Лiнгвоцид через заборону мови чужою державою (Церквою)
Лiнгвоцид через приниження статусу й престижу мови
Лiнгвоцид через оголошення мови неприродною
Лiнгвоцид через ставлення до носiїв мови
Лiнгвоцид через демографiчну полiтику
Лiнгвоцид через привiлеї для панiвної мови i її носiїв
Лiнгвоцид через звуження соцiальної приналежностi мови
Лiнгвоцид через «розквiт» мови
Лінгвістична наука розрізняє також інші функції мови
Однобiчна взаємодiя може призвести до того, що мова перетвориться на дiалект iншої, бiльш престижної, а згодом – взагалi розчиниться в нiй
Тi, що вiдмовились вiд рiдної мови, часто спричиняються до того, щоб їх наслiдували iншi, у тому числi – представники iнших народiв
Нацiя – найвища природна форма об'єднання людей
Суспiльство внутрiшньо неоднорiдне: у ньому наявнi рiзнi класи, стани, прошарки, групи тощо
Ставлення до дiалектiв – це один з напрямкiв мовної полiтики суспiльства
Мовою людина почала цiкавитись iз того часу, коли усвiдомила себе людиною. Немає мiфологiї, релiгiї, у якiй не були б заторкнутi питання мови
Не випадково на знаменах народiв, що пробуджуються, часто написанi лiнгвiстичнi гасла
Тривожно, що й у сувереннiй Українi продовжується русифiкацiя майбутньої нацiональної iнтелiгенцiї через вищу школу
Цар Петро I заборонив називати Україну Руссю. В Росiї було заборонено також слово Україна
Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативнiсть, адекватнiсть, естетичнiсть, полiфункцiональнiсть мовлення
Навигация
Тривожно, що й у сувереннiй Українi продовжується русифiкацiя майбутньої нацiональної iнтелiгенцiї через вищу школу
Мова і нація
265224
знака
1
таблица
0
изображений
12. Тривожно, що й у сувереннiй Українi продовжується русифiкацiя майбутньої нацiональної iнтелiгенцiї через вищу школу.
Катастрофiчно не вистачає українських пiдручникiв, словникiв, довiдкової лiтератури тощо, зникають українськi газети й журнали, майже не видається українська художня лiтература, як i ранiше, не демонструються фiльми українською мовою. Не переводиться на українську мову дiловодство, сфера виробництва, торгiвлi, послуг i т.д.
Україну захльостує повiнь росiйськомовних художнiх, рекламних, iнформацiйних та перiодичних видань. Їх мета – не задоволення потреб росiян в Українi, а русифiкацiя українцiв на рiднiй землi та iнших народiв України.
13. Заходи уряду республiки не можна вважати достатнiми не лише щодо впровадження державностi української мови, але й щодо зупинення подальшої русифiкацiї України.
Тим не менше, постійно чуються крики про насильницьку українізацію, про наступ на російську мову, наміри зробити її в Україні іноземною і т. п. Мало хто має мужність висловитись об'єктивно, слідом за Г. Новодворською: «Мені не шкода тих «русскоязычных», які скиглять і жаліються на те, що нещасні жертви їхньої агресії сміють мріяти про свою свободу і говорити своєю мовою».
14. Нерiшуча полiтика уряду щодо впровадження української мови як державної сприяє активiзацiї антиукраїнських елементiв, якi ведуть наступ проти української культури, освiти, державностi, сiють мiжнацiональну ворожнечу. Факти – у численних публiкацiях офiцiйної та неофiцiйної преси, у пересиланнях українського радiо i телебачення. Однак жоден з них не знайшов адекватної реакцiї з боку правоохоронних органiв.
XVII. Мова і держава
Кому бракує незалежності, тому бракує всього.
А. де Кюстін
Вiд державностi мови –
до державностi нацiї.
1. Мова виражає єднiсть держави. В нацiональнiй державi ототожнюються держава, нацiя i мова (М. Сiгуан, У.Ф. Маккi).
2. Мова має величезне значення у житті бездержавних народів. Держава Слова (М. Орест) протягом декількох століть бездержавності забезпечувала єдність українського народу, його історичну пам'ять і тверду віру у відновлення його політичної держави.
3. Кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблеми суспільства. Наприклад, у Китаї від віків міністерство церемоніалу, яке керувало справами освіти і екзаменами на державні посади, опікувалось дотриманням правильної вимови знаків китайського письма.
4. Одним iз найвищих виявiв самоутвердження нацiї є державний статус її мови, який законодавчо забезпечує її функцiонування в усiх без винятку сферах суспiльного життя. Цей статус має бути закрiплений в Основному Законi держави – Конституцiї.
5. Державною мовою буває переважно мова корінного населення країни. В однонаціональних державних утвореннях про цей статус мови часто навіть не згадується, позаяк це нормальне явище. Воно настільки ж природне, як певний ландшафт чи клімат країни. В підневільних та в багатонаціональних країнах питання державності мови є однією з найскладніших суспільно-політичних проблем. Коли, наприклад, у 1883 році була доконана спроба поновити в Хорватії в ролі державної угорську мову, це викликало збройне повстання, й угорському урядові довелося відмовитись від своїх намірів. Кривавими конфліктами супроводжувалось запровадження гінді як державної мови Індії після звільнення цієї країни з-під англійського колоніального панування. Коли після прийняття «брєжнєвської» конституції почали «приймати» конституції союзних республік, то до них не було включено статтю про державність мов. Це викликало обурення і масові протести у Грузії і Вірменії. Внаслідок цього в останні доперебудовні роки в СРСР серед «ста тридцяти рівноправних» мов дві мали статус державних.
У багатонаціональних державах роль державної мови виконує мова панівного народу. Нічого дивного: тут діє принцип «cuius regio, eius lingua» – «чия влада, того й мова». Проте цей принцип має і зворотнє прочитання: «cuius lingu, eiusa regio» – «чия мова, того й влада». У Турецькій імперії – єдиній! – не було обов'язкового навчання турецькій мові підлеглих народів. Чи не тому ця імперія у нові часи першою і почала розвалюватись? «Молодотурки», прийшовши до влади, намагались використати мовний фактор для врятування рештків імперії. Вони заявляли, що в їхній країні немає різниці між турком, греком або вірменином – всі оттомани, одна нація з однією мовою. «Хіба є, ефенді, така мова – турецька?». «Нема турецької мови, пане, є оттоманська мова!» (В. Жаботинський).
Аж дивно, що за прикладом «молодотурків» у державі «нової історичної спільноти людей – «радянського народу» російську мову не називали «радянською».
6. Вiд 1 сiчня 1990 року формально набув чинностi «Закон про мови в Українськiй РСР», який утверджує державнiсть української мови. Це означає, що держава бере на себе конкретнi обов'язки стосовно забезпечення всебiчного розвитку та функцiонування української мови. На жаль, досягнення нашої держави на цiй дiлянцi бiльш нiж скромнi. Тож не зловживаймо цитуванням рядків:
Навік пройшла пора безславна…
Цвіти і сяй, моя державна…
(О. Олесь)
7. Цей закон прийнято через необхiднiсть захисту української мови, яка виявилася вiдтиснутою на периферiю суспiльного функцiонування в найбiльш важливих сферах життя. Зауважимо, що вперше вiдчув потребу в цьому митрополит УГКЦ М. Левицький, який ще в 1817 роцi видав меморiал «В оборонi державного управнення i самостiйностi» української мови.
8. Не випадково нині боротьба проти української мови стала одним із головних напрямків боротьби проти української державності, а мовний фактор використовується як засіб дестабілізації українського суспільства.
9. Свого часу говорилося: «Буде держава – буде й мова» (В. Яворiвський). Воно так, але, як бачимо, ще в часи М. Левицького розумiли, що якби «була мова», то була б i держава. Тож якщо хочемо мати справжню державу, подбаймо про українську мову. Без української мови не буде української держави.
10. Державнiсть української мови має бути реалiзована в галузi народної освiти, дiяльностi державних та адмiнiстративних органiв, у сферi виробництва, науки i технiки, культури i мистецтва, транспорту i засобiв масової iнформацiї тощо.
11. Держава повинна дбати про те, щоб не виникла невiдповiднiсть мiж декларуванням державностi мови i реалiзацiєю цього статусу. У зв'язку з тотальним iгноруванням та саботуванням Закону про мову з боку державних чиновникiв, прокомунiстичних та великодержавницьких елементiв i структур потрiбен ефективний громадський контроль (передусiм з боку «Просвіти») за здiйсненням конкретних заходiв щодо реалiзацiї Закону про мови, а також удосконалення самого документа, оскiльки «Закон про державнiсть української мови в республiцi не виконується, гальмується всiма способами» (Ю. Мушкетик).
До того ж треба врахувати, що «Закон про мови в Українi захищає виключно росiйську меншiсть, а не корiнну бiльшiсть i не iншi меншостi» (А. Мокренко).
12. Боротьба за державнiсть української мови наткнулася й на опiр апарату та реваншистських сил, якi раптом вирiшили розiграти карту порушення прав людини. Деякі представники «русскоязычного населения» вбачають порушення своїх прав не лише в тому, що їм буцімто треба буде розмовляти українською мовою, а й у тому, що їм доведеться чути, як інші розмовляють цією мовою.
13. Протиставлення нацiональних прав i прав людини – фарисейське в своїй основi, бо кожна нацiя має право бути нацiєю, як i кожна людина – частинкою свого народу. Нацiональне право особистостi – одне з перших у числi прав людини. Якi можуть бути права людини без нацiональних прав? Чи може мати права людина, яка належить до безправної нації?
Вдумаймося у слова iталiйського професора Р. Пiккiо, який на питання «Чи виживуть українцi як нацiя, чи зникнуть з кону iсторiї?» вiдповiв: «Питання в тому, чи вашi дiти знатимуть, вивчатимуть рiдну мову, культуру, iсторiю… Ширше–це питання прав людини взагалi, це те, чого у вас немає, право кожного народу на материнську мову, лiтературу, культуру» («Пам'ятники України», 1990, №2, с. 54).
14. Держава повинна докласти максимум зусиль для пiдтримання та змiцнення духовних зв'язкiв українцiв, що проживають за межами України, з рiдним народом. Головним знаряддям пiдтримання цих зв'язкiв є нацiональна мова, її культивування в дiаспорi шляхом створення українськомовних шкiл i класiв, бiблiотек, преси, радiо- i телепередач, театрiв, гурткiв самодiяльностi тощо. Предметом особливої турботи держави має стати пiдготовка в республіцi українськомовних кадрiв вищої квалiфiкацiї для роботи в дiаспорi.
15. Держава i суспiльство мусять пам'ятати i враховувати не тiльки нацiональнотворчу, але й людинотворчу роль рiдної мови: вiд мовного нiгiлiзму до морального виродження – один крок. Плекаючи мову, держава тим самим змiцнює моральне здоров'я народу.
Необхідно докласти максимум зусиль, щоб подолати відставання в галузі україністики, зокрема перевидати праці визначних українознавців минулого та вчених української діаспори.
16. Держава повинна забезпечити можливiсть вивчення рiдної мови на всiх рiвнях освiти – вiд дитячих дошкiльних закладiв до останнього курсу вузу й аспiрантури.
17. Особлива увага держави має бути приділена вивченню української мови мешканцями України, для яких українська мова не є рідною. Адже люди, котрі не володіють мовою держави, не можуть бути повноцінними громадянами. Доцільно вивчити досвід інших країн у цій ділянці державного будівництва. В Естонії, наприклад, усі неестонці, щоб скласти екзамен з мови, мають знати як мінімум 1500 естонських слів. Послаблення вимог робиться для інвалідів і пенсіонерів. Хто вивчав естонську мову в початковій, середній або вищій школі, від іспиту звільняється.
18. Найбiльше уваги, статус максимального сприяння українська держава повинна надати мовам тих народiв, що не мають своїх метрополiй, державних утворень за межами України. За них нiкому подбати, крiм української держави.
19. Пiсля проголошення незалежностi України деструктивнi, антиукраїнськi сили почали залякувати росiйськомовне та iнше неукраїнськомовне населення республiки насильницькою українiзацiєю. Українiзацiя, безперечно, вiдбуватиметься, але вона має за мету розширення функцiй української мови до стану, який уважається нормальним у нормальнiй, цивiлiзованiй державi, а не перетворення на українцiв усiх тих, хто українцем не є або за такого себе не вважає.
Навчений багатовiковим досвiдом денацiоналiзацiї з наступною русифiкацiєю, полонiзацiєю, мадяризацiєю, румунiзацiєю – український народ не дозволить собi нiякої зневаги, нiякого знущання з iнших народiв та їхніх мов.
Гарантом нацiонально-мовних прав народiв, як i прав окремих громадян, буде незалежна, демократична нацiональна Українська Держава.
XVIII. Мова та історія
1. Хто володiє минулим, той володiє майбутнiм. Ця часто повторювана в нашi днi мудрiсть iнтуїтивно чи свiдомо використовувалась здавна – як для консолiдацiї свого народу, так i для утримання в покорi i асимiлювання iнших народiв.
2. Мова – це хоронителька iстоpичної пам'ятi народу. Позбавити мови – означає позбавити народ минулого, а тим самим i майбутнього. Народ без пам'ятi манкуртизується, перетворюється в населення – безетнiчну, безнацiональну бiомасу, якою легко манiпулювати. І навпаки: «та чи iнша спiльнота людей може виникнути тiльки в результатi свiдомого використання мови» (Ф. Нiцше).
3. Мова – не просто супутниця народу на його iсторичних шляхах. Вона – активна, дiяльна сила, вiд якої значною мiрою залежить вибiр цих шляхiв та успiшне просування ними. Вона забезпечує часову тяглiсть i безперервнiсть життя, збереження органiчностi i оригiнальностi свiтосприймання етносу при змiнi його iсторичних форм.
«Рiд через народження розростався в плем'я, генетичний зв'язок якого виражався в єдностi мови, в спiльних звичаях i переказах, а з племенi або племен шляхом роздiлення, поєднання i асимiляцiї складався народ, коли до зв'язкiв етнографiчних долучався моральний, вiдчуття духовної єдностi, виховане спiльним життям i спiльною дiяльнiстю, спiльнiстю iсторичної долi та iнтересiв. Нарештi народ стає державою, коли почуття нацiональної єдностi отримує вираження в зв'язках полiтичних, в єдностi верховної влади i закону. В державi народ стає не лише полiтичною, а й iсторичною особою з бiльш або менш ясно вираженим нацiональним характером i усвiдомленням свого свiтового значення» (В. Ключевський).
4. Формування нацiй i нацiональних держав завжди пов'язане з розв'язанням мовних проблем. Для переважної бiльшостi народiв Захiдної i Середньої Європи – це давно пройдений етап. Їм пощастило: їхнi мови мали суперника в особi мертвої латини, яка вже не могла бути знаряддям панування одного народу над iншим. Латинська мова нацiонально була «нiчиєю» i не загрожувала нiкому асимiляцiєю, через те в перiод формування нових нацiональних мов Європи боротись iз нею було легше. Тим не менше в XVI столiттi на захист рiдної мови в Італiї було опублiковано близько 60 творiв, а Угорщина остаточно звiльнилась вiд латини аж у серединi XIX столiття.
5. У формуванні націй з поневолених народів величезну, по суті визначальну роль відіграли «філологічні палії», «лінгвістичні революціонери», «мовно-культурні будителі». Вони торували шлях «від народу до нації». У недержавних націях ніколи національно свідома буржуазія не існувала раніше існування національних газет, театрів і шкіл. «…Ми можемо оцінювати всіх цих ранніх національних будителів такими, що, будучи рожевими та романтичними мрійниками, відокремленими від реального світу, тобто світу політики та економіки, звернувши увагу спочатку на мову та школи (підкреслення наше. – В. І., Я.Р.-В.), були, по суті, більш практичними та реалістичними, ніж їх сучасники, зайняті політикою та економікою». (Р. Шпорлюк). Спільноти, утворені на основі єдності мови, виявились історично більш витривалими, ніж державні утворення, з їхньою політичною та економічною єдністю. Розвал Австро-Угорської і Російської імперій є цьому яскравим свідченням. Коли, наприклад, маси поляків пішли до школи і навчилися читати й писати по-польському, «їх націоналізував польський націоналізм, замість того, щоб буржуазне суспільство зробило їх німцями, чи держава – росіянами, чи марксизм – свідомими пролетарями. (…). Дуже подібну історію можна розповісти про чехів, словенців, хорватів, українців та ін. «(Р. Шпорлюк).
Як бачимо, мова, рідномовна школа і культура відіграли в історії важливішу роль, ніж боротьба класів. Називати борців за права української мови, отже, і за права української нації буржуазними націоналістами є і було стільки ж підстав, як російських шовіністів-великодержавників іменувати інтернаціоналістами.
6. Роль мов поневолених народів в історії провідники панівних націй розуміли завжди. Розуміли і відповідним чином діяли. Генерал-ад'ютант граф Орлов у доповіді Миколі I з приводу діяльності слов'янофілів писав про необхідність оголосити «положительное высочайшее повеление», щоб письменники і наставники «говорили якомога обережніше там, де йдетья про народність або мову Малоросії та інших підвладних Росії племен». Адже є українофіли, що виношують ідею про відновлення мови, літератури і нравів Малоросії, доходячи навіть до мрій про повернення часів колишньої вольниці і гетьманщини, а це поведе їх, а за ними інші підвладні народи «до бажання існувати самобутньо». Так воно є насправді: починається все з відновлення мови, а закінчується самобутністю, тобто самостійністю.
7. Історiя української мови завше була не тiльки об'єктом наукового дослiдження, а й предметом рiзноманiтних спекуляцiй та полiтичної боротьби. З огляду на це в нiй чимало «бiлих плям», нез'ясованих питань, навколо яких точаться науковi i, звичайно ж, «побутовi» дискусiї. Все це, однак, має неабияке значення для становлення i розвитку нацiональної свiдомостi.
У наступних роздiлах ми торкнемось окремих iз цих питань.
XIX. Назва нашої мови
… Немає в світі ані одного національного імени, яке викликало б проти себе стільки ненависти, злоби й нападів та пропаганди, як слов'янська назва території й народу: «Україна», «український». Це свідчить про органічну змістовність і важливість зв'язаних з цим іменем народніх прав і інтересів. Це слово вже багато століть живе в народній душі як персоніфікація й символ ідеалів, мрій і надій народу.
С. Шелухин
1. Упродовж вiкiв мова, яку нинi називають українською, мала назви з коренем рус– : руська, русинська, малоруська. Оскiльки цей корiнь є i в назвi мови нашого пiвнiчно-схiдного сусiда (русский язык), котрий займав панiвне становище в царськiй Росiї i посiдав мiсце «старшого брата» в СРСР (назва мови ще одного схiднослав'янського брата – бiлоруська – мало коли бралась до уваги; вона теж вважалась одним iз нарiч «русского», а згодом «триединого русского» народа), то висувалось твердження про iснування «общерусского языка», нарiччям якого нiби-то є «малоруська мова».
Вчитаймося в слова радянського академіка Б. Рибакова: «Тільки після монгольського завоювання і наступного політичного роз'єднання окремих частин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруську народності».
Метафорично зміст цього пасажу можна зобразити так: росло руське дерево, його стовбур надгриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурі виросли дві нові гілки – українська і білоруська. Стовбур же, звісно, залишився російський.
А коли так, то «…українцi повиннi триматися «общерусского» язика, себто великоруського лiтературного язика, та тут, очевидно, пiдмiнюються поняття, бо великоруський язик, живий i лiтературний, зовсiм не «общерусский» язик, а таке саме тiльки, як i український, «нарiччя» того iдеального «русского» язика, чи схiднослов'янського, що в дiйсностi конкретно не iснує i не iснував нiколи» (М. Грушевський).
2. «Русь» – це самоназва корiнного народу середньовiчної Київської держави, а також назва самої цiєї держави. Це слово i його похiднi: «руський», «русин», «русинський», «руснак» та iн. – на захiдних окраїнах розселення українського етносу збереглись до наших днiв.
Галичина масово перейшла на термiни з коренем україн- у кiнцi XIX – на початку XX столiття (вирiшальним поштовхом стало святкування сторiччя «Енеїди» І. Котляревського). Робилось це свiдомо – задля єдностi українського народу, штучно розчленованого мiж двома iмперiями: Росiйською та Австро-Угорською.
3. Згодом (у писемних пам'ятках вiд 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово «Україна». Протягом столiть слова Русь i Україна вживалась як синонiми. Так, i Хмельницький, i письменники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росiя; український-руський-росiйський.
А ще ранiше в «Граматицi доброглаголивого еллинословенскаго язика» (її традицiйцно називають «Адельфотес»), видрукованiй у Львовi в 1591 роцi, навiть на титульному листi написано: «Ко наказанiю многоименитому Россiйскому роду». Вислови «россiйскiй род», «росскiй род» неодноразово вживаються i в текстi «Граматики». Проте йдеться тут не про «росiйський рiд» у сучасному значеннi, а про рiд український, свiдченням чого можуть слугувати хоча б приклади слiв iз «Граматики»: дiвчинка, кошичок, хлоп'ятко, хлоп'яточко.
Але звiдки на Русi взялись слова «Росiя», «росiйський»?
4. Слово «Росiя» – це слово «Русь» у середньогрецькому (вiзантiйському) мовному оформленнi. Кожен народ пристосовує чужi назви до своєї мови: поляки кажуть «Польска», а ми – «Польща», хорвати називають свою країну «Хрватска», а українцi iменують її «Хорватiя». Отож i середньовiчнi греки називали країну наших предкiв не «Русь», а «Росiя».
5. «Малою Руссю» в XIV столiттi називали в протиставленнi Великiй Русi, тобто Київськiй Русi, Галицько-Волинське князiвство, яке займало нинiшню Захiдну Україну з прилеглими територiями (до Днiпра на сходi i Чорного моря на пiвднi; значна частина захiдних територiй Галицько-Волинського князiвства згодом вiдiйшла до iнших народiв – Польщi, Румунiї, Угорщини, Словаччини). До самого кiнця XIV столiття Київ – «мати городiв руських» включався в територiю Великої Русi.
Пiзнiше константинопольський патрiархат почав називати Великою Росiєю Московщину, в зiставленнi з тiєю ж таки Малою Росiєю – Галицько-Волинською державою. Потiм назва «Мала Росiя» була поширена на всю територiю України – колишньої метрополiї Київської Русi. Спрацював принцип аналогiї: Малою Грецiєю називали колись власне Грецiю (метрополiю), а Великою Грецiєю – колонiзованi греками землi. Та ж аналогія прослідковується в історичних назвах Малої і Великої Вірменії, Британії, Польщі.
«Назви «Мала Русь» і «Велика Русь» утворені грецькою психологією і пішли з синоду царгородського патріярха в 1303 р. з справи утворення Галицько-Волинської митрополії» (С. Шелухин).
6. У XVII столiттi слово «Росiя» припало до вподоби дякам (чиновникам) царя Олексiя Михайловича, а тодi вже всiй державно-церковнiй верствi на чолi з самодержцем. Проте ця назва загальноприйнятою i офiцiйною стала не зразу. Ще у 1713 роцi посол Московiї в Копенгагенi отримав розпорядження: «У всiх курантах (газетах. – В. І., Я.Р.-В.) друкують державу нашу Московською, а цього ради звольте застерегти, щоб друкували Росiйською, про що й iншим по всiх дворах писано». Бо й справді ніхто в Європі не плутав Русь (Україну) з Московією. Так, 28 листопада 1649 року амбасадор Франції у Польщі Арпажон писав своєму урядові: «Весь руський народ, що простягається до Литви і Вісли, піднявся проти корони».
Похожие работы
... ії, яка мала в своїй основі життєстверджувальну ідею Софії – Мудрості, що була поставлена в центрі нашого златоверхого Києва, героїчній і трагічній історії, релігійній зорієнтованості на неодмінне воскресіння. Саме тому наш народ найменш перейнятий фаталістичною ідеєю кінця світу і це надає нашій національній думці особливого забарвлення. Адже наші національні ідеї неперехідні. Українська мова – ...
... виховання, яке формує глибоко людське в людині, тобто одночасно реалізує загальнолюдське виховання.2. Організаційно-методичне забезпечення формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки 2.1 Етнопедагогічні засади формування національної свідомості молоді Серед проблем, від розв'язання яких залежить здійснення національного відродження України, важливе місце належить ...
... зовсім недавно «раптом» матеріалізувалося на виборах Президента України в сепаратистські гасла в Сіверодонецьку, можна зустріти у ряді випадків. 2. НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ В 1989-2009 РОКАХ 2.1 ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ ТА ПЕДАГОГІКИ Перебудова і розвал Радянського Союзу, розбудова Держави Україна супроводжувалися відродженням систем національного традиційного ...
... і відношення та спорідненості. Під час будь-якого вибору сфери порівняння висловлюється першопочаткове ставлення письменника до явищ і до світу» (Б. Совінські) [29, c. 14]. 3.2 Національно-культурна специфіка семантики порівнянь ЛСП «Зовнішність людини» в німецькій та українській мовах. При аналізі української і німецької художньої літератури, ми прийшли до висновку, що структурні елементи ...
0 комментариев