Соборні послання в складі Новозавітного канону

1.1    Соборні послання в складі Новозавітного канону

Джерелом християнського віровчення є Божественне Одкровення. Священне писання називається богоодкровенним або богодухновенним. Воно іменується словом Божим, оскільки зберігає для нас і доносить до нас слово Бога на мові людини.

Не слід забувати, що Біблія – книга Боголюдська. Як в справі спасіння людини благодать Божа нічого не чинить без участі людської волі, так і написання священних книг відбувалося в нерозривній взаємодії волі божественної і людської. В одних випадках, коли справа стосувалася повідомлення Богоодкровенних істин, Святий Дух гарантував непогрішність передачі вчення автором книги. В інших випадках благодать спів діяла священному письменнику у вірному підборі і освітленні фактів. Так, святий євангеліст Лука спочатку здійснив роботу історика: зібрав історичні відомості про життя Спасителя, впорядкував їх, старанно дослідив, а за тим вже приступив до написання Євангелія.

Самобутність письменників Біблії найбільше за все виявилася в літературній формі їх творів. Книги священного Писання значно різняться своїм стилем, виявляючи в такий спосіб індивідуальні особливості їх авторів,[1] а також вказуючи на ті зовнішні спонуки, які спричинили написання того чи іншого твору.

Якщо прийняти до уваги умовний поділ всіх творів біблійної традиції на законодавчі, історичні, повчальні та пророчі, то повчальними новозавітними книгами є всі апостольські послання. Це не що інше, як листи, написані апостолами до заснованих ними церков. У цих листах Христові учні переконують християн твердо стояти у переданій їм вірі, роз’яснюють віруючим різні непорозуміння щодо самої християнської віри, щодо віровчення та християнського життя, які виникали між ними в різних церквах; викривають різні безпорядки, а також лжевчителів, які порушували спокій первісної Христової Церкви.

Отже, апостоли, будучи засновниками Христової Церкви, у своїх посланнях виступають як учителі і наставники ввіреного під їхню опіку Христового стада. Це особливо яскраво відображено в посланнях святого апостола Павла.[2]

Важливим базовим компонентом письмової Новозавітної традиції є записи листів-послань, авторство яких з найдавніших часів пов’язувалося з іменами апостолів, а адресатами відповідно були перші християнські громади – «церкви» — у різних місцях Римської імперії. Апостоли тут виступали як керівники та наставники цих громад. На письмі фіксувалися також історичні відомості про існування перших церков та діяльність апостолів. На ґрунті цього усного та писемного матеріалу протягом І – на початку II ст. після Р. Х. в ранньохристиянському середовищі складалися основні жанри новозавітних Писань, які згодом стали основою загальноцерковного канону Біблії Нового Завіту. Нарешті, різні книги новозавітної традиції ставали джерелом для інших, подібних за жанром та ідейним спрямуванням, коли збіг сюжету або висловлювань міг бути результатом не лише використання спільних першоджерел, а й наслідком запозичення. Деякі новозавітні автори прямо визнавали знайомство з «багатьма» такими джерелами (наприклад Лк. 1:1).

Вже у 50-60-х роках в основному сформувався корпус апостольських Послань (грецьк. έπιστολή – «послання, доручення, настанова»), де апостоли виступали як релігійні та моральні вчителі, своєрідні перші християнські богослови. Принаймні частина Послань уважається першими за часом виникнення новозавітними біблійними творами. Окремі Послання є пізнішими, датуються 70-90-ми роками І ст. Поміж цими творами виділяється найчисленніша група, автором якої традиція називає апостола Павла. Так, серед найдавніших Павлових Послань – до Солунян (прибл. 51—54 рр.); до Галатів (54 або 56 р.); до Коринф’ян (57—58 рр.); до Римлян (58 або 59 р.).[3]

Кожна з книг Нового Завіту має надписання, що вказує на її автора. І хоча Церква знає лише одне Євангеліє – «Євангеліє Ісуса Христа» (див. Мк. 1,1), все ж кожен з його чотирьох переказів авторизований і підписаний. Проте хто ж автор Нового Завіту? Хто виступив в ролі, говорячи сучасною мовою, «редактора-упорядника» цього збірника дуже різних книг, що включає і особисті листи, і літописні хроніки, і візіонерські тексти?

«Писання не впало з неба; воно увійшло в життя Церкви через Передання, – відповідає на своє ж питання диякон Андрій Кураєв. – Церква дала тверде запевнення, по-своєму гарантувала, що Писання дійсно відповідає Переданню, і що це Писання є автентичною частиною справжнього Апостольського Передання.» Виходячи з своєї пам’яті і зі свого знання Апостольського Передання і Того, про Кого це Передання говорило, «Церкві було просто необхідно підрахувати своє апостольське наслідство»[4].

При обговоренні ролі Церкви в становленні Новозавітного канону особливо важливо зауважити, що Новий Завіт склався не в результаті збирання книг, а в результаті їх відбору.

«Подібне пізнається подібним», – гласить древній і зовсім не відмінений принцип пізнання (принаймні духовного). Якщо протестанти стверджують, що з початком Константинівської епохи історична Церква втратила першоапостольські дари, – то з допомогою чого ж вона змогла відрізнити апостольські писання від апокрифі? Лише Свята Церква могла впізнати Святу книгу. Лише досвід глибокої віри і молитовно-містичного пізнання Христа міг дати внутрішню впевненість в Богодухновенному характері книг.[5]

«Поява в Церкві Нового Завіту як книги, як Писання, не була в жодному разі якимось «новим» фактом, результатом боротьби чи сумнівів. Це запис того основоположного Передання (передачі), через яке Слово Боже безперервно живе в Церкві. Але саме тому, що це Передання першопочаткове, Церква на перших порах не потребує визначеного «канону» – точно фіксованого списку записів або Писань; «Каноном» є сама віра Церкви, як вона зберігається у вченні єпископів, літургічній практиці і в «хрещальному оголошенні». Слово Боже не «зовнішній» авторитет, не «текст», а сама реальність віри і життя Церкви. Самі «тексти» тому і приймаються як Писання, що вони згідні зі Словом Божим, що в них Церква впізнає свою віру, свою проповідь, своє вчення – те, чим живе вона від апостолів», – відмічає протопресв. Олександр Шмеман.

Але така відсутність точного «канону» Писань як раз надавала можливості гностичним вчителям приписувати свої вчення апостолам, представляти їх у формі «євангелій» і «послань». Вони знали, що лише те може отримати визнання в Церкві, що освячене авторитетом апостольського свідоцтва. А так як їх писання були «цікаві», впливали на уяву, відповідали смакам часу, для багатьох не утверджених або нещодавно навернених вони могли стати спокусою.[6]

Новозавітний канон укладався поступово. Вже деякі новозавітні автори свідчили про наявність збірок авторитетної серед перших християн літератури. Наприклад, апостол Петро (2 Петр. 3,15-16) згадував про збірки Послань апостола Павла; євангеліст Лука посилався на численні оповіді своїх сучасників (Лк. 1,1).

Найдавніші (І-II ст. після Р. Х.) посилання на окремі книги новозавітної традиції містилися в ранньохристиянських джерелах «Дидахе» та «Пастир» Єрма, а також у творах християнських богословів-апологетів. Історична цінність цих посилань для реконструкції етапів становлення канону полягає в тому, що їх систематизація дає змогу отримати свого роду перші «списки» авторитетних серед ранніх християн книг. Щоправда, ці свідчення не були офіційними. Вони не затверджувалися всією церквою, а виявляли скоріше богословські вподобання їх авторів та прихильність до тих чи інших тогочасних церковних авторитетів. Крім того, більшість свідчень цих століть не є «списками» у повному значенні – часто це лише цитати або посилання на окремі книги, іноді без обґрунтування їх авторитетності і навіть без згадування їх назв.

Так, у так званому 1-му Посланні Климента Римського (близько 95 р.) зустрічаються цитати або посилання лише на чотири книги (Євангеліє від Матфея, два Послання Павла (до Римлян і 1-ше до Коринф’ян), а також Послання до Євреїв). Причому прямо визнавалося авторитетним лише 1-ше Послання до Коринф’ян.

Ігнатій Антіохійський (близько 116 р.) був знайомий з 14 Посланнями апостола Павла, а також цитував Євангеліє від Матвія, посилався на Євангеліє від Іоанна.

Варнава (близько 130 р.) посилався лише на Матфея та Послання до Євреїв. У «Пастирі» Єрма (близько 140 р.) згадувалось лише Послання Якова.

Відомий апологет християнства Юстин Філософ і Мученик (середина II ст. після Р. Х), захищаючи християнство перед імператором та сенатом, мусив часто цитувати найавторитетнішу на той час серед християн літературу. Він цитував (близько 140 р.) 4 Євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна), книгу Діянь Святих Апостолів, 9 Послань Павла (до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Колосян, два до Солунян), а також 1-ше Петра. Крім того, Юстин Мученик посилався і на Об’явлення Іоанна Богослова (Апокаліпсис).

У Полікарпа Смирнського (близько 150 р.) є цитати з Матфея, з 10 Послань Павла (до Римлян, обох до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, обох до Солунян, 1-го до Тимофія), з 1-го Послання Петра, 1-го Іоанна.

Татіан, теж один з ранньохристиянських апологетів, у 50-х роках II ст. уклав перший узгоджений текст, на основі об’єднання та зіставлення 4-х Євангелій: Матфея, Марка, Луки, Іоанна. Цей текст, названий «Діатессарон» (грецьк. Το διa τεσσaρων ευaγγελιων - «за чотирма Євангеліями»), свідчив, що вже у той час згадані Євангелія існували в завершеному вигляді і активно використовувалися християнами.

Іриней Ліонський (близько 170 р.) згадував Євангелія від Матфея, Марка, Луки, Іоанна, Діяння, 13 Послань апостола Павла (до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, два до Солунян, два до Тимофія, до Тита, до Євреїв), інші апостольські Послання: 1-ше Петра, 1-ше та 2-ге Іоанна, Іуди. Іриней не лише посилався на новозавітні книги; він наводив назви усіх Євангелій, більшості з Послань, Апокаліпсису і утверджував істинність та авторитетність цих книг. Іриней спеціально наголошував на тому, що істинними є тільки чотири Євангелія, а будь-яка спроба збільшити або зменшити їх кількість є єрессю. Іноді Іриней цитував також «Пастир» Єрма.

Климент Александрійський (близько 200 р.) цитував усі 4 Євангелія, книгу Діянь Апостольських, 12 Послань апостола Павла (до Римлян, обидва до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, обидва до Солунян, 1-ше до Тимофія, до Тита та до Євреїв), 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Іуди. Климент при цьому згадував назви більшості з цих Послань, визнавав їх істинними і авторитетними. Подекуди богослов цитував також «Дидахе», «Пастир» та 1-ше Послання Климента Римського.

Тертуліан Карфагенський (близько 200 р.) послуговувався цитатами з 4-х Євангелій (Матфея, Марка, Луки, Іоанна), 13 Послань Павла (до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, два до Солунян, два до Тимофія, до Тита, до Євреїв). Послання інших апостолів: 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Іуди, а також Апокаліпсис.

Серед зафіксованих у цей період власне «канонів», тобто зібраних докупи більш-менш об’ємних списків, де б містилися назви книг Нового Завіту та утверджувалася їх істинність і авторитетність, визначаються принаймні два. Перший належав Маркіону (близько 140 р.), засудженому церквою єретику-гностику, який, утім, мав багато послідовників. Маркіон виступав прихильником апостола Павла і визнавав богодухновенними лише 10 Павлових Послань, а серед Євангелій – Євангеліє від Луки, також пов’язане з Павлом. Хоча Маркіон і претендував на загальне визнання свого канону, але його редакція вочевидь хибила неповнотою і через це критикувалася вже сучасниками, зокрема Іринеєм Ліонським. Канон Маркіона вважається першим, який свідомо прийняла велика група людей.

Другий список, знаний під назвою «канон Мураторі» (названий на честь італійського історика, котрий знайшов його у міланській Бібліотеці Амброзіана). Віднайдений рукопис, дещо неповний, датувався VII ст., проте його зміст дослідники відносять до останньої третини II ст. (близько 170 р.). «Канон Мураторі» містить назви і утверджує авторитетність насамперед таких новозавітних книг, як Євангелія від Луки та Іоанна (оскільки від Луки названо там «третім», то можна припустити, що оригінал канону містив також Євангелія від Матвія та Марка). Далі, в цьому списку утверджується авторитетність 13 Послань апостола Павла (до Римлян, обох до Коринф’ян, до Галатів, до Ефесян, Филип’ян, Колосян, обох до Солунян, обох до Тимофія, до Тита та Филимона). Серед Послань інших апостолів «канон Мураторі» містить 2-ге та 3-тє Іоанна, Іуди, а також посилання на І-ше Іоанна у Євангелії від Іоанна. Цей список містив також Апокаліпсис (Об’явлення Іоанна Богослова). Стародавній автор відкидав Послання до Євреїв, 1-ше та 2-ге Петра (хоча, можливо, про Послання Петра він не знав), а також, очевидно, поширені тоді Послання Павла до лаодикійців та александрійців. До «канону Мураторі» був уміщений ще один апокаліпсис – Об’явлення Петра, хоч автор списку й зазначив його спірність: «дехто з вас не погоджується, що він має читатися публічно в церкві».

Таким чином, до кінця II ст. після Р. Х. до «попереднього канону», тобто кола загальновизнаних і авторитетних новозавітних текстів, належали: чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки та Іоана), книга Діянь Апостольських, від 9 до 13 Послань апостола Павла, принаймні по одному Посланню Петра та Іоанна, а також Апокаліпсис Іоанна. Спірними вважалися: Послання до Євреїв, 2-ге Послання Петра, 2-ге та 3-тє Послання Іоанна, Послання Якова та Іуди. Іноді викликав сумніви також Апокаліпсис Іоанна. Тісно були пов’язані з каноном, що народжувався, такі ранньохристиянські твори, як Дидахе, «Пастир», Послання Климента, Послання Варнави, Апокаліпсис Петра. Ці твори згодом опинилися поза межами канону, хоча ставлення до них висловлювалося різне – від прихильно-толерантного до повного заперечення.[7]

У ІІІ-му ст. важливим свідком народження новозавітного канону був відомий богослов Оріген. Багато подорожуючи за межі рідного міста Александрії, туди, де існували потужні християнські громади (зокрема, до Рима, Антіохії, Єрусалима, Кесарії), він мав змогу знайомитися з корпусом уживаних там священних книг. Оріген уперше виділив два типи цих книг: «загальновизнані», «беззаперечні» (грецькою ομολογοuμεna) та «спірні», «такі, що відкидаються багатьма» (грецькою anτιλεγομεna). У своєму списку (близько 250 р.) Оріген до «беззаперечних» відносив Євангелія від Матфея, Марка, Луки, Іоана, Діяння Апостолів, 13 Послань Павла, 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Апокаліпсис Іоанна. До «спірних», сумнівних богослов відносив Послання до Євреїв, 2-ге Петра, 2-ге та 3-тє Іоанна, Якова, Іуди. Оріген (за свідченням Євсевія Кесарійського) схилявся визнати канонічність Послання до Євреїв; сумніви у нього викликало лише авторство цього твору. До «спірних» Оріген умістив також Дидахе, «Пастир» Єрма, Послання Варнави і так зване Євангеліє Євреїв (іудео-християнське).[8]

Якщо порівняти канон Святого Письма Нового Завіту, який на кінець ІІІ століття уже утвердився на Заході і на Сході, і виділити відсутні в них книги, то вимальовується така картина:

Отже, щодо повноти всієї Христової Церкви, то в ній були відсутні тільки дві книги:

1.         ІІ соборне послання апостола Петра;

2.         ІІІ соборне послання апостола Іоана Богослова.

В IV столітті Новозавітний канон остаточно утверджується в тому вигляді, в якому ми його маємо зараз. Цей період ще називають «золотим» періодом Христової Церкви. Тут виступають такі видатні отці та вчителі Церкви, як Євсевій Кесарійський, Кирило Єрусалимський, Григорій Богослов, Василій Великий, Іоан Золотоуст, Афанасій Олександрійський та інші.

Але в питаннях утвердження новозавітного канону особлива заслуга належить свт. Євсевію Кесарійському, якого називають батьком церковної історії. Він розділив усі відомі на той час книги на чотири групи:

1. Загальновизнані (ομολογοuμεna): 4 Євангелії, Дії святих Апостолів, 14 послань апостола Павла, І послання апостола Петра, І послання апостола Йоана, Апокаліпсис з поміткою «якщо бажаєте».

2. Суперечливі (anτιλογομεna): ІІ послання апостола Петра, ІІ і ІІІ послання апостола Йоана, послання апостола Якова, послання апостола Іуди.

3. Підставні (nοθa): «Пастир» Єрма, послання Варнави, Вчення 12 апостолів (Дідахі).

4. Безглузді: різні єретичні та апокрифічні книги, як наприклад, Євангеліє від Фоми, Діяння апостола Петра, Євангеліє від євреїв та інші.[9]

Вагомою пам’яткою формування канону Новозавітних книг є «Африканський список». Укладений близько 360 р. невідомим автором, цей список включав чотири Євангелія, Діяння Апостолів, Апокаліпсис Іоанна, 13 Послань апостола Павла (крім Послання до Євреїв). Згадувалися два Послання Петра, з яких істинним визнавалося лише перше, а також три Послання Іоанна, з яких друге та третє відкидалися.

У своєму 39-му Посланні (до свята Великодня 367 р.) Афанасій Олександрійський різко розмежовує «Богодухновенні Писання... які передані нашим батькам тими, хто був очевидцями й служителями Слова від початку» і «так звані таємні писання» єретиків. До списку Афанасія ввійшли Євангелія Матфея, Марка, Луки, Іоана; Діяння; Послання Якова; 1-ше й 2-ге Петра; 1-ше, 2-ге, 3-тє Іоанна; Іуди; Послання Павла до Римлян, 1-ше та 2-ге до Коринф’ян, до Галатів, до Ефесян, до Филип’ян, до Колосян, 1-ше й 2-ге до Солунян, до Євреїв, 1-ше, 2-ге до Тимофія, до Тита, до Филимона; Одкровення Іоанна (Апокаліпсис). Афанасій зазначав, що ці книги «є джерелами спасіння ... нехай же ніхто не додасть до них нічого, так само, як і не відніме нічого від них». Фактично, список Афанасія являв собою загальноприйнятий по сьогодні канон християнських новозавітних творів. Імовірно, що Афанасій, наводячи цей канон, спирався на перший досвід соборного, загальноцерковного рішення про канонізацію Біблії.

Лаодикійський собор (час проведення точно не встановлений; між 343 та 381 р.) вважається першим, на якому офіційно обговорювався християнський канон Біблії. 59-те правило собору постановляє, що лише канонічні книги Нового Завіту слід читати у храмах на відправах, а читання апокрифів заборонялося. 60-те правило Лаодикійського собору містило остаточний канонічний список, у якому було 26 новозавітних книг (всі відомі сьогодні, крім Апокаліпсису). Хоча варто зазначити, що достовірність цього списку і взагалі факт його прийняття як рішення саме цього собору досі не вважаються остаточно доведеними.

Відомі богослови Східної церкви, Кирило Єрусалимський та Григорій Назіанзин також не згадували у своїх списках Нового Завіту Одкровення Іоанна. Проте на Заході Ієронім та Аврелій Августин оприлюднювали списки, новозавітна частина яких була подібна до списку Афанасія Александрійського, тобто складалася з 27 книг.

Канон Нового Завіту з 27 книг обговорювався і був затверджений та підтверджений на «африканських» помісних соборах – Іппонському (393 р.) та двох Карфагенських (397 та 419 рр.).[10] Прийнятий цими соборами канон книг Нового Завіту затверджений декретом папи Геласія (492-496 рр).[11] Корпус біблійного канону підтвердив і помісний Трульський собор (692 р.) своїм 2-им правилом ще раз схваливши правила попередніх соборів та окремих отців Церкви, зокрема щодо канону Священних Біблійних книг.[12] Християнська церковна традиція наголошує, що на цих соборах канон не змінювався, а лише офіційно підтверджувалося прийняте всім християнським світом уже протягом тривалого часу.

Тож як бачимо канон встановився не в силу якогось категоричного рішення церковного авторитету (ex cathedra), а за загальною згодою, в часи одухотвореної ревності перших християнських спільнот, які, бувши особливо близькими до одкровення, були ще сповнені Духа Святого.

Як ми бачили вже в ІІ-му столітті відбір канонічних писань був, ймовірно, закінчений і визнаний всіма. Невипадково, в 1740 році, італійський вчений Мураторі, бібліотекар Амвросіанської бібліотеки в Мілані, опублікував документ, який можна віднести приблизно до 200 року і який містить перелік книг Нового Завіту. Мураторіїв канон співпадає з нашим каноном, за винятком послань апостола Якова та апостола Петра, яких в ньому немає

Але все ж таки на чому ж ґрунтує своє судження Церква, якими критеріями вона керувалася у відборі писань Нового Завіту, які вона включила в склад Біблії? Тим, щоб були обґрунтовані їх кафоличність та їх апостольське походження; іншими словами, вона шукала доказів того, що їх прийняття покоїться на спільній думці вселенського християнства і що їх походження від святих Апостолів, прямих свідків Христових, може бути встановлене.[13]

Саме слово «канон» грецького походження (kanon) і початково означало певну міру: палицю чи лінійку для вимірювання. Крім того, цей термін використовувався в будівельній сфері, де слово «канон» означало правило або висок. Пізніше цей вираз перейшов і в інші сфери вжитку і набув значення правила того, що має служити зразком, правилом у житті.

Цей термін було запозичено і Церквою. Отці Христової Церкви каноном назвали зібрання священних книг, які писалися під дією Святого Духа Богом вибраними людьми. Ці книги містять правила віри і побожності. Отже, канон Нового Завіту – це зібрання священних богодухновенних книг Нового Завіту в його теперішньому вигляді.

Чим керувалася стародавня Христова Церква, приймаючи до канону ту чи іншу священну книгу? Під час становлення новозавітного канону особлива увага зверталася на два досить важливі фактори:

1. Історичне передання – ретельне дослідження, чи справді та чи інша книга належить перові того чи іншого апостола.

2. Догматичне передання – дослідження самого змісту книги для визначення, чи її вчення збігається із вченням та думками того чи іншого апостола, перові якого вона приписується, а одночасно, чи відповідає її зміст віровченню Церкви.

Тільки після скрупульозного дослідження книга зараховувалася до складу богодухновенних книг. І ніколи за всю історію Христової Церкви не було такого випадку, коли б Церква, прийнявши до канону ту чи іншу книгу, через деякий час міняла свої погляди і вилучала її з канону, або навпаки, щоб Церква спочатку не приймала ту чи іншу книгу, а пізніше ввела її до канону. Коли окремі отці й учителі Церкви не визнавали канонічності окремих книг, то це була тільки їхня особиста думка, а не голос усієї Церкви.[14]

Тут варто нагадати, що певні вагання щодо новозавітного канону існували серед християнських богословів я в період фактичного завершення визначення якісного і кількісного складу канону (IV ст.), так і пізніше. Наприкінці IV ст. висловлювалися сумніви, зокрема, стосовно Послання до Євреїв, дехто (наприклад, відомий богослов та біблійний екзегет Єфрем Сірин) уважав канонічним т. зв. 3 Послання апостола Павла до Коринтян. Християни Сирії аж до VI ст. не включали до свого канону 2 та 3 Послання Іоанна, 2-ге Петра, Іуди, а також Одкровення Іоана. Канонічність Апокаліпсису взагалі досить часто піддавалася сумнівам аж до IX ст. Канонічність окремих Послань викликала вагання у діячів європейської Реформації XVI ст. Так, Жан Кальвін не був упевнений в істинності 2-го Послання Петра, наслідуючи цим Євсевія та Орігена. Мартін Лютер схилявся зовсім відкинути Послання Якова, називаючи його «солом’яним» – імовірно, через очевидну невідповідність цього послання вченню про спасіння вірою. Утім, канон Нового Завіту з другої половини IV ст, був у цілому прийнятий усіма християнськими церквами.[15]

Отже, Церква шляхом критичного відбору з одного боку вилучала із загального вжитку ті книги, які в деяких місцевостях навіть користувалися авторитетом апостольських послань, а з другого – визнавала за необхідне, щоб у всіх церквах були у вжитку справді апостольські книги, хоч би вони були навіть подекуди невідомими. Тут Церква не творила нічого від себе – вона тільки констатувала точно перевірені факти щодо богодухновенності тих чи інших книг.[16]

Всі книги Нового Завіту розміщені в каноні відповідно до їхньої вагомості, а також за часом їхнього визнання. На першому місці, звичайно, стоять 4 Євангелія, далі – Дії святих Апостолів. Закінчує канон Апокаліпсис. Але в деяких кодексах окремі книги займають не одні й ті ж місця.

У Синайському кодексі книга Діянь Апостольських, наприклад, стоїть аж після послань апостола Павла. Після послань апостола Павла до IV століття Грецька Церква ставила соборні послання.

Не завжди однаковим було розміщення і чотирьох Євангелій. Віддаючи перевагу апостолам із 12-ти, подекуди їх ставили в такому порядку: Матфея, Іоана, Марка, Луки. В інших місцях, враховуючи особливі заслуги Іоана Богослова, на перше місце ставили його Євангеліє. Ще інші на останнє місце ставили Євангеліє від Марка як найкоротше.

Не скрізь і не завжди однакове місце в каноні займали і послання апостола Павла, а також соборні послання.[17]

Соборними називають сім новозавітних послань, написаних Апостолами до різних церков. Однак спочатку «соборними» називали тільки 1-е послання ап Петра і 1-е послання ап Іоана Богослова. Тільки на початку IV століття після класифікації священних Новозавітних книг святителем Євсевієм Кесарійським ця назва поширилася до всіх семи послань.[18]

До соборних послань належать:

1 Послання апостола Якова.

2 Перше послання апостола Петра.

3 Друге послання апостола Петра.

4.  Перше послання апостола Іоана Богослова.

5.  Друге послання апостола Іоана Богослова.

6.  Третє послання апостола Іоана Богослова.

7.  Послання апостола Іуди.

Отже, усіх священних письменників, перу яких належать Соборні послання, є чотири:

1)  апостол Яків, перший єпископ Єрусалимської Церкви, названий братом Господнім по тілу, тому що він був сином праведного Йосифа від його першого шлюбу;

2)  апостол Петро;

3)  апостол-євангеліст Іоан Богослов;

4)  апостол Іуда, який називає себе братом Якова.

Щодо самого визначення назви «соборні» думки богословів не завжди збігалися. У різні часи серед різних богословів виникали суперечки:

1 Якщо послання містять вчення всієї Церкви, то таке ж вчення містять і послання апостола Павла.

2   Якщо соборними, або кафоличними, вони названі через свою канонічність і богонатхненність, на відміну від підставних, тоді соборними мали б називатися всі книги Святого Письма: як новозавітні, так і старозавітні.

3   Ці сім послань названі соборними, бо вони – від соборної Єрусалимської Церкви і мають ту ж цілеспрямованість, що і послання Апостольського Собору, яке свого часу було звернене до малоазійських християн (Діян. 15,23-29).

Однак жодних ознак, які б свідчили про будь-яку спільність між соборним рішенням, направленим від Собору Єрусалимської Церкви, і самими Соборними посланнями не виявлено ані в тексті, ані в змісті, ані в їхній редакції. Найбільш вірогідним є твердження, що послання отримали назву «соборні» завдяки своєму соборному призначенню, – собору церков в Антіохії, Сирії, Кілікії (Діян. 15,23).

Своїм змістом, тематикою вони адресовані не до якихось окремих церков, а до всіх – до всього собору Христової Церкви. Звідси й походить назва «соборні». Ця назва була дана посланням не самими священними письменниками під час написання, а пізніше – Церквою, хоча безсумнівно в дуже ранні часи. У такому розумінні назву «соборні» використовував уже Климент Олександрійський (Стромати 4,15).

Це підтверджує і блаж. Феодорит, який вважав, що «ці послання називаються кафоличними, або соборними, тобто окружними, тому, що адресовані не окремому народові чи місту, як це робив апостол Павло, а всім віруючим, наприклад, юдеям, що живуть у розсіянні, чи всім християнам, що спасаються вірою».[19] Таке ж визначення соборним посланням дає і блаж. Феофілакт.

Певним винятком є 2-е і 3-е послання апостола Іоана Богослова, які мають конкретних адресатів. Однак своїм змістом вони стосуються всіх християн, тому, будучи визнаними Церквою як канонічні, вони були приєднані до його 1-го послання.

У каноні новозавітних книг Святого Письма Соборні послання не завжди займали однакове місце. Позаяк своїм змістом і текстологією вони подібні до послань апостола Павла, то в західних виданнях Святого Письма вони поміщені після Павлових послань.

До IV століття і Грецька Церква ставила Соборні послання після послань апостола Павла. Теперішнє своє місце в каноні Священних книг – після книги Діянь святих Апостолів – у Східних Церквах Соборні послання зайняли з часів Афанасія Олександрійською (середина IV ст.). Таке розміщення перейшло і до слов’янського тексту Біблії, а потім і до українського.

У Західній Церкві і до сьогодні соборні послання розміщені після послань апостола Павла.[20]

Не завжди однаковою була послідовність розміщення самих послань. 85-е Апостольське правило подає перелік новозавітних священних книг, у якому Соборні послання поставлені після послань апостола Павла. У списку самих Соборних послань першими стоять два послання апостола Петра, три послання апостола Іоана Богослова, послання апостола Якова і послання апостола Іуди. А вже 60-е правило Лаодикійською собору (364 р.) ставить Соборні послання перед Павловими.[21]

Ще раз повторюючи, слід наголосити, що «Соборними посланнями» називаються ті, які першопочатково були написані до всієї округи малоазійських церков, тому і називаються окружними або соборними. Такими є послання апостола Якова, два послання апостола Петра, три послання Іоана Богослова та одне апостола Юди (Якового).

Проте два з соборних послань, а саме 2-е і 3-є послання апостола Іоана, були написані до приватних осіб; проте вони зараховані до соборних завдяки імені їх автора – автора 1-го послання апостола Іоана, що має характер соборного.

Зокрема в соборних посланнях міститься наступне: в посланні апостола Якова, написаному для віруючих з юдеїв з причини гонінь на них і помилкової їх думки щодо виправдання однією вірою, міститься настанова про те, що християни повинні переносити всі скорботи з терпінням і радістю, і що істинна віра не може бути без добрих діл.

В І-му посланні Апостола Петра, яке було написане також для підбадьорення й утішення християн з юдеїв, розсіяних в Малій Азії, містяться настанови про послух державній владі і терпіння нещасть, за прикладом Самого Ісуса Христа; крім того, Апостол викладає приватні правила для пастирів і пасових, для мужів, жон та слуг. В ІІ-му посланні, написаному перед кончиною Апостола і відтак у його своєрідному духовному заповіті, він утверджує християн в істинній вірі, проповіданій їм, застерігає від лжевчителів і пише про кончину світу.

В І-му посланні апостола Іоана, написаному незадовго до руйнування Єрусалиму, містяться настанови про те, що віруючі, як діти Божі, вели життя чисте, святе і щоб вони відверталися від неправдивих вчителів, які не визнають Сина Божого, Котрий прийшов в тілі, і особливо вирізнялися взаємною «любов’ю».

В ІІ-му посланні, написаному до однієї пані, Апостол Іоан висловлює свою радість з приводу вірності її дітей істині, переконує зберігати заповідь «любові» і застерігає від лжевчителів.

В ІІІ-му посланні, написаному до Гая, Апостол хвалить його за гостинність і вірність істині та добру.

В посланні апостола Юди (брата Якова Алфеєвого) віруючі в Христа застерігаються від порочного життя і хибного вчення єретиків.[22]