Духовенство і дворянство

1.2. Духовенство і дворянство.

Французьке дворянство вишукувало, крім прямих сеньориальных поборів, і інші джерела експлуатації селян. Молодші сини знатних родів нерідко одержували духовний сан. Завдяки привілеям французької (галліканської) церкви призначення на церковні посади було правом короля, і він використовував це право для підтримки дворянства. Усі вищі церковні посади - архієпископів, єпископів, абатів - роздавались французькій знаті, будучи для неї немалозначним джерелом доходу; верхівка першого стану (духівництва) і другий стан (дворянство) були тому зв'язані у Франції найтіснішими родинними зв’язками . Доходи церкви складалися не тільки з того, що давали власне церковні землі, але також з десятини, що збиралася на користь церкви з усіх селянських господарств. Церковна десятина була одним з найбільших феодальних поборів із селянських тримань.

Основна маса молодших синів знаті і збіднілі дворяни спрямовувалися в армію, де займали командні посади й одержували високу платню; деякі привілейовані види військ (мушкетери й ін.) складалися цілком з одних дворян, що жили королівською платнею.

Нарешті, аристократична частина дворянства, залишаючи, а то і продаючи свої сільські маєтки і замки, що давали недостатній прибуток, селилась в Парижі, перетворюючись в королівських придворним. Гордо відмовляючись від чиновной служби, як і від комерції, дворяни охоче приймали від короля чисто декоративні придворні посади з надзвичайними окладами, усякою не зв'язані з витратою праці посади. Звідкіля ж брав король засоби на оплату військового і придворного дворянства?

Насамперед з податей, що збираються з тих же селянських господарств. Прямі і непрямі королівські податки були не чим іншим, як видозміненою формою феодальних повинностей. Збирається з усієї країни, ця частина селянського прибавочного продукту направлялася в королівське казначейство, звідкіля золотими струмочками розтікалася по дворянських кишенях. Таким чином, за рахунок селянства жили чотири групи феодалів: сільські дворяни, духівництво, військове дворянство і придворна аристократія. В французькому селі XVII в. було надзвичайно поширене лихварство. Селянин, беручи у важку хвилину гроші в борг (найчастіше в городянина, іноді в сільського багатія), віддавав лихварю в заставу свою землю і потім примушений був щорічно платити відсотки по позичці. Така сплата відсотків, продовжувалась усе життя і навіть переходило в спадщину до дітей селянина, створювала регулярну додаткову земельну ренту- так називаний сверхценз. Нерідко на цензиве нагромаджувалося по два-три сверхцензи.

Не змінюючи феодального способу виробництва, лихварський капітал міцно присмоктувався до села, ще більш погіршуючи положення і без того задавленого феодальними поборами селянина. З економічної точки зору всю суму різноманітних повинностей і платежів французьких селян можна розглядати як єдину масу додаткового продукту, що витягається із селянства. Цейдодатковий продукт поділявся на чотири нерівні частини:

а) сеньориальную ренту,

б) церковну ренту (десятину),

в) державні податки,

г) конституйовану ренту, як сучасники називали вищезгаданий сверхценз на користь лихваря.

Пропорція, у якій сукупна маса прибавочного продукту розподілялася між цими чотирма категоріями визискувачів, була предметом напруженої боротьби між ними, багато чого пояснюючої в соціально-політичній історії Франції того часу. Загальний же обсяг цієї сукупної феодальної грошової ренти залежав значною мірою від реалізації селянином на міському ринку своєї сільськогосподарської продукції, що у свою чергу визначалося характером і темпами розвитку французької промисловості.

1.3. Зародження капіталізму, міське ремесло і мануфактура.

Якщо капіталістичні відносини і проникали в сільське господарство Франції, то не у виді буржуазного переродження маєтку, як в Англії, а у формі розвитку буржуазних відносин у середовищі самого селянства: міжселянської оренди, використання найманої праці безземельних і малоземельних сусідів, виділення сільської буржуазії. Однак усе це були не більш ніж зародкові елементи капіталізму в сільському господарстві. Велика селянська ферма підприємницького типу - дуже рідке явище у французькому селі не тільки у XVII, але й у XVIII ст.

Набагато ширше впроваджувався капіталізм у село через кустарну промисловість. Селяни зверталися до кустарному промислу тому, що продаж сільськогосподарської продукції не завжди давала їм досить грошей для сплати всієї суми феодальних повинностей і податей. Приходилося поповнювати недолік у грошах несільськогосподарськими приробітками, а виготовленням для міських скупників пряжі, усіляких шерстяних і лляних тканин, мережив, гончарних виробів і т.д. При цьому скупники у відомій мірі експлуатували додатково у свою користь виробників уже не феодальними, а капіталістичними методами, оскільки кустар здобував хоча б у схованому і нерозвиненому виді риси найманого робітника. Нерідко й у селян у свою чергу були «працівники», що цілий рік працювали в них у будинку разом із членами їхньої родини, звичайно не за гроші, а за натуральне постачання. Природньо, що окремі кустарі-селяни при сприятливих умовах самі ставали співучасниками капіталістичної експлуатації своїх робітників.

Сільська промисловість, що концентрувалася переважно навколо міст, являла собою ранню форму капіталістичної розсіян мануфактури. У більш високих формах ми зустрічаємо мануфактуру в містах. Незважаючи на те що французьке місто в XVII ст. ще значною мірою зберігало середньовікову природу і середньовічну зовнішність, міське ремесло вже піддавалося значному переродженню. Ремісничі цехи збереглися більше як фіскальна й адміністративна організація. Вони гальмували розвиток міського виробництва, але вже були неспроможні перешкоджати економічній диференціації ремісників. Одні майстра убожіли і навіть ставали найманими робітниками, інші багатіли, роздавали замовлення на сторону розширювали свої майстерні, використовуючи усе більше число «компаньйонів» (подмастерьев) і учнів, під середньовічними найменуваннями яких неважко розглянути найманих робітників. Майстерня, у якій зайнято 10—20 робітників, була аж ніяк не рідкістю в французькому місті XVII ст. Це вже зачаток централізованої мануфактури. Зустрічалися і підприємства з декількома десятками робітників. Але дійсно велика централізована мануфактура в середині XVII ст. являла собою ще велику рідкість. Усе-таки саме в XVII ст., особливо в другій половині, у Франції створюється деяка кількість великих підприємств, так званих королівських мануфактур.

Верхні прошарки міського населення іменувалися у Франції буржуазією, частина якої в XVII ст. уже була буржуазією в сучасному змісті слова. Самі нижчі прошарки міського населення складало плебейство. Воно складалося з:

а) збіднілої частини майстрів - ремісників,

б) «компаньйонів» - підмайстрів, мануфактурних робітників і інших,

в) декласованої бідноти, до якої належали люди, що стікалися із села і знаходили у місті заробіток як носії, чи чорнороби або ж промишляли просто жебракуванням.

Підмайстри здавна були організовані по професіях у таємні союзи - компаньонажа. Страйки проти хазяїв-майстрів виникали у Франції протягом другий половини XVII в. усе частіше, свідчили про ріст класових протиріч в умовах розвитку капіталізму, що зароджувався. У 1697 р. у Дарнетале (біля Руана) біля 3—4 тис. робітників-сукноробів цілий місяць не відновляли роботу. У це ж час відомий економіст Буагильбер писав: «Усюди панує дух збурювання... У промислових містах бачиш, як 700—800 робітників якої-небудь галузі виробництва відразу й одночасно ідуть, кидаючи роботу, тому що захотіли на один су понизити їхню поденну плату».

Джерелом формування робітничого класу у Франції, як і в Англії, у значній мірі з'явилося пауперизоване сільське населення. Процес первісного нагромадження йшов у XVII-XVIII вв. і у Франції, хоча і більш повільними темпами. Обезземелення селянства у Франції протікало у формі продажу селянських наділів за недоїмки, у формі захоплення дворянами общинних земель (триажи) і т.д. Юрби бурлак і жебраків збиралися в містах Франції ще в XVI в., переходячи з однієї провінції в іншу. У середині XVII в. паризькі бурлаки заснували навіть своє так називане королівство бурлак.

Французький уряд, серйозно стурбований ростом декласованих елементів, видавало, подібно англійському уряду, закони проти пауперів.

Велике купецтво грало особливо видну роль у житті великих приморських портів Франції: Марселя, Бордо, Нанта, Сен-Мало, Дьеппа, куди стікалася для експорту значна частка продукції французької сільської і міської промисловості, почасти і сільського господарства (наприклад, вино). Найбільш значний був експорт в Іспанію і через іспанських купців в іспанські і португальські колонії, а також в Італію й у країни Леванту. До середини XVII в. Франція мала і власні колоніальні ринки збуту в Канаді, Гвіані і на Антильськ островах. Звідтіля у свою чергу, а також через Левант, через Нідерланди й інші шляхи у Францію надходили колоніальні товари. Однак Франції довелося витримувати на зовнішніх ринках конкуренцію Голландії, потім Англії, що пропонувала більш дешеві товари, чим феодально-абсолютистська Франція.

Що стосується внутрішнього ринку у Франції XVII ст., то тут панування феодалізму особливо відчутно стискувало і затримувало розвиток обміну. Оскільки основну масу населення складало задавлене феодальними поборами селянство, що купувало мізерно мало, хоча воно багато продавало, промисловості приходилося працювати головним чином на королівський двір і на ті класи населення, у який концентрувалися гроші, тобто на дворянство і буржуазію.

Звідси своєрідність французької мануфактури - виготовлення переважно військової продукції (спорядження, обмундирування для армії і флоту) і особливо предметів розкоші (оксамиту, атласу, парчі й інших дорогих тканин, килимів, мережив, стильних меблів, ювелірних виробів, золоченої шкіри, тонкого скла, фаянсу, дзеркал, парфумерії), тобто товарів дорогих і рідких, розрахованих на дуже обмежене коло споживачів. Ґрунту для масового капіталістичного виробництва не було, тим більше що потреби міського населення переважно задовольнялися ще старим дрібним ремеслом. Капіталу було тісно в промисловості і торгівлі без широкого внутрішнього ринку.

Ще більш наочно гне феодального ладу виявлявся в колосальному обкладанні промисловості і торгівлі. Частина прибутку міської промисловості і торгівлі -через фіскальний апарат і королівську скарбницю - систематично перетворювалася в доходи дворян (придворних і військових) і йшла на зміцнення дворянського держави. Тому-те не тільки на зовнішньому, але і на внутрішньому ринку більш дорогі французькі товари не могли конкурувати з голландськими чи англійськими. Мало того, усяке буржуазне нагромадження постійне перебувало під загрозою прямої феодальної експропріації.

У селі талья (прямий податок) стягувалася не тільки пропорційно майну, але й у порядку кругової поруки, так що в межах приходу чи корпорації багатий розплачувався за недоїмки бідного, а в випадку відмовлення піддавався конфіскації майна. Фіск знаходив безліч приводів для дійсного полювання за «заможними» у селі й у місті; досить було причепитися до майстра за невиконання тих чи інших дріб'язкових обов'язкових розпоряджень про якість продукції - і скарбниця одержувала з його великий штраф, а те і усе майно.

Словом, поки накопичене багатство залишалося в сфері чи промисловості торгівлі, капиталовласнику погрожувало банкрутство, удушення податками, позбавлення власності. До фіскального гніта додавалося ще і те, що якщо в Англії дворянин не гребував займатися торгівлею і промисловістю і в цьому випадку не утрачав свого суспільного становища, то у Франції справа обстояла інакше: такого дворянина уряд позбавляв головного дворянського привілею - звільнення від податків, а суспільство вважало вибулим фактично з дворянського стану, промисловість і торгівля вважалися заняттям неблагородних, ротюрье. Зрозуміло тому, що значна частина буржуазних нагромаджень безупинно переміщалися б такі сфери, де капітал був більш вільний від податків і від соціальних стиснень.

По-перше, буржуа звертали свої капітали на покупку дворянських доменов і цілих сеньйорій. В околицях деяких великих міст, наприклад Діжона, майже вся земля в XVII в. знаходилася в руках нових власників, а в самому Діжоні майже не зустрічалося видного буржуа, що не був би одночасно землевласником. При цьому нові власники звичайно не вкладали капітали у виробництво і не перебудовували традиційних форм ведення сільського господарства, а просто ставали одержувачами феодальної ренти. Часом вони купували разом із землею і феодальні титули, прагнучи всіма силами і можливо скоріше засвоїти «дворянський спосіб життя».

По-друге, буржуа купували державні і муніципальні посади. Майже всі посади в гігантській бюрократичній машині Франції продавалися, причому не тільки в довічне, але й у спадкоємне володіння. Це була своєрідна форма державної позики, відсотки по який виплачувалися у виді чи платні доходів від продаваних посад. Нерідко случалося, що купець чи мануфактурист згортав свою справу, щоб придбати посада для сина. Чиновники, «люди мантії», були звільнені, як і дворяни, від податків і навіть одержували дворянське звання за відправлення вищих адміністративно-судових посад.

По-третє, буржуа позичали свої накопичені гроші в борг: або селянам - під забезпечення цензивы, або світським і духовним феодалам і державі – під забезпечення сеньориальной ренти, чи церковної десятини державних податків. Велику частину цих кредитних операцій можна назвати відкупами. Форми їх були надзвичайно різноманітні. Який-небудь сільський багатій, нагромадивши гроші, віддавав їх своєму ж сеньйору за право протягом року чи декількох років брати у свою користь весь доход по мірошницькому баналітеті, тобто відкуповував панську млин, на яку всі селяни зобов'язані були везти зерно. У такий же спосіб і міський буржуа нерідко відкуповував у сеньйора окрему статтю чи доходу оптом усі доходи із сеньйорії і господарював потім як уповноваженого сеньйора.

У церкви відкуповували збір десятини. Найбільш великі капітали вживалися на відкуп державних податків, особливо непрямих (акцизів). Компанії «фінансистів» вносили авансом у скарбницю великі суми наявними й одержували право збирати у свою користь який-небудь чи податок цілу групу податків; вони діяли від імені держави, користаючись всім адміністративно-поліцейським державним апаратом, але розташовували і власним штатом службовців і жандармів. Зрозуміло, відкупник повертав собі внесену суму з великими відсотками. Деяким «фінансистам» удавалося такі шляхом нагромадити величезні капітали. Французька буржуазія позичала державу грошима також і шляхом покупки процентних паперів державних позик.