Участь Ліги Арабських Держав у врегулюванні західносахарського питання

2.3 Участь Ліги Арабських Держав у врегулюванні західносахарського питання

Західносахарський конфлікт є одним з найгостріших регіональних конфліктів, що затягли до своєї орбіти (прямо або опосередковано) регіональні та позарегіональні сили. Проблема Західної Сахари перетворилася на справжній вузол протиріч. Вона становить серйозну небезпеку для стабільності в субрегіоні Магрибу, створює чималі перешкоди на шляху його інтеграції. Дестабілізуючий вплив західносахарського конфлікту на ситуацію в Магрибі, на міждержавні відносини, особливо в періоди гострих криз, спонукає його безпосередніх учасників до пошуку шляхів його врегулювання мирними політичними методами. Для Ліги Арабських Держав цей конфлікт представляє інтерес через те, що його безпосередніми учасниками є дві північноафриканські держави – члени ЛАД: Марокко та Алжир.

Західносахарський конфлікт бере свій початок з колоніальної політики, що проводиться Іспанією й Францією відносно народів північно-західної Африки. Вони довільно встановили границі в регіоні без обліку волевиявлення проживаючого там населення, у тому числі західно-сахарського. Установлення іспанського панування над Західною Сахарою викликало активний опір корінного населення, яке пригнічувалося колонізаторами. Наприкінці 50-х років відбувся новий підйом визвольного руху. В 1958 році Іспанія пішла на зміну статусу Західної Сахари: протекторат став заморською провінцією Іспанії. У той же час Марокко й Мавританія звернулися в ООН з домаганнями на західносахарську територію, посилаючись на історичні, етнічні, географічні фактори, що зачіпають, як вони стверджують, їхні життєві інтереси. [37]

Питання про ліквідацію іспанського колоніального панування в іспанській Сахарі неодноразово обговорювався в ООН. В 1965 році на XX сесії Генеральної Асамблеї була прийнята резолюція №2072, відповідно до якої уряду Іспанії рекомендувалося негайно вжити заходів для ліквідації колоніального панування в іспанській Сахарі. В 1966 році Генеральна Асамблея ООН визнала право сахарського народу на самовизначення, призвала Іспанію відповідно до прагнень корінного населення Іспанської Сахари й після консультації із представниками Мавританії й Марокко й будь-якою зацікавленою стороною, «установити порядок проведення референдуму під егідою ООН». Під «будь – якою зацікавленою стороною» мався на увазі Алжир, що вперше заявив на сесії про свою зацікавленість у долі прикордонної з ним Західної Сахари. У наступні роки ООН прийняла ряд рішень про необхідність надання західносахарському населенню можливості вільного волевиявлення щодо свого майбутнього. У боротьбі за деколонізацію Західної Сахари об'єднали свої зусилля Марокко, Мавританія й Алжир. Однак уже на перших зустрічах керівників цих країн виявилася неоднозначність їх позицій по питанню про майбутнє Західної Сахари. Марокканське керівництво наполягало на тому, щоб цей район був приєднано до Марокко; мавританські лідери висунули домагання на південну частину Західної Сахари, алжирці наполягали на наданні сахарському населенню права на самовизначення відповідно до резолюцій ООН. За рекомендацією Генеральної Асамблеї ООН питання про Західну Сахару було передане на розгляд Міжнародного суду в Гаазі, який у принципі, але в нечітких формулюваннях, визнав за західносахарським населенням право самому вирішувати питання про своє майбутнє. З метою тиску на світову суспільну думку й демонстрації своїх прав король Марокко організував на початку листопада 1975 року мирний «зелений марш» 350 тисяч марокканців на територію цієї іспанської колонії, що загострило обстановку в Магрибі до грані збройного конфлікту й у той же час прискорив початок іспано-мароккано – мавританських переговорів, що завершилися підписанням 14 листопада 1975 року Мадридської угоди, відповідно до якого Іспанія з 28 лютого 1976 року передавала територію Західної Сахари під «тимчасове адміністративне керування Марокко й Мавританії». [38]

У вирішенні західносахарського питання сторонами ігнорувалася думка утвореного в 1973 році Народного фронту звільнення ПОЛІСАРІО – політичної організації, створеної з метою захисту прав і інтересів корінного населення Західної Сахари, у тому числі завоювання незалежності збройним шляхом. Фронт ПОЛІСАРІО спочатку приховано, а потім і явно користувався фінансовою й матеріальною підтримкою алжирського й лівійського керівництва. Алжир рішуче виступив проти розділу Західної Сахари, відкинув Мадридську угоду й розцінив дії Рабата й Нуакшота як пряму погрозу своєї територіальної цілісності. У той же час він не пред'являв жодних претензій на Західну Сахару. На цьому етапі вже з’явилась думка скористатися посередництвом і допомогою Ліги Арабських Держав у вирішенні цього питання. У січні 1976 року Іспанія вивела свої війська із Західної Сахари, наприкінці лютого того ж року в цей район ввели свої війська Марокко й Мавританія, розділивши в такий спосіб між собою західносахарську територію. Напруженість у регіоні ще більше посилилася після того, як 27 лютого 1976 року в одному із західносахарських оазисів Фронт ПОЛІСАРІО проголосив створення Сахарської Арабської Демократичної Республіки (САДР). [39]

Одночасно було сформовано свого роду уряд у вигнанні – Тимчасову сахарську національну раду. Першою державою, що визнала САДР, був Алжир. У відповідь на цей крок Марокко й Мавританія розірвали з ним дипломатичні відносини, засоби масової інформації двох країн розв'язали широку антиалжирську кампанію. Напруженість досягла небезпечної точки: Фронт ПОЛІСАРІО, одержуючи військову допомогу від Алжиру й Лівії, розгорнув активні збройні дії проти регулярних марокканських і мавританських військ, що почали окупацію Західної Сахари.

Відношення країн Магрибу до подій у західносахарському регіоні було далеко не однозначним, і настільки ж не однозначним воно було в усьому арабському світі. Показовою щодо цього виявилася позиція Ліги арабських держав. Свою неспроможність в якості ефективного посередника у відносинах між арабськими державами ЛАД, керівну роль у якій відігравали консервативні режими, продемонструвала й під час обговорення майбутнього Західної Сахари. Керівництво Ліги, виявившись нездатним знайти вирішення цього питання, взагалі відмовилося від обговорення західносахарської проблеми й передало її на розгляд Організації Африканської Єдності. Однак і в ОАЄ вивчення проблеми періодично відкладалося через політичну неоднорідність країн, що входять у цю організацію, неоднозначності їх позицій відносно національно-визвольного руху, а головне через те, що монархічний режим Марокко відкрито перешкоджав її об'єктивному обговоренню. Проте, до кінця 1977 року більшість держав – членів ОАЕ (33 і 38) підтвердили право західносахарського населення на самовизначення, а в липні 1978 року 15 – та сесія Асамблеї глав держав і урядів країн – членів ОАЕ прийняла рішення створити спеціальну комісію в складі п'яти держав («комітет мудреців») для вивчення всіх аспектів західносахарської проблеми й розробки рекомендацій для її рішення. [40]

Більшу зацікавленість у розв’язанні західносахарської проблеми з урахуванням інтересів САДР виявив лівійський лідер М. Каддафі; він запропонував план урегулювання конфлікту. Щоб не допустити переростання його у великомасштабну війну, він запропонував «врегулювати проблему в рамках Магрибської конференції, усередині якої спірна територія Сахари могла б знайти своє місце у вигляді політичної одиниці, форму якої залишається тільки визначити». [41]

Зві Мазел, колишній посол Ізраїлю у Єгипті, стверджує, що неефективність діяльності Ліги у випадку із західносахарською проблемою пов’язана з тим, що у складі Ліги присутні багато країн із занадто різним географічним положенням та геополітичними інтересами. Північноафриканські країни далекі від вирішення палестинської проблеми і не вважають за доцільне витрачати на неї кошти та військовий потенціал. У свою чергу, країни Перської Затоки не надто переймаються проблемами субрегіону Магрибу. На думку Мазела, неспроможність арабських держав домовитись може призвести насамкінець до того, що їм доведеться скористатися допомогою зовнішніх сил – великих держав, скоріше за все, Сполучених Штатів.

Отже, зусилля Ліги Арабських Держав у врегулюванні західносахарської проблеми навряд чи можна назвати дуже продуктивними – організація фактично переклала відповідальність за розв’язання цього конфлікту на ООН та ОАЄ, вважаючи, очевидно, що в останніх більше важелів для впливу на ситуацію та не вважаючи за доцільне формувати міжарабські збройні сили задля сприяння вирішенню цієї проблеми.