Лiнгвоцид через заборону мови чужою державою (Церквою)
Лiнгвоцид через приниження статусу й престижу мови
Лiнгвоцид через оголошення мови неприродною
Лiнгвоцид через ставлення до носiїв мови
Лiнгвоцид через демографiчну полiтику
Лiнгвоцид через привiлеї для панiвної мови i її носiїв
Лiнгвоцид через звуження соцiальної приналежностi мови
Лiнгвоцид через «розквiт» мови
Лінгвістична наука розрізняє також інші функції мови
Однобiчна взаємодiя може призвести до того, що мова перетвориться на дiалект iншої, бiльш престижної, а згодом – взагалi розчиниться в нiй
Тi, що вiдмовились вiд рiдної мови, часто спричиняються до того, щоб їх наслiдували iншi, у тому числi – представники iнших народiв
Нацiя – найвища природна форма об'єднання людей
Суспiльство внутрiшньо неоднорiдне: у ньому наявнi рiзнi класи, стани, прошарки, групи тощо
Ставлення до дiалектiв – це один з напрямкiв мовної полiтики суспiльства
Мовою людина почала цiкавитись iз того часу, коли усвiдомила себе людиною. Немає мiфологiї, релiгiї, у якiй не були б заторкнутi питання мови
Не випадково на знаменах народiв, що пробуджуються, часто написанi лiнгвiстичнi гасла
Тривожно, що й у сувереннiй Українi продовжується русифiкацiя майбутньої нацiональної iнтелiгенцiї через вищу школу
Цар Петро I заборонив називати Україну Руссю. В Росiї було заборонено також слово Україна
Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативнiсть, адекватнiсть, естетичнiсть, полiфункцiональнiсть мовлення
Навигация
Мова і нація
Мова і нація
265224
знака
1
таблица
0
изображений
Василь ІВАНИШИН,
Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ
МОВА І НАЦІЯ
Тези про мiсце i роль мови
в нацiональному вiдродженнi
України
Видання четверте, доповнене
Дрогобич
Видавнича фірма
«ВІДРОДЖЕННЯ»
1994
Вiд видавцiв
У днi сеpпневого необольшевицького путчу 1991 pоку ми похапцем забирали мало не з-пiд друкарської машини примiрники дpугого видання «Мови i нацiї», аби встигнути заховати хоч частину накладу. Вже надходили розпорядження друкарням «подать по адpєсам ранєє дєйствующєго пєрєчня» контрольнi примipники всього, що дpукувалося без дозволу «обллiту» (компаpтiйної цензуpи). Видавничi права, одеpжанi вiд демокpатичної влади на Львiвщинi, путчистами анулювалися.
Дякувати Богу, колесо iстоpiї зупинити не вдалося. Читачi отpимали весь наклад дpугого видання. Пpоте і його виявилося недостатньо. Тому невдовзі з'явилося суттєво розширене третє видання. Але ні зацікавлення темою, ні попиту на книжку воно не спинило.
Презентуємо всім зацікавленим четверте, оновлене і значно доповнене видання «Мови і нації». Сподiваємось, що читачам знадобляться й наступнi видання нашої книжки, позаяк пpоцес українського нацiонального Вiдpодження наpостає.
Передмова до четвертого видання
Останніми роками про українську мову з'явилося понад 300 пісень. Уже цей факт свідчить про те, як ставиться наш народ до своєї мови. Видається, що українці мають не тільки більше пісень, ніж будь-який інший народ у світі, але й найбільше пісень про мову. На жаль, наукових та науково-популярних праць про українську мову останніми роками майже не виходило.
А потреба в таких книжках відчувається неабияка. Свідченням цього є доля пропонованої праці. Її четверте видання покликане до життя попитом, який аж ніяк не вдовольнили три попередні видання, що вийшли масовим накладом.
Книжка дедалі ширше використовується як посібник у школах і вузах. У масового читача зростає зацікавленість нею у зв'язку із запровадженням «Закону про мови в Україні», проблемами українізації (дерусифікації) та спротиву цьому процесові, зокрема під виглядом вимоги державної двомовності, що на практиці означає намір увіковічити російську одномовність в Україні.
Ще одна причина зацікавлення книжкою – це нестримний процес національного самоусвідомлення українців, їхнє прагнення глибше і ширше пізнати свою історію, культуру, ментальність, ключем до яких є рідна мова.
Національне самоутвердження, бажання зайняти належне місце серед народів світу неможливе без подолання комплексу меншовартості. Не можна погодитись із упослідженим становищем рідної мови, зневажливим трактуванням її чужинцями на основі фальсифікацій та псевдонаукових теорій.
Народ відчуває ненормальний стан справ із його мовою, інтуїтивно прагне змінити його на краще. Тому й тягнеться до кожного видання, яке може прислужитися йому в цьому, прислухається до слів політиків національно-демократичного спрямування. Деякі з них, однак, вважають, що мовні проблеми в Україні вже розв'язані або що зараз не до мови, оскільки «політика сьогодні – це передусім економіка». А мова, звісно, негайних прибутків не приносить.
Противники ж української мови, тобто вороги української національної ідеї, часу не гають. Вони усвідомлюють, що боротьба за державність української мови – це боротьба за державність української нації.
Ми теж усвідомлюємо своє місце у цій боротьбі і сподіваємось, що і це, четверте, видання нашої книжки ляже цеглинкою у величну споруду української державності.
Передмова до третього видання
Із нервовим прискоренням рухається час у кiнцi XX столiття. Змiнюється полiтична карта свiту, вiдходять у небуття донедавна всесильнi доктрини, знову стає вартiсним те, що вважалось пережитком минулого i як таке зневажалось та переслiдувалось тими, хто видавав себе за уособлення прогресу i пiдганяв iнших до «свiтлого майбутнього».
Нiвельованi та унiфiкованi цивiлiзацiєю, люди свiту починають гарячково шукати своїх етнiчних коренiв, витокiв своєї культури i духовностi, без яких загроза перетворення людини на бiоробота стає чимраз очевиднiшою, а безсенсовнiсть iснування – вiдчутнiшою.
Остаточно втрачають кредит довiр'я концепцiї та теорiї про iсторичнi i неiсторичнi, державнi i недержавнi, передовi i вiдсталi народи. «Неiсторичнi» стають iсторичними, «недержавнi» здобувають державнiсть, «вiдсталi» за незначний для iсторiї вiдрiзок часу наздоганяють, а iнодi переганяють «передових». І в усьому цьому вiдчувається нездоланна воля до свободи. Природно, що не у всiх народiв вона виявляється одночасно i з однаковою силою.
Черговий раз, пiсля незлiченних жертв i втрат, пiднiмається з колiн народ Русi-України. Фiзично почетвертований, на третину яничаризований, наполовину манкуртизований, поголовно зневажений – вiн здiймається на повен зрiст, щоб «у народiв вольнiм колi» знову оголосити на весь свiт: «Ще не вмерла Україна!»
«Ще не вмерла i не вмре!»
Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жива наша пiсня, наша iсторiя, наша єднiсть i однiсть.
Живе наша мова – i з нами нашi князi i гетьмани, нашi письменники i вченi, нашi державники i збройнi оборонцi.
Живе наша мова – i з нами 15-мiльйонна дiаспора.
Живе наша мова – i наш голос звучить у вселенському хорi народiв.
Бо наша мова – це наша релiгiя, наша держава, наша минувшина, наша надiя, наше майбутнє.
Бо наша мова – це ми, українцi, – добрий, чесний, працьовитий народ, що тисячолiттями живе на берегах Днiпра i Днiстра, там, де була колиска iндоєвропейських народiв, де сформувався тип бiлої людини.
Бо наша мова – це наша пiсня, а народ, котрий має таку пiсню, не здатний чинити неспровоковане зло iншим народам.
Отож, не лише клянiмося в любовi до рiдної мови, не лише плачмо над її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження й iсторiю, поширюймо, пропагуймо її.
Пiзнання мови – це пiзнання народу, його єства, його душi, його витокiв та iсторичних шляхiв – усього того, чим народ цiкавий для iнших народiв. Адже народи, як i окремi люди, виявляють iнтерес i повагу лише до того, хто являє собою особистiсть – своєрiдну й неповторну. Годi розраховувати на пошану iнших тому, хто не має поваги сам до себе. А хiба втрата рiдної мови, зневага до неї не є виявом утрати своєї гiдностi?
Перелiченим та подiбним питанням присвячена наша книжка, яка вперше вийшла 15-тисячним тиражем у 1990 роцi. Ми хотiли сказати в нiй якмога бiльше в щонайстислiшiй формi: не пора була на великi книжки.
Проте зацiкавлення в Українi нацiонально-мовними питаннями, причому не тiльки серед українцiв, не згасає, а в окремих регiонах навiть наростає. Про це певною мiрою свiдчить швидкiсть, з якою розiйшлись два попереднi видання «Мови i нацiї», та кiлькiсть замовлень на її придбання. Це й спонукає нас видати книжку втретє.
Вона суттєво розширена за рахунок роздiлу «Лiнгвоцид» та блоку роздiлiв iсторичного характеру. Потреба в цих роздiлах пiдказана нам читачами. Внесено корективи i доповнення, обумовленi змiнами в полiтичнiй ситуацiї, котрi вiдбулися пiсля другого видання книжки.
Один iз найвидатнiших українських учених сучасностi пише, що необхiднiсть плекання української мови в XIX столiттi мотивувалась потребою просвiтити народ, а в XX столiттi – романтичним iнтересом до мови як вияву народної душi, скарбницi нацiональної культури, найiстотнiшої ознаки нацiї, її прапора, хоча «За нормальних умов мова не потребує мотивацiї» (Юрiй Шевельов. Українська мова в першiй половинi двадцятого столiття (1900–1941). Стан i статус. – Сучаснiсть, 1987. – С. 260–262).
Це правда, як є правдою те, що людина не помiчає свого серця, поки воно не почне болiти, i мало хто вживає лiки на здорову голову. На жаль, i нинiшнi умови в Українi ще далекi вiд нормальних. Українська мова i нинi потребує мотивацiї, бо чаша терезiв ще остаточно не перехилилась у її бiк.
«Вiк науки й технологiї» зовсiм не припинив, а, навпаки, прискорив занепад української мови i з нею всього того, що робить народ наш українським не лише за географiчною ознакою. Уповiльнення розвитку й деградацiя мови вiдбувались аж нiяк не тому, що вона виявилась неякiсним товаром на ринку мов i втратила конкурентноздатнiсть. Усе це не лише мотивувалось i стимулювалось, а й усякими способами «втiлювалось у життя» з сатанинською послiдовнiстю i настирливiстю.
Як би не назвати те, що робить українцiв українцями, – дух народу, нацiональний характер, ментальнiсть нацiї чи ще як, – ясно, що воно якнайтiснiше пов'язане з рiдною мовою народу. Ясно й те, що мову нищать не з якоїсь лiнгвоксенофобiї – ненавистi до чужих мов, а щоб носiй цiєї мови втратив своє «я» i розчинився в iншому народi.
З огляду на це i рацiонально-об'єктивний, i емоцiйно-поетичний, i прагматичний, i мiстичний i будь-який iнший пiдхiд українця до своєї мови не може не включати народозахисної компоненти. Це буде доти, доки iснуванню нашої мови, отже i нацiї, загрожуватиме небезпека. Книжка «Мова i нацiя» написана з метою протидiяти цiй небезпецi.
Передмова до другого видання
Шановний читачу! Якщо Ви взяли до рук цю книжку, значить, Ви людина не байдужа. Однак Ваша зацiкавленiсть може мати два спрямування: позитивне i негативне. Залежно вiд цього Ви почнете читати її або з обуренням вiдкинете.
Та перед тим, як зробити це, спробуйте задуматись над такими питаннями:
– Чому немає жодної релiгiї, жодної iдеологiї, творцi яких не ставили б на одне з чiльних мiсць проблему мови, слова?
– Чому найвидатнiшi полiтики рiзних часiв i епох знаходили час на мовнi проблеми (фараон Псамметiх, Гай Юлiй Цезар, Карл Великий, Йосиф Сталiн…)?
– Чому епоха Європейського Вiдродження почалася з «Божественної комедiї» Данте Алiг'єрi – першого твору, написаного уже не iнтернацiональною офiцiйною латиною, а живою народною мовою iталiйцiв?
– Чому першi європейськi академiї виникли саме для унормування, ушляхетнення нацiональних мов, що ставали основою нової, нацiональної культури?
– Чому в переважнiй бiльшостi випадкiв усяка експансiя, завоювання, окупацiя мають за мету знищення рiдної мови мiсцевого населення?
– Чому вважали за необхiдне в новiй державi Ізраїль воскресити давньоєврейську мову (iврит), що була мертвою понад двi тисячi рокiв, а не дiяли згiдно з холуйсько-приреченим «так уже iсторично склалося»?
– Чому сказав апостол: «Коли я молюся чужою мовою, то уста мої моляться, а серце спить»?
– Чому всi нацiональнi рухи починаються з боротьби за рiдну мову i на їхнiх знаменах написанi лiнгвiстичнi гасла?
– Чому деякi нашi сусiди вважають за потрiбне для себе говорити, що немає української мови, а є мова малоросiйська, галицька, русинська, рутенська, карпаторусинська, лемкiвська тощо?
– Чому провiдники стародавньої Грецiї, закликаючи народ на боротьбу проти перської навали, говорили передусiм про необхiднiсть захисту землi i мови?
– Чому за свiдченням газети «Известия» (1.01.91), проживши життя в нацiональних республiках, деякi навчились тiльки мовчати мовами корiнних нацiй?
– Чому людина, що розмовляє росiйською мовою, – росiянин, людина, що розмовляє польською, – поляк, а людина, що розмовляє українською, – «нацiоналiст»?
– Чи завжди «хай слово мовлене iнакше, та суть в нiм наша зостається» (П. Тичина)?
– Чи справдi багатомовнiсть свiту є гальмом на шляху прогресу людства, а рiдна мова – перешкодою в розвитку особистостi й нацiї? І чому так не вважають японцi, шведи, голландцi, iталiйцi та сотнi iнших народiв?
– Чи дiйсно нема iншого способу пiдняти престиж (i «велич») своєї мови, як принижувати, витiсняти, а то й просто забороняти iншi мови?
– Чому вiдомий правозахисник С. Глузман, киянин, вивчив українську мову не в Києвi, а в концтаборах? («Україна», 1990, №33, с. 15).
– Чому втрата мови веде до зникнення народу?
Таких «чому?» можна було б поставити ще не один десяток. Однак достатньо й наведених, щоб збагнути, наскiльки важливими є мовнi питання для буття нацiї i для життєдiяльностi людини, наскiльки глибоко проникають вони у сфери позамовнi – у полiтику, економiку, культуру…
Розумiння передбачає наявнiсть знань. Тому в своїй книжцi ми ставили собi за мету висвiтлити найактуальнiшi проблеми iснування та функцiонування мови в суспiльствi i дати читачам той необхiдний теоретичний мiнiмум, який потрiбний для вироблення мовного свiтогляду – системи знань про мову, а не просто суми випадкових вiдомостей про неї. Тому автори сподiваються, що з належною увагою будуть прочитанi й осмисленi i тi роздiли, якi вимагають посиленої роботи думки. Їх теоретична складнiсть, яку ми намагалися звести до мiнiмуму, мусить бути освоєна – для вироблення тiєї бази, з якої можна самостiйно аналiзувати i трактувати численнi мовнi та сумiжнi проблеми, що з ними щоденно стикає людину життя.
Перше видання книжки викликало чимало схвальних рецензiй, у тому числi за рубежем, вiдгукiв i багато листiв, за якi автори щиро вдячнi читачам.
Книжка вже «працює». Її використовують у вузах i в школах, в осередках ТУМу iм. Т. Шевченка «Просвiта», її передруковують у газетах, вона обговорюється на засiданнях методичних об'єднань учителiв-словесникiв, за її матерiалами проводяться вiкторини, оформляються навчальнi стенди тощо.
Що ж до зауважень читачiв, то вони зводяться передусiм до обмежностi тиражу, труднощiв iз придбанням книжки, особливо за межами України, та надмiрної стислостi викладу деяких питань i вiдсутностi iлюстративно-пояснювального матерiалу.
Декiлька закидiв стосуються того, що в книжцi немає посилань на класикiв марксизму-ленiнiзму, хоча в нiй буцiмто наявнi їхнi твердження. Ідеться про комунiкативну функцiю мови («Мова є найважливiший засiб людського спiлкування» – В. І. Ленiн) та про зв'язок мови з мисленням («Мова є безпосередня дiйснiсть думки», «практична… дiйсна свiдомiсть» – К. Маркс i Ф. Енгельс).
Не заперечуючи нi слушностi цих положень, нi, тим бiльше, не iгноруючи iмен дiячiв комунiстичного руху, мусимо, проте, вiдзначити, що аналогiчнi думки висловлювали як античнi, так i середньовiчнi вченi-за тисячу й бiльше лiт до появи вiдомих нашим критикам висловлювань.
Ось як, наприклад, писав Аврелiй Августин, вiдомий як Августин Блаженний (354–430 рр. н.е.): «Те суб'єктивно розумне, що iснує в нас, тобто те, що розумом обдароване i розумно-об'єктивне творить чи керується ним, пов'язується певними природними узами спiлкування з тими, з якими у неї цей розум спiльний. Але оскiльки людина не могла б установити надiйного спiлкування з людиною, якщо б вони мiж собою не розмовляли i таким чином не передавали одна однiй свої почуття i думки, то це суб'єктивно-розумне знайшло потрiбним позначити предмети словами, тобто певними звуками, якi служать знаками, так щоб люди, якi не можуть вiдчувати душi один одного, користувались для встановлення мiж собою взаємних знoсин почуттям, як би перекладачем».
А Симеон Новий Богослов (XII ст.) повчав: «І власний твiй дух, або душа твоя, вся є в усьому розумi твоєму, i весь розум твiй – у всьому словi твоєму, i все слово твоє– в усьому духовi твоєму, нероздiльно i незливанно».
Таким чином, твердження про важливiсть комунiкативної функцiї мови та зв'язок з мисленням давно стали загальниками, i когось цитувати – означало б усього-навсього доводити, що i йому цi думки були вiдомi. Разом iз тим це було б свiдченням, що аналогiчнi думки iнших учених авторам книжки невiдомi або що вони вiддають перевагу одним iз багатьох, причому не першим i не найоригiнальнішим.
І на закiнчення – стосовно iнших зауважень. Наше видання не є пiдручником чи монографiєю. Тому не можемо вiдмовитись вiд форми лаконiчних тез, однак, враховуючи побажання читачiв, певною мiрою розширюємо деякi роздiли, трактування окремих проблем, дещо збiльшуємо кiлькiсть цитацiй.
Вступ
Нацiя – це найвища форма органiзацiї суспiльства, яку дотепер виробило людство на шляху поступу. Саме в нацiї, передусiм державнiй, створюються умови для повного розкриття життєвих сил i можливостей окремої людини. Чи можна уявити собi, наприклад, Данте, Леонардо да Вiнчi, Гарiбальдi, Вердi без iталiйcької нацiї чи iталiйську нацiю без них?
Нацiя, як i будь-яка iнша спiльнота людей, не може нi сформуватись, нi iснувати без спiлкування її членiв, без збереження ними iсторичної пам'ятi, надбань духовностi, самоусвiдомлення, без iдентифiкацiї – вiдчуття приналежностi до цiєї спiльноти. Унiверсальним засобом здiйснення всього цього є мова. Вона забезпечує єднiсть, функцiонування i розвиток нацiонального органiзму в просторовому та часовому вимiрах.
Мовнi проблеми є актуальними в будь-якому суспiльствi. Особливо гостро вони вiдчуваються в полiетнiчних утвореннях, де переплiтаються з економiчними, соцiально-полiтичними, нацiональними, релiгiйно-конфесiйними iнтересами нацiй, народностей, племен.
XIX–XX столiття – епоха великого пробудження i самоусвiдомлення народiв. Новiтня iсторiя свiдчить, що фундаментальнi, доленоснi проблеми свободи, незалежностi, суверенiтету, прав людини не можуть бути вирiшенi без уладнання мовних питань. Мало того – саме з боротьби за мову здебiльшого починається боротьба народiв за свої права.
Ось уже два столiття ведеться свiдома боротьба за мову в Українi. Протягом цих сiмдесяти трьох тисяч днiв мало коли свiтило лагiдне сонце i йшли благодатнi дощi над нашою мовною нивою. Не завжди було на нiй багато трудiвникiв, а тi, що були, не завше працювали ревно. Не дивина, що густо поросла вона бур'янами, що не всi її дiлянки зеленiють, що чималими мiсцями вона не тiльки витоптана, але й заасфальтована.
Чого тiльки не застосовували губителi нашої мови! І офiцiйно забороняли (укази Петра I, Валуєвський циркуляр, Емський указ, полiтика мiжвоєнної Польщi), i оголошували неiснуючою чи придуманою нiмцями, i вважали дiалектом росiйської чи, вiдповiдно, польської мови, i тримали в мовних гетто, i оцiнювали як «хлопську», «колхозну» чи навiть «курдупельну», i пiдлаштовували її пiд iншу мову з метою прискорення їх злиття в iм'я свiтлого майбутнього всього людства, i прославляли її «небувалий розквiт» завдяки дружнiм впливам, – а вона таки живе. «Не вмирає душа наша!» Не вмирає. Тому що не в той бiк дмуть вiтри iсторiї, не туди спрямована дiя об'єтивних законiв розвитку людства. Поступ суcпiльства забезпечується всебiчним розвитком його членiв, поступ людства – розвитком нацiй i народностей.
Однак суспiльнi закони дiють не самi собою, а через вчинки людей. Майбутнє належить тим, хто здатний усвiдомити об'єктивний хiд iсторiї й органiзувати вiдповiдно до нього свою дiяльнiсть. Це стосується як окремих людей чи їх груп, так i нацiй у цiлому.
Боротьба за українську мову, що останнiми роками набула масового характеру й одержала органiзацiйне оформлення у виглядi Товариства української мови iм. Т. Шевченка (ТУМ) «Просвiта», породжена не тiльки дiєю внутрiшнiх, нацiональних процесiв, а є виявом загальносвiтових тенденцiй.
До працi на нивi рiдної мови приступили сотнi тисяч людей, згуртованих iдеєю нацiонального вiдродження. Однак, попри все бажання прислужитися справi української мови, не кожен знає, де i як докласти своїх зусиль. Свiдома боротьба, цiлеспрямована праця потребують знань, якi були б надiйним фундаментом для цiєї дiяльностi i живили вiру в її доцiльнiсть.
Метою пропонованих тез є ознайомлення широкого кола читачiв, передусiм членiв ТУМ, з основами мовного свiтогляду, з рiзноманiтними питаннями, що виникають на мовному грунтi в суспiльствi, зi значенням рiдної мови в життєдiяльностi народу й окремої людини.
Автори свiдомо обрали форму тез, щоб у стислому, концентрованому виглядi охопити якомога бiльше важливих для життя нацiї та її вiдродження мовних проблем i окреслити їх суть.
Сказано ж бо: «Пiзнайте iстину – i вона порятує вас».
I. Лінгвоцид
Прикметно, що чисельнiсть росiян за останнє столiття зросла втричi, зокрема й за рахунок асимiляцiї (1897 року було 55 млн., 1959 року – 114 млн., 1989 року – 145 млн.), тодi як українцiв залишилося майже стiльки, скiльки було. (…). За столiття частка українського населення в країнi (Росiї – СРСР) зменшилася майже наполовину. Не згадую вже часiв Переяславської угоди, коли українцiв було значно бiльше, нiж росiян.
В. Радчук
«…На Україні навіть доходило до того, що під загрозою була українська мова – велика мова великого народу».
М. Горбачов
Як же так сталося, що до багатовiкового катування української мови, бажання вбити її, Солженiцин залишився цинiчно-байдужим, навiть бiльше – схильним видати культурно-духовний геноцид за короткочасний курйоз?
П. Кононенко
1. Лiнгвоцид (мововбиство) – це свiдоме, цiлеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу – народностi, нацiї. Лiнгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кiнцевою метою лiнгвоциду є не геноцид, тобто фiзичне винищення певного народу, а етноцид – лiквiдацiя цього народу як окремої культурно-iсторичної спiльноти, винародовлення етносу.
2. Лiнгвоцид є передумовою масової денацiоналiзацiї та манкуртизацiї: без нього неможлива втрата народом iсторичної пам'ятi, етнiчного iмунiтету, нацiональної самототожностi, а без цього, своєю чергою, не може вiдбутись асимiляцiя – поглинання одного народу iншим. Ось чому поневолювачi нiколи не забували про необхiднiсть нищення мови поневолених народiв.
3. Лiнгвоцид мав i має мiсце фактично в усiх полiетнiчних утвореннях, багатонацiональних державах, де стикаються iнтереси панiвного i поневолених народiв. Форми лiнгвоциду можуть бути жорстокими чи помiркованими, вiдвертими чи закамуфльованими, однак це не мiняє нi сутi, нi кiнцевої мети лiнгвоциду.
У стародавнiй Індiї носiї неарiйських мов не мали надiї вибратись iз нижчих каст; у Китаї, щоб зайняти хоч найнижчу посаду, треба було скласти iспит з iєроглiфiчного письма, i хто не знав китайської мови, не мав у життi найменших шансiв.
В окупованiй iспанськими фашистами Каталонiї один iз перших заходiв режиму Франко стосувався каталанської мови. Було заборонено викладати цю мову в школах i вузах, публiкувати нею газети, журнали i книги, правити Службу Божу, листуватись, розмовляти в робочий час, називатись каталанськими iменами, вживати рiднi географiчнi назви, у тому числi слово Каталонiя.
4. У науковому свiтi вважалось, що каталанська мова – найбiльш значна iз європейських мов, яка не є офiцiйною мовою незалежної держави. Українську ж мову, носiїв якої бiльше, нiж носiїв усiх мов Іспанiї (кастiльської, галiсiйської, каталанської, баскської) разом узятих, за давньою звичкою чи з кон'юнктурних мiркувань до уваги не брали.
5. Лiнгвоцид щодо української мови має довгу iсторiю, сторiнки якої ряснiють пiдступом, погордою, нахабством, лицемiрством поневолювачiв та щедро политi сльозами i кров'ю їхньої жертви – нашого народу. Торкнемось лише окремих сторiн та епiзодiв цiєї iсторiї.
Похожие работы
... ії, яка мала в своїй основі життєстверджувальну ідею Софії – Мудрості, що була поставлена в центрі нашого златоверхого Києва, героїчній і трагічній історії, релігійній зорієнтованості на неодмінне воскресіння. Саме тому наш народ найменш перейнятий фаталістичною ідеєю кінця світу і це надає нашій національній думці особливого забарвлення. Адже наші національні ідеї неперехідні. Українська мова – ...
... виховання, яке формує глибоко людське в людині, тобто одночасно реалізує загальнолюдське виховання.2. Організаційно-методичне забезпечення формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки 2.1 Етнопедагогічні засади формування національної свідомості молоді Серед проблем, від розв'язання яких залежить здійснення національного відродження України, важливе місце належить ...
... зовсім недавно «раптом» матеріалізувалося на виборах Президента України в сепаратистські гасла в Сіверодонецьку, можна зустріти у ряді випадків. 2. НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ В 1989-2009 РОКАХ 2.1 ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ ТА ПЕДАГОГІКИ Перебудова і розвал Радянського Союзу, розбудова Держави Україна супроводжувалися відродженням систем національного традиційного ...
... і відношення та спорідненості. Під час будь-якого вибору сфери порівняння висловлюється першопочаткове ставлення письменника до явищ і до світу» (Б. Совінські) [29, c. 14]. 3.2 Національно-культурна специфіка семантики порівнянь ЛСП «Зовнішність людини» в німецькій та українській мовах. При аналізі української і німецької художньої літератури, ми прийшли до висновку, що структурні елементи ...
0 комментариев