Характерні риси відродження

2. Характерні риси відродження

2.1 Феномен культурного підйому

Каролінзьке відродження як процес культурного підйому охопило захід Середньовічної Європи. Його початок був тісно пов'язаний із завойовницькою політикою Карла Великого. Фактично воно розпочалось після коронації цього монарха. Перше, з чого заходився проводити свою культурницьку діяльність новий король Франкської держави, було запрошення з різних країн досвідчених та вчених людей, абсолютно всі з яких належали до духовенства, яке просто змушене було вміти хоча б читати, щоб доносити до мирян біблійні знання, що у своєму корінні носили писемний характер. Процес піднесення поділяється, як правило, на декілька періодів – основні з яких італійський та англосаксонський. Видатними діячами, що приїхали з Італії, були Павло Диякон, Петро, диякон Пізанський та Павлін, патріарх аквілейський. Це відродження культури не було планомірним, монолітним явищем, воно скоріш являло собою діяльність декількох різних постатей, здобутки який переплелись лише за наступних поколінь, звісно що переосмисленими та з додатками.

Аналіз має полягати у окремому розгляді особистості кожного діяча епохи Каролінгів. Одним з таких вчених був вищезгаданий Павло Диякон, що народився близько 720 р. Саме з ним асоціюється перший період піднесення. До його найвідоміших праць, що збереглись і до тепер належить «Історії лангобардів» та «Діяння мецьких єпископів». [20. - C.31]. Його перші роботи не вирізнялись оригінальністю чи навіть темою написання, вони лише компілювала надбання авторів пізньої античності, як і багато інших праць цього періоду.[18. - C. 39]

Популярністю користувався Светоній, уривки з праць якого майже кожен вчений намагався переписати до своїх робіт. Взагалі основоположною характерною рисою не тільки Каролінгського культурного пробудження, а й Середньовіччя в цілому була надзвичайна важливість авторитета попередників. Якщо брати Західний варіант середньовічної християнської цивілізації то слід було сказати, що її існування це протяжність унаслідувань від Августина Блаженного до Фоми Аквінського, фактично перший створив феномен цієї культури, яка була релігією, а релігія була культурою, а другий підвів її підсумки.

Тут може пролунати зауваження про Еріугена, але це лиш виключення яке підтвердило загальне правило. Що ж до Павла Диякона, то найбільш вдала його робота була саме «Історії лангобардів» у яку він, як історик, почесний діяч у тодішніх вчених колах, але перш за все як патріот свого народу, вклав все своє натхнення! Така фраза може здатись голослівною і більш літературною, а ніж науковою. Але! Суть у тому, Павло Диякон дійсно був зацікавлений своєю працею, він творив її заради того, щоб донести безлічі народностей та народів, до населення Італії і франків частину пам’яті про звитяги свого народу, а це велика рідкість для того часу, адже більшість вчених просто переписувала старі твори чи робило на них недолугі коментарі. Їм було неважливо, що у трактаті, головне, щоб не було описок. [20. - C. 307]

Робота Диякона використовує доволі багато джерельного матеріалу, й при цьому описує самобутній погляд автора на історію лангобардів. Не слід перебільшувати його здобутки, навіть в нього хронологія викладення подій шкутильгала, усі вказані часові проміжки були аж надто умовними. Він взагалі не надає дати з якої починає опис, і встановити її можна лишень за описаними у творі подіями. Після розгрому фріульского повстання лангобардів, коли у 776 р. Карл захопив у заручники брата Павла Диякона, той від’їхав до монастиря Монте-Кассино, де перебував до 782 р. А потім після зустрічі з Карлом, під час якої просив звільнення Аріхіса (свого брата), зацікавив короля франків своєю особою і був запрошений до Галії . Через п’ять років він дістав змогу повернутись до Монте-Кассино де скінчався у 799 р. Разом із його смертю скінчився перший період Каролінзького ренесансу.

Наступним провідним діячем цієї епохи став Альбін Флак, англосаксонського походження, що отримав ім’я Алкуін. Це була одна з не багатьох особистостей, яка своїми повчаннями надзвичайно вплинула на вже далеко немолодого Карла. Про що яскраво свідчить його переписка з монархом. У ній Албін вихваляє мудрість, проте у тексті кожний раз, коли йому потрібно сказати про важливість вченості та знання, він більш цитує Біблію та «давніх», а ніж імпровізує. У тім основною метою листів були речі на багато банальніші, наявність яких висвічувала глибинні проблеми з якими зіштовхнулись діячі початку IX ст. Алкуін звертався до Карла з проханням про те що б той допоміг йому із підручниками та літературою. Висновки зробити з цього можна не найкращі, посібників для навчання у франкській державі не вистачало навіть провідним науковцям, до яких особисто благоволив вже названий імператором монарх, а в тодішній Англії вони були, на відміну від імперії Карла Великого, якого помазав на імператорство особисто Папа Римський у «Вічному місті». [3. - C.72-74]. Альбін за молодих років захоплювався поемами Вергілія, але у подальшому покинув вивчення язичницьких доробок і намагався не дозволити їх поширення у суспільстві, особливо серед духовенства.

У другому листі Флак роз’яснює Карлу, як треба наставляти у вірі вже дорослу людину, проте не просто стверджувати та укріплювати її віру, а навернути її до цієї віри. Це пряме свідчення тому, що багато хто ще повністю не навернувся у християнство, серед народних мас побутували старі вірування, які змішались із християнством. Простий люд, який виріс серед вікової традиції варварської міфології та культури, не зміг би отак відразу відкинути те що, було основою його буття століттями. Він не вмів читати та доволі погано володів канвою біблійних подій. Міф все продовжував виконувати свою основну задачу, донесення інформації про навколишній світ і суспільство майбутнім поколінням, адже християнські інституції цього виконати не могли на той час. Навіть у творі, що його приписують самому Алкуіну зустрічаються елементи скандинавської міфології. У «Сперечання знатного походження хлопця Пипіна з Альбіном Схоластиком» приводячи приклади дивного, і загадуючи загадки Пипіну Флак говорить, що бачив жінку, яка летіла маючи залізний ніс, дерев’яне тіло із хвостом, та несла за собою смерть. Нащо Пипін йому відповідає, що то супутниця вояка. [5. - C. 268] Це валькірія! Особливою популярністю вона користувалась у вікінгів, що постійно були у військових походах та набігах. Алкуін повернув у Європу традицію вивчення семи вільних мистецтв (граматики, риторики, діалектики, геометрії, музики, арифметики і астрономії). За нього був написаний підручник з франкської граматики «Енхиридіон, або про граматику» . В ньому детально розглядається не тільки правильна вимова та написання слів, а й їх граматичне походження. До нашого часу збереглись також «Розмова про істинну філософію», «Про святителів та святих Йоркської церкви». Таким чином Флак, допоміг зібрати в одне ціле, ті розпорошенні знання Каролінгської Європи, додати до них здобутки британських та англосаксонських вчених.

Окрім нього великий вклад у культуру каролінгської держави зробили Скот Еріугена, Ноткер Заїка, Ейнхард, Теган, Ангільберт, Фрідугіс, Смарагд-Сентміельський, Рабан Мавр, абат Фулдський, Гримальд, італієць Анасій. Майже всі з них являли собою філософських коментаторів та літописців, і тільки Еріугену, дійсно можна назвати філософом. Але тут постає питання, чи дійсно його можна вписати з його твердженнями саме у середньовічний схоластичний концепт, адже коли ріст науки у XII – XIII ст. дав змогу основній масі теологів зрозуміти його тезиси, деякі з написаних ним книг інквізиція відправила на вогнище. [20. - C.308]. Концепції Еріугени були альтернативним видом християнської філософії, яка ввібрала себе античних надбань набагато більше, ніж класична християнська філософія та породжена нею схоластика. Особливо контрастував із іншими судження філософа про чотири стихії, що лежали в основі світу. Альтернативна християнська, основні засади в ній були глибоко біблійними, філософія Еріугени, немала справжніх прихильників до початку глибинного Відродження, що завершило епоху Середньовіччя. Для зібрання цвіту тодішньої науки при дворі Карла була створена академія, яка називалась за місцем її перебування. «Академія Ахена» стала центром культурного життя Європи на декілька десятиліть. Там збирались та дискутували знатні мужі, очолював академію сам монарх, який носив псевдонім «Давид». Це було осердя каролінзького підйому культури. Далі нього воно фактично не розповсюдилось, за винятком декількох монастирів.

Розвивалось за часів Каролінгів і архітектура, її здобутки безсумнівно цінні. Масового розповсюдження будівництво не набуло, проте утворився новий стиль, що зачаровує багатьох своєю красою донині. Зовсім мало будов дотягнули до наших часів: багато кутова центрична капела імператорської резиденції у Ахені (798—805 рр.), капелла-ротонда Санкт-Михаель в Фульде (820—822 рр.), 3-нефна церква з вестверком, трансептом та баштами в Корвеє (822—885 рр.), ораторій в Жермін’ї-де-Пре збудований після 806 р. Поряд з ранньохристиянською традицією, що сягає античності, елементами простору й обсягу в монументальному живописі 9 в. спостерігаються риси поривчастості, експресії. Ще сильніше вони проявилися в книжковій мініатюрі (зображення євангелістів, біблійних сцен, монархів каролінзької династії). У деяких мініатюрах, "Євангеліє Годескалька", "Євангеліє Ади", антична стилістика сполучається із середньовічною символікою та орнаментикою, інші ("Євангеліє Эббо" написане близько 816—835) - хвилюють, заворожують своєю красою, свободою й динамікою композиції та малюнка. На перший погляд здається, що живість відсутня. Це далеко не так! Вона скрита за зовнішньою маскою непохитності і монументальності, спокою. Виділяють низку місцевих шкіл мініатюри: палацова в Ахені, реймська, турська та ін. Також розвинуте було лиття, чеканка та гравюра по металу, прикрашання виробів емаллю та дорогоцінним камінням, різьба по камінню і алебастру, і головне по кістці.