Лiнгвоцид через «розквiт» мови

17. Лiнгвоцид через «розквiт» мови

Однiєю з вершин марксистської дiалектики є теза про вiдмирання через розквiт. Не останньою чергою вона стосувалась i нацiональних мов.

Їх вiдмирання велося з прискоренням, отож треба було показати i iхнiй розквiт, щоб, бува, з тезою не стався конфуз: мови спочатку вiдмерли, а тодi розцвiли. «Одним з яскравих прикладiв розквiту мов соцiалiстичних нацiй СРСР є українська лiтературна мова», – писав академiк І. Бiлодiд у 1967 роцi.

«І, звичайно, самозакоханий автор йде на все, аби знову й знову просторiкувати на теми… «русифiкацi Украни». (…). Радянськi люди такої проблеми не бачать, вона створена тими, хто, продавши рiдну землю, погавкує на неї з європейських та американських смiтникiв», – картали в 1973 роцi сановнi київськi мовознавцi найвидатнiшого українського лiнгвiста сучасностi Юрiя Шевельова. Самi ж вони, заявивши, що «лiнгвiстика повинна робитися чистими руками», про всяк випадок заховались за псевдонiмом «Марiя Тарасюк».

Згодом виявилось, що вiд 1926 до 1979 року в СРСР «щезли, перестали існувати десятки (конкретно 93.–В. І., Я.Р.-В.) етнiчних груп» («Коммунист», 1988, №15, с. 63). Серед цих народiв i мов, що пiшли в небуття, багато хто хотiв би бачити й українцiв з їхньою мовою: «Могила давно вже викопана. Й «iнтернацiоналiсти» – могильники ждуть не дiждуться, поки ми ляжемо до ями, – закопать, затоптать, зрiвняти з землею, щоб «от етих хохлов» не лишилося й згадки» (А. Дiмаров).

А таки не дiждуться! Хто комусь копає яму, сам упаде до неї. «М. Тарасюк» може це потвердити…

18. Лiнгвоцид через боротьбу iз «засиллям української мови»

Із «засиллям» української мови боролись пiд час «українiзацiї» i пiсля неї. Чим закiнчилось це засилля добре вiдомо: українська мова-» гвалтiвниця» ледве дотягла до розпаду iмперiї «дружби народiв – єдностi мов».

Зараз, пiсля прийняття «Закону про мови в Українськiй РСР», знову посилено мусується брехливе твердження про насильницьке впровадження української мови. У «Зверненнi» iнiцiативної групи «Руху на захист прав росiйського населення Донбасу» серед iншого ставиться вимога «пропорцiйного розвитку мов». На перший погляд, можна подумати, що «пропорцiйностi» вимагають тi, хто занепокоєний упослiдженим становищем української мови в Донбасi. Насправдi ж, хоч як дивно, у «Зверненнi» йдеться про росiйську мову! Все це нагадує класичну ситуацiю, коли злодiй вигукує: «Ловiть злодiя!» Однак ця буфонада потрiбна для шумового прикриття лiквiдацiї останнiх українських газет, шкiл, чинення перепон «Просвiтi» i т. iн.

У Луганську виходили дві українськомовні газети: «Молодогвардієць» (від 1939 р.) і «Прапор перемоги» (від 1946 р.). «Тепер нема жодної», – сумно констатує журнал «Україна» (1991. – №20. – С. 21). В Одесі на 73 російськомовні видання виходить одне українськомовне («Огонёк», 1993. – №25–26. – С. 13). Мовляв, самі собі хахли винні: навіщо рвались із СРСР!

Серед тих, хто торкається проблеми української мови, є i такi, котрi радять вiдроджувати мову українського народу помалу, обережно, щоб часом не образити носiїв iнших мов. Тут же пропонується придiляти якомога бiльше уваги розвитковi мов неукраїнських народiв України, аби вони iз вдячностi за турботу про їхнi мови приступили до вивчення української. «Нiжно» вiдроджувати українську мову радять нам i тi, що готовi бути краще «погвалтованими, нiж українiзованими», у яких вiд цiєї мови алергiя (див., напр.: «Огонек», 1991, №48, стаття «Одесса: языковые баталии»).

Обачнiсть у цiй делiкатнiй справi, а тим бiльше турбота про iнших, безперечно, потрiбнi й заслуговують на схвалення i всiляку пiдтримку. Треба, однак, глядiти, щоб «провансальська» терплячiсть й обережнiсть не призвели українську мову до стану провансальської, що колись була квiтучою мовою трубадурiв, а з кiнця минулого столiття оголошена мертвою, хоча насправдi продовжує животiти приблизно в такому виглядi, як українська десь на Бiлгородщинi чи Курщинi.

19. Інші форми лінгвоциду

Лiгвоцид здiйснювався i багатьма iншими шляхами та способами, яких не сила хоча б перелiчити у нашiй книжцi. Однак не можемо не вказати тут на облуднiсть художньої лiтератури, що «розминулась з духом i з душею народу» (Р. Миша), на безсоромнiсть так званих суспiльних та гуманiтарних наук, у тому числi перетвореної на слухняне знаряддя русифiкацiї українiстики.

Мовознавцiв-українiстiв було вимордовано ще в сталiнськi часи. Тільки за 1932 рік в Україні було знищено 16,4% всього складу науковців (Д. Соловей), в тому числі лінгвістів. Були вилучені з науки такі блискучі мовознавці, як академік А. Кримський, професори Є. Тимченко, О. Синявський, О. Курило, учені Г. Голоскевич, В. Ганцов, Ф. Шумлянський… А пiзнiше, хоч «були талановитi люди, люди оригiнального мислення i незаховуваних фактiв, їх прирiкали тiкати до iнших республiк, мовчати в своїй чи сидiти у в'язницях, концтаборах або психушках» (Ю. Шевельов).

Часи, слава Богу, змiнились, проте мало змiнились люди. «Упродовж останнiх рокiв кожен, хто вимушено чинив шкоду українськiй культурi i усвiдомлює це, мiг би висловитися i засудити минулу мовну практику i свою в нiй участь. А проте таких голосiв не чути» (С. Караванський).

І нині на адресу деяких україністів можна віднести іронічні рядки П. Глазового:

Дома в мене мова –

Засіб спілкування.

А на службі мова –

Засіб існування.

Як же рідну мову

Я забуду, тату,

Я ж за неї маю

Непогану плату?

Одним iз головних напрямкiв здiйснення лiнгвоциду є боротьба з друкованим словом. Недостатньо було заборони на iмена i твори. Ще – спалювали бiблiотеки. Першою згоріла книгозбірня Києво-Печерської Лаври ще за Петра I. Вночі з 21 на 22 квітня 1718 року православні монахи – царські агенти підпалили приміщення Києво-Печерської Лаври, де знаходилася її бібліотека та архів. За Катерини II згоріла бібліотека Києво-Могилянської академії (1780 р.). Пізніше горіли в основному лише книжки. Так, за розпорядженням куратора Київської округи князя Ширинського-Шихматова було спалено 500 книжок із байками Л. Глібова. Спалення бібліотек відновилося у радянські часи. Найбільш відому бібліотечну пожежу було влаштовано у відділі україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві у 1964 році. Не треба думати, що горіли лише українські бібліотеки. У 1833 і 1928 роках було спеціально зібрано і спалено рукописи і книги кримсько-татарського народу.

А ще неухильно зменшували тиражi українськомовних видань: вiд 60% у 60-i роки до 19% у 1990 роцi.

А те, що друкувалось українською, являло собою головно пререклади класикiв марксизму-ленiнiзму i вiрних ленiнцiв сучасностi, агiтацiйно-пропагандистську, атеїстичну та соцреалiстичну художню лiтературу. Ця «продукцiя» здатна була викликати огиду не лише до самої себе, а й кидала тiнь на мову, якою вона – i тiльки вона – друкувалась.

«Десятками мов Союзу повинні були друкуватися і читатися тільки повні зібрання творів Маркса та Леніна. Цього було досягнуто з одами Сталіну на додачу. Задля цього треба було задушити національні літератури (особливо українську і тюркську), винищивши значну частину їхньої інтелігенції» (Г. Федотов).

У роки застою Інститут філософії Академії наук УРСР спромігся видати українською мовою лише одну книжку, та й ту про боротьбу з українським буржуазним націоналізмом.

Чи поліпшились справи після проголошення Україною незалежності? «Комуністична система планомірно йшла до знищення національної видавничої справи, але робила це «медленно, но верно»; сьогоднішній шовінізм пішов у атаку на українське слово навально й цинічно, не приховуючи свого справжнього обличчя» («Літературна Україна», 1993, 31 березня). 1992 року газета «Друг читача» зафіксувала в Україні 2277 (61,9%) російськомовних і 868 (38,1%) українськомовних видань, тиражем відповідно 54,4 міліона (71,7%) і 21,5 мільйона (28,3%) примірників. Російською мовою було видано 264 переклади (за тиражем – 95,7%), а українською тільки 24 – у 12 разів менше. Тільки четвертина тиражу дитячої літератури вийшла українською мовою.

Вiдомо, що росiйськi дворяни зневажали рiдну мову не з причини вiдсутностi почуття патрiотизму (навiть багато декабристiв погано володiли росiйською), а головним чином через те, що цiєю мовою нiчого було читати. Щоб не було чого читати (а в нашi часи – ще й слухати i дивитись) українською мовою, машина русифiкацiї працювала на повну потужнiсть протягом кiлькох столiть.

«Руйнування мови – основи нацiональної культури – це вже не просто вина, а злочин держави перед народом» (А. Мокренко). Не дивина. Адже це була не наша держава.

У більшовицько-соціалістичні часи перепало, звісно, і російській мові. «А матюкаюсь я тому, що мат російський рятівний для мене особисто в цій смердячій камері, до якої потрапила наша велика, могутня, вільна і т.д. і т. п. мова. Заганяють її, бідолаху, під нари хто попало: і пропагандисти із ЦК, і смердячі газетярі, і паскудні літератори, і графомани, і цензори, і технократи горді. Заганяють її у передовиці, у постанови, у протоколи допитів, у мертві доповіді на зборах, з'їздах, мітингах і конференціях, де вона поступово перетворюється у доходягу, що втратила гідність і здоров'я, випирають із неї Дух» (Ю. Олешковський).

Але хіба можна порівняти всі ці знущання з тим, що випало на долю української мови? Зрештою, між долею мов і долею народів існує чи не повна паралель. І тут достатньо порівняти у процентах скільки українців і скільки росіян загинуло хоча б від голодомору імені Сталіна.

20. Історiя лiнгвоциду, спрямованого в Росiї, Польщi, Угорщинi, Румунiї, Чехословаччинi проти української мови, з абсолютною однозначнiстю свiдчить, що єдиним i найпевнiшим заборолом проти нього є державнiсть мови i нацiї. «В свой хатi й своя правда, i сила, i воля» (Т. Шевченко).

21. Протистояти явному чи скритому лiнгвоцидовi можна тiльки з позицiї знання, усвiдомлення того, що являє собою мова, як i за якими законами вона живе, яка її роль у життi людини i народу.

II. Що таке мова

Мова займає одне з найвищих мiсць на шкалi нацiональних вартостей.

У. Вайнрайх

1. Мова належить до так званих вторинних систем. Вона iснує не сама по собi, а в людському суспiльствi, похiдним вiд якого вона є. Водночас мова – один iз факторiв самоорганiзацiї суспiльства i невiд'ємна ознака таких спiльнот, як рiд, плем'я, народнiсть, нацiя.

2. Мова iснує у свiдомостi членiв суспiльства, реалiзується в процесах мовлення i «консервується» в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Тому доля мови залежить вiд кожного з мовцiв.

3. З матерiального погляду в мовi, що реалiзується в мовленнi, немає нiчого, крiм звукiв, якi комбiнуються у слова, речення тощо. За цими комбiнацiями скривається величезний свiт значень – фонетичних, лексичних, граматичних, стилiстичних. Саме в них вiдображенi знання народу – носiя мови – про свiт, його структуру, ставлення людей до нього. «Мова народу – це його дух, i дух народу – це його мова» (В. фон Гумбольдт). У нiй акумулюється духовна енергiя народу. Вона є головною ознакою i символом нацiї.

4. Через мову ми пiзнаємо свiт. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає свiт безпосередньо, «таким, як вiн є». Насправдi наше сприйняття свiту вiдбувається крiзь призму нашої мови. «Світ просіється крізь сито слів» (К. Кравс).

Пiдкреслимо, що в кожного народу «мовна картина свiту» – своя, неповторна. Найпростiший приклад: ми в природi чуємо тiльки тi звуки, якi є в нашiй мовi (р-р-р, ш-ш-ш, ку-ку, ку-ку-рi-ку, гав-гав, няв, дзень, хрусь, хляп тощо). В iнших народiв цi звуконаслiдування звучать зовсiм iнакше.

Весь свiт ми «розчленовуємо» i «сортуємо» так, як це змушує нас робити структура нашої мови, у якiй зафiксовано досвiд усiх попереднiх поколiнь рiзних епох. Тому зникнення будь-якої мови – це незамiнима втрата, яка збiднює людство в цiлому.

Мова – засiб самопiзнання народу, форма iснування надбудови в усiх її виявах. «Мова – дім духу» (М. Гайдеггер).

«Мова є річище, яким дух може котити свої хвилі з твердою впевністю, що джерела, до яких вони його підводять, ніколи не висохнуть» (В. фон Гумбольдт).

5. Мова – найважливiший засiб спiлкування людей, тобто засiб вираження i передавання думок, почуттiв, волевиявлень. У цiй ролi людська мова має унiверсальний характер: нею просто передати все те, що виражається, наприклад, мiмiмiкою, жестами, морським зводом чи дорожнiми знаками, тодi як жоден iз цих засобiв спiлкування не може конкурувати у вираженнi з мовою.

6. Мова – це засiб формування, оформлення та iснування думки: без називання нема думання, осмислення реальностi. «Ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля» (Х. Ортега-і-Гассет).

7. Мова – система знакiв, матерiальних за своєю природою i соцiальних за змiстом та функцiями. Кожен елемент мови має свою значимiсть лише в єдностi та взаємозв'язку з iншими елементами. Тому будь-яке насильство над окремим елементом негативно позначається на мовi в цiлому.

8. Мова – явище суспiльне. Вона виникає, розвивається, живе i функцiонує в суспiльствi. Мiж мовою i суспiльством iснує взаємний зв'язок: не лише загибель суспiльства призводить до загибелi мови, але й загибель мови веде до зникнення суспiльства, що не вберегло свою мову.

Мова – не тiльки витвiр iсторiї суспiльства, але й активний чинник цiєї iсторiї: не тiльки об'єкт, а й суб'єкт iсторiї.

9. Формою iснування мови, свiдченням її життєздатностi є мовлення, тобто використання цiєї мови людьми в комунiкативних актах у всiх сферах громадського та особистого життя.

Перестаючи бути засобом спiлкування, мова стає мертвою.

10. Головними компонентами мови є фонетика, лексика, граматика.

11. Фонетика – це звуки та елементи, що їх супроводжують: наголос, iнтонацiя. Фонетику мови людина повинна засвоїти на сто вiдсоткiв. Засвоєння це починається в ранньому вiцi: мелодику мовлення та деякi iншi iнтонацiйнi елементи людина засвоює ще в станi ембрiона, звукотворення формується в основному до двох рокiв. Бiльше того: навiть перший крик немовляти має нацiонально-мовний характер. Фонетичнi навички реалiзуються автоматично, а тому опанування фонетикою iншої мови чи повернення до рiдної вимагає певних зусиль.

12. Лексика – це сукупнiсть слiв мови. Ця сукупнiсть внутрiшньо органiзована, упорядкована: слова об'єднуються в класи (частини мови), словотвiрнi гнiзда, стилевi шари, синонiмiчнi ряди, антонiмiчнi пари i т. iн.

Словниковий склад рiзних мов неоднаковий: найбагатшим вiн вважається в англiйськiй мовi. У нещодавно перевиданому «Великому Оксфордському словникові» зафіксовано понад 600 тисяч слів. Мови деяких племен у джунглях Амазонiї не перевищують двох тисяч слiв.

Словниковий склад – найбiльш мiнливий, нестiйкий компонент мови. Вiн безпосередньо вiдображає життя народу i чутливо реагує на будь-якi змiни в ньому.

Словниковий склад – найбiльш вiдкрита мовна пiдсистема, сюди легко проникають слова з iнших мов. Саме тут найвиразнiше вiдчувається чужомовна експансiя, яка призводить до «розмивання» мови. Чужi слова тягнуть за собою чужi звуки, чужi словотвiрнi елементи, навiть граматичнi форми.

Пiклування про мову, її захищенiсть слiд починати саме iз захисту словника.

Вважається нормальним, коли мовець володiє одним вiдсотком словника мови. Цього достатньо, щоб вiльно розмовляти iноземною мовою. Що стосується рiдної мови, то, очевидно, на такiй кiлькостi слiв зупинятися не слiд. Адже, щоб нормально учитись навіть у першому класі, дитині необхідно знати щонайменше 800 слів.

13. Душею мови, її «алгеброю» є граматика. Вона найчiткiше виявляє нацiональний характер мови, її своєрiднiсть. Граматика – це ситема правил поєднання слiв у мовленнi (словосполучення, речення, текст), їх змiнюваностi, що обумовлена потребами цього поєднання.

На вiдмiну вiд словника, граматика характеризується бiльшою непроникливiстю для чужомовних впливiв. Однак порушення граматичної будови бiльш боляче вiдбивається на мовi, нiж проникнення в мову чужих слiв.

Граматичний стрiй мови достатньо опанувати на п'ятдесят-девяносто вiдсоткiв, щоб бути зрозумiлим. Граматикою рiдної мови, ясна рiч, треба оволодiвати досконало.

14. Мова – головне знаряддя соцiалiзацiї, тобто перетворення бiологiчної iстоти в соцiальну, у члена певного суспiльства. Мова бере участь у твореннi людини.

15. Мова – це генетичний код нацiї, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє i забезпечує буття нацiї у вiчностi.

III. Науки про мову

1. Не таємниця, що в бiльшостi людей уявлення про мову та науку про неї пов'язанi зi спогадами про уроки мови в школi, якi справляли приємнiсть хiба що для запеклих вiдмiнникiв.

Через це чимало людей скептично ставляться до цих питань i їх дивує те, що на сторiнках преси так часто сьогоднi розглядаються мовнi проблеми.

2. Мiж тим мовнi проблеми мають широкий вихiд у соцiальну, економiчну, полiтичну, науково-технiчну, культурологiчну та iншi сфери суспiльного буття. Звiдси – величезне значення мови i, як наслiдок, цiла низка наук про неї.

3. В iнтересах суспiльства наука намагається розглянути феномен мови з найрiзноманiтнiших площин.

4. Кошти, вкладенi у вивчення мови, за короткий час сторицею повертаються суспiльству дивiдендами у виглядi здобуткiв науково-технiчного прогресу, змiцнення соцiального i нацiонального миру, пiдвищення культури i духовностi народу, його освiтнього рiвня, матерiального добробуту.

5. Вивченням мови займається власне лiнгвiстика, а також цiла низка iнтердисциплiнарних наук, що виникли на стику мовознавства з iншими науками.

6. Лiнгвiстика, тобто мовознавство, вивчає мову з погляду її походження, розвитку i функцiонування в суспiльствi.

7. Загальне мовознавство вивчає, що таке мова взагалi, як вона побудована, як пов'язана з позамовними явищами, якi бувають мови, як вони розвиваються, взаємодiють тощо.

8. Часткове мовознавство концентрує свою увагу на вивченнi якоїсь окремої мови чи групи спорiднених мов: українiстика, арабiстика, славiстика i т. iн.

9. Історичне мовознавство вивчає мови з погляду їх походження та розвитку.

10. Описове мовознавство з'ясовує будову мови та її функцiонування на певному промiжку часу.

11. Теоретичне мовознавство має за мету наукове осмислення мовознавчих проблем.

12. Прикладне мовознавство спрямоване на вирiшення практичних потреб суспiльства, пов'язаних з використанням мови.

13. Внутрiшньо наука про мову членується залежно вiд того, якi складовi частини мови та в якому аспектi вивчаються:

– фонетика – наука про звукову сторону мови;

– семантика – наука про значення мовних одиниць;

– лексикологiя – наука про словниковий склад мови;

– дериватологiя – наука про способи творення нових слiв;

– морфологiя – наука про будову та граматичнi форми слiв;

– синтаксис – наука про сполучуванiсть слiв, словосполучення та речення;

– стилiстика – наука про стилi мови та їх функцiонування.

14. Кожна з цих наук, у свою чергу, подiляється на вужчi науки. Тут нема змоги перерахувати їх. Обмежимось одним прикладом: лексикологiя подiляється на ономасiологiю, семасiологiю, етимологiю, лексикографiю тощо.

15. Мова – настiльки складний, багатоаспектний феномен, вона пов'язана з такою кiлькiстю позамовних явищ, потреб суспiльства та окремої людини, що її вивчення лише в межах лiнгвістики не може бути нi вичерпним, нi достатнiм: потрiбне кооперування наук, особливо коли йдеться про так званi порубiжнi, стиковi зони.

16. У XX ст. навколо мовознавства сформувалась цiла сiм'я iнтердисциплiнарних наук:

– соцiолiнгвiстика – наука про функцiонування мови в суспiльствi;

– психолiнгвiстика – наука про взаємозв'язок мови з психiчною дiяльнiстю людини;

– нейролiнгвiстика – наука, що концентрує свою увагу на мовленнi людей з вiдхиленнями у психiцi;

– етнолiнгвiстика – наука про нацiоналну специфiку мов;

– iнтерлiнгвiстика – наука про спiлкування в багатомовному свiтi;

– лiнгвогеографiя – наука про ареальне розмiщення мов та дiалектiв;

–          паралiнгвiстика – наука про засоби спiлкування, що використовуються поряд з мовою (жести, мiмiка, неканонiчна фонетика…);

–          iнженерна лiнгвiстика – наука, що вивчає мову з метою застосування її для потреб науково-технiчного прогресу…

17. Однак i цей перелiк не вичерпує кiлькостi наук, що займаються вивченням мови. Треба б додати сюда кiбернетику, семiотику, теорiю комунiкацiї, теорiю iнформацiї тощо, не кажучи вже про такi старовиннi соратницi лiнгвiстики, як фiлософiя, логiка, психологiя, герменевтика, лiтературознавство.

18. Ідеї, методи, навiть цiлi концепцiї мовознавства справляють значний вплив на характер наукового мислення взагалi. Так, структуралiзм, започаткований великим швейцарським лiнгвiстом Ф. де Соссюром, згодом проник не тiльки в етнографiю та лiтературознавство, але й у фiлософiю, полiтекономiю, математику.

Недарма роль мовознавства в гуманiтарних науках прирiвнюють до ролi фiзики в природничих науках.

19. Як може пiдсумувати читач, значення мови, наук про неї не обмежується задоволенням професiйного iнтересу мовознавцiв. Воно диктується потребами життя сучасного цивiлiзованого суспiльства.

Нацiя не може претендувати на мiсце серед передових народiв, не дбаючи про свою мову, її розвиток, функцiонування та науки про неї.

20. Наука про мову не повинна бути наукою для науки чи, тим бiльше, тiльки для науковцiв. Її призначення – бути наукою для народу, його сьогодення i його прийдешнього. Цим iдеалам повинна вiдповiдати кожна наукова праця.

За дослiдження мови повиннi братися люди з чистим сумлiнням, iз серцем, нагрiтим бажанням добра рiдному народовi i повагою до iнших народiв.

IV. Функції мови

1. Жодне суспiльство, на якому б рiвнi розвитку воно не знаходилось, не може iснувати без мови. Це стосується всiх народiв, усiх шарiв i прошаркiв суспiльства i кожної окремої людини.

2. Обслуговуючи потреби суспiльства, мова виконує цiлу низку функцiй, життєво важливих для цього суспiльства, окремих груп i кожної людини.

3. Комунiкативна функцiя. Суть її в тому, що мова використовується для iнформацiйного зв'язку мiж членами суспiльства. Ця функцiя є надзвичайно важливою як для суспiльства, так i для самої мови: мова, якою не спiлкуються, стає мертвою; народ, який втрачає свою мову, зникає.

Спілкування – це процес задоволення однієї з найбільш ранніх і найважливіших суспільних потреб, а саме потреби людини в іншій людині. Це не просто міжособистісний, а соціальний процес.

«Людина має схильність спiлкуватися з собi подiбними, тому що в такому станi бiльше почуває себе людиною» (І. Кант). Є й iнший бiк цього процесу: найбiльша розкiш на свiтi – це «розкiш людського спiлкування» (А. де Сент-Екзюперi).

Спiлкування – найважливiша функцiя мови. Їй так чи iнакше пiдпорядкованi всi iншi функцiї.

На шляху поступу людство винайшло чимало засобiв обмiну iнформацiєю: транспортна сигналiзацiя, символiка науки, знаки спортивного суддiвства тощо. Однак мова продовжує займати чiльне мiсце.

Усi позамовнi знаковi системи є похiдними вiд мови, без неї їх не можна було б нi створювати, нi вивчати, нi використовувати.

У вiдношеннi до iнших засобiв спiлкування мова має унiверсальний характер: нею можна передавати ту iнформацiю, носiями якої вони є, але навiть усi разом вони не спроможнi замiнити мову.

Для повноцiнного функцiонування мови i її розвитку вона повинна використовуватись у всiх сферах комунiкацiї – у науцi, технiцi, виробництвi, дiлових стосунках, освiтi, культурi i т.д., а не лише в побутi чи художнiй лiтературi.

4. Експресивна функцiя. Вона полягає в тому, що мова є унiверсальним засобом вираження внутрiшнього свiту iндивiда. Вона дає можливiсть перетворити внутрiшнє, суб'єктивне в зовнiшнє, об'єктивне, доступне для сприйняття. «Говори – i я тебе побачу», – стверджували мудрецi античностi. Кожна людина – це цiлий неповторний свiт, сфокусований у її свiдомостi, у сферах iнтелекту, емоцiй, волi. Але цей свiт скритий вiд iнших людей, i тiльки мова дає можливiсть розкрити його для iнших. Чим досконалiше володiєш мовою, тим виразнiше, повнiше, яскравiше постаєш перед людьми як особистiсть.

Те ж саме можна сказати i про народ, нацiю.

5. Ідентифiкацiйна функцiя. Мова є засобом спiлкування. Це правда. Але, додамо, – тiльки для тих, хто її знає. Для тих, хто її не знає, вона є засобом роз'єднання, сепарацiї, вiдокремлення своїх вiд чужих. Спiлкуватися за допомогою якоїсь мови можуть лише носiї цiєї мови. Тiльки для них вона є засобом iдентифiкацiї, ототожнення в межах певної спiльноти. Ця iдентифiкацiя виявляється i в часовому, i в просторовому вимiрах. Ми вiдчуваємо свою спiльнiсть i з тими, що жили задовго до нас i житимуть пiсля нас, i з тими, що живуть далеко вiд нас, в iнших краях.

У XVIII столітті великий німецький учений Й.Г. Гердер (саме він пророкував українському народові велике прийдешнє, вбачаючи в Україні майбутню Елладу) запровадив до наукового обігу поняття належності: люди, щоб нормально розвиватись, мають не лише їсти і пити, але й належати до якоїсь спільноти. «Бути людиною – означає почуватися десь як дома», – коментує Гердера І. Берлін. Однак, щоб «почуватись», необхідно спілкуватись, причому так, щоб спілкування не потребувало зусиль, було майже інстинктивним. Таке спілкування забезпечується, природно, рідною мовою.

Ще стародавнi греки глибоко усвiдомлювали, що таке мова як консолiдуючий засiб. Афiни запевняли Спарту, що нiколи не стануть зрадниками еллiнської єдностi – «єдностi кровi i єдностi мови» (Геродот).

Мова поєднує людей бiльше, нiж класова, партiйна, релiгiйно-конфесiйна приналежнiсть, бiльше, нiж iсторiя народу (її не всi знають), а iнодi навiть бiльше, нiж етнiчне походження. Вчений i письменник А. Кримський, письменницi Марко Вовчок i Наталена Королева, поет Юрiй Клен (О. Бургардт), вiйськовий дiяч i поет Василь Вишиваний (австрiйський архикнязь Вiльгельм фон Габсбург), полiтичний дiяч В'ячеслав Липинський, педагог-просвiтитель Софiя Русова та багато iнших – не мали в собi нi краплини української кровi, але українська мова кровно поєднала їх з нашим народом i його духовнiстю.

Кожен iз нас має свiй «портрет», мовний «паспорт», у якому вiдображено всi параметри нашого Я – нацiонально-етнiчнi, соцiальнi, культурнi, духовнi, вiковi.

Тому не iгноруймо цiєї функцiї мови, щоб не втратити можливостi бути своїм для своїх.

6. Гносеологiчна функцiя. Мова є засобом пiзнання свiту. Людина, на вiдмiну вiд тварини, користується не тiльки iндивiдуальним досвiдом, але й усiм тим, що досягли її попередники та сучасники, тобто суспiльним досвiдом. Вона має два види пам'яті: емоційну і логічну. Перша формується на початкових стадіях розвитку індивіда, формування другої завершується на сьомому році життя – тоді, коли завершується і мовне формування людини, що свідчить про їх тісний взаємозв'язок. Людині нiколи не треба починати пiзнання свiту «з нуля». Досвiд суспiльства закодовано i зафiксовано в мовi, в її словнику, граматицi, фраземiцi, а за наявностi письма також – у деталiзованому виглядi – у текстах. Пiзнаючи мову, людина пiзнає свiт, причому свiт у баченнi саме цiєї мовної спiльноти.

«Межi моєї мови означають межi мого свiту» (Л. Вiтгенштейн).

Кожна мова є неповторною картиною свiту, i тому зникнення якоїсь iз них збiднює уявлення людства про свiт, звужує його досвiд.

Гносеологiчна функцiя мови полягає не тiльки в кумуляцiї, накопиченнi досвiду суспiльства. Мова є засобом мислення, формою iснування думки. Отже, у пiзнаннi нового, ранiше не вiдомого, вона є обов'язковим чинником. Філософи говорять про принципову неусувальність, невідривність, постійну доповнюваність мови стосовно процесів і результатів пізнання. Роль думки i мови в пiзнаннi свiту нагадує прокладання тунелю: думка у мовнiй формi вгризається в породу невiдомого i застигає у виглядi крiплень, без яких тунель обвалився б.

7. Мислетворча функцiя. Вона полягає в тому, що мова є засобом формування думки – людина мислить у мовних формах. Є мислення конкретне (образно-чуттєве) i абстрактне (понятiйне). Суто людське мислення, понятiйне, – це оперування поняттями, якi позначенi словами i якi не могли б без слiв iснувати. Крiм того, у процесi мислення цi поняття зiставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порiвнюються тощо, для чого в мовi iснують спецiальнi засоби. Тому мислити – означає оперувати мовним матерiалом.

Вислiв «обмiнюватися думками» абсурдно розумiти дослiвно. Якби люди обмiнювалися безпосередньо думками, то вони завжди розумiли б один одного i не було б нiяких втрат при передаваннi iнформацiї. Насправдi люди обмiнюються мовними одиницями, в яких закодованi думки. І адресат мовлення не завжди адекватно розшифровує цей мовний код. Тим бiльше, що адресант (мовець) не завше вправно закодовує їх. Недарма говорять: хто ясно думає, той ясно висловлюється. Або й дошкульно: видно з мови, якої ти голови.

Зауважимо, що думання вiдбувається у формах певної мови, здебiльшого тiєї, яку ми найкраще знаємо, тобто рiдної. Отже, сам процес мислення має нацiональну спецiфiку, яка обумовлена нацiональним характером мови. Намагання позбавити людей національних мов і перейти на єдину мову неминуче мало б наслідком стан, про який колись писав Г.В.Ф. Гегель: «Коли всі мислять однаково, значить ніхто не мислить». І мав рацiю Г. Брох: хто вбиває дух – вбиває слово, а хто оскверняє слово – оскверняє дух, бо вони нерозривнi.

8. Естетична функцiя. Мова є знаряддям i водночас матерiалом створення культурних цiнностей. Вона – першоелемент культури. Фольклор, художня лiтература, театр, пiсня тощо – усе це дає пiдстави стверджувати, що мова – становий хребет культури, її робiтня, її храм.

У живому мовленнi мова виконує, в основному, функцiю спiлкування, комунiкацiї. У художньому творi головне призначення мови – образотворення, ейдологiчна функцiя. А вже за допомогою мовних образiв художнього твору вiдбувається акт «спiлкування» митця з читачем, слухачем.

У художньому творi, особливо поетичному, часто спостерiгається вiдхилення вiд звичних норм, мовленнєвих стандартiв. Саме цi вiдхилення роблять текст художнiм, визначають його жанр. Тому необхiдною передумовою лiтературної творчостi є досконале оволодiння мовною нормою – щоб знати чи вiдчувати, вiд чого i якою мiрою допустимi вiдхилення.

Ключем до образної структури твору, його iдейно-естетичного потенцiалу є мова тексту. Що краще знаємо мову, то повнiше розкриваються перед нами глибини твору. Мова має поетичну природу, навiть окреме слово – це «малий твiр мистецтва» (Г. Глiнц).

Справжнє оволодiння мовою йде вiд лiтературної мови до мови художньої лiтератури.

Крiм того, мовi властивi закони евфонiї, милозвучностi. Це, а також досконала органiзацiя мовного матерiалу в процесi спiлкування може бути джерелом естетичної насолоди, що найвиразнiше проявляється при сприйняттi ораторського та художнього, зокрема поетичного, мовлення.

Виховання вiдчуття краси мови – основа всякого естетичного виховання.

9. Культуроносна функцiя. Мова – носiй культури. Культура кожного народу зафiксована у його мовi. Пiзнання народу, його культури, його ментальностi iншими народами може бути поверховим («туристським») i глибинним, всебiчним. Для глибинного пiзнання народу необхiдне знання його мови. У цьому випадку мова виконує функцiю каналу зв'язку мiж народами. Пропагуючи свою мову в свiтi, ми пропагуємо власну культуру, її надбання, збагачуючи свiтову культуру. Згадаймо, яке враження на Європу зробили гастролi українського хору Кошиця, вiдкривши свiтовi цiлий материк оригiнальної i багатющої культури, а з нею – i наш народ. Так за допомогою мови вiдбувається «переливання» духовних цiнностей, транспортування їх iншими мовами, завдяки чому наша духовнiсть стає органiчною частиною духовностi iнших народiв, а iснування нашого народу з маловiдомого у свiтi факту стає фактором свiтової цивiлiзацiї.

Культуроносна функцiя мови постiйно i виразно проявляється передусiм у суспiльствi носiїв цiєї мови: через мову вiдбувається засвоєння кожною людиною культури свого народу i естафета духовних цiнностей вiд поколiння до поколiння. Чим повнiше, повнокровнiше функцiонує в суспiльствi мова, тим надiйнiший цей духовний зв'язок поколiнь, тим багатша духовнiсть кожного наступного з них. І навпаки: усякi мовнi утиски руйнують цей зв'язок, збiднюють культуру народу. А тому боротьба за повноправнiсть своєї мови – це водночас боpотьба за рiдну культуру.

Культуроносна функцiя мови реалiзується й на особистiсному рiвнi. Людина, пiзнаючи мову свого народу, прилучається до джерел неповторної духовностi нацiї, з часом стає її носiєм i навiть творцем. Це право i обов'язок кожного, i водночас – надiйний показник реального, а не лише декларованого патрiотизму. Не може вважатися патрiотом той, хто зi страху, для вигоди чи внаслiдок невiгластва iгнорує мову i культуру своєї нацiї або навiть свiдомо зрiкається її сам i вiдриває вiд неї своїх дiтей. Така людина втрачає цiннiсть i повагу серед своїх, не становить вона вартостi й для iнших – хiба як робоча сила чи знаряддя здiйснення чужих iнтересiв. Мова – мати народу. А «…хто матip забуває, того Бог карає, того дiти цураються, в хату не пускають. Чужi люди пpоганяють, i немає злому на всiй землi безконечнiй веселого дому» (Т. Шевченко).

10. Номiнативна функцiя. Це функцiя називання. Мовнi одиницi, передусiм слова, служать назвами предметiв, процесiв, якостей, кiлькостей, ознак тощо. Усе пiзнане людиною одержує свою назву i тiльки так iснує в свiдомостi. Цей процес називається лiнгвалiзацiєю, «омовленням» свiту.

У назвах зафiксовано не тiльки реалiї дiйсностi, адекватно пiзнанi людиною, але й помилковi уявлення, iрреальнi, уявнi сутностi тощо. Так, гiгантський уявний свiт фольклору, художньої лiтератури iснує тiльки завдяки мовi. Але його вплив на нашу поведiнку, на наш спосiб життя iнодi не менший, нiж уплив реального свiту.

«Отримати ім'я – значить укоренитись у ментальності, на ментальному рівні слова і тим самим знайти несмертність» (І. Мардов).

За допомогою слів предмети світу транспонуються у предмети свідомості, відбувається розумове освоєння світу.

Номiнативними одиницями (словами та сталими словосполученнями), як мозаїкою, покрита вся реальнiсть. Мова є картиною, «злiпком» реального свiту. Зрозумiло, що кожна мова являє собою своєрiдну картину дiйсностi (наприклад, у нас одне слово «снiг», а в ескiмоськiй – кiлька десяткiв слiв на означення цього явища; по-рiзному мовно розчленованi в рiзних мовах однi й тi ж фрагменти свiту i т. iн.). І дуже прикро, коли з тих чи iнших причин iснують у мовi великi прогалини, лакуни, незаповненi дiлянки. Наявнiсть таких прогалин у мовi змушує народ дивитись на свiт чужими очима, порушує нацiональну цiлiснiсть духовної культури. Найчастiше це трапляється з «непрестижними» мовами, якi не мали можливостi лiнгвалiзувати певнi сфери пiзнання i дiяльностi людини, лiнгвалiзованi «престижними» мовами. Ідеться передусiм про сферу науки, технiки, виробництва, соцiально-економiчних вiдносин тощо.

Тому заповнювати цi лакуни, пiднiмати статус рiдної мови до рiвня мов, що обслуговують найпередовiшу науку, культуру, виробництво, – обов'язок не тiльки i не стiльки мовознавцiв.

Але структурна неповнота мови відчувається і в гуманітарній сфері, навіть у художній літературі. На думку М. Рябчука, українською мовою у прозі важко «самовиразитись» київським рекетирам і міліціянтам, повіям і номенклатурним бонзам». З цього деякі «русскоязычные» критики роблять висновок, що українська література «без'язика», хоча, як відомо, мовлення рекетирів і повій у жодній країні не славиться словником та стилістичним багатством і взагалі у своєму спілкуванні вони доволі часто обмежуються жестами.

Народ творить мову, мова творить народ. І кожен, хто усвiдомив себе частинкою народу, – до якого стратуму, прошарку вiн не належав би, – повинен вiдчувати себе вiдповiдальним за долю мови, бути її творцем.

Похожие работы

Мова нашого народу

Скачать

52408

0

1

... ії, яка мала в своїй основі життєстверджувальну ідею Софії – Мудрості, що була поставлена в центрі нашого златоверхого Києва, героїчній і трагічній історії, релігійній зорієнтованості на неодмінне воскресіння. Саме тому наш народ найменш перейнятий фаталістичною ідеєю кінця світу і це надає нашій національній думці особливого забарвлення. Адже наші національні ідеї неперехідні. Українська мова – ...

Формування національної свідомості засобами народної педагогіки

Скачать

167248

0

0

... виховання, яке формує глибоко людське в людині, тобто одночасно реалізує загальнолюдське виховання.2. Організаційно-методичне забезпечення формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки   2.1 Етнопедагогічні засади формування національної свідомості молоді Серед проблем, від розв'язання яких залежить здійснення національного відродження України, важливе місце належить ...

Національно-культурне відродження українців Донбасу в 1989-2009 рр.

Скачать

128928

1

0

... зовсім недавно «раптом» матеріалізувалося на виборах Президента України в сепаратистські гасла в Сіверодонецьку, можна зустріти у ряді випадків. 2. НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ В 1989-2009 РОКАХ 2.1 ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ ТА ПЕДАГОГІКИ Перебудова і розвал Радянського Союзу, розбудова Держави Україна супроводжувалися відродженням систем національного традиційного ...

Національно-культурний компонент семантики порівнянь на прикладі ЛСП "Зовнішність людини" в німецькій і українській мовах

Скачать

80376

2

0

... і відношення та спорідненості. Під час будь-якого вибору сфери порівняння висловлюється першопочаткове ставлення письменника до явищ і до світу» (Б. Совінські) [29, c. 14]. 3.2 Національно-культурна специфіка семантики порівнянь ЛСП «Зовнішність людини» в німецькій та українській мовах. При аналізі української і німецької художньої літератури, ми прийшли до висновку, що структурні елементи ...