2.5 Підходи Ліги Арабських Держав щодо вирішення іранського питання

Іранська проблема є серед всіх проблем, з якими стикалась Ліга Арабських держав, питанням з найбільшим міжнародним резонансом. Ще в 2002 р. президент США Джордж Буш включив Іран до країн «вісі зла», які фінансують терористів і прагнуть заволодіти ядерною зброєю. США намагаються домогтися міжнародної ізоляції Ірану, щоб не допустити створення цією країною ядерної бомби. Однак зусилля США натрапляють на протидію з боку Франції, Німеччини й Великобританії, а також Росії, пов'язаної з Іраном контрактами на поставку військової техніки й будівництво АЕС в Бушері. Питання звільнення Близького Сходу від ядерної зброї став пріоритетом у зовнішній політиці деяких регіональних країн. У той же час Іран продовжує розбудовувати свою ядерну програму, одночасно арабські країни планують запустити свою ядерну програму в мирних цілях. Генеральний секретар ЛАД Амр Муса стверджує, що Близький Схід повинен стати зоною, вільною від ядерної зброї: «Ліга Арабських Держав вжила серйозних заходів з цього питання. Ми створили Арабську Раду Безпеки й миру та вжили відповідних заходів для врегулювання й зміцнення безпеки в арабських країнах. Крім того, усі арабські країни, а також Туреччина й Іран, приєдналися до договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), крім Ізраїлю». [45] Що стосується іранської ядерної програми, то тут позиція ЛАД є зрозумілою. Іран, як будь-яка інша країна регіону, має право на використання ядерної енергії в мирних цілях. Що стосується використання ядерної програми у військових цілях, то держави ЛАД, за твердженням Амр Муси, не бачать в ній жодної потреби, а також доказів її наявності. Слід зазначити, що тут є підозри в застосуванні політики подвійних стандартів: є повідомлення про те, що Ізраїль розробляє ядерну програму у військових цілях, однак ніхто не висловлюється із цього приводу, що викликає обурення. Ніхто не розуміє, що, виступаючи проти іранської ядерної програми, упускається з виду ядерна програма Ізраїлю, яка переслідує військові цілі й наявність якої вже доведене, хоча МАГАТЕ у своїх заявах не вказало на те, що ядерна програма Ірану носить військовий характер. Хоча, заради справедливості, потрібно зазначити, що арабо-іранські відносини стосуються не лише ядерного питання, а і розбіжностей з ОАЕ з приводу трьох островів.

Ситуація, коли Іран відмовляється від вимоги США й Заходу згорнути розробку ядерної програми й може продовжити її розвиток до створення ядерної зброї, створює головний ризик для арабських країн. «Араби протягом декількох років стурбовані цією проблемою. Хоча вони привселюдно заявляли, що не підтримують атаки США й Ізраїлю на ядерні об'єкти Ірану, потай вони прагли б це побачити», – сказав Теодор Карасик, директор відділу дослідження й розвитку Військово-аналітичного інституту Близького Сходу й Перської затоки (INEGMA) Міністр закордонних справ Єгипту Ахмед Абу Гейт заявив на прес – конференції у вересні 2008 року, що ядерні програми Ірану й Ізраїлю являють собою загрозу, що нависла, «як два мечі», над арабським миром. Того ж року у Женеві відбулася зустріч Високого представника Європейського Союзу по зовнішній політиці й безпеки Хав'єра Солани із секретарем Вищої Ради національної безпеки Ірану Саїдом Джалілі за участю політдиректорів країн «шістки» з іранської ядерної програми (Росія, США, Великобританія, Франція, Китай і Німеччина). За підсумками переговорів сторони прийшли до угоди, що інспектори МАГАТЕ відвідають новий завод по збагаченню урану в іранському місті Кум протягом двох тижнів. [46] США й ряд європейських країн запропонували прийняти додаткові економічні й енергетичні санкції проти Ірану на додаток до п'ятьох резолюціям Радбезу ООН по іранській ядерній програмі. Занепокоєння арабських країн Карасик зв'язує з тим, що якщо Іран розгорне війну в регіоні, то перший удар, швидше за все, прийде по американських і ізраїльських інтересах, а також сторонам, які є учасниками цього сценарію. Тому Карасик вважає, що останнім часом все частіше говорять про вигоди від атаки на Іран [47].

Саудівська Аравія в серпні 2008 року оголосила про будівництво першої атомної електростанції, яка, на думку ряду аналітиків, стане першим кроком, спрямованим проти ядерної програми Ірану. Існують дві основні причини, по яких арабські країни побоюються розростання суперечок навколо іранської ядерної програми, уважає Алирза Нуризаде, голова арабо-іранського центру стратегічних досліджень зі штаб-квартирою в Лондоні. Перша причина в тому, що арабські країни переконані у факті розробки Іраном ядерної програми у військових цілях: «Арабські країни вважають, що Іран прагне до випробування нових технологій і створенню першої бомби, що приведе до великої ядерної гонки між регіональними країнами. Побоювання арабських країн із приводу початку нової регіональної війни збільшилися після того, як Іран провів випробування ракет далекої дії «Сиджил» і «Шехаб – 3», здатних долетіти до Ізраїлю, вважає ряд регіональних аналітиків [48]. Другу причину занепокоєння арабських країн Нуризаде бачить у можливих поступках США Ірану на тлі зближення Тегерана й Вашингтона, яке не відповідає арабським інтересам.

Ядерний Іран, вважає Нуризаде, перетворився в дилему для арабських країн Перської затоки: з одного боку, вони підтримують атаки США проти Ірану, якщо будуть впевнені, що це покладе кінець постійній ядерної погрозі Тегерана; з іншого боку, американці можуть залишити все на півдорозі, і тоді напівзруйнований Іран стане справжньою небезпекою для них. «У глибині душі арабські країни прагли б бачити Іран зруйнованим, але, з іншого боку, є побоювання, що американці не зможуть дійти до кінця», – сказав Нуризаде. Прозахідні арабські режими також бояться, що Іран може підключити до боротьби проти Заходу своїх арабських союзників – ліванську партію «Хезболла» і рух ісламського опору в секторі Газа ХАМАС. Аналітики не виключають, що останнє зближення Саудівської Аравії і Єгипту із Сирією, одним з головних стратегічних партнерів Ірану, мало на меті позбавити Тегеран підтримки режиму в Дамаску [49].

Військова атака Ізраїлю й США на іранські ядерні об'єкти може дорого коштувати іншим країнам Перської затоки, що межують з Іраном – Катару, Еміратам, Бахрейну, Оману. У столиці Бахрейну Манамі вже існує база американського флоту. Але, з іншого боку, Іран може використовувати озброєння союзників «Хезболла» і ХАМАС. Арабські країни обвинувачують Іран у розпаленні зіткнень між повстанцями – шиїтами й урядом Ємену, а також розширенні конфлікту між шиїтами й сунітами в Бахрейні, Саудівській Аравії й Кувейті. Іран ці обвинувачення відкидає. Каїр також обвинувачує Іран у підриві палестинського мирного процесу між Палестинською національною автономією й ХАМАС, який проходить за посередництвом єгипетського уряду. [50]

Незважаючи на заяви Ірану про готовність почати діалог з арабським світом, експерти вважають, що ірано – арабські відносини не будуть відновлені, поки не будуть вирішені територіальні й політичні проблеми між ними. Президент Ірану Махмуд Ахмадінежад заявляв про готовність Тегерана почати діалог з арабськими країнами. Слова Ахмадінежада стали відповіддю на заяви генсека Ліги арабських держава Амр Муси, що призвав арабські країни «почати діалог з Іраном», а Тегеран – припинити втручатися у внутрішні справи арабських країн. [51] «У нас [Ірану] гарні відносини з арабськими країнами Перської затоки, Оманом, Сирією, Ліваном, Суданом, Алжиром, і товарообіг на дуже високому рівні, – сказав Ахмадінежад. – Однак я не знаю, яку з арабських країн у регіоні турбує посилення Ірану». За словами Ахмадінежада, Тегеран і арабський мир, насамперед, поєднує загальна релігія – іслам, а також національні й регіональні інтереси, і з іранської сторони ніколи не було зроблено кроків для ослаблення цих зв'язків. Ахмадінеджад впевнений, що «гарні відносини Ірану з арабськими країнами запобігають втручанню ворогів Ірану».

Між Іраном і Об'єднаними Арабськими Еміратами є територіальна суперечка навколо трьох островів у Перській затоці – Абу – Муса, Великий і Малий Тумб. Ліга Арабських країн розглядає територіальний конфлікт ОАЕ й Ірану як окупацію островів з боку Тегерана [52]. Радник Верховного лідера Ірану Хомейні, Натик Нурі висловив думку, що «Бахрейн у минулому був однією з провінцій Ірану». Це викликало негативну реакцію серед арабських країн Перської затоки. Якщо Іран дійсно прагне почати діалог з арабськими країнами, то в першу чергу він повинен повернути окуповані території арабів, сказав політолог Мухаммед Захід, адже окупація Іраном територій ОАЕ й претензії на Бахрейн ставлять під сумніви серйозність намірів Ірану поліпшити відносини з арабськими країнами.

Крім територіальних проблем, позиція Ірану й багатьох арабських країн розходиться в питаннях розв'язання політичних конфліктів на Близькому Сході, серед яких ізраїльсько – палестинський. Іран вважає палестинську проблему «загальномусульманською» і заявляє, що деякі арабські країни несправедливо підходять до її розв’язання, намагаючись послабити військовий опір Ізраїлю ХАМАС. Однак насправді Іран відкидає американський план мирного процесу в регіоні, що закликає до створення незалежної палестинської держави, що співіснує пліч – о – пліч із Ізраїлем, і викликає невдоволення арабських країн. Арабські країни вважають, що Іран також проводить політику посилення шиїтів в арабському суспільстві, де переважають суніти. [53]

Однією з останніх ініціатив Ліги стосовно іранського питання мала місце на зустрічі голів держав та урядів у м. Доха у 2009 році. Прийняте звернення до Ірану вимагає від керівництва цієї країни «втілити на практиці всі зроблені їм заяви у зв'язку з його прагненням поліпшити відносини з арабськими країнами на основі діалогу й усунення напруженості». На внесенні цього положення наполягав Бахрейн. У цьому зв'язку важливі й зроблені прем'єр – міністром і міністром закордонних справ Катару шейхом Хамадом Бен Джасемом Аль Тані заяви про те, що на саміт не будуть запрошені ні президент Ірану Махмуд Ахмадінежад, ні хто-небудь із керівництва ХАМАС. [54] Нарешті, міністр закордонних справ Об'єднаних Арабських Еміратів шейх Абдалла Бен Заїд відзначив, що питання про три окуповані Іраном острови ОАЕ (Великий і Малий Томб, а також Абу – Муса) буде в обов'язковому порядку внесене до порядку денного саміту в катарській столиці. З іншого боку, проект заяви майбутнього саміту ЛАД зажадає від держав – членів цієї організації «піднімати тему трьох окупованих островів у ході їх контактів з іранською стороною, підкреслюючи незаконність спорудження цивільних і військових об'єктів на цих островах, а також проведення там Іраном військових маневрів». [55]

Отже, іранська проблема відрізняється залученням та зацікавленістю в її перебігу великих держав – США, Російської Федерації, а також Європейського Союзу. Складність вирішення цієї проблеми полягає і у підозрах щодо ядерної програми Ізраїлю, і у неоднозначності підходів арабських держав до іранської ядерної програми. Територіальні проблеми з ОАЕ, хоч і не можна списувати з рахунку як несуттєві, все-таки не є головним каменем спотикання у відносинах Ірану з арабськими державами. Останні, по суті, не знають, як може відобразитись на них факт наявності у Ірану ядерної зброї і чи не будуть вони втягнені у масштабний конфлікт внаслідок цього.


Висновок

В результаті проведеного дослідження було проаналізовано роль Ліги арабських держав у врегулюванні регіональних та локальних конфліктів. ЛАД вже 65 років функціонує як головний міжарабський форум і одна з центральних регіональних організацій. За цей час вона брала участь у врегулюванні конфліктів різного масштабу та ступеню напруженості. Виходячи з завдань, поставлених в роботі, можна зробити наступні висновки:

1.  У своїй миротворчій діяльності Ліга спирається на положення свого основоположного документу – Пакту Ліги від 22 березня 1945 року та на зміст Договору про спільну оборону та економічне співробітництво від 13 березня 1950. Центральним елементом системи колективної безпеки Ліги з найбільш широкими повноваженнями щодо врегулювання конфліктних ситуацій є Рада Ліги. Особливої уваги заслуговує система прийняття рішень в рамках ЛАД: вони можуть прийматись як одностайно, так і більшістю голосів. Ця особливість має досить неоднозначний вплив на ефективність прийняття рішень Лігою. Хоча в тексті Пакту немає офіційно закріпленого поняття «підтримання миру», на практиці ЛАД бере активну участь у мирному вирішенні суперечок та підтримці миру. Ліга двічі за історію свого існування формувала так звані «міжарабські сили», які на практиці виконували функції з підтримки миру – у 1961 році під час іраксько – кувейтського конфлікту та у 1976 році під час чергового загострення ліванської кризи. Процес формування подібних військових структур є надзвичайно складним через розбіжності позицій держав – членів Ліги щодо кожного конкретного конфлікту.

2.  Ефективність дій Ліги у кожній із конфліктних ситуацій не є рівнозначною. Якщо говорити про палестинську проблему як найбільш застарілу з тих, що були розглянуті, то ситуація навколо Палестини ще далека від вирішення. Підходи Ліги до цієї проблеми протягом тривалого часу зазнавали змін. Під розв'язанням палестинської проблеми до початку 80-х років Лігою арабських держав розумілося створення Палестинської держави на всій території Палестини зі столицею в Єрусалимі і ліквідація Держави Ізраїль. Розв'язання палестинської проблеми повинне було знаходитися в рамках спільної компетенції арабських країн – членів Ліги арабських держав. На початку 80-х років спостерігається поступовий поворот ЛАД в діяльності з палестинської проблеми. Він передбачав не тільки перехід до політичних шляхів врегулювання, але і трансформацію підходу до самої суті розв'язання питання – визнання факту існування Держави Ізраїль і можливості створення Палестинської Держави на частині території Палестини. На початку 90-х років ЛАД зайняла більш помірковану позицію щодо врегулювання палестинського питання, але ані Ізраїль, ані палестинці, ані сирійці не бачать Лігу в ролі посередника. Саме тому дуже важливою є роль ЛАД у формуванні системи безпеки на Близькому Сході. Форсування переговорного процесу, зокрема між Ізраїлем і ОВП, між Ізраїлем і окремими арабськими країнами, має важливе, але проміжне значення. ЛАД могла б створити передумови для вирішення конфлікту, а також посприяти проведенню переговорів по таким комплексним, що представляють взаємний інтерес для Ізраїлю і арабських країн питанням, як контроль над озброєнням, недопущення поширення в регіоні зброї масового знищення і проблема біженців.

3.  Всі зусилля із врегулювання конфлікту зводяться до політичного врегулювання; приклади такого підходу – план Фахда 1981 року та формування рамок для переговорного процесу у 2007 році. Кардинально інша ситуація склалася у Лівані, де внутрішньополітична криза переросла у кризу регіонального масштабі із залученням основних міжнародних гравців. Підхід ЛАД до проблеми врегулювання внутрішньополітичної кризи в Лівані з другої половини 1980-х років ґрунтувався на прагненні забезпечити, в першу чергу, припинення міжобщинних протиріч і зіткнень між організаціями, що входять до складу національно – патріотичних сил Лівану, і збереження його територіальної єдності шляхом національного діалогу. Це завдання розв'язав скликаний у рамках ЛАД в Ет – Таїфі з ініціативи Комітету трьох ліванський парламент. Ет – Таїфські угоди виявили найбільш значний вплив на подальший розвиток внутрішньополітичної ситуації в Лівані, створили основу для припинення громадянської війни та встановлення миру в країні. Разом з тим була збережена конфесіональна система, в яку було внесено ряд змін, що не усунуло можливості повторення ліванських подій.

Щодо кризи у Перській затоці, то позиції держав-членiв ЛАД щодо кувейтської кризи мали значні розходження та охоплювали весь спектр від рішучого засудження Iраку до його підтримки. Держави – члени Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, безпека яких зазнала безпосередньої загрози, висловили найбільший протест проти агресії. Їх позиція еволюціонувала від тихої настороженості i страху перед розповсюдженням іракської агресії до участі у військових діях проти іракських військ. Сирія, Єгипет та Марокко зайняли чітку та незмінну позицію, спрямовану проти агресії Iраку. Вони намагалися переконати Iрак в необхідності вивести війська з Кувейту, здійснили низку практичних кроків (дипломатичні заходи, відправку військових контингентів до Саудівської Аравії). Лiвiя, Тунiс та Алжир засудили як напад Iраку, так i іноземне втручання та нанесення збитків економічному та військовому потенціалу Iраку. Вони прагнули до врегулювання конфлікту на рівні арабських держав. Судан, Мавританія, Йорданія, Ємен та ОВП підтримали іракську агресію. Таким чином, в позиції арабських країн щодо кувейтської кризи існували значні розбіжності, що призвело до поглиблення розколу в арабському світі і унеможливило врегулювання ситуації. Це мало серйозні наслідки для економічних, соціальних та політичних аспектів арабської безпеки. Колективні загальноарабські зусилля, здійснені в рамках ЛАД, спрямовані на врегулювання конфлікту та пошук мирних шляхів вирішення проблеми, виявилися неефективними, так як не вдалося виробити спільну арабську позицію, яка дала б можливість задіяти механізм колективної арабської безпеки для захисту незалежності однієї з держав – членiв ЛАД. Головним політичним наслідком кризи став безпрецедентний розкол серед арабських країн, причини якого полягали у відмінності точок зору щодо методів урегулювання кризи та ліквідації її наслідків. Криза довела неефективність діяльності ЛАД, так як вона виявилася неспроможною прийняти дійові заходи, щоб змусити Iрак вивести свої війська з Кувейту.

Західносахарська проблема, а також іранське питання є, порівняно з попередніми трьома, найменш успішними аспектами миротворчої діяльності Ліги. У випадку із західносахарською проблемою ЛАД фактично визнала свою неспроможність запропонувати конкретне дієве рішення, а іранська проблема є занадто багатоаспектною та складною, щоб бути вирішеною за допомогою такої регіональної організації, як Ліга арабських держав.

4.  Серед причин невдач Ліги у справі підтримання миру на першому місці є неоднорідність складу організації. До її лав входять 22 держави з різних субрегіонів, з різними зовнішньополітичними векторами та амбіціями, з неоднаковим рівнем економічного розвитку, що впливає на процес прийняття рішень. Часто виходить так, що Ліга обмежується виданням резолюції Радою ЛАД чи висуненням певного плану з подальшим його обговоренням, і навіть найвдаліші, на перший погляд, ініціативи виявляються недостатньо підтримуваними, щоб втілитись у життя. Ще одним фактором недостатньої ефективності ЛАД є особливості її структури та механізму прийняття рішень, які дозволяють державам – членам гальмувати прийняття невигідних їм рішень (як, наприклад, чинила Сирія на різних етапах ліванської кризи). Формування нового міжнародного порядку вимагає активізації й розширення масштабів арабського співробітництва, створення ефективних механізмів гарантування арабської безпеки. Це покладає не лише відповідальність на ЛАД, але i надає особливого значення проблемі її реформування відповідно до вимог нових міжнародних та регіональних реалій, змiщуючи акценти в діяльності Лiги в напрямку пріоритетності економічної сфери гарантування безпеки арабського світу. Реформування ЛАД могло б здійснюватися по двох напрямах: 1) прийняття нової редакції Статуту ЛАД або ж внесення суттєвих змін до окремих статей чинного Статуту з метою усунення перешкод на шляху до виконання ЛАД своїх завдань у новій системі регіональних та глобальних координат; 2) проведення структурно-органiзацiйних реформ, спрямованих на формування механізмів, здатних адекватно реагувати на нові загрози i виклики.



Список використаних джерел

 

1.  Скороход Л.І. Субрегіональні виміри арабської інтеграції // Науковий вісник Дипломатичної академії України. – 2002. – №6.

2.  Левин З.И. Ислам и национализм в странах зарубежного Востока. – М., 1988. – С. 85.

3.  Міжнародні організації. Навчальний посібник. – За ред. О.С. Кучика. – К., «Знання», 2005 рік. – С. 134 – 140.

4.  Міжнародні організації. Навчальний посібник. – За ред. В.М. Матвієнка. – К., ВПЦ «Київський університет», 2005. – С. 314 – 316.

5.  Пакт Лиги арабских государств от 22 марта 1945 г. // Международное право в документах. – М., 1982. – С. 271 – 274.

6.  Межгосударственные региональные организации Азии в международных отношениях. – М., 1991. – С. 227 – 233.

7.  Cкороход Л.І., Скороход Ю.С. Діяльність ЛАД по підтримці миру. – К., 1994.

8.  Малашенко А.В. В поисках альтернативы. Арабские концепции развития. – М., 1991. – С. 92 – 93.

9.  Эль-Захар, Абдулгани Джабран. Роль Лиги арабских государств в регулировании конфликтов в регионе // Правоведение – 1998. – №1. – С. 194 – 197.

10.  Коппель Е.А. Межарабская интеграция и проблемы субрегионального сотрудничества // Вопросы новой и новейшей истории. – 1993. – Вып.39.

11.  Шреплер Х.А. Международные организации: Справочник. М., 1995. С. 303.

12.  Тузмухаммедов Р.А. Развивающиеся страны в мировой политике. Международные межправительственные организации развивающихся стран. – М., 1997. – стр. 201 – 212.

13.  Абдулгани, Джабран Эль-Захар. Лига арабских государств на современном этапе: автореф. дис. на пол. степени канд. юрид. наук. – СПб., 1998. –

14.  Шибаева Е.А., Поточный М. Правовые вопросы структуры и деятельности международных орагнизаций. – М., 1988. – С. 115 – 119.

15.  Копин А.В. Лига арабских стран в 80-е годы: деятельность и перспективы. М., 1989. – C.43.

16.  Палестинская проблема. Документы ООН, международных организаций и конференций. – М., 1984.

17.  Колобов А., Корнилов А., Сергунин А. Документальная история арабо – израильского конфликта. – Нижний Новгород, 1991. – С. 65 – 66.

18.  Діяльність Ліги арабських держав по врегулюванню палестинської проблеми (80-і – перша половина 90-х років) Автореф. дис. канд. політ. наук: 23.00.04 / Аль-Рукібат Хайел М.С.; Київ. ун-т ім. Т. Шевченка. Ін-т міжнар. відносин. – К., 1999. – 20 с.

19.  Киселев В.И. Палестинская проблема и ближневосточный кризис. – Киев, 1983. – С. 94 – 97.

20.  Киселев В.И. Палестинская проблема в международных отношениях: региональный аспект. – М., «Наука» – 1988. – С. 27 – 33.

21.  Гуцало С.Е. Лига арабских государств и проблемы ближневосточного урегулирования, 1978–1989 гг.: Дис. канд. ист. наук. – Киев, 1991.

22.  Джоржос Ханна Аюб. Политика арабских стран по вопросу ближневосточного урегулирования в 70-е годы: Дис. канд. ист. наук. – Киев, 1981.

23.  Милославская Т.Л., Милославский Г.В. Исламский мир и ближневосточный конфликт. – М., 1988. – C.134 – 140.

24.  Діяльність Ліги арабських держав по врегулюванню палестинської проблеми (80-і – перша половина 90-х років) / Автореф. дис. канд. політ. наук: Аль-Рукібат Хайел М.С. / Київ. ун-т ім. Т. Шевченка. Ін-т міжнар. відносин. – К., 1999. – 20 с.

25.  Аль-Рукібат Хайел М.С. Фактори формування позиції Ліги Арабських Держав по проблемі близькосхідного врегулювання. Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 7 (частина 3). К.: Київський університет, 1997.

26.  Аль – Рукібат Хайел М.С. Еволюція позиції Ліги Арабських Держав по палестинській проблемі. Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 2 (частина 1). К.: Київський університет, 1996. – C.136.

27.  Міжнародні організації. Навчальний посібник. – За ред. О.С. Кучика. – К., «Знання», 2005 рік. – С. 155 – 157.

28.  Cкороход Ю.С. Міжнародний аспект урегулювання ліванського конфлікту (80 – 90 – ті роки). – К., 2000. – С. 69 – 76.

29.  Ліванська проблема в миротворчій діяльності Ліги арабських держав і Організації Об'єднаних Націй (1975–1989 рр.) Автореф. дис. канд. політ. наук: / Аммар Хусні Мехді; Київ. ун-т ім. Т. Шевченка. Ін-т міжнар. відносин. – К., 1999. – 18 с.

30.  Cкороход Л.І., Скороход Ю.С. Діяльність ЛАД по підтримці миру. – К., 1994. – C.14.

31.  Cкороход Ю.С. Міжнародний аспект урегулювання ліванського конфлікту (80 – 90 – ті роки). – К., 2000. – С. 84 – 93.

32.  Агарышев А. От Кемп-Девида к трагедии Ливана. – М.: Молодая гвардия, 1983. – 170 с.

33.  Ізраїльська агресія 1982 р. проти Лівану й інтернаціоналізація внутрішньоліванської кризи. Актуальні проблеми міжнародних відносин. Вип. 7, ч.ІІ, ст. 241. – К., 1998.

34.  Скороход Ю.С. Проблема досягнення згоди на діяльність міжарабських миротворчих сил Ліги арабських держав у Лівані // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. – 2001. – Вип. 19. – С. 70–74.

35.  Скороход Ю.С. Формирование и деятельность межарабских сил Лиги арабских государств в Ливане // Арабские страны Западной Азии и Северной Африки (История, экономика и политика). – М.: Институт Востоковедения РАН, Центр стратегических и политических исследований, 2002. – Вып. 5. – С. 142–149.

36.  Аммер Хусні Мехді. Договір «Аль-Таїф» і початок мирного етапу в Лівані. Актуальні проблеми міжнародних відносин. Вип. 5, ст. 122. – К., 1998.

37.  Новейшая история арабских стран Азии. 1917–1985. – М., 1988. – С. 213 – 214.

38.  В.В. Куделев. «К ситуации на мароккано-алжирской границе». – Матеріал веб – сайту Інституту Близького Сходу http://www.iimes.ru/rus/stat/2008/26–01–08 d.htm.

39.  Бікла Олена Володимирівна. Трансформація західносахарського національного питання у 1956–1991 рр.: Автореф. дис. канд. іст. наук / Донецький національний ун-т. – Донецьк, 2006.

40.  Gupta R. Saharawi society: transition resistance and POLISARIO. – New Delhi, 1988. – P. 14.

41.  Мохаммед Салек Али. Проблема Западной Сахары в международном и региональном контекстах (1964–2002 гг.) // Матеріал веб – сайту http://www.ecosahara.com.

42.  Проблема забезпечення загальноарабської безпеки в 1990-і роки та роль Ліги арабських держав / Автореф. дис. канд. політ. наук: 23.00.04 / Нізар Джаззан; Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин. – К., 1999.

43.  Чистяков А. Мирный процесс на Ближнем Востоке. Новая динамика, новое качество. // Международная жизнь. – 1994, №9. – С. 51 – 61.

44.  Коппель Е.А. Кувейтский вопрос в межарабских отношениях (60 – 90 – е годы) // Вопросы новой и новейшей истории. – К., 1992. – Вып.38.

45.  Al – Jareeda // Тижневик.

46.  В.И. Месамед «Иран и саммит ЛАГ в Дамаске» // Матеріал веб – сайту http://www.iimes.ru/rus/stat/2008/02–04–08.htm.

47.  Владимир Сажин. Арабский мир. За или против Ирана? // Матеріал веб – сайту http://i-r-p.ru/page/stream-trends/index-26080.html.

48.  Александров И.А. Монархии Персидского залива. Этап модернизации. М.: Международные отношения, 2000. – С. 144 – 160.

49.  Аракс Пашаян. Саммит Лиги Арабских Государств в Дамаске. // Матеріал веб – сайту http://www.noravank.am/ru/? page=analitics&nid=1141.

50.  Мамедов, Н.М. и Мехди Санаи. Иран: ислам и власть/Н.М Мамедов М. Санаи. – М.; Институт востоковедения РАН, 2002. – С. 280.

51.  Ахмедов, В.М, Кулагин, Л.М Иран выходит из изоляции/ В.М Ахмедова Л.М Кулагин. – М.; Институт востоковедения РАН, 2002. – С. 149.

52.  Арабаджян, А.З Сверхдержавы и Иран/ А, З Арбаджян. – М.; Издат. «Крафт +», 2002. – С. 77 – 84.

53.  Фененко А.В., «Стратегия принудительного разоружения и международный бизнес» // журнал «Международные процессы», http://www.intertrends.ru/nineth/004.htm#38.

54.  Мохамед Эльбарадей. Режим ядерного нераспространения переживает трудные времена. // «Ядерный Контроль» – 2004, №1. – С. 11–14.

55.  У ядерного порога: уроки ядерных кризисов Северной Кореи и Ирана для режима нераспространения. Глава 2. Ядерная программа Ирана – незаконченная история / под ред. А. Арбатова; Моск. Центр Карнеги. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2007. – С. 233 – 241.


Информация о работе «Діяльність ЛАД у врегулюванні регіональних та локальних конфліктів на Близькому Сході»
Раздел: Международные отношения
Количество знаков с пробелами: 138261
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
62397
0
0

... що проводять уряди третіх країн. Наприклад, консультації США з Ізраїлем, Єгиптом і Сирією після війни 1973 р. до формування Других надзвичайних сил ООН і Сил ООН зі спостереження за роз’єднанням на Голанських висотах; неофіційні однобічні або багатобічні погрози застосування сили, наприклад, з боку США і колишнього Радянського Союзу під час війни на Близькому Сході у 1973 р.; а також офіційне або ...

Скачать
110975
0
0

... в технологічному відношенні. Інша слабкість децентралізованих груп полягає в обмежені ступеню координації дій в ній. Це може зменшити готовність групи.   32.Регіональні міжнародні конфлікти: причини та шляхи врегулювання. Шляхи врегулювання: -попередження -трансформація; -врегулювання (1. Інтервенціоністська. 2. Ліберальна); -деескалація.    Коли мова йде про регіональний конфлікт, ...

Скачать
322068
0
0

... собственным путем", но жестко ограничивалась свобода выбора такого пути - он не должен был угрожать социализму в самой стране, основопологающим интересам других социалистических государств и международному рабочему движению, борещемуся за социализм. Из этого вытекало, что если подобная угроза возникнет, то прочие социалистические старны имеют право и обязаны вторгнуться в такое государство и ...

Скачать
350134
0
0

... культурною діяльністю для добра українського народу.[220,С.9] Значення постатей Митрополита А.Шептицького та Патріарха Й.Сліпого важко переоцінити. Яскравим свідченням цього є розпочатий Українською Греко-Католицькою Церквою процес беатифікації Митрополита Андрея Шептицького. Після розвалу тоталітарно-імперського СРСР Україна стала незалежною, самостійною державою, на території якої проживають ...

0 комментариев


Наверх