаналізований образ головного героя трагедії крізь призму його монологів. Розглянуто відображення поглядів В. Шекспіра на суперечливий характер епохи Відродження.

Ключові слова: ТРАГЕДІЯ, ВІЧНІЙ ОБРАЗ, МОНОЛОГ, ГОЛОВНИЙ КОНФЛІКТ, ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ, ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ПРОБЛЕМИ, ДВІЙНИЦТВО .

Реферат

Курсова робота складається з 50 сторінок, 35 використаних джерел, 3 додатків, анотації, реферату.

Перелік ключових слів: ТРАГЕДІЯ, ВІЧНІЙ ОБРАЗ, МОНОЛОГ, ГОЛОВНИЙ КОНФЛІКТ, ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ, ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ПРОБЛЕМИ, ДВІЙНИЦТВО.

Тема курсової роботи: «Монолог і його функції в трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський». Ця тема обрана у якості теми для курсової роботи, бо, незважаючи на те, що творчість В. Шекспіра – достатньо освітлений в літературознавстві матеріал, існує деяка суперечливість поглядів на образи і характери головних героїв та функції їх монологів у відомому творі Шекспіра.

Об’єкт дослідження – гуманістична наснага та філософський зміст головного конфлікту трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський», проблема морального вибору і вчинку головних героїв.

Предмет дослідження – монолог і його функції в трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський».

У вступі подається стислий аналіз суспільних тенденцій у XVI – XVII ст., обґрунтовується актуальність даного дослідження, яка полягає у недостатньому вивченні функцій монологів у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський», окреслюється мета дослідження, а саме – проаналізувати функції монологів у творі «Гамлет, принц Датський». Також виділяються основні завдання , об’єкт та предмет дослідження. У вступі зроблено огляд методів дослідження, серед яких провідним є історичний та порівняльний методи. Обґрунтовується наукова новизна та практична цінність роботи.

У першому розділі подається загальний огляд епохи Відродження та її особливості в літературному процесі Англії на прикладі творчості В. Шекспіра. Детально подається аналіз поглядів драматурга на суперечливий характер сучасної йому епохи. Таким чином, перший розділ роботі допомагає сформувати уявлення про особистість письменника та про епоху епоху зображену у досліджуваному творі.

У другому розділі безпосередньо проводиться дослідження функцій монологів у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський». З цією метою визначаються художні особливості трагедії, аналізуються теми добра і зла, життя і смерті, кохання і зради, а також проблема морального вибору і вчинку крізь призму монологів головних героїв твору. Таким чином, другий розділ курсової роботи повність присвячений дослідженню монологу та його функцій у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський».

Матеріал курсової роботи представляє практичну цінність для вивчення курсу «Історія зарубіжної літератури» студентам філологічних факультетів університетів, а також студентам спеціальності «Переклад».

Додатки

 

Додаток 1

Даніель Макліз. Сцена з трагедії «Гамлет, принц Датський»

Додаток 2

 

Вільям Блейк. «Гамлет і Тінь його батька» 1806.

Додаток 3

Гравюра Дж. МакКарделла «Гамлет» В. Шекспіра».

[1] Тут і далі переклади тексту цитат на українську мову – мої – К. Титар

[2] Тут і далі переклад художнього тексту трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський» на українську мову – Л. Гребінка