Механізм врегулювання конфліктів в рамках організації Ліги Арабських Держав

1. Механізм врегулювання конфліктів в рамках організації Ліги Арабських Держав

1.1 Інституційна система ЛАД

Інституційна структура Ліги Арабських Держав обумовлена особливостями становлення та функціонування цієї організації. З концептуальної точки зору, створення Ліги у її сьогоднішньому вигляді є компромісом між двома основними теоретичними поглядами – «єдиного територіально – національного і культурного простору арабського світу» (نطولا) та «держави – країни» (روقلا) [1]. Важливо мати на увазі, що Ліга функціонує згідно з принципом поваги до незалежності та суверенітету кожного її члена. Саме це зумовлює колегіальність та представницький характер організації. Відносно велика, як для регіональної організації, кількість членів та розбіжності у їх позиціях щодо регіональних проблем частково є передумовами набуття Нарадою керівників держав та урядів де – факто статусу головного органу Ліги. Поки що це не знайшло відповідного юридичного оформлення в конституційному документі організації, Пакті Ліги, прийнятому 22 березня 1945 року. Характерною рисою структури Ліги є її постійна еволюція та видозмінення, які відбуваються як під дією зовнішнього фактору (насамперед, арабо – ізраїльського конфлікту), так і внутрішнього (зростання кількості суб’єктів та розширення системи міжарабських відносин).

Варто згадати і про такий аспект, як власне форму союзу чи об’єднання. Саме це питання викликало багато суперечок на етапі становлення Ліги. Тоді, на початку 40-х років, майбутні держави – засновниці мали два різних погляди на те, яка інституційна структура Ліги була б найбільш доцільною. Перший варіант – це союз, що передбачав би наявність виконавчої влади. Остання, в свою чергу, спиралась би на асамблею чи подібний до неї орган, в якому держави – учасниці були б представлені пропорційно чисельності їх населення та розміру бюджетів. Передбачалось також утворення центрального комітету, рішення якого були б обов’язковими для всіх держав, навіть якщо самі держави з цими рішеннями не згодні. Згідно з другим варіантом, майбутній союз міг би обійтись, принаймні, на перших порах, без виконавчої влади. Рішення організації мали б обов’язковий характер лише для тих держав, які з ними згодні. Норма представництва – одна для всіх. Більшість арабських держав підтримали, власне, другий варіант. [2] Тому підхід держав – членів Ліги до об’єднання можна назвати функціональним – поглиблення співробітництва в пріоритетних галузях мало бути підґрунтям, фундаментом для утворення певної форми політичного союзу, спільних органів, можливого набуття організацією наднаціональних рис. Федеративний підхід більшістю держав вважався небажаним і навіть шкідливим, що не позбавлено сенсу, з огляду на негомогенність регіону в економічному, політичному, соціальному та ресурсному відношеннях. Звідси бере початок концепція «економізації політики» – ідея взаємозалежності і формування регіонального економічного ядра, навколо якого сформувалась би нова регіональна система міжнародних відносин, подібно тому, як це сталось з Європейським Союзом. Представники Саудівської Аравії вважали, що об’єднання арабських народів в єдиній державі може призвести до конфлікту і пропонували для початку розвивати міжарабську співпрацю з економічних та культурних питань, а розгляд проблеми політичної співпраці відкласти на майбутнє. Отже, сама форма об’єднання та інституційна структура ЛАД були зумовлені особливостями інтеграційного процесу в регіоні та його потребами на певний момент часу. Фактор збереження дружніх відносин між державами та недопущення конфліктних ситуацій відігравав в даному випадку одну з ключових ролей. [3]

На сьогодні членами Ліги є 20 суверенних держав і одне державно – політичне утворення (Держава Палестина, представлена Організацією Визволення Палестини). Первинними членами ЛАД є сім держав – Єгипет, Ірак, Ліван, Сирія, Саудівська Аравія, Йорданія (на момент підписання угоди про створення ЛАД – тоді ще Трансйорданія) та Ємен (в 1990 році Південний Ємен об’єднався з Північним). Пізніше до Ліги приєдналися: Лівія (1953), Судан (крім півдня та центра країни) (1956), Марокко та Туніс (1958), Кувейт (1961), Алжир (1962), Бахрейн, Катар, Оман и ОАЕ (1971), Мавританія (крім півдня – 1973), Сомалі (1974) та Джибуті (1977). ОВП приєдналася до Ліги у 1976 році. [4]

Що ж до керівних органів Ліги, то до них на сучасному етапі належать: вищезгадана Нарада керівників держав та урядів (діє з 1964), Рада ЛАД, Рада спільної оборони, Економічна та соціальна Рада та Генеральний секретаріат. Фактично всі ці керівні органи, окрім Економічної та Соціальної Ради, володіють механізмами і важелями для здійснення функцій підтримання миру та вирішення конфліктів всередині Ліги. По-перше, Рада Ліги може скликатись на надзвичайну сесію на вимогу щонайменше двох членів організації у будь – який час, коли цього вимагатимуть обставини, або ж на вимогу одного члена організації, якщо він зазнає агресії або ж знаходиться під загрозою нападу (зазвичай Рада збирається на чергові сесії двічі на рік – у березні та жовтні). В Пакті також передбачено ситуацію, коли уряд країни, яка стала жертвою агресії, не в змозі підтримувати зв’язок із Радою – тоді право вимагати негайного скликання Ради матиме будь – яка інша держава – член Ліги. Механізм прийняття рішень протягом періоду функціонування Ліги видозмінювався; наразі процедура голосування залежить від характеру проблеми, що винесена на розгляд – рішення можуть бути прийняті як на основі одностайності, так і більшістю голосів. Одностайності вимагають рішення, що стосуються агресії або загрози агресії проти однієї з держав – членів Ліги, а в тому випадку, якщо агресором є держава – член ЛАД, то її голос не береться до уваги. Більшістю голосів можуть бути прийняті обов’язкові для виконання рішення, що стосуються питань персоналу, бюджету, внутрішнього регламенту та закритих сесій. Такий метод прийняття рішень, як більшість у дві третини голосів, використовується для внесення змін та доповнень до Пакту ЛАД, а також призначення Генерального секретаря організації. Як у багатьох інших міжурядових організаціях, у ЛАД зберігається порядок, згідно з яким рішення Ради ЛАД, прийняті одноголосно, є обов’язковими для всіх держав – членів Ліги; рішення ж, прийняті більшістю голосів, обов’язкові лише для тих держав, які за них голосували. Рада, по суті, стала центральним елементом системи колективної безпеки Ліги і має широкі повноваження щодо врегулювання конфліктних ситуацій. [5]

Створення Ради Спільної Оборони, а також Економічної та Соціальної Ради, а разом з ними і Постій ного Військового Комітету, і Консультативної Військової організації, було закріплено у Договорі 1950 року про спільну оборону та економічне співробітництво. Його підписання членами ЛАД, було, у свою чергу, зумовлено об’єктивними тенденціями міжнародного життя та розвитком подій на Близькому Сході, зокрема. Після першої арабо – ізраїльської війни 1948–1949 та поразки у ній арабських держав на передній план вийшло об’єднання зусиль арабських держав у сфері обороноздатності та у військовій сфері. Відповідно, змін вимагала сама структура ЛАД – необхідно було створити ефективну систему колективної безпеки. Її основою стала Рада Спільної Оборони, що складається з міністрів закордонних справ та міністрів оборони арабських країн. Згідно зі статтею 6 Договору, Рада Спільної Оборони діє під безпосереднім керівництвом Ради ЛАД та уповноважена надавати допомогу арабським країнам, що зазнали агресії; вживати заходів колективної самооборони для відбиття агресії та відновлення миру і безпеки; організація співробітництва та координування зусиль держав – членів для досягнення вищезазначених цілей. Рішення Ради спільної оборони, прийняті більшістю у дві третини голосів, є обов’язковими для всіх учасників Договору (це закріплено у п. 3 статті 7). [6] Ще одним органом забезпечення колективної безпеки став Постійний військовий комітет – один з постійних комітетів Ліги, що складається із представників генеральних штабів країн – учасниць. До компетенції цього органу входить: розробка планів спільної оборони; здійснення заходів з підвищення боєздатності збройних сил країн – учасниць Договору; підготовка планів та організація спільних навчань і маневрів тощо; поточне та щорічне звітування Раді спільної оборони про результати своєї роботи. Роботу Постійного військового комітету контролює Консультативна військова організація – військова нарада начальників генеральних штабів збройних сил країн – учасниць Договору, створена відповідно до додаткового протоколу №1 до Договору про спільну оборону та економічне співробітництво. Підписання Договору і заснування з його допомогою нових структурних підрозділів організації стало спробою виправити помилки, яких припустилась спільнота арабських народів протягом першої Палестинської війни і створити автоматичну систему колективної безпеки.

Загалом, інституційна структура Ліги та механізм прийняття рішень у ній відображають потреби організації та її характерні особливості організації. Фактором, який ускладнює процес прийняття рішень всередині Ліги, є диференційована система голосування, коли обов’язковими є лише рішення, прийняті одностайно, а ті, що прийняті більшістю голосів – лише для тих держав, що за них голосували. З іншого боку, цей принцип голосування не дає зовсім завести голосування у глухий кут, адже одностайність, особливо з приводу конфліктних ситуацій, трапляється нечасто, тим паче в таких негомогенних організаціях, як ЛАД. Можна також стверджувати, що Ліга досить гнучко реагує на потреби на виклики часу: коли того вимагали обставини, були сформовані і Рада Спільної Оборони, і Економічна та Соціальна Ради, а разом з ними і Постійний Військовий Комітет, і Консультативна Військова організація; змінився статус Наради керівників держав і урядів. Тому є підстави характеризувати Лігу як організацію, що розвивається згідно з тенденціями міжнародного життя та подіями регіонального масштабу.