1. Теоретичні основи приватизації державної власності

При переході від командно-адміністративної до ринкової економіки з'явилась необхідність в трансформації форм власності, адже в Україні як і в більшості країн СНД частка державної власності становила більше 90% всієї власності. При монополії держ.власності неможливо створити конкурентне середовище на ринку, підвищити ефективність виробництва, залучити нові інвестиції в економіку. Одним із методів трансформації форм власності в Україні стала приватизація, тобто передача переважної частини державної власності до рук індивідуальних, приватних чи колективних власників. Важко знайти зараз більш дискусійне питання в економічній літературі, ніж питання приватизації. Програми приватизації не виконуються. Одні економісти вбачають в приватизації панацею від всіх лих та єдиний можливий вихід із кризи, а інші - що приватизація крім пограбування широких верств населення та перерозподілу доходів на користь багатих нічого не дасть.

Ці точки зору обгрунтовуються, базуються на конкретному фактичному матеріалі, тому відкидати їх як повністю абсурдні не варто, а слід проаналізувати, зробити висновки.

При розгляді теоретичних основ приватизації державної власності постають питання про власність, про співвідношення ефективності виробництва на підприємствах до приватизації та після, про наслідки управління підприємствами, фірмами різних форм власності, про можливість інвестування економіки та як на цю проблему впливає процес приватизації, про соціальний захист до та після цього процесу, про проблему розвитку підприємництва та малого бізнесу і багато інших питань.

Питання про власність становить основу процесу приватизації, адже весь економічний лад суспільства базується перш за все на відносинах власності. Власники засобів виробництва самостійні в своїй діяльності. Вони зацікавлені в збереженні своєї власності, бо своїм майном та прибутком вони відповідають за неї. Отже, якщо власність приватна, то це являється передумовою більш ефективного її використання.

В радянській економічній літературі говорилось, що державна власність відкриває простір для розвитку продуктивних сил. Високі темпи зростання виробництва в 30-ті, 50-ті роки це підтверджували. При цьому не брались до уваги нецивілізовані методи цього зростання.

Постійне падіння темпів зростання економіки СРСР, в тому числі України, безконтрольність, розбазарювання державного майна свідчить, що курс на одержавлення був помилковим: що необхідні різноманітні форми господарювання, які базувались би на кооперативній, приватній, державній та інших формах власності.

Як відносини власності складають основу економічної системи, так і приватизація як процес трансформації цих відносин являється ядром економічних реформ. Зміст приватизації полягає в поверненні державної власності широким верствам населення, руками яких вона була створена. Таке повернення існує тоді, коли власність передається безкоштовно або за символічну ціну. Коли приватизація здійснюється за гроші, то вона дозволяє вилучити з обігу частину грошей, які не забезпечені товарами. Приватизація означає відокремлення фінансів держави від фінансів підприємств, звільнення її від дотації малорентабельним підприємствам і як наслідок сприяє скороченню бюджетного дефіциту, "зменшенню темпів інфляції".

Згідно з Концепцією приватизації, розробленій Кабінетом Міністрів України, головною метою роздержавлення та приватизації є створення багатоукладної соціально орнієнтованої ринкової економіки. Але як вірно відзначалося в монографії, написаній провідними вченими НДЕІ Мінекономіки, що головна ціль приватизації має підпорядковуватись стратегічній спрямованності економічної реформи. Тому визначення мети приватизції обов'язково повинно мати таку редакцію: створення багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки, що ефективно функціонує.[18.49]

Приватизація також пов'язана із структурною перебудовою, адже узаконення приватної власності приводить до виникнення дрібних підприємств. Дрібний бізнес дуже мобільний. Ледь чуттєва зміна попиту та пропозиції приводить до виникнення нових підприємств чи переорієнтації старих в потрібному напрямку. В країнах СНД цей процес ускладнюється величезним воєно-промисловим комплексом, підприємства якого важко переорієнтувати.

Для більш повного розгляду проблеми ми звернулись до вивчення світового досвіду в частині проведення приватизації та роздержавлення. Як показав міжнародний досвід націоналізація (передача приватної власності до рук держави) здійснюється легше, ніж приватизація. Отже на сучасному етапі не потрібно прагнути до повної приватизації державної власності. Світова практика доводить, що сучасне розвинуте виробництво не можливе без наявності державної власності і державного регулювання. Повальна приватизація зараз стала б таким самим насильством над економікою, яким колись була загальна націоналізація. В економіці України необхідне існування різноманітних форм власності, адже розвиток НТП прискорює виникнення нових підприємств та нових технологій, що ускладнює виробництво, зумовлює появу нових ланок дрібного виробництва. Це урізноманітнює форми власності. До того ж рівень розвитку продуктивних сил в різних секторах економіки неоднаковий. Зберігаються великі розриви в технічному рівні різних підприємств. Це також ускладнює структуру відносин власності.

Без впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу неможливо підняти його ефективність. А всі новинки швидше й легше впроваджуються в невеликі підприємства. Досвід розвинутих країн показує, що рівень впровадження НТП вищий на підприємствах, що базуються на приватній формі власності на засоби виробництва. Але з іншого боку в багатьох країнах існує власність, яка належить державі і ефективно використовується, наприклад, шляхове господарство, зв'язок, аеродроми, земля. З цього варто зробити висновок, що для підвищення ефективності економіки України слід дотримуватись оптимального співвідношення державної форми з іншими формами власності.

В Законах України "Про власність", "Про форми власності на землю" та інших законодавчих актах передебачені різні заходи щодо переходу від монополії держави до різноманітних форм власності, передбачають роздержавлення та приватизацію. В економічній літературі виділяють такі форми власності, як приватна власність громадян, колективна, державна (комунальна, як різновид державної), власність спільних підприємств, іноземних громадян. Люсов А.Н.[39.30] крім перерахованих виділяє ще й інтернаціональну (міжнародну) власність, суб'єктом якої є світове господарство. Цей вид власності розповсюджує свою дію на світовий океан, майно міжнародних організацій, космічний простір. Стосовно значення того чи іншого виду власності думки розділились. Так, Ян Винецький[6.3] вважає, що лише приватна власність є рушійним ефективним фактором, який створює добробут та сприяє росту виробництва. Цей автор як основний аргумент приводить приклад кризи та занепаду підприємств державної власності в пост-соціалістичних країнах. Ян Винецький спирається на історичний досвід і пише, що вперше чітко сформулював докази на користь приватного підприємства як основи ефективної економіки Людвиг фон Мизес в 1923 році. Мизес говорив, що працівники суспільного сектору не несуть всіх витрат і тому не можуть отримувати всі вигоди від своєї діяльності. Система покарань та нагород в суспільному секторі слабо стимулює ефективність. Як показало дослідження на сучасному етапі ринкових реформ в Україні найбільш ефективно працюють приватні підприємства. Тому я згодна з точкою зору Яна Винецького, що при створенні "критичної маси" недержавних підприємств необхідно перевагу віддавати саме приватним підприємствам.

На думку Яна Винецького рушійною силою всього процесу підвищення ефективності виробництва є прагнення капіталістів та підприємців до максимальних прибутків. Без приватних власників ринок втрачає головну пружину, що приводить його в дію і підтримує його функціонування. Є й інші думки з цього приводу. Професор Гош О. вважає, що ефективність капіталістичного світу визначає не приватна власність, а рівень техніки, кваліфікації, матеріальна зацікавленість. На його думку в Україні продаж одержавленої власності у приватну власність супроводжується свавіллям, шахрайством, грабунком народу управлінськими структурами. на мою думку поодинокі негативні фактори приватизаційного процесу невизначають його недоцільність.

Приватна власність у комерційній сфері України склалася методом підпільної "приватизації" за умов навмисне запровадженого відпускання цін, шкідливого для економіки. О.Гош вважає, що в постсоціалістичних країнах приватна власність складається як подальший розвиток індивідуальної власності, а в Україні приватне господарство розвивається шляхом привласнення народного майна.[12.34] Особиста власність має складати основу всієї системи власності на засоби виробництва в перехідному періоді в сільському господарстві, ремеслі, послугах, торгівлі. В Україні ж управлінська система намагається швидко збути у приватну власність підприємства, доведені до краху, щоб придбати їх за безцінь. Досвід же Китаю, країн Заходу свідчить що приватизуються як, правило, відновленні, добре організовані, перспективні фірми.

Приватні та державні підприємства порівнюють за такими критеріями, як підконтрольність власнику, здатність до нововведень, наявність стимулів для підвищення ефективності. Підконтрольність власнику краще здійснюється в приватній фірмі ніж на державній. Коли виробничі фонди знаходяться у суспільній (фактично державній) власності, а робітники мають право розпоряджатись цими фондами і розподіляти чесний прибуток, то виникають проблеми: рішення приймаються робітниками, які не є спеціалістами в керівництві, інтереси робітників розрізняються як правило, за віком (молоді робітники зацікавлені у вкладанні коштів в розвиток підприємства, а люди пенсійного віку - в збільшенні відрахувань на соціальні потреби).

Ці проблеми негативно впливають на процес виробництва в суспільному секторі. Різна також і здатність до нововведень на державних та приватних підприємствах. У останніх вона значно вища.

В господарствах радянського типу ресурси розподілялись між підприємствами за рішенням центру в формі субсидій чи займів. При дефіциті державного бюджету це джерело зменшується. При робітничому самоуправлінні система стимулювання залишає малу частину прибутку для нововведень. Отже при державній власності банківська система являється майже джерелом коштів для здійснення нововведень, тоді як для приватних підприємств таким джерелом можуть бути: банківська позичка; прибуток; випуск акцій та інших цінних паперів.

Особливо актуальні ці переваги для комунального господарства України. Одним із методів підвищення ефективності комунального господарства являється часткова його приватизація. Доказ необхідності приватизації можна почати з системи стимулів до нововведень при різних формах власності. Найсильніші стимули - у індивідуального власника приватної фірми, в силу того, що він має право на весь

чистий дохід. Приватний власник намагається швидше перетворити ідею в процес або продукт. Партнерські фірми та компанії з обмеженою відповідальністю діють також, як індивідуальний власник, якщо точно визначити їх права на чистий дохід. Це підтверджує, що приватна власність більш ефективна. Більшість економістів схильні думати що приватизація сприятиме підвищенню темпів розвитку економіки України.

Необхідність приватизації також визначається структурою видів власності, на основні виробничі фонди. Українська економіка характеризується найвищим у світі ступенем монополізації сфер виробництва і обігу.[6] Cередня кількість зайнятих на одному промисловому підприємстві у 8-10 разів вища, ніж у країнах Європейської економічної спільності та США, у 1,2 раза вища, ніж у середньому по країнах СНД. Приблизно на 15% найбільших підприємств сконцентровано до 25% виробництва продукції та споживання елктроенергії. В період "економічних реформ" зростає рівень монополізації. За даними Мінстату у 1994 р. в Україні 795 підприємств посідають монопольне становище у виробництві промислової продукції. Вони є в 14 галузях промисловості. Частка підприємств-монополістів у хімічній промисловості сягає 50%, металургії - 36%, машинобудуванні - 18%, нафтовій промисловості - 37%.

Для подолання монопольного стану вітчизняного ринку в Україні було прийнято державну програму демонополізації економіки і розвитку конкуренції (21 грудня 1993 р.). Ця програма була спрямована на формування і розвиток конкурентного середовища, яке забезпечувало б ефективне використання суспільних ресурсів, вільний вступ на ринок підприємництва, свободу споживачів у виборі товарів широкого асортименту, кращої якості за більш низькими цінами. Програма передбачає демонополізацію економіки, тобто здійснення державного комплексу заходів, у тому числі примусових, спрямованих на зниження рівня монополізації ринків. В програмі до способів демонополізації відносять: децентралізацію управління; зниження або зняття бар'єрів, які обмежують вступ господарюючих суб'єктів на існуючи ринки; стимулювання вступу на монополізовані ринки нових господарюючих суб'єктів; поділ державних організованих структур монопольного ринку.

Програма хоч і прийнята, але вцілому законодавча база демонополізації та антимонопольного регулювання перебуває в Україні на початковій стадії створення. Прецеденти використання на практиці норм антимонопольного регулювання майже відсутні.

З'ясовуючи теоретичні основи приватизації варто зупинитись на взаємозв'язку приватизації з інвестиційним процесом, розвитком підприємництва, з соціальним захистом, фінансово-бюджетною політикою.

Проблема інвестицій зараз в Україні стоїть дуже гостро, адже відбувається процес постійного падіння інвестицій у промислове виробництво на фоні падіння обсягів виробництва (діаграма 1.1.1, 1.1.2 с. ). На основі статистичних даних можна стверджувати, що стан виробництва в Україні в порівнянні з іншими країнами СНД одни з найгірших.[7],[8] Відбувається падіння ВВП в Україні та падіння частки нагромадження (діаграма 1.1.3, с. ). У 1991-1995 рр. обсяг власних інвестицій у національну економіку скоротився на 70%.[9] У 1993 р. частка нагромадження становила 9% ВНП (а в колишній УРСР - 18-21%), в країнах Західної Європи - 25%.

За 1994 рік капіталовкладення знизились до 5% ВНП, через те, що інфляція змушує більшу частину асигнувань спрямовувати на соціальні потреби, та й падіння виробництва за останні три роки становило 30%, в 1993 році - 21,5%.

Для виходу із такого становища потрібно знаходити кошти для інвестування в виробництво. Через кризу національної економіки, дефіцит державного бюджету, великий державний борг держава не може субсидувати державні підприємства на національному рівні. Наголос робиться на залучення коштів з метою інвестування на мікрорівні за рахунок: прибутку; амортизаційних відрахувань; розповсюдження цінних паперів.

В цьому плані знову ж виграють приватні підприємства.

Але за оцінками експертів світового банку найближчі 3-5 років економіка України не зможе розвиватися лише за рахунок власних нагромаджень. Важкі економічні умови змушують Україну залучати іноземний капітал. Частково один із методів залучення іноземного капіталу - це доступ інозмного інвестора до проведення конкурсів, аукціонів, торгів в процесі приватизації, створення спільних підприємств. Було багато дорікань стосовно того, що цей процес гальмується. А це має свій сенс, адже вкладається іноземний капітал в підприємства, що не виробляють нову продукцію: 80% спільних підприємств займаються посередницькою діяльністю; 15% надають послуги, і лише 5% займаються виробництвом.

Відсутність стабільної законодавчої бази, нормально працюючих банків і цивілізованої банківської конкуренції, гарантій зарубіжному інвестуванню поки що стримує іноземний капітал, але враховуючи високий рівень прибутку в Україні, неосвоєний ринок товарів, послуг, технологій, кваліфіковану й дешеву робочу силу, наявність високоякісної і недорогої сировини, сільськогосподарських ресурсів та інших факторів, то на сучасному етапі, можливий приплив іноземного капіталу до України.

Тому потрібний зважений підхід до участі іноземного капіталу як у приватизації, так і взагалі в інвестуванні Української економіки.

Для розвитку ініціативної підприємницької діяльності необхідна лібералізація господарських зв'язків, надання свободи в укладанні контрактів як на рівні країни, так і на рівні міжнародних економічних відносин, формування ринкової інфраструктури (комерційних банків, фондових та товарних бірж, інвестиційних фондів, страхових компаній, торгових домів), структурні перетворення в економіці - її демілітарізація, розвиток галузей з високим рівнем НТП, прискорений розвиток галузей пов'язаних з виробництвом товарів споживання, створення ситеми макроекономічного регулювання через податкові та кредитно-фінансові механізми.

В процесі приватизації чільне місце займає проблема становлення прошарку людей, спроможних до самостійної господарської діяльності - підприємців. Без цього прошарку господарська система була позбавлена соціальної бази, її основи в соціально-економічній структурі суспільства. А з її становленням буде неможливе повернення до одержавленої економіки. Ця проблема має ту складність, що за десятиліття диктату держави в економіці було знищено здібність більшої частини населення до самостійної господарської діяльності і втрачено у великій мірі такі якості, як ініціатива, підприємництво, здатність приймати рішення і нести відповідальність.

Формування приватного власника - це процес тривалий. Навіть у розвинутих країнах підприємці становлять не більше 10% працездатного населення. Власник крім всього іншого може бути і різним по якості підприємцем. В США 53% новостворених підприємств розорюються в першій рік існування. Зазнають збитків і розорюються багато великих фірм. В зв'язку з цим необхідна програма підтримки та розвитку підприємництва, наприклад, система пільг, податкових кредитів для починаючих підприємців. Є й інша точка зору стосовно цієї проблеми В.Хмельнюк вважає, що зовсім не потрібно становлення підприємців, адже жалюгідне існування державних підприємств викликане не самою формою власності, а тим, що держава як власник неефективно ними управляє.[68.25]

Приватизація стала основою економічних реформ як у країнах з розвинутою економікою, так і у країнах, що не перебувають у перехідному періоді до неї. Це пов'язане з тим, що:

- приватизація дозволяє збалансувати бюджет. Хоч виручають грошей від продажу майна небагато, але зменшуються дотації державному сектору;

- продаж державного майна за готівкові гроші створює антиінфляційний ефект, тобто вилучаються з обігу зайві гроші, які не були забезпечені товарною масою;

- з приватизацією з'являється можливість створення внутрішніх фінансових ринків;

- полегшується доступ українських фірм на світовий ринок. Особливо активно відбувається зворотний процес, відбувається (теоретично) приплив іноземних технологій.

Основним аргументом на користь приватизації є те, що вона підвищує ефективність тим, що:

а) у фірмі, що знаходиться в приватній власності рішення найменш політично обумовлені, робітники й управлінці отримують більшу заробітну плату, пов'язану з продуктивністю і доходністю;

б) управління приватними підприємствами здійснюють власники, а не зацікавлені чиновники;

в) підвищується рівень компетенції та свободи в управлінні підприємствами.

Але ні в якому разі не можна ставити приватизацію як самоціль і за будь-якої ціни її досягати. В пресі часто зустрічається тлумачення причин сповільнення темпів приватизації. Серед них називають:

1) "...несвоєчасність затвердження переліку об'єктів, що підлягають приватизації місцевими органами влади. Адже по деяких областях списки об'єктів, що підлягають приватизації у 1995 р., були остаточно прийняті місцевими Радами лише в середині 1995р...."[31.3]

2) "...несвоєчасний перегляд занижених завдань, які кожна з областей для себе визначила і які не співпадають із запланованими..."

3) пізнє прийняття методики приватизації;

4) обов'язкова аудиторська перевірка об'єктів перед приватизацією.

Якщо з першим та третім пунктом можна погодитись, то два інші викликають сумніви. Приватизація в Україні перетворилася з процесу трансформування форм власності з метою підвищення ефективності виробництва в самоціль, досягенню якої перешкоджає навіть незалежна фінансова експертиза.

Це все дає вигоду і споживачу і всьому суспільству. Але приватизація не завжди здійснюється для тривалого підвищення ефективності економіки. У багатьох країнах приватизацію розглядали як останню спробу зібрати державні доходи, коли інших методів ставало замало. Приватизація як у розвинутих, так і у менш розвинутих країнах була безпосередньо або опосередковано пов'язана з розміром державного боргу.[69.4] Наприклад, в США головним стимулом приватизації було зменшення чисельності уряду, дефіциту федерального бюджету. Приватизація була головною частиною зусиль адміністрації Рейгана зменшити чисельність уряду та збалансувати бюджет. Однією з причин прискорення приватизації в Угорщині, була спроба виправити державний дефіцит. В Польші приватизаційна програма була значною мірою продиктована нездатністю держави продовжувати підтримку нерентабельні державних компаній.

Згадані приклади дозволяють припустити існування важливого зв'язку між приватизаційними програмами та розміром державного дефіциту. Соціальні проблеми, що пов'язані з фінансовим станом країни, можуть перешкодити приватизації. Наприклад, у Польщі поширене безробіття, що виникло у 1991 році, змусило призупинити процес приватизації, доки економіка дещо відновиться й рівень безробіття спаде. З іншого боку, відносно здорове положення Чехії сприяло виконанню приватизаційної програми. У Греції, бюджетний дефіцит складає серйозну загрозу для всього приватизаційного плану. Одні бояться, що приватизаційні об'єкти будуть продаватися дуже дешево, а інші, що державні витрати можуть навіть збільшитись внаслідок виплат та компенсацій звільненим працівникам. На думку В.Хмельнюка передача неефективних державних фірм в приватні руки викличе скорочення персоналу, зменшення заробітної плати, приведе до ліквідації соціальних пільг, а як результат - до збільшення витрат з бюджетів різних рівнів, а отже і збільшення дефіциту державного бюджету. Що стосується скорочення зар.плати після приватизації - питання дискусійне, а от відносно скорочення персоналу та ліквідації соціальних пільг в процесі приватизації можна погодитись. На приватних підприємствах для керівника з'являється можливість проводити більш жорстку політику в галузі трудових відносин (адже профспілки ослабли). Така ситуація не типова для процесу приватизації в Європейських країнах, але практикується в Латинської Америці, Чілі, Мексиці. В.Хмельнюк вважає, що державна власність має бути лише проданою, що приведе до більш раціонального використання основних коштів, дозволить подолати дефіцит державного бюджету, інфляцію.[68.35]

На його думку, та програма приватизації, що діє в Україні неефективна в силу таких причин:

1) Ринок вимагає швидкого становлення конкуренції, періорієнтації нерентабельних виробництв, прискорення розвитку підприємств, що випускають продукцію підвищеного попиту. Для створення ефективного виробництва в Україні необхідно вивести з обороту 2/3 кількісного складу потужностей, які технічно і технологічно застаріли. З іншого боку, ці потужності є монопольними, особливих резервів потужностей та інвестицій Україна не має. Однак замість структурної перебудови, ліквідації збиткових господарств, в економіці відбувається постійне падіння обсягів виробництва, інфляція, падіння інвестування.

2) У населення та підприємств немає коштів для значної структурної перебудови виробництва. "Тіньовим" же капіталом викупаються лише найцінніші об'єкти. Якщо ж дозволити вільний викуп власності в Україні іноземним фірмам, то Україна перетвориться в сировинний придаток. В.Хмельнюк в силу того, що сам працює директором фірми, має суб'єктивний погляд на приватизацію. За його словами частка власності, яку може викупити керівник підприємства, має бути не менше 25-30% вартості об'єкта і він повинен мати право володіти контрольним пакетом акцій. Ті варіанти приватизації, що існують зараз відсікають директорів від управління акціонерним товариством, утруднюють процес прийняття рішень. Він задає риторичне запитання: навіщо підвищувати рентабельність, якщо директор не бере участі у власності.

У літературі часто зустрічається негативне відношення до приватизації. Професор Гош вважає, що "нічійну" власність в процесі приватизації прибирають до рук управлінці.[12.18] Виручені від приватизації кошти ідуть на фінансування бюджетних витрат, тобто "проїдаються". Гош вважає, що "...роздержавлення потрібно ввести в закономірне русло": воно має здійснюватись гласно; ініціатива повинна йти від трудящих; кошти від приватизації потрібно направляти на розвиток виробництва.

Також є сумніви в тому, що приватизація стала справедливим інструментом для виходу економіки з кризи. Адже її результати можуть вплинути на розвиток України лише через декілька років.

Зав'ялова Г.В. стверджує, що в результаті приватизації монопольна структура виробництва майже не змінюється, а подрібнення виробництва руйнує сталі технологічні зв'язки.[20.8] В сфері обігу зростає спекулятивний матеріал. В результаті приватизації державні підприємства іноді потрапляють в руки кримінальних елементів. Як правило їх володарями стають через підставних осіб чиновинки та номенклатура. Працівники ж бюджетної сфери виявились відірваними від процесу приватизації. З точки зору цього автора, приватизація, яка здійснюється адміністративними методами орієнтується на формальні кількісні показники. Вона руйнує державну власність, але не створює приватну. Я повністю згодна з тією точкою зору, що роздача власності не формує почуття відповідальності, почуття власника. Якщо ж при такій приватизації відбувається продаж основних фондів, то справа інша.

На мою думку приватизація - це невід'ємна складова частина загального процесу економічних реформ. Її успішне проведення можливе лише за належних загально-економічних передумов, але не потрібно приватизацію перетворювати в самоціль. Я поділяю погляд Зав'ялової В.Г., що в процесі приватизації ні в якому разі не можна розривати технологічні цикли, руйнувати діючий виробничий потенціал, не створюючи нічого більш продуктивного та конкурентноспроможного. Приватизація необхідна в тих випадках, коли буде доведено, що вона спирятиме покращенню економічних показників підприємств та економічному росту України вцілому.

Лукінов І. вважає, що поспішна , поверхова приватизація, без детальних розрахунків і техніко-економічних обгрунтувань крім шкоди нічого не дає. На мою думку твердження, що без розвитку більш ефективного товарного виробництва передчасне закриття діючих, хоча й технічно недосконалих підприємств, які внаслідок штучно створеного паралічу платоспроможності і втрати ринків збуту опинилися на грані банкрутства, призводить до прямого економічного занепаду має визначне значення для проведення реформ в Україні.[38.8]

Таку думку підтримує і В.Голіков. Він вважає, що прискорена приватизація здійснюється в політичних цілях - відбувається формальна зміна власника, тобто денаціоналізація. На його думку необхідний новий підхід до приватизації, за якого б ставилася мета забезпечення всім громадянам рівних прав у привласненні народної власності. "Слід йти шляхом, на якому б держава виступала гарантом успіху й прибутковості кожного реформованого підприємства.[7.18]

Вивчення матеріалів вчених, що займаються проблемами приватизаційного процесу, дозволяє зробити слідуючи висновки.

В деяких випадках приватизація трактувалася як панацея від всіх економічних негараздів (Винецький Я., Кошик О., Максимов С.) При цьому зауважувалось, що в ході приватизації здійснюється демонополізація економіки, створюється прошарок ініціативних підприємців, з'являються малі підприємства, мобільні для нововведень. Інші вчені (Хмельнюк В., Гош О., Лукінов І., Голіков В.) дотримуються діаметрально протилежних поглядів. Вони відмічають, що приватизація не виведе економіку України із кризи, якщо при цьому будуть руйнуватися сталі економічні зв'язки, відбуватиметься передчасне закриття діючих підприємств, не будуть інвестуватись у виробництво виручені від приватизації грошові кошти. В підтримку поглядів останіх варто відмітити, що приватизація не виведе Україну із кризи, якщо вона не буде супроводжуватися позитивним впливом на економіку податкових, кредитних, фінансових важелів. Вивченням вищезгаданої проблеми займаються на сьогодняшній день і такі провідні вчені НДЕІ Мінекономіки України, як В.Ф.Бесєдін, О.Ю.Рудченко, В.І.Білан, В.М.Вакуленко, О.Ф.Ковальов та інші. Колектив авторів інституту опублікував в 1996 році монографію в 5 т. під редакцією В.Ф.Бесєдіна, І.К.Бондар, В.І.Пили, М.М.Якубовського, в якій на високому науковому та методичному рівні визначені основні цілі, принципи приватизації, зроблений критичний аналіз перебігу приватизаційного процесу в Україні, про зроблені основні пропозиції щодо вдосконалення законодавчої та нормативно-правової бази приватизації. В зв'язку з тим, що на сучасному етапі необхідний перегляд концептуальних підходів до приватизації, особливого значення набуває вивчення суті цього процесу та аналіз фактичного матеріалу приватизації, вивчення концептуальних основ провадження приватизації та роздержавлення, в тому числі і аналіз основних принципів реформування комунальної власності.


Информация о работе «Формування недержавного сектору економіки на прикл приватизації»
Раздел: Экономика
Количество знаков с пробелами: 250885
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
112218
0
0

... колишньої централізованої системи формування місцевих бюджетів. Як наслідок, регіони вимушені були шукати ефективних способів регулювання оподаткування, на територіальному рівні. Україна наслідує приклад Росії, де було продекларовано створення одразу 23 вільних економічних зон та регіонів із спеціальним режимом інвестиційної діяльності, територія яких становила майже третину території країни. ...

0 комментариев


Наверх