Становище католицької церкви

3.1. Становище католицької церкви.

Феодальний лад захищала не тільки державна машина, але і вся система поглядів панівного дворянського класу. У той же час нові економічні потреби, що визрівали в надрах старого суспільства, викликали спроби спростувати всю стару ідеологічну систему, протиставити старим ідеям нові, більш прогресивні і передові погляд. Саме в цей період почалося зародження ідейних конфліктів у Франції, що в подальшому мало важливе значення Католицька церква у Франції XVII ст. як і раніше була найважливішою зброєю охорони феодального порядку. Якщо все життя простої людини протікало, з однієї сторони, під контролем численної місцевої бюрократії, то, з іншого боку, той же селянин, а почасти і городянин, знаходилися під невсипущим наглядом і впливом церкви, що виховувала народні маси в дусі підпорядкування своїм панам і королівській владі.

Непорушність і незаперечність авторитету католицької віри були, однак, певною мірою підірвані існуванням у Франції другої релігії в виді протестантизму, гугенотства, узаконеного Нантським едиктом 1598 р. Наявність у країні двох допущених законом віросповідань відкривало щілинку для скептицизму, послабляло міць католицизму. Тому Людовік XIV з 1661 р. почав серію заходів, що мали за ціль цілком ліквідувати гугенотство. Утиски і безправ'я змушували одних гугенотів переходити у католицизм, інших бігти з Франції. Оскільки емігрували переважно буржуа і ремісники, це завдало великої шкоди французькій промисловості. У 1685 р. гугенотам був нанесений завершальний удар: Нантський едикт був цілком відмінений. Однак ця політика релігійної нетерпимості мало сприяла зміцненню влади католицизму над розумом французів. Гугенотські письменники з-за кордону поширювали свої послания і твори, у яких бичували із великою силою й абсолютизм ікатолицизм.

Взагалі вплив церкви на розуми французького суспільства помітно падало. Мавші місце під час народних рухів доволі часті факти «блюзнірства», тобто ворожого відношення до релігійного культу, свідчили про те, що в французькому народі з'явилися зародження атеїзму. На цей очевидний факт кризи релігії різні кола суспільства реагували по-різному. Католицька церква, єзуїти, двір, дворянство намагалися викликати «католицьке відродження», відновити духовну силу католицизму, використовуючи, зокрема, такий метод впливу на психіку мас, як релігійна добродійність. Дворянське «Суспільство святих дарунків», що боролися усіма засобами, подібно єзуїтам, з невіря’м і упадком «благочестя», створило мережу нових релігійних організацій у середовищі простого народу. Одна частина духівництва, підтримувана чиновною буржуазією, шукала відродження релігійного почуття народу шляхом відновлення католицизму.

Це напрямок — янсеністи (послідовники голландського богослова Корівнелія Янсена), що згрупувалися навколо монастиря Пора-Рояль під Парижем, було особливо різко загострено проти ієзуїтів. Але янсеністи не придбали скільки-небудь широкого впливу в народі, залишаючись свого роду аристократичною сектою. У те же час найбільш передові французькі філософи XVII в.— Гассенді, Бейль і ін., не пориваючи ще відкрито з релігією, зосередили вже увагу на обґрунтуванні матеріалізму і релігійного скептицизму, тобто виправдували і посередньо обґрунтовували невір'я. Пьер Бейль (1647—1706), гугенот-емігрант, прославився критикою релігійної нетерпимості і пропагандою релігійного скептицизму, що знайшов найбільш яскраве вираження в його знаменитому «Историчному і критичному словнику», що являється першою енциклопедією нового часу Берцар Фонтенель (1657—1757) усе своэ довге життя був гарячим пропагандистом науки, борцем проти неуцтва і забобонництва. Його популярні роботи начебто «Бесід про безліч світів», написані з великою дотепністю і літературним блиском, багато в чому перевищують просвітницькі ідеї енциклопедистів.

3.2. Література і мистецтво.

У формуванні ж свідомості утворених кіл велику роль грали академії, створювані державою. Ще в 1634 р. при Ришелье була створена Французька академія; по її приміру були створені академія живопису, академія наук, академія архітектури. Людовік XIV намагався виступати в ролі покровителя мистецтв.

У живописі насаджується помпезний стиль, короля зображують міфічним напівбогом; за рамки цього стилю вириваються деякі — пейзажист Клод Лоррен ( 1600— 1682) і майстер гравюри Жак Колло (1593—1635). У літературі особливою довірою двору користувався улюбленець Ришелье поет Шаплен. По представленню Шаплена призначалися пенсії і премії художникам і письменникам; перетворені таким чином у придаток двору, вони повинні були прославляти міць і велич абсолютизму, розважати Людовика XIV і його почет. І тут насаджується той же дух виняткових привілеїв: так, з 1668 р. привілей на створення опер закріплюється за абатом Перреном, у 1672 р. вона передається композитору Люллі. Той, у свою чергу, розділив це зі своїм постійним лібретистом, другозначним драматургом, автором галантних трагедій Філіпом Кіно (1635—1688).

Не все, однак, удається підкорити і література XVII ст. розвивалася своїм шляхом. Регламентація, що насаджувалася абсолютизмом, не змогла остаточно заглушити що розкріпачується свідомість епохи Відродження, і воно продовжувало розвиватися в творчості «лібертенів» (вільнодумців), яких уряд не тільки не підтримував, але навіть часто піддавав репресіям.

Під час і після Фронди продовжував свою вільнодумну діяльність філософ-матеріаліст Пьер Гассенді (1592—1655), що спростовував богословів і Копер, що викладав привселюдно систему Коперника.

З трагедією «Смерть Агрипіни», що викриває тиранію римського імператора Тиберія, виступив Савіньєн Сірано де Бержерак (1619—1655), у роки парламентської Фронди обсипав ненависного народу Мазарріні гострими памфлетами: найбільше значними його добутками є научно-фантастичні утопії «Інше світло, чи держави й імперії Місяця» і «Комічна історія держав і імперії Сонця». Іншим лібертеном був письменник Поль Скаррон (1610—1660) -автор багаточисельних «мазаринад» і популярних комедій, поем жанру «бурлеск» і одного з перших реалістичних романів французької літератури — «Комічного роману».

В опозиційно набудованому аристократичному середовищі також продовжує існувати своя літературна традиція, що йде стороною від насаджуваного офіціозного класицизму. У цьому середовищі де висунулися два письменники, творчість яких далеко вийшла за межі салонної забави: це Франсуа де Ларошфуко (1613-1680) і Марі де Лафайет (1634—1693). У своїх прославлених «Максімах» Ларошфуко виступив як глибокий знавець психологии людей свого класу (яку він приймав за загальнолюдську психологію і був тому набудований дуже песимістично) і тонкий стиліст. Марі де Лафайет, що писала, мабуть, при участі Ларошфуко, залишила перший психологічний роман Франції «Принцеса Клевська».

Прагнучи підкорити собі художні плини в мистецтві, уряд робив ставку на класицизм як напрямок, що користується широким визнанням що висунуло ряд найбільших майстрів. Однак найвизначніші з них змогли вийти за межі абсолютистської ідеології і залишили помітний слід в історії літератури. Такі: Николя Буало (1636—1711), Жан Расін (1639—1699), Мольер (Жан Батист Поклен) (1622—1673), Жан Лафонтен (1621—1695) і Жан Лабрюйер (1645—1696).

Ніколя Буало, відомий як поет і сатирик, критик і теоретик літератури, опублікував у 1674 р. віршований трактат «Поетичне мистецтво», у якому розглядав мистецтво як наслідування природі і прояв розуму. Борючись проти крайностей вишукано-штучної естетики аристократичних салонів і проти брутальності народного («майданного») мистецтва, він створив досить гнучкі і широкі канони поезії, у які легко уклалася як психологічна трагедія Расіна, так, згодом, і політична трагедія класицизму.

Жан Расін — найбільший майстер класичної трагедії. яка під його пером перетворилася в тонкі психологічні етюди; сучасники вважали його кращим знавцем жіночого серця. Основний зміст його трагедій складала не тільки перемога пристрастей над боргом, небезпека пристрастей, коли вони керують самодержцем («Андромаха», «Британії»), виконання обов'язку, що приводить до придушення пристрастей («Береника»), але і біль розтоптаного особистого щастя, що сильніше задоволеності від свідомості виконаного обов'язку. Написані на античні, біблійні чи міфологічні сюжети (лише трагедія «Баязет» написана на сучасному автору, хоча і «екзотичному», матеріалі), його добутки розумілися сучасниками як скритий осуд моральної гнилизни і сваволі двору.

Мольер у своїх комедіях уже частково виходить за межі класицизму; йому властиві риси реалізму і народності, за які його засуджував його друг Буало. Його п'єси активно вторгаются в життя: не випадково Мольер викликав на себе ненависть духівництва комедією «Тартюф» і нелюбов аристократії «ДонЖуаном». У ряді добутків Мольер порушив питання про самосвідомість третього стану: «Жорж Данден» і «Міщанин у дворянстві» учили вихідців з низів знати собі ціну, не змішуватися з дворянами і не принижуватися перед ними. Разом з тим у «Скупому» осміювалося преклоніння третього стану перед грошима, затверджувалася здорова мораль, людяні відносини у родині і шлюбі.

Любов короля до пишних видовищ, а також його претензії самому виступати в балеті породили у творчості Мольера такі гібридні добутки, як комедії-балети, які йому довелося писати разом з Кіно і Расином («Принцесса Элідська» і ін ); вони забезпечили Мольеру заступництво Людовика. Поряд з Мольером, Лафонтен був представником народної мови у французькій літературі XVII ст. Учень вільнодумців, він у своїх бешкетних «Казках» переклав у витончені вірші ряд новел епохи Відродження (Боккаччо, Маргарити Наваррської, Брантома), чим надзвичайно сприяв боротьбі французского суспільства прогни ханжество, що насаждались старіючим королем і його морганагической дружиною, пані Ментенон. Басні Лафонтена в прозорій формі оповідань про тварин при цьому Лафончен не щадив ні Лева, царя звірів, ні його придворних (Лисиця, Вовка і Ведмедя), що оббирають «простий народ» — Зайця. Ягняти, Оленя.

Особливе положення в літературі Франції другої половини XVIIст.займає Лабрюйер, автор книги «Характери». Задумана вона була як ряд узагальнених портретів свого часу, як жанрові замальовки різних зустрічающихся в суспільстві завмерших характерів (у цьому відношенні вона цілком укладалася в теорію класицизму); але автор переріс свій задум і створив ряд реалістичних і різко обкреслених, образів. Багато місць його книги дихають почуттям соціального протесту, підготовляючи тим самим літературу наступного століття.

Абсолютизм намагався розробити і свою власну теорію. Таким теоретиком абсолютизму був видатний діяч католицької церкви, єпископ Жан-Бенен Боссюе (1627—1704); у своїх проповідях і творах на історичні і політичні темивін відстоював ідею божественного походження абсолютної влади государя і затверджував його право на життя, майно й переконання підданих. Тому він гаряче вітав скасування Нантського едикту і сприяв створенню сільських школ. що мали за мету парализувати вплив гугенотських проповідників. Іншим теоретиком абсолютизму був сам Людовік XIV, залишивший твір, відомий за назвою «Мемуари Людовика XIV, складені для виховання дофіна». Повний упевненості в тім, що нічим не обмежена влада короля рятівна не тільки для правителів, але і для підданих, він принципово відкидав усякі спроби протиставити йому які б радники і міністри людей, що мають не залежне від короля суспільне становище; він вважав, що, підвищуючи чиновника з третього стану до положення міністра, він не поділяється з ним владою, а має в його обличчі тільки безособистого виконавця королівських поручень.

Претензії ідеологів абсолютизму зустріли рішучий протест в опозиційній печатці, що виходила французькою мовою у Голландії й Англії і підпільно поширювалася у Франції. Так, в анонімному памфлеті «Подихи поневоленої Франції», що вийшли в 1689—1690 р. (приписується гугенотському проповіднику Жюрье, а по інших джерелах — емігрувавшому з Франції священику М. Левассору), затверджувалося, що французький народ не упокориться з насильством і що це є постійним «зерном повстання». Проти абсолютистської доктрини про те, що власність французів є власність короля і він має на неї право, виступав буржуазний мислитель Клод Жолі (1607—1700), що затверджував навчання про святість і недоторканності приватної власності, про обмеження всевладдя монарха. Серед представників дворянства і чиновної адміністрації, що краще уряду, бачили реальне положення, у Франції, висунулися ідеологи, що намічали шляхи порятунку государства шляхом полегшення і перебудови податкового обкладання (маршал Вобан, 1633—1707) шляхом прямої допомоги селянському господарству (інтендант Боугильбер, 1646—1716); нарешті, вихователь дофіна, єпископ Фенелон (1651—1715), створив для свого вихованця повчальний роман-утопію «Телемак», у якому зобразив панораму катастрофи правителів у ряді вигаданих держав, крім тих деяких, де суспільний лад не дає основ для невдоволення народу; однак книга ця, що стала відомої королю, піддалася забороні, а її автор — опалі.

Багато заборонених книг, були для народу істинними, викликали в народу захоплення і зачарування. Тому після смерті Людовіка XIV, після відміни всіх цих заборон, за свідченням очевидців в Парижі з раннього ранку перед ще закритими дверима королівської бібліотеки вистроювалася черга бажаючих потрапити до неї; закінчувалася штучно замкнута напівтемнота абсолютизму, і піднімалася зірка просвітництва.

Висновок

Отже, в ході курсової роботи я дійшла слідуючих висновків:

Абсолютна монархія мала місце в усіх країнах Європи. Але особливо вона проявилась у Франції. У початковий період свого розвитку абсолютна монархія відіграла прогресивну роль, сприяючи розвитку мануфактурної промисловості, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, а також подальшій централізації держави. Потім абсолютизм виступає в досить реакційній ролі - стає на перешкоді цього розвитку, щоб не допустити зростання могутності буржуазії, яка виявляється для нього небезпечною.

У Франції абсолютна монархія характеризувалась такими рисами:

-           повний контроль за всіма провінціями;

-           необмежена компетенція у виданні законів;

-           скорочення сфери сеньйоріальної юстиції;

-           ліквідація автономії міст;

-           призначення на церковні посади королем;

Французький абсолютизм виростав, використовуючи суперництво дворянства і буржуазії. Це аніскільки не заважало йому, залишаючись феодальною державою, підтримувати на ранньому етапі свого розвитку буржуазію і буржуазне господарство. Дворянство, як клас, ні в XVI, ні в XVII століттях ще не вбачало в буржуазії свого ворога і майбутнього переможця. Крім того, французьке дворянство і його держава прямо виграли від господарського розвитку, що на даному етапі могло бути насамперед розвитком капіталізму. Що ж стосується відносин держави і класів дворян, які змагаються між собою, і буржуазії трудового народу, то тут вони виступали особливо солідарно і завжди проти інтересів трудящих (придушення повстань селян, перші страйки підмайстрів тощо).

Розвиток товарно-грошових відносин сприяв переведенню переважної частини селянських повинностей у відповідні грошові платежі. Дворянство вводить інші побори, помагає від короля здільшення податків із села, розмір яких залежав від розсуду збирача. Тому збір податків перетворювався в добре підготовлену військову операцію, у якій брали участь армія і поліція. Таким чином, засоби, які вичавлювалися з дрібного селянського господарства, були основним джерелом існування панівного класу.

Розвиток французької держави також відбувається за рахунок найжорстокішої експлуатації селянства, оскільки конкурентноздатність французької буржуазії на зовнішніх ринках створювалася шляхом штучного підвищення цін на внутрішньому ринку на товари промислового виробництва й штучного зниження цін на хліб і сировину, виробленими селянськими господарствами.

Варто звернути увагу, ща саме абсолютна монархія створює могутній і розгалуджений бюрократичний аппарат і найбільш діючі засоби примусу у вигляді постійних армій, поліції, суду і т. п. Тому така держава є потужним знаряддям, що сприяє експлуатації безпосередніх виробників за допомогою податків, системи державного боргу й вигаданих систем, чим загострює класову боротьбу.

В кінцевому підсумку абсолютна монархія завжди залишалася диктатурою феодалів, і її політика ніколи не йшла в розріс із корінними інтересами цього класу. При Людовіку XIV французький абсолютизм досяг найвищого ступеню свого розвитку. Концентрація усієї повноти державної влади в руках короля призвела до припинення діяльності Генеральний штатів. Едикт 1641р. зобов'язав паризький парламент реєструвати всі ордонанси короля. Король одержав виключне право призначати кандидатів на вищі посади у французькій церковній організації. Писаним джерелом права у Франції стали акти королівської влади.

Література

1.         Алпанов М.А. Політичні ідеї французької буржуазної історіографії. М., 1979.

2.         Барг М.А. Вопросы генезиса капитализма в Западной Европе в современной историографии. Сб. Генезис капитализма. М., 1965.

3.         Борисов Ю.В. Дипломатия Людовика XIV. М., 1991.

4.         Гриб В.Т. Лекции об Гашнэ, Мадам де Лафет и Мольери. Избранные работы. М., 1986.

5.         Жирмундский и др. История Французской литературы. Том 1. Москва – Ленинград 1946.

6.         Кожакин С.М. Государство и народ. От фронды до великой Французской революции. М., 1988.

7.         Ливиц Р.В. Народное восстание в Париже в 1648 году. Из истории Фронды. Т., 1968.

8.         Поршнев Б.Ф. Восспитание в Бордо в 1675 году - Труды Моск., гос. ун-та истории, фил-и и л-ры. Т.6 М., 1960.

9.         Поршнев Б.Ф. Цели и требования крестьян в британском восстании 1675 года. М.,1985.

10.        Роллан Р. Музыканты прошлых дней. Ленинград 1975.

11.        Савян А.И. Век Людовика XIV. М., 1970.

12.        Сигал И.А. Пьер Корнель 1606-1684. Ленинград-Москва 1957.

13.        Всемирная история. Т.5 под ред. Я.Я. Зутиса М., 1958.

14.        История цивилизаций мира. Под ред. Белозерова В.Т. Немеровской А.В.- М.,1998.

15.        История Франции. Т.1.М.,1973.

16.        Виппер В.Ю. История нового времени. – М. Черо. 1999.

17.        История средних веков. Под ред. Коллесницкого М.Ф. М., 1986.

18.        Новая история. Первый период. Под ред. Юровской М. – Москва 1983.

19.        Новая и новейшая история стран Европы и Америки. Европейская цивиллизация XVII-XVIII вв. Т.1 М. 2000.

20.        Новая история Европы и Америки. Первый период. Под ред. Б.Юровской., К. Кривоуса., М.1998.

21.        История политических и правовых учений. Под ред. академика РАН. д.ю.н.,проф.В.С.Нерцесянса. М., НОРМА 2000.