Зовнішня політика Франції у другії половині XVII ст

2.4. Зовнішня політика Франції у другії половині XVII ст.

Участь Франції в Тридцятилітній війні носило ще в значній мірі оборонний характер. Франція вступила тоді в антигабсбурзьку коаліцію насамперед через те, що габсбурзькі держави (імперія й Іспанія) грозили оточити її кільцем своїх володінь, як у часи Карла V, і в кінцевому рахунку поставити її в залежне положення.

Навпаки, після Тридцятирічної війни і Вестфальского миру зовнішня політика Франції все більш здобуває агресивні, загарбницькі риси. Людовик XIV сам починає претендувати на ту роль, на котру претендував недавно німецький імператор — роль «всеєвропейського» монарха. У своїх політичних виступах він підкреслює, що його влада походить від більш древньої і великої держави, чим імперія Оттонів, а саме до імперії Карла Великого. Він виставляє свою кандидатуру на виборах імператора «Священної Римської імперії». На одному монументі він наказав алегорично зобразити Ельбу як східну границю своїх володінь. Абсолютистська Франція прагнула в першу чергу підкорити собі Західну Німеччину. Іншим об'єктом її агресивної політики були Іспанські (Південні) Нідерланди і Голландія. Людовик XIV намагався поставити Англію під свій контроль шляхом фінансової і дипломатичної підтримки Стюартів.

Іспанію з її європейськими і заморськими володіннями французький абсолютизм намагався захопити під приводом прав династії Бурбонов на Іспанську спадщину.

Хоча ці домагання не були зрештою реалізовані, все-таки абсолютистська Франція безперечно грала в другій половині XVII ст. роль гегемона в Західній Європі і натискала на усіх своїх сусідів.

Ще за висновком Піренейського миру 1659 р., що відняв в Іспанії Русильйон, велику частину Артуа й ін., Мазаріні включив у нього спеціальний пункт використаний надалі як привід для нових претензій Франції на іспанські володіння: дочка іспанського короля Філіпа IV Марія Терезія була видана заміж за Людовика XIV. Тим самим у випадку припинення чоловічої лінії іспанських Габсбургов французькі Бурбони одержали б права на іспанський престол принаймні на частину Іспанської спадщини. Щоб парирувати цю погрозу, іспанський уряд домігся зречення Марії Терезії від прав на Іспанську корону, але зате зобов'язувався виплатити Людовіку XIV величезне придане у 500 тис. золотих екю. Дальновидний Мазаріні розумів, що ця сума виявиться непосильною для іспанського бюджету і тим самим Франція зможе, або вимагати територіальні компенсації, або вважати недійсним зречення Марії Терезії від іспанської корони. Так і сталося. Після смерті в 1665 р. Філіпа IV французький уряд зажадав з його спадщини замість несплаченого приданого Південні Нідерланди. Через відмовлення іспанського уряду французький абсолютизм вирішив силою узяти свою частку «спадщини».

У 1667 р. почалася франко-іспанська війна, прозвана «деволюційною» (від слова деволюция з фламандського спадкоємного права). Економічно надзвичайно приваблива здобич – Фландрія і Брабант-іспанскі володіння в Нідерландах представлялися у військовому відношенні зовсім беззахисними: своєї армії вони не мали, а іспанський флот знаходився в такому жалюгідному стані, що не міг доставити в Нідерланди іспанські війська. Але зненацька для уряду Людовика XIV на допомогу Іспанії виступили недавні союзники Франції по антигабсбурзькій боротьбі — Голландія, Швеція, Англія. Усі вони були встревожені агресивністю Франції. Голландці були обурені високим французьким митним тарифом 1667 р., що підривав їхню торгівлю, і боялися виявитися в безпосередньому сусідстві з войовничою феодально-абсолютистською Францією, якщо вона захопить Південні Нідерланди. Утворенню цієї коаліції допомогло і те, що англійський парламент, незадоволений політикою Карла II Стюарта, примусив його різко змінити курс, перервати війну з Голландією і вступити з нею в союз проти Франції.

Таким чином, виявилося, що Деволюціна війна була дипломатично погано підготовлена урядом Франції, і хоча французькі війська встигли швидко окупувати частину Фландрії, а також Франш-Конте і готові були до маршу в Іспанію і Німеччину, Людовіку XIV довелося спішно припинити війну в наступному ж, 1668 р. По Ахенському миру Франція утримала лише частину Фландрії.

Але французька дипломатія відразу ж почала підготовку нової війни. Перш за все треба було розколоти антифранцузьку коаліцію. На зближення з Голландією — «нацією крамарів», по вираженню роздратованого Людовика XIV,— не було ніяких надій: торгові і політичні протиріччя з нею були занадто гострі. Але Англію і Швецію щедрі грошові субсидії вернули до союзу з Францією. У 1672 р. французька армія, керована першоклассними полководцями — Тюренном і Конде, напала на ПівденніНідерланди і Голландію. Захопивши ряд сильних фортець, французькі війська вторглись у глиб Голландії. Тоді голландське командування зважилося прорвати греблі, вода затопила велику територію, і французькі війська змушені були відступити.

Одночасно Франції прийшлося направити частину військ проти австрійських Габсбургів у Пфальц (у Німеччині), де ці війська учинили страшні спустошення і різанину. Англія в 1674—1675 рр. відокремилася від союзу з Францією, і міжнародна обстановка для останньої стала знову складатися несприятливо. Проте, спираючись на досягнуті перемоги і грізну репутацію французької армії, уряд Людовика XIV у 1678 р. уклав вигідний і почесний Німвегенський мир, по якому Іспанія примушена була уступити Франш-Конте і трохи міст у Південних Нідерландах. Між іншим, це був перший міжнародний договір, написаний не на латинському, як було прийнято в Європі, а на французькій мові. Престиж абсолютистської Франції в Європі був надзвичайно високий, усі тріпотіли перед нею, дрібні німецькі князі принижено підлещувалися перед французьким двором.

Апетити Людовика XIV росли: він претендував уже на Північну Італію, на корону німецького імператора. Користуючись тим, що імператор Леопольд I був відвернений боротьбою з Туреччиною, Людовік XIV безперешкодно господарював у Західній Німеччині. Особливі «палати приєднання» під усілякими юридичними зачіпками проголошували владу французького короля над різними пунктами і територіями Німеччини, у тому числі над Страсбургом, західнонімецькі князі фактично підкорилися французькому протекторату.

Найвищої могутності абсолютистська Франція досягла в 1684 р., коли імператор і іспанський король по Регенсбургскому договорі визнали всі її захоплення. Але незабаром, у 1686 р., виникла Аугсбургская ліга — оборонний союз багатьох європейських держав (імперії, Іспанії, Голландії, Швеції й ін.) для відсічі подальшим територіальним домаганням Франції. Державний переворот 1688 р. забезпечив приєднання також і Англії до цієї коаліції, оскільки головний організатор Аугсбургської ліги—голландський штатгальтер Вільгельм III Оранський став одночасно й англійським королем.

До цього часу абсолютистська Франція встигла почати нову агресію, вторгнувшись у Пфальц. Члени Аугсбургской ліги відповідно до прийнятого зобов'язання, виступили проти Франції, і почалася велика європейська війна на декількох фронтах на суші і на морі. Незважаючи на безліч ворогів, французи в сухопутній війні на Рейні й у Нідерландах, в Італії й в Іспанії залишалися в загальному переможцями, хоча на морі англійський флот наніс їм кілька важких поразок.

Рисвікський мир 1697 р. відновив з незначними змінами положення, колишнє до війни. Укладаючи Рисвікський мир, Людовік XIV був упевнений, що незабаром винагородить себе великими придбаннями за рахунок Іспанської спадщини. Останній представник іспанської галузі Габсбургів — Карл II умирав без чоловічого потомства- Крім Бурбонів на цю спадщину могли претендувати ще лише австрійські Габсбурги. У результаті інтриг французької дипломатії Карл II перед смертю (1700 р.) заповідав усі свої володіння французькому претенденту, але все-таки не сину Людовика XIV, а його другому онуку, Філіпові Анжуйському, і з тією умовою, щоб іспанська і французька корони ніколи не з'єднувалися в одних руках. Однак Людовік XIV не мав наміру дотримуватися на ділі цього застереження. Як тільки його онук під ім'ям Філіпа V був проголошений у Мадриді іспанським королем, Людовік XIV став від його імені керувати Іспанією й іспанськими колоніями. Йому приписували слова: «Немає більше Піренеїв!».

Вимоги Англії і Голландії про надання їм торгових привілеїв в іспанських колоніях, а також у французських володіннях в Індії були відкинуті Францією. Тоді Англія і Голландія підтримали претензії імператора Леопольда I на іспанський престол. Почалася війна за Іспанську спадщину (1701—1713), що велася Францією проти коаліції майже всіх західноєвропейських держав. Ця війна принесла Франції тяжкі поразки. Французькі війська були витиснуті з Німеччини, Іспанії, Голландії. Втрата прикордонних міст, вторгнення у Францію військ коаліції, необроблені, запущені ріллі, падіння мануфактур і торгівлі, безробіття, загальне зубожіння народу, епідемічні хвороби і голод, фінансова розруха такою була ситуація, у якій завершувалося прославлене реакційними істориками царювання Людовика XIV. «Рятівний мир» був підписаний з Англією і Голландію у квітні 1713 р. в Утрехті, з 1714 р. у Раштатті. Іспанський престол залишився за Філіпом V, але і він і його нащадки назавжди втратили право на французьку корону. Англія затвердила свою морську перевагу, зберігши захоплені нею торгові і стратегічні бази (Гібралтар і острів Мінорку), і одержала «ассієнто», тобто монопольне право на ввіз рабів-негрів з Африки в іспанські колонії в Америці. До Англії перейшли Ньюфаундленд і Акадия, що стали опорними пунктами для подальшого проникнення англійців у Канаду. Австрійські Габсбурги одержали Іспанські Нідерланди, Міланське герцогство, Мантую, Неаполітанське королівство й острів Сардинію.

У результаті війни за Іспанську спадщину Франція фактично позбавилася тієї гегемонії в Європі, що мала з часу закінчення Тридцятирічної війни.

Війна оголила внутрішню слабість і гниття феодально-абсолютистського режиму за пишним фасадом царювання «короля-сонця»— Людовика XIV.

Розділ 3. Розвиток суспільно-політичної думки і культури.