Позиція Ліги Арабських Держав під час криз у Перській затоці 1961 та 1990 років

2.4 Позиція Ліги Арабських Держав під час криз у Перській затоці 1961 та 1990 років

Події в Перській затоці, спровоковані конфліктом між Іраком і Кувейтом на початку 90-х років, сколихнули увесь арабський світ, не залишивши байдужими ні окремі арабські країни, ні їх міжнародні організації. По суті, арабське співтовариство до кінця поточного століття зіштовхнулося з небаченим в історії арабського світу явищем, коли конфлікт вибухнув між двома спорідненими країнами, які в арабській політичній термінології мають статус «сестринних». Напад Іраку на Кувейт із метою анексії його викликало справжній шок серед арабів, поставивши їх перед особою зовсім нової ситуації, Тоді міжарабська єдність, не встигнувши перейти в практичну площину, піддалося винятково сильному випробуванню, перевернувши всі вистави про майбутні шляхи розвитку арабського миру й поставивши під сумнів реальність панарабських гасел, які служили платформою для об’єднання для арабів протягом багатьох десятиліть їх боротьби проти колоніалізму, за національний суверенітет і економічну самостійність.

В цьому контексті варто коротко згадати, що події 1990 року не є безпрецедентними – у 1961 році вже мала місце конфліктна ситуація між цими двома державами. Це сталося після того, як 19 червня 1961 року Кувейт проголосив свою незалежність і висловив бажання приєднатися до ЛАД. Ірак в особі генерала А.К. Касема та його уряду заперечив право Кувейту самостійно діяти на міжнародній арені. Через наявність на кувейтській території британських військ та неможливість дійти згоди у Раді Безпеки ООН передала це питання на розгляд ЛАД. [42] У прийнятій 20 липня того ж року резолюції ЛАД зазначалось, що Кувейт приймається до лав цієї організації, і йому надаватиметься на його прохання допомога у справі збереження суверенітету, а кувейтський уряд, у свою чергу, повинен докласти зусиль для виводу британських військ зі своєї території. Тоді іраксько – кувейтська криза інспірувала ще один важливий крок – створення Об’єднаних Сил Ліги Арабських Держав з контингентів ОАР, Саудівської Аравії, Судану, Іорданії та Тунісу для розміщення їх на території Кувейту. Після того, як Об’єднані Сили ЛАД зайняли позиції вздовж кордону з Іраком, Великобританія почала вивід своїх військ з території Кувейту. Після повного завершення їх виводу 11 жовтня 1961 року обсяг Об’єднаних арабських військ теж почав зменшуватись. А після військового перевороту в Іраку в лютому 1963 та визнанням ним Кувейту як незалежної держави, територію Кувейту залишили всі арабські військові контингенти. Такий крок, як розміщення Об’єднаних арабських сил, розглядається по – різному: і як колективна самооборона, і як прояв дії системи колективної безпеки, але частіше за все – як операція з підтримки миру, спрямована на запобігання конфлікту, а не на ведення бойових дій. [43]

Проте ситуація 1990 року була набагато напруженішою. Сам факт нападу Іраку на Кувейт виявився досить показовим. Він продемонстрував не тільки наявність великих протиріч в арабському середовищі, але й абсолютну готовність пожертвувати загальноарабськими ідеалами заради досягнення матеріальної вигоди. Інакше кажучи, можна, очевидно, сказати, що цей факт міжнародного й міжарабського тероризму виявив глибокий розкол в арабських рядах, який тільки підсилив відцентрові тенденції в арабськім співтоваристві, зайвий раз підтвердивши, що воно несе на собі специфічні риси розірваної нації, а об’єднавчі стимули не досягли того ступеня зрілості, при якому можуть служити завданням об’єднання арабів у єдиний конгломерат у соціально-економічному й суспільно-політичному плані. Занадто роз’єднаними залишаються вони й донині, занадто велика різниця між національними інтересами різних учасників загальноарабського процесу й занадто важко консолідувати різні підходи в єдинім руслі руху за єдиний арабський світ.

У зв'язку із цим була виявлена й досить неоднозначна позиція різних арабських країн стосовно цієї кризи в Перській затоці. У цілому негативна, вона, проте, з ряду моментів містила різні оцінки. Їх безкомпромісність і ступінь твердості змінювалися залежно від того, наскільки далеко ті або інші арабські режими перебували від центру конфлікту. У ході конфлікту виявилося, що цілий ряд арабських країн у набагато більшому ступені стурбований інтересами матеріального або іншого порядку, а загальноарабську ідею зближення або відкидає, або не візьме до уваги в якості вартої того, щоб боротися за її втілення [44].

Безсумнівно, вагома роль у формуванні загальноарабської позиції по конфлікту належить Лізі арабських держав, яка досить оперативно відгукнулася на, що вибухнули події в регіоні. Тим більше, що згідно зі статтями 52 – ой і 53 – їй Статуту ООН ЛАГ є однієї з регіональних організацій, які здатні розв’язати регіональний конфлікт. Однак низька дієздатність ЛАД і її функціонування в дорадчому режимі заважали їй займатися цим успішно настільки, щоб дієво втрутитися в конфлікт.

3 серпня 1990 р. на своєму засіданні Рада ЛАГ прийняв більшістю голосів наступні рішення: засудити іракську окупацію Кувейту, зажадати від Іраку негайного й беззастережного виводу військ до границь, що існували до 1 серпня 1990 року; Рада ЛАД підтверджувала необхідність збереження суверенітету Кувейту й безпеки в рамках регіону інших країн – членів організації. У той же час Рада ЛАД виражала категоричне неприйняття будь-якого іноземного втручання в справи арабських країн. Це, безсумнівно, вказує на те, що ЛАД ще не усвідомила масштаби драматичних подій і не могла оцінити розмір погрози регіональної безпеки. Ці рішення були прийняті Радою ЛАД через день після прийняття Радою Безпеки ООН резолюції №660, у якій говорилося про беззастережне і негайне виведення іракських сил з Кувейту. У резолюції також містився заклик розв'язати цей конфлікт за допомогою ЛАД при опорі на згадані статті Статуту ООН.

10 серпня 1990 р. у Каїрі відбулася зустріч у верхах глав арабських держав. Після її завершення була опублікована заява, яку підписали 13 країн – учасників. Заява концентрувалася на тому, щоб: підтвердити розв'язок Ради Ліги від 3 серпня 1990 р.; підтвердити повагу резолюції СБ ООН №660 від 2 серпня й інших розв'язків по цьому ж питанню; засудити іракську окупацію Кувейту й зажадати негайного й беззастережного відходу Іраку з території Кувейту; підтвердити суверенітет і незалежність Кувейту і його право на безпеку й підтримати його у всьому, що допоможе у звільненні його території й відновленні суверенітету; підтримати заходи Саудівської Аравії й арабських країн Перської затоки, що вживаються для самооборони, з умовою їх припинення після відходу іракських сил з Кувейту й відновлення в Кувейті законної влади; відгукнутися на вимоги Саудівської Аравії й арабських країн Перської затоки й направити на допомогу силам Саудівської Аравії міжарабські сили.

Якщо зрівняти рішення Ради ЛАГ від 3 серпня 1990 р. з резолюцією арабської зустрічі у верхах, то слід зазначити, що за результатами цієї зустрічі арабським країнам Перської затоки було надане право вживати ті заходи, які вони вважають необхідними для самозахисту, у тому числі за допомогою іноземних сил. 5 – ий пункт рішень Ради ЛАД заперечував будь – яке іноземне втручання в справи арабських країн. Очевидно, що вже тоді передбачалося, що це втручання не завершиться після виводу іракських військ з Кувейту й відновлення там національного суверенітету.

Криза в Перській затоці минула, але іноземні військові контингенти дотепер ще перебувають в окремих країнах затоки, щоправда, за згодою урядів. Отже, наслідки втручання ЛАД у конфлікт носили, в основному, як би показний характер, оскільки, як з'ясувалося в ході конфлікту, організація виявилася нездатною вдатися до інших дій, крім риторичних і декларативних, щоб, якщо не усунути протиріччя, то хоча б пом'якшити позицію агресора. По суті, у випадку збройної агресії однієї братньої країни проти іншої, слабшої, співтовариство арабських держав змогло лише продемонструвати моральну підтримку постраждалій стороні. Тут відбилися численні протиріччя, характерні для арабського миру в цілому й окремих його частин. Формальне досягнення узгодженості в позиціях не означає автоматично наявність можливостей для втілення їх у життя. Зовсім очевидно, що ЛАД також не має необхідних інструментів, за допомогою яких вона могла б відновлювати справедливість і ефективно сприяти встановленню миру. Але в той же час слід визнати, що ЛАД уперше зіштовхнулася з таким сильним по інтенсивності конфліктом, у який, у підсумку, виявилися залученими навіть найбільші індустріально розвинені держави і їх збройні сили. Інакше кажучи, можливості ЛАД виявилися неадекватними масштабу події, і одних тільки її зусиль не вистачило б, щоб вийти з цього випробування з позитивним результатом.