Духовні шукання М.Гоголя як різновид філософського самопізнання

1.3 Духовні шукання М.Гоголя як різновид філософського самопізнання

Проблема самопізнання споконвіку належить до найважливіших. Вже древні греки бачили у пізнанні себе початок філософії. Дійсним проривом до самопізнання є «Сповідь» блаженного Августина, який зауважував, що є лише два предмети, гідні уваги, – це Бог і людська душа. До пізнання самого себе звертався Паскаль. Самопізнання за Г.Сковородою є розкриття своєї природи, віднайдення в собі не тільки особливого, а й загальнолюдського. Самопізнання є перманентним актом звільнення від роздвоєності (між «низьким» і «піднесеним»), актом вибору, в якому людина через страждання стверджує свою гідність і здійснює самовизначення. [111, С.320]. М.О.Бердяєв у своєму творі «Самопознание» писав: «Лише література сповідей, щоденників, автобіографій і спогадів проривається через об'єктивність до екзистенціальної суб'єктивності. Роман, що розкрився цілком лише в XIX сторіччі, був дійсним шляхом самопізнання людини, і цим він набуває філософського значення» [26, С.316].

Щодо сучасної світової ситуації, то вона засвідчує: самопізнання перестає бути суто науковою, фаховою проблемою, стає актуальною, життєво-практичною, конче необхідною. Пізнати себе – це, насамперед, осмислити цінність людського життя, свої думки, відчуття, взаємини, оточення, душу; свій характер, його риси: слабкі і сильні його сторони; свої здібності, обдарування тощо. Пізнати себе – це й усвідомити, що є найважливішим в особистому житті, які особистісні якості допомагають у важких ситуаціях; який план особистісного зростання. Сутність самопізнання – у забезпеченні саморозвитку людської сутності конкретного індивіда; це відтворення та осмислення того, що людина робить, в який спосіб діє, чому саме так.

М.Гоголь писав: «Моя головна гідність... – було бажання бути кращим» [77, С.128]. Пізнати себе, у його розумінні, – значить осягнути закони буття, бачити і розуміти інших людей, відчувати себе особистістю. «Я люблю добро, я шукаю його і згоряю їм; але я не люблю моїх мерзотностей і не тримаю їхню руку, як мої герої; я не люблю тих низькостей моїх, що віддаляють мене від добра. Я воюю з ними, і буду воювати, прогоню їх, і мені в цьому допоможе Бог. І це нісенітниця, що випустили дурні світські розумники, ніби людині тільки і можливо виховати себе, поки вона у школі, а після вже ні одної риси не можна змінити в собі: тільки в дурній світській довбешці могла утворитися така дурна думка» [77, С.132]. Стверджуючи, що людина не народжується з умінням вдивлятися в себе, бачити свої унікальні, не схожі ні на чиї риси; людина, зазвичай, не відчуває себе готовою до вчинку самобачення, саморозуміння, об’єктивного самооцінювання, – мислитель закликає замислитися над необхідністю заглибитись у себе, вийти за межі самого себе, «глянути добряче на самого себе, перебравши перед собою все своє життя» [77, С.132], щоб творити буття достойне людської гідності.

Осягаючи себе, кожен мусить «розділити» себе на суб’єкт і об’єкт, стати водночас двома істотами – тією, котра здійснює вчинок, і тією, яка спостерігає й оцінює його. Так, М.Гоголь писав: «Я уже багатьох своїх гидот позбувся тим, що передав їх своїм героям, висміяв їх у них і змусив інших також над ними посміятися. Я відірвався уже від багато чого тим, що, полишивши картинного вигляду і лицарської маски, під котрою виїжджає козирем усяка мерзотність наша, поставив їх поруч із тієї гидотою, що у всіх на виду. І коли перевіряю себе на сповіді перед Тим, хто повелів мені бути у світі і звільнятися від моїх хиб, бачу багато в собі пороків; але вони вже не ті, що були торік: свята сила допомогла мені від них відірватися» [77, С.132]. Свята сила – це шлях пізнання самого себе, особистісне зростання, що передбачає вміння бачити власну тінь, свого «двійника», уможливлення поступового бачення власних негативних рис.

Це положення підкреслюється сучасними психологічними дослідженнями. Т.Титаренко пише у цьому зв’язку: «Самобачення не виникає само по собі, не є природним даром чи приємним заняттям, якого легко навчитися. Шлях до себе – важке випробування, що потребує мужності, самостійності, наполегливості, терпіння» [111, С.321]. Пізнаючи себе через пізнання інших, людина водночас починає розуміти людський рід як такий. Людина пізнає себе в історії людства, лише в історії, формується те, чим є людина по суті. Але шлях самопізнання завжди індивідуальний, більш того – він завжди самотній. Можливо саме тому, що мислитель прагнув зробити предметом свого пізнання все, в тому числі й свою душу: «Народжений я зовсім не для того, щоб зробити епоху в сфері літературній. Справа моя простіша і ближча: справа моя – це те, про що насамперед повинна думати всяка людина, не тільки один я. Справа моя - душа і міцна справа життя. [77, С.134]. М.Гоголь був фатально приречений на людське нерозуміння і самотність, як до і після нього були приречені Г.Сковорода, Т.Шевченко, П.Куліш, Леся Українка, І.Франко.

Тезу про духовну самотність М.Гоголя вперше сформулював Д.Чижевський [313, С.135], звернувши увагу на ізольованість українського мислителя від російського духовного життя, на загадковість і відокремленість душі його, тим самим намітив шлях письменника до національної української культури, через з’ясування його духовної та етно-ментальної сутності. Для відтворення всієї цільності системи духовних пошуків письменника на шляху до самопізнання, треба виходити з того, що філософська антропологія М.Гоголя є природним виявом української національної філософії, з усіма притаманними їй рисами: емоційністю, релігійним забарвленням, ідеалом внутрішньої гармонії особи, кордоцентризмом тощо. Також важливим моментом на шляху нашого дослідження є те, що у творчості і філософії Гоголя проявляється характерне для українського світобачення двосвіття: сходяться і переплітаються язичництво і християнський ідеал, відтворюються протилежні полюси Всесвіту. Згідно з цим, у духовних шуканнях М.Гоголя можна виокремити три умовних періоди, що є своєрідними щаблями, які відбивають певні пункти у зміні світогляду, на шляху до самопізнання:

1. Етап морально-етичний:

а) розуміння духовності як однієї з головних рис, домінанти української національної ідеї, через усвідомлення своєї етно-національної сутності;

б) педагогічні ідеї письменника як один із способів духовного пошуку.

2. Етап естетичний – як один із моментів духовного пошуку, та визнання свого місця в українській духовності, через поєднання краси Верховної з красою душі окремої людини.

3. Етап релігійний – сходження до правди та справедливості, через пізнання і усвідомлення себе через пізнання Бога.

1.2.1. Звертаючись до проблеми української ментальності М.Гоголя та її вияву на особистісно-екзистенційному та творчому рівнях, – як до першого щаблю на шляху до самопізнання, перш за все дослідити самооцінку ним своєї національної приналежності, через з’ясування його етно-національного підгрунтя. Микола Гоголь був нащадком козака, полковника брацлавського Остапа Гоголя, і сином вельми відомого свого часу автора українських комедій в стилі Котляревського. Його дитинство – це «тихий Псел, що мерехтить через легкий серпанок»; «виповнені темрявою гаї»; «тихі стави»; «незаймані гущавини черешень та черемхи»; «величний грім українського солов’я»; «золоті снопи хліба»; «жаркий чудовий літній день»; «божественна, чарівна ніч». Краса і велич української природи назавжди залишиться в його душі. Перебуваючи в чужому прохолодному Петербурзі, вдихаючи повітря божественного Риму, мандруючи по чужій землі, він ніколи не розлучався з рідною його серцю і душі Малоросією. Бо саме на її просторі, під впливом незрівнянної краси рідної природи розпочався той духовний пошук, якому митець присвятив все своє життя і творчість.

Дослідник К.Мочульський вважає, що батько не мав впливу на духовний розвиток М.Гоголя. Він зауважує: «Батько вмер, коли Гоголю було всього 16 років. Вже з 9 років хлопчик жив не вдома, вчиться спочатку у Полтаві, а потім їде до Ніжина. Батька знає мало. Коли батько помирає у 1825 році, він пише матері листа, сповненого співчуття, в ефектно-риторичному стилі; це сентиментально-романтична декларація на тему любові та уболівання сина. Та навряд чи Гоголь любив батька» [202, С.6].

Любив Гоголь батька чи ні – це, так би мовити, приватне, глибоко інтимне питання. Не будемо його торкатися. Проте не можна погодитись з думкою К.Мочульського про незалежність Гоголя від батька у духовному розвитку.

Батько письменника – Василь Афанасійович Гоголь-Яновський був незвичайною для свого середовища людиною. Він пристрасно любив театр і літературу. Його перу належали веселі комедії ("Простак, або хитрощі жінки, перехитреної москалем" та "Собака-вівця"), що були побудовані на народних анекдотах і містили в собі цікаві штрихи сільського побуту. Вплив батька, читання книг з його бібліотеки і вся домашня атмосфера рано викликали в юному Гоголі любов до мистецтва. Саме батько, який був режисером і головним актором любительського театру в маєтку єкатеринбурзького вельможі Д.Трощинського, передає сину свій гумор та літературну обдарованість. Знайомство з комедіями Гоголя-батька, творами І.Котляревського, М.Гулака-Артемовського вплинуло на ідеї та образи повістей циклу "Вечори на хуторі поблизу Диканьки". В.А.Гоголь-Яновський привертає погляд сина до народного життя, його побут, історичне минуле, до духу народного. Батько, якому була властива закоханість у природу, палка любов до неї, злиття з нею, допомагає зрозуміти юному Гоголю те, що в природі все доладно, мудро, гармонійно. Під впливом романтичної мрійливості батька у М.Гоголя складається ставлення до природи як нескінченного джерела душевної сили та енергії, до якого він буде звертатися все своє життя. Батьки та дід Остап заклали в душу малого Миколи зерно високої любові до козацької слави, народної пісні, культури та традицій, що віддавна панували в цій родині.

Аналіз листів 4-томного видання під редакцією В.Шенрока [74] дає підстави стверджувати, що національні елементи свідомості Гоголя не обмежувалися тільки любов’ю до української пісні, танцю, рідної землі взагалі. Не обмежується вияв їх тією особливою теплотою та емоційністю, якою пройняті листи М.Гоголя до земляків М.Максимовича, Г.Висоцького, О.Данилевського, І.Срєзнєвського, В.Тарнавського та ін. Це є спілкування не просто з близькими людьми, приятелями (якими були для М.Гоголя і М.Погодін, і С.Аксаков, і О.Смирнова), а це розмова своїх, процес передачі в листі свого особливого коду своєї ментальності і готовність прийняти і зрозуміти те ж саме у відповідь. Це є дійсно екзистенціальне спілкування, комунікація (за Ясперсом), коли національні почуття в особистості набувають характеристик екзистенційних – екзистенції. І це можливе тільки при наявності яскраво вираженої української ментальності в особистості та існування її в умовах чужої (в етно-національному, ментальному плані) російської культури.

Характерним для гоголівського листування є вживання слова «земляк». Так він звертається тільки до вихідців з України, друзів -українців (М.Максимовича, І.Срєзнєвського, М.Щепкіна, Б.Залєського, лист до якого писаний українською мовою), що є красномовним фактом у вирішенні проблеми самооцінки національної приналежності – діти багатостраждальної Матері-України розкидані по чужині (в Росії, Польщі, Італії), та всі вони відчувають свою приналежність до неї, і я один з них. Дуже часто (в листах до М.Максимовича, у відвідинах земляків на чужині) М.Гоголь замість привітання вживав із українського фольклору: «Ходить гарбуз по городу, питається свого роду: Ой чи живі, чи здорові родичі гарбузові» [74; т.1, С.389].

Взагалі, листи Гоголя до М.Максимовича, до «милого земляка, що живе в атмосфері старих часів», вражають, серед загального листування М.Гоголя, винятковою у нього, – людини скритої й обережної, – щирістю. Видно, з М.Максимовичем він не мав жодних таємниць, якщо 2 липня 1833 р. пише до нього так: «Жалкую, що Ви нездужаєте. Киньте, нарешті, цю Кацапію і їдьте на Гетьманщину. Я сам думаю це зробити... Якщо добре помислити, то які ж ми дурні єсьмо! Пощо, для кого жертвуємо всім? Їдьмо!...» [74, т.1, С.253]. Мрії про університетську кафедру в Києві (пізніше Максимович став там ректором) раз-у-раз повертаються на сторінки листів: старого прекрасного Києва. Він – наш, а не їх – правда? Там довкола нього відбувалися події нашого минулого» [74, т.1, С.268]. Крім того, зауважимо, що письменник, котрий все життя прожив на чужині, ні до цього, ні після не виявив бажання мати там власне житло, і причина не тільки в постійній матеріальній скруті... Він зобов’язує М.Максимовича проханням: «напитаєш ділянку для купівлі, бо хочу неодмінно завестись будинком у Києві...» [74, т.1, С.306].

Наступним фактом гоголівської національної самосвідомості є той факт, що, познайомившись у 1837 році в Парижі з Адамом Міцкевичем та Богданом Залєським, спілкується з ними українською мовою [74; т.1, С.431, прим.3]. З 1837 року зберігся єдиний зацілілий лист М.Гоголя, написаний рідною мовою [74, т.1, С.431]. Це досить відомий паризький лист до Богдана Залеського, «до земляка, дуже-дуже близького, ще ближчого серцем, ніж спільністю Землі». В нім згадується про «славу цілої Землі Козацької». Але й майже десять літ пізніше, вже року 1846-го маємо в Almanach de Carlsband, в реєстрі визначних пацієнтів, нотатку (стор.17) дослівно: «Mr. Nicolas de Gogol, Ukrainien, etabli a Moscou, anteur de quelques comedies russes». Є.Маланюк вказує, що запис відкрито перед другою світовою війною А.Бемом [174, С.203].

Вагомим фактом, що вказує на приналежність М.Гоголя до кола української культури І.Мандельштам вважав мовний чинник. У монографії «О характере гоголевского стиля» (1902 р.) грунтовно доводить, що «мовою душі» письменника була українська мова [177]. Вважаючи на те, що аналіз лінгвістичного підходу не входить до цілей даної роботи, покладаємося на висновки І.Мандельштама стосовно того, що склад творчої сили і її мовні елементи мають грунт національний. Як стверджує І.Мандельштам, поетичне джерело у М.Гоголя брало початок в тих глибинах душі, які були недосяжні навіть для його власної свідомості. Він можливо навіть не припускав, що робота думки на рідній, українській мові була більш продуктивною, інстинкт творчості (усвідомлено чи не усвідомлено) веде його туди, де живуть всі симпатії вразливої душі, відданої Батьківщині. М.Гоголь, зауважує І.Мандельштам, не усвідомлював, що є почуття і думи, недостатній вияв яких засобами чужої мови не компенсує ніякий талант, але які легко висловити рідною мовою. Там, де ми бачимо творіння засобами рідної мови, тобто де фіксуємо елементи української поетики, синтаксису, там відзначаємо надзвичайну правдивість і поетичність стилю [177, С.54].

Крім того, звернімо увагу на спорідненість напрямку мислення М.Гоголя з народним, з піснею зокрема: «У Глухові, у городі стрельнули гармати. Не по одному козаченьку заплакала мати! То вона – вдовая від сну просиналася. На базар виходжала... Старого козака й молодого свого сина питала. Перша сотня й друга виступає, вдова сина не видає». [171, С.45] Про це читаємо й у Гоголя: «Страшно дивилась вона (гармата) широким жерлом, і тисяча смертей дивило відтіля. І як гримнула вона, а за нею слідом три інші... багато завдали вони горя! Не по одному козаку заридає стара мати, ударяючи себе костистими руками в старезні перси. Не одна залишиться вдова в Глухові, Немирові, Чернігові й інших містах. Буде, сердешна, вибігати всяк день на базар, хапаючись за всіх прохожих, розпізнаючи кожного з них в очі, чи немає між них одного, наймилішого усіх. Але багато пройде через місто усякого війська, і вічно не буде між ними одного, наймилішого всіх!» [53, т.3, С.136] Можна зробити висновок, що мова М.Гоголя – це словесний засіб реалізації найхарактерніших рис українського менталітету – екзистенціальності, кордоцентризму, антеїзму тощо, та спосіб самозбереження етнонаціональної приналежності та духовності у контексті чужої культури; а також: український спосіб мислення – це одна з особливостей практичної реалізації духовних пошуків мислителя.

Духовність у розумінні М.Гоголя – ідеал людського, буттєстверджуючого, того, що сприяє становленню та розвитку особистості, її творчого самоздійснення. Саме така форма духовності існувала в уявному світі поетичної казки «Вечорів...», який майже не мав нічого спільного з тією реальною дійсністю, в якій українець «не мав власної держави, а отже суспільства, що відповідало б його власним потребам. А тому його особистий, емоційно забарвлений інтерес міг і не збігатися з державним. Переходячи від польського короля на службу, скажімо, до російського царя або й турецького султана, він нікого не зраджував, лишаючись вірним собі, шукаючи такого притулку, де б можна було максимально самореалізуватися через втілення у життя, може, й найактивнішої предметової настанови [285, С.21]. З ідеєю самореалізації на межі двох світів – Диканського та Петербурзького (доісторичного та сучасного) – митець мандрує шляхом від «політично мертвої» Батьківщини до «духовно мертвого» Петербургу, що був своєрідною легендою для українців тих часів. Це таємниче слово мало асоціювалося з Росією взагалі, але багато говорило тим, хто мріяв про честь і славу, чини та здатність чи можливість реалізувати себе в праці та діяльності. Літературна діяльність, заради якої М.Гоголь поїхав до Петербургу, розумілася ним не як приватна, а як державна справа, і в якій письменник матеріалізував свою любов до України, її пісні, землі, народу, мови, історії, усвідомлював самобутній поступ її в історії: «І от південна Росія під заступництвом Литовських князів, цілком відокремилася від північної. Всякий зв'язок між ними розірвався; створилися дві держави, що називалися однаковим ім'ям – Руссю, одна під татарським ярмом, інша – під одним скіпетром із Литовцями. Але вже зносин між ними не було; інші закони, інші звичаї, інша ціль, інші зв'язки, інші подвиги склали цілком різноманітні характери» [76; т.6, С.57]. Мислитель вказує на те, що навіть серед етнічно споріднених, братніх народів спостерігається досить значна множина відмінностей. М.Гоголь відмічав розбіжність світобачення українців і росіян. Якщо росіяни, підкреслював він, за архетипами свого менталітету намагаються здебільше піднятись над буттям у вищі виміри екзистенції, то українці прагнуть увійти у склад буття. Цим, зокрема, пояснюється те, що в російській культурі аж до XVII ст. включно, переважає агіографічний жанр, тобто мораль розраховується на святих та мучеників, тоді як в Україні поряд з «житіями святих» розвивались в цей період не менш інтенсивно інші жанри, в тому числі прикладні, практичні аспекти філософської етики.

Вказуючи на розбіжність не тільки географічного етапу, а й національно-духовних витоків культури українського та російського народів, мислитель виявляє розуміння тих історичних обставин, що формують національний характер, душу. Саме через визначення поняття національного, яке знаходимо в статті «Декілька слів про Пушкіна» («Істинна національність не в описанні сарафану, але в самому дусі народу» [76; т.6, С.70-71]), мислитель вибудовує власну концепцію національного, яка спрямована на пошук «живої душі» у сучасній письменникові українській «еліті» доби національного сну в Ночі Бездержавності, та на осмислення власної суперечності душі. Ця суперечність пов’язана перш за все з страхом втратити «поетичний вогонь» – представника покровної нації доби Козаччнини, – перетворитися на денаціоналізовану особистість, а ніяк не розміркуваннями з приводу листа Смирнової-Рассет, чого в ньому більше «хохлацкой или русской» душі [74, т.2, С.577]. На це запитання Гоголь відповіді так і не дав, обмежившись неповною фразою: «Я сам не знаю, яка в мене душа – хохлацька чи російська» [74, т.2, С.577]. Цю обставину невірно зрозумів С.Єфремов, який свого часу намагався пояснити присутність української та російської «душ» у Гоголя: «Одна молода, свіжа, обвіяна чарівними споминами й поетичними мріями про далекий, милий серцеві край; друга – стареча, холодна, сувора, з службовими замірами, з тим надмірним звеличненням офіціальної державності, що теж рано прокидається у Гоголя» [108, С.8]. Є.Маланюк, який досить скептично відгукнувся на роздум С.Єфремова, з приводу цього листа зауважує: «То були вимушені відповіді..., бо кожен крок Гоголя був пильно підсліджений російською таємною поліцією..., бо, через В.Жуковського, Гоголь був фактично стипендіатом царського двору» [174, С.73,74].

Таким чином, через аналіз одного з аспектів епістолярної спадщини, що являє з себе важливе біографічне джерело свідчень стосовно усвідомлення М.Гоголя себе як українця, дійшли висновку, що домінантою у формуванні гоголівської національної ідеї була саме духовність українського народу. З цього виходить, що М.Гоголь сприймає духовність як специфічну форму соціокультурного буття, як певну форму культури. Зокрема, письменник осмислює основні суперечності людського – взагалі та власного – існування в нових умовах буття людини – того зовнішнього світу, відчуженість з яким зростає з плином часу.

З прагненням письменника до реформи особистого, внутрішнього життя тісно пов’язані його педагогічні ідеї. Слід нагадати, що мислитель набував значного досвіду у цій справі, читаючи курс вітчизняної історії у Петербурзькому університеті. До речі, відоме також його листування з М.Максимовичем, наснажене палким бажанням обійняти посаду викладача історії в Київському університеті, до якого М.Гоголь не раз звертався з проханням зробити протекцію землякам, людям обдарованим, гідним для роботи в університеті. І в цьому палке, діяльне ставлення до долі своєї Батьківщини: йому не байдуже, хто вчить його земляків, хто плекає майбутнє нації, її розум, її культуру [74; т.1, С.268,282, 307,313, 319].

Звертаючись до філософського аналізу педагогічних принципів освіти і виховання, вироблених у літературній спадщині М.Гоголя, як одного з моментів душевного пошуку, передусім треба зауважити, що предметом його постійної уваги, роздумів і переживань були ідеали людського, буттєстверджуючого, того, що сприяє становленню та розвитку особистості, її творчого самоздійснення, і, відповідно, подолання усього того, що такій людській самореалізації заважає. У цьому контексті ним було висунуто і опрацьовано низку теоретичних і практичних положень та принципів. Передусім, слід відокремити обгрунтування М.Гоголем двох парадигм виховання – репресивної та гуманістичної, що знайшли своє відображення у його листах, оповіданнях і, звичайно, у творах, філософських за змістом – «Авторській сповіді» та «Вибраних місцях з листування з друзями».

Говорячи про методи та принципи сімейного та шкільного виховання миколаївських часів, М.Гоголь згадував: «Я одержав у школі виховання досить погане, а тому і не дивно, що думка про вчення прийшла мені в зрілому віці. Я почав із таких початкових книг, що соромився навіть показувати і приховував свої заняття» [48, с.90]. Досліджуючи саму систему освіти та ставлення до її принципів і методів різних соціальних груп людей, М.Гоголь зазначає, що поміщики зовсім не турбувались про освіту своїх селян. Наприклад, одинадцятирічна дівчина у Коробочки не розуміла де «право», а де «ліво» («Мертві душі»), а Чичиковському лакею Петрушці подобалось не те, про що він читав, а процес самого читання, «коли з літер виходить якесь слово, що іншим разом, чорт знає, що і значить». Нагадує мислитель і про невдачу в Росії шкіл взаємної освіти, які базувались на іноземному досвіді і не відповідали побутовим умовам російської людини. Вихований сам в лицемірних правилах часів Магницького і Рунича, він був ворогом штучності і сухого формалізму, коли в основу навчального процесу покладена благонравність, внаслідок чого в учнях розвивалось догідництво та низькопоклонство. [253, с.18] Так, шкільний вчитель Шпоньки Дєєпричастіє, який викладав російську граматику, від учнів вимагав лише благонравності, підкреслював, що «коли б у нього всі були такі старанні, як Шпонька, то він би не носив із собою до класу кленової лінійки, якою стомлювався бити по руках пустунів та ледарів [72, т.І, с.240]. Така доброзвичайність Шпоньки швидко звернула на нього увагу навіть самого вчителя латинської мови, один кашель якого у сінцях, наганяв страху на весь клас. Цей страшний учитель, у якого завжди на кафедрі лежало два жмутки різок і половина слухачів стояла навколішках, – призначив Івана Федоровича аудитором, незважаючи на те, що в класі було багато далеко здібніших» [72; т.1, С.241]. Про викладачів нижчих училищ городничий («Ревізор») говорить: «Такий уже незрозумілий закон долі: розумна людина або п’яниця, або пику таку скривить, що хоч святих винось» [72; т.1, с.241]. Сам доглядач учбових закладів Лука Лукич не дуже високо тримав прапор педагога, якщо інші чиновники вважали, що йому «як просвітнику юнацтва», першому належить дати хабара ревізору. Убогий та заплутаний Лука Лукич каже: «Не доведи Господи служити по вченій частині, всього боїшся. Кожний втручається, кожному хочеться показати, що він теж розумна людина» [72; т.2, с.239]. Подібною до світських шкіл була й освіта у бурсі, де навчались богослов Халява, філософ Хома Брут і ритор Тиберій Горобець. «Тут в одному класі професор шмагав різками по пальцях риторику, в другому класі другий професор шльопав дерев’яними лопатками по руках філософію. З богословами ж чинили зовсім по-іншому: їм, як казав професор богослов’я, одсипалося по мірці крупного гороху, яка одмірювалася коротенькими ремінними канчуками» [72; т.1, с.416]. Не краща за цю схоластичну школу була й бурса. Зокрема, у повісті «Тарас Бульба» мова йде про систему освіти у Київській академії, до якої на дванадцятім році віддали Остапа та Андрія, бо вся поважна старшина того часу вважала за необхідне дати виховання своїм дітям, хоч робилося це для того, щоб потім зовсім забути його. Але, правда, той республіканський лад бурси гартував характери своїх вихованців, спонукав їх до діяльності поза їхньою шкільною наукою.

Не обійшов М.Гоголь увагою і жіночу освіту, яка складалася з трьох головних предметів: французької мови – необхідної для щасливого сімейного життя, фортепіано та хазяйської частини – плетіння. Варто тільки пригадати Манілову, Чертокуцьку («Коляска») та «презентабельних дам міста N», так відразу стає ясно, що це було за «гарне виховання». Не кращим за шкільне було сімейне, домашнє виховання, з якого Павлуша Чичиков виніс три заповіді: 1) більш за все вислуговуйся перед вчителями та начальниками; 2) товаришуй тільки з багачами; 3) перед усе бережи та накопичуй копійку. Таким чином, сутність виховного процесу полягала у тому, що душа Павлуші Чичикова та подібних до нього, ледве почавши життя, вже почала мертвіти над писанням подібних заповідей. Отже, чи можна більш виразно, об’ємно і влучно концептуалізувати систему освіти миколаївських часів, ніж це зроблене у наведених уривках з творчості М.Гоголя. Письменник показав, що репресивне виховання, яке покликане нав’язувати учням методи та ідеали дорослих людей, приводить до насилля над особистістю. Згасання творчого характеру дитячої свідомості, що відбувається з віком, є саме результатом насилля над дитячою психікою. Стверджуючи, що виховання та навчання є специфічними умовами психічного розвитку людини з початку її життя аж до кінця його, М.Гоголь у своїй творчості, шляхом заперечення та звернення до негативної сторони репресивного методу виховання, вказує на його ненормальність та нежиттєвість.

Таке виховання не може не викликати занепокоєння, адже йдеться про майбутнє суспільства. Виховання, як його визначає Кант, – це суб’єктивна людська діяльність – «мистецтво». Дещо близьке до терміну «мистецтво» розумів під вихованням М.Гоголь. « Я півжиття думав про те, - пише він у «Авторській сповіді», - як би написати істинно корисну книгу для простого народу, і зупинився, відчув, що потрібно бути дуже розумним для того, щоб знати, що найперше подати народові» [77, С.280]. Микола Гоголь висунув педагогічні принципи освіти та виховання, виходячи з власних переконань стосовно філософії моралі. Ця моральна тенденція не тільки розширила його почуття любові до Батьківщини, його патріотизм, бажання бути корисним людству, а й привела мислителя до створення психологічних типів, що мають велике загальнолюдське значення, до ідеалу гуманності. У педагогічних ідеях українського мислителя переважають міркування про самовдосконалення та внутрішню працю людини над собою. Саме душа, а не розум, є «осереддям людської сутності», вважав М.Гоголь. Тому треба орієнтуватися не на вдосконалення розуму, до чого закликає Просвітництво, а на «просвітлення» людської душі, моральне удосконалення конкретної людини, але не абстрактної. Покращувати життя людини нинішньої, а не майбутньої, тому що шляхи до світлого майбутнього заховані саме в темному та заплутаному нинішньому. В статті «Російський поміщик» М.Гоголь закликає поміщиків наполегливо піклуватися про просвіту народу та підняття його релігійності. І в першу чергу необхідно донести до простого люду те, що «душа людини дорожче усього на світі і що насамперед необхідно дивити за тим, щоб не погубив би хтось своєї душі і не зрадив би її на вічну муку» [77; с.162]. Філософ надає великого значення практиці, вправам, що полегшують людині пошуки свого місця в житті, він неодноразово застерігає проти марності фізичної та духовної: «ставши до справи, людина стоїть на землі, і тільки на землі і можна сіяти зерно».

Виховання, на думку М.Гоголя, повинне не лише вчити, як знайти істину, пізнати себе і світ, а й прищеплювати – і це чи не найголовніше – благородні почуття любові, дружби, вдячності, вірності. Цінними, з точки зору виховання та освіти, є його твердження про значення педагогічної науки, школи, вчителя, про те, що той, хто бажає навчати мудрості інших, повинен, перш за все, довго навчатись сам. В його педагогічних працях («Думки про географію») йдеться про взаємозв’язок суб’єктивного і об’єктивного у людськім світовідношенні, про практичне і пізнавальне освоєння світу людиною, про діалектику відображення й творення в духовній діяльності, зокрема, у пізнанні, про взаємозв’язок суб’єкта та об’єкта у пізнавальній та духовно-практичній діяльності. Чільне місце посідає у філософських роздумах М.Гоголя погляд на людську сутність, як безупинне самооновлення, самовдосконалення. Це, зокрема, дає нам підставу вважати його представником гуманістичної течії в сучасній парадигмі освіти та виховання, яка кладе в центр освіти особистість учня, прагне створити умови для виховання, саморозвитку. Мислитель прагнув переконати сучасників у тому, «що якщо в людині зародилася тяга до просвіти, щоб потім прочитати ті книги, у яких написаний Божий закон людині, то необхідно виховувати дану людину як сина, вжити на нього усі свої сили і знання» [77; с.164]. Ця точка зору за своїм змістом дуже близька до позиції, на якій стояв Ж-Ж.Руссо, котрий вважав, що вчитель мусить розвивати закладені в кожній людині нахили. Процес самоосвіти Ж-Ж.Руссо перед усе уявляв як процес формування природної людини, в його ідеях переважають міркування про те, що найкращим вчителем є природа – джерело творчості та натхнення. Але перед усе людина – соціальна істота. Людина тільки в суспільстві, й завдяки суспільству, стає людиною. М.Гоголь, який, на відміну від Руссо, вважав, що система виховання повинна бути суспільною, а не просто природною, розвиває концепцію взаємодії людини і суспільства. Це, зокрема, виявляється у його житті, котре було підпорядковане ідеї служіння рідній Батьківщині. Все своє життя він прагнув бути активною силою, що створює суспільство. Але самовиховання залежить не тільки від суспільних умов і виховання, а й від особистого сприйняття дійсності, від моральнісних цінностей, моральнісних орієнтирів, у процесі самореалізації, саморегуляції та самоствердження особистості. Український мислитель закликаючи до самовиховання, яке надає поштовх внутрішнім силам людини, служить її духовному зростанню, усвідомлював і те, що «душевна справа» не приведе окремо взяту людину, окрему особистість до морального удосконалення, якщо не буде для цього відповідного середовища, якщо цей розвиток буде гальмуватись соціальним становищем. Тобто, хаос у людській душі взаємообумовлює і хаос у навколишньому світі. Якщо людина не розвиває, не вдосконалює свій дух, то вона «вмирає». Аналізуючи систему освіти та виховання у царській Росії, Микола Гоголь підкреслює, що саме вона була запорукою цього умертвіння.

Таким чином, поняття освіти та виховання у філософській антропології М.Гоголя належить до числа тих категорій, завдяки яким не тільки створюється фундаментальний зв’язок Бог-Світ-Людина, але й відбувається процес самореалізації та самоствердження особистості, що служить її духовному зростанню. Проблема національної освіти та виховання, її вирішення особисто для Гоголя, було одним із щаблів, що ведуть до пошуку духовності на шляху до самопізнання.

Отже, морально-етичний етап у системі духовних пошуків мислителя на шляху до самопізнання складався з таких основних щаблів: а) осягнення духовності як домінанти української ідеї, що виявляється через дослідження етно-національного підгрунтя; усвідомлення причетності до української культури шляхом аналізу особливостей реалізації духовних пошуків на мовному та структурному елементах; через спробу самореалізації через зв’язок часів; усвідомлення відмінностей ментальності українського народу від ментальності російського; визначення поняття національного; осмислення суперечностей душі; б) пошуку духовності, як моменту осмислення національної освіти, через вироблення власних педагогічних принципів освіти та виховання, урахування яких є необхідною умовою на шляху до духовності.

Підсумовуючи викладене, можемо твердити, що морально-етичний етап розвитку світогляду на шляху духовної еволюції є тим щаблем, що підводить М.Гоголя до естетичного розуміння краси та визначення її місця як у власній душі, так і в українській духовності в цілому. Осмислення змісту естетичного, його місця в системі Бог-людина-природа то визначна віха у формуванні філософської антропології мислителя.

1.2.2. Еволюція осмислення категорії естетичного сягає своїми коріннями ще в дитинства М.Гоголя, передусім з усвідомлення краси і величі рідної природи: «який чарівний, який розкішний літній день у Малоросії!» [76; т.1, С.15], чому немало сприяв театр Д.Трощинського, в якому письменник отримав великий емоційний поштовх своїй природній любові до високого.

І.В.Карташова наголошує на близькості ряду естетичних ідей М.Гоголя 30-х років та раннього німецького романтика В.І.Ваккенродера, книжку якого "Сердечних звірення почуттів монаха, любителя мистецтв", перекладену російською мовою у 1826 році, знав М.Гоголь. Найпомітніші філософсько-естетичні контакти з В.І.Ваккенродером проявились в статтях М.Гоголя першої половини 30-х років, в тому числі у статтях "Арабесок" і в повісті "Портрет". Проте естетика М.Гоголя відрізняється від естетики німецьких романтиків. У останній морально-виховна функція мистецтва виступала побічною, тоді як у першій вона була головною. Так, у міркуваннях про сутність музики як найодухотвореннішого із всіх мистецтв, Гоголь у статті «Скульптура, живопис, музика» на відміну від Ваккенродера та Гофмана стверджує що, піднімаючи людяне в людині, музика повинна врятувати людство. «Ми прагнемо спасти нашу бідну душу,.. – кинулись в музику» [76; т.6, С.27]. «Дивне, невимовне почуття перейняло б глядача, коли од одного дотику смичком все обернулося волею чи не волею в єдність і перейшло до згоди» [75; т.1, С.72]. Мислитель вважав, що краса музики саме в тому, що вона веде до гармонії, об’єднує необ’єднане, саме вона є «приналежністю нового світу» [76; т.6, С.27], саме вона – «могутніша музика... в наш юний та старий вік» повинна «стати хранителем, спасителем», як «скульптура обернула весь давній світ в фіміам красі, естетичне почуття краси злило його в одну гармонію та утримало від грубих насолод» [76; т.6, С.27]. Переймаючись вічним питанням краси як естетичної категорії, мислитель вибудовує власне розуміння краси – як морально-етичної, з утвердженням якої пов’язаний власний духовний пошук. Прагнення до гармонійності краси та реального життя обумовлено його ментальністю. М.Гоголь по суті вказує на єдність трьох природних мов – вербальної, образної та музичної, за допомогою яких здійснюється спілкування, а отже самопородження людей.

Загальновідомо, що тяжіння українського етносу до гармонії формувалося в атмосфері культу краси. Поряд із гармонією краса для «української людини» – найвища цінність. Є.Маланюк, характеризуючи духовний світ українця, вказував на особливе «місце краси в нашій духовності». [173, С.94]. Стосовно ж Росії чітко і однозначно висловився М.Бердяєв: «Росія не любить краси, боїться краси як розкіш, не хоче ніякого надлишку» [23, С.14]. Можливо, це й тому, що краса в російській свідомості виступає часом не як еллінська гармонія, а як сила – «Сила – це одна краса в світі» (В.Розанов). М.Гоголь, який тонко відчував красу, помічає ту рису, якою українська психіка відрізняється від російської. «Російська сумна музика забуває життя, як слушно зауважив М.Максимович, вона намагається відійти од нього і заглушити щоденні потреби й турботи, але в українських піснях вона злилась з життям, голос її такий живий, що здається не гучить, а промовляє, промовляє словами, мовить мову, і кожне слово цієї блискучої мови проймає душу» [75, т.8, С.276]. Саме тому митець так цінить мистецтво, де виявляється сердечне почуття – поезія і пісня, музика і танець, тобто те, що є лірикою душі. За його власним висловом: «Поезія лірична – «вища мова людська», що постає тільки від глибоко зворушеного стану душевного, «в момент, коли глибоко зворушена душа і гармонійно наладнені чуття». Ліризм... річ занадто важлива, бо задля неї працює увесь світ і відбуваються усі події» [74; т.2, С.411].

Естетика М.Гоголя побудована на першорядності емоційного начала; емоційний елемент є неодмінною стороною прекрасної душі, яка в термінології – «жива душа». «Людська душа – це скарб, про який нам треба дбати якнайбільше» [74; т.2, С.518], ... «вінцем усякої естетичної насолоди теж залишився дар чаруватися красою людської душі, усюди, де б я не зустрічав її» [75; т.10, С.45]. «Вища насолода – милуватися красою душі, що є окрасою і перлиною божих творінь» [74; т.4, С.70]. Живу прекрасну душу і працю митець ставить за мету власної культурологічної праці, цей властивий йому персоналізм, що веде до розбудови особи вглиб, подібний до ідеалу Григорія Сковороди: «Правила його мали на меті любов до правди і доброчиння, а метою – красу і досконалість духу» [314, С.104].

Таким чином, гоголівський інтерес до душі людської, на підвалинах якого формується його вчення «про внутрішню красу людини», є складовою самобутньої української філософії, що глибоко укорінена як у культурно-історичних особливостях розвитку філософської думки в Україні, так і в характерних рисах української ментальності (екзистенціональність, кордоцентризм, антеїзм). У розмірковуваннях мислителя краса – це перш за все «краса душі», з утвердженням якої пов’язаний його життєвий ідеал. У своїй книзі «Нариси з історії філософії на Україні» до розділу «Микола Гоголь» Д.Чижевський додав підзаголовок «На шляху до вічної краси»; автор доводить, що у розумінні Миколи Гоголя вічна краса – це Бог, «шлях і дорога до іншого світу, без якого в світі ідей можна ще більше заплутатись, ніж в прозаїчному світі щоденних справ. Чим далі, тим ясніше бачу, що в теперішній час ... ані на годину, ані на хвилину не повинні ми одлучатися од Того, Хто один ясний, як світло» [74; т.4, С.235]. І далі: «Служба Тому, Кому усе має служити на землі, йде туди ж угору до Верховної Вічної Краси» [75; т.9, С.226]. За словами Д.Чижевського, останнім бажанням М.Гоголя було бажання «... проспівати Гімн Красі Небесній!» [74; т.4, С.422]. Людина і Бог – основні фігури філософської антропології М.Гоголя, не зважаючи на те, що простій, пересічній людині він приділяє значно більше уваги. Можна стверджувати, що поєднання краси Верховної з красою душі окремішної людини було не тільки одним із аспектів філософської антропології М.Гоголя, але й тим шляхом до самопізнання, який вплинув на формування релігійного світогляду мислителя (тут – і шлях до української національної ідеї).

1.2.3. Релігійний шлях до самопізнання має надзвичайне значення, виявляє багато суперечностей у світогляді мислителя, органічно співпадає з процесом становлення релігійного світогляду його співвітчизників.

Творчо переосмислюючи образи народної міфології та володіючи неабиякими знаннями у галузі історії України, її фольклору, етнографії, художник вводить у свої твори історико-етнографічні реалії, які виявляють умови та аспекти, що вплинули на формування українського народу. Саме у язичницькому світосприйманні наших далеких предків слід шукати основу для подальшого закріплення у психіці народу такої світоглядної установки, як «антеїзм», «екзистенціальність», «кордоцентричність» [33, С.204].

Ю.Луцький, посилаючись на Г.Данилевського, що підкреслював закоханість М.Гоголя у рідну українську природу, приводить такий опис краєвидів навколо Василівки: «Ось вони, місця, де пройшло веселе дитинство Гоголя! Широка галява над косогором, праворуч хати хутора, чистенькі, пофарбовані білим і червоним, у затінку чарівних садків ;ліворуч левада, щось наче розлогий город, середина його, що ближче до хутора, обсаджена липами та вербами. Перед цією огорожею мурована церков з зеленим дахом. Огорожа церкви з цегли, покритою жовтою і білою фарбою. Церква стоїть між левадою та хутором... [172, С.114]. Якщо виділений вислів розуміти не буквально, а символічно, то стає зрозумілою думка про українське двосвіття: для українців віра, Бог є чимось що поєднує в собі язичницьке начало (левада) та сучасне письменникові християнство (хутір), в якому на перший погляд все доладно, але чомусь бракує саме того духовного потенціалу, що несе в собі дохристиянська ведична культура, що сягає своїм корінням аж княжої доби. Сучасний поміщицький побут у Василівці, що нагадував світ Афанасія Івановича і Пульхерії Іванівни, відрізнявся обрядовою, патріархальною релігійністю. Дитиною Миколу Гоголя водили до церкви, возили по богоміллях у Диканьку, в Булищі, у Лубни, змушували поститися і слухати читання Четьї Мінеї. Згодом він різко засудив релігійне виховання, отримане ним у дитинстві: «На жаль, батьки рідко бувають гарними вихователями дітей своїх... На все я дивився безстрасними очима, я ходив до церкви тому, що мені наказували, або носили мене; але стоячи в ній, я нічого не бачив, окрім риз, попа і бридкого ревіння дячків. Я хрестився тому, що бачив, як усі хрестяться» [74;, т.1, С.260]. Ця двоїстість, суперечливість гоголівської природи, коли на первинне язичницьке начало, насильницьким шляхом лягло християнство, формує її цілісність як таку. Цей складний синтезуючий процес вплинув на формування особливостей його релігійного світогляду, обумовив шлях сходження до Бога.

Патріархальна релігійність його дитинства була для нього чужою і, навіть, ворожою. Віра прийшла до нього не від любові, бо він не належав до тієї категорії людей, що народжуються з любов’ю до Бога в душі. Його релігійна свідомість зростала на страхах, живо змальованої матір’ю сурової кари. Згодом у листі до матері (2 Жовтня 1833 р.) він згадував: «Одного разу, – я чітко, як тепер, пам’ятаю той випадок, – я просив вас розповісти мені про страшний суд, і ви мені, дитині, так гарно, так зрозуміло, так розчулено розповіли про ті блага, які чекають людей за добродійне життя, і так яскраво, так страшно змалювали вічні муки грішників, що це потрясло і розбудило в мені всю чуттєвість, це заронило й виробило згодом у мені найвищі думки» [74, т.1, С.260]. Таким чином, картина Страшного Суду стала підгрунтям формування в свідомості Гоголя боязнь особистих жахів, марев, суму. З незвичайною силою він описує свій містичний досвід дитячих років у «Старосвітських поміщиках»: «Вам, без сумніву, коли-небудь траплялося почути голос, що звав вас на ймення, який прості люди пояснюють тим, що душа засумувала за людиною і кличе її, і після того неодмінно приходить смерть. Признаюсь, мені завжди страшний був той таємний поклик. Я пам'ятаю, що в дитинстві я його чув: іноді раптом позад мене хтось виразно вимовляв моє ім'я. День, звичайно, в цей час був дуже ясний і сонячний, жоден листок у саду на дереві не ворушився; тиша була мертва; навіть коники переставали у цей час цвірчати; в саду ні душі. Так, признаюсь, якби ніч, найшаленіша і найбуремніша, з усім пеклом стихій, застала мене самого в густому лісі, я не так би злякався її, як цієї жахливої тиші серед безхмарного дня» [72; т.1, С.294]. Ці тяжкі спогади вказують на первинність у душі Гоголя переживань космічного жаху та стихійного страху смерті; на цій язичницькій основі християнство сприймається ним як релігія гріха і кари.

Страх смерті перетворюється на страх бути похованим заживо, на страх перед «мертвим життям». Містична інтуїція, яка супроводжує його все життя, відчуття сили зла спонукає його до спроби будувати релігійне світобачення, особливість якого в тім, що шлях до Христа лежить через викриття Антихриста, що в уяві митця виступав як: «чудна живість, якою б освітилось обличчя мерця, що встав з могили... дивиться, минаючи все навколо, прямо на нього, дивиться просто йому всередину...» [72; т.2, С.76]. Інтуїтивно Гоголь відчуває всю велич і страх могутнього антихриста, що втілюється в людей, проникає в їх душі. Мистецьким засобом, через зображення стану художника Чарткова він передає свої власні враження від того голосу, що почув ще в дитинстві: «... у нього похололо на серці, ... холодний піт облив його всього; серце його билося так сильно, як тільки могло битися; груди були стиснені, немов хотіло вилетіти з них останнє дихання» [72; т.2, С.77]. Почуття стихійного страху, яке мислитель пережив ще в дитинстві, згодом переростає в постійне, осмислене, лякаюче почуття страху перед владою антихриста, яке глибоко укорінюється в його душі, стає елементом буття. Страх як глибоко внутрішнє і раціональне почуття впливає на формування релігійного світогляду мислителя, відіграє суттєву роль у духовній еволюції. На цьому підгрунті, як вже зазначалось раніше, християнство сприймається ним як релігія гріха і кари, і взагалі не варта уваги. У статті «Погляд на складання Малоросії» стосовно християнської віри він писав: «релігія не зрослася тісно з законами, із життям. Ченці, настоятелі, навіть митрополити були схимники, що віддалилися у свої келії і закрили очі для світу; молилися за всіх, але не знали, як схопити за допомогою своєї сильної зброї, віри, владу над народом і запалити цією вірою полум'я і ревнощі до ентузіазму, котрий один ладен з'єднати молодші народи і настроїти їх до великого. Тут була зроблена протилежність Заходу, де самодержавний папа, начебто невидимою павутиною, обплутав усю Європу своєю релігійною владою, де його могутнє слово припиняло лайку або запалювало її, де погроза страшного прокляття приборкувала пристрасті і напівдикі народи. Тут монастирі були захистом для тих людей, що покірливістю і незлобністю були винятком із загального характеру і сторіччя» [76; т.6, С.58].

Можливо, саме тим, що в католицькій релігії М.Гоголь бачив ту діючу силу, спроможну об’єднати народи до єдиної цілісності, а в християнській вірі свого народу відмічав цілий шерег елементів ведичної культури, що сприяли роз’єднанню, були обумовлені його «католицькі симпатії», які входять в його творчість та життя з образом «чарівного» католицького храму обложеного Дубно, на початку шостої глави «Тараса Бульби», куди потрапляє Андрій [51].

Не випадково, одним із головних в ідейно-художньому задумі «Тараса Бульби» є питання про протистояння католицизму і православ'я, Росії і Заходу і, зокрема, питання про унію, що мала важливе значення для першої редакції повісті. «Час цей, – читаємо Гоголь у повісті, – стосувався XVI сторіччя, коли ще тільки-но починала народжуватися думка про унію» (перша редакція) - «...коли починалися розігруватися сутички і битви на Україні за унію» (друга редакція). Для твору, присвяченого історії польско-козацких війн, питання про унію найтіснішим чином стикається ще й з питанням слов'янським, що, за спостереженням дослідників, мало для Гоголя не тільки історичний, але й актуальний зміст. Цікаво, що саме під час польського повстання (1830-1831) Гоголь перестав уживати другу, «польську» частину свого прізвища - Яновский.

У першій половині 1830-х, років М.Гоголь у статті «Погляд на складання Малоросії», осмислював питання про взаємовідносини Русі з Литвою, конфлікт між Польщею й Україною не зводить до військових подій, а розкриває його в аспекті розходжень і сутичок двох культурно-побутових укладів - двох морально-естетичних норм, втілених у двох сповіданнях християнського культу: православного і католицького. Мислитель виявляє розуміння того, що територіальна (горизонтальна) унікальність України (через її територію пройшла культурно-етнічна, а також державно-політична межа між індоєвропейським і тюркським світом, між Сходом і Заходом) обумовила розвиток і зміст українського менталітету і метафорично відображена у пам’ятках української культури («Слово о полку Ігоревім», зокрема), тоді як боротьба світла і тьми, божественного і диявольського, сатанинського, співставлення світу по вертикалі у єдиний універсальний образ формує основні архетипи українського менталітету, подвійного у своїй основі); чоловіче, духовно сильне начало асоціюється з небесною, божественною сферою, а втіленням жіночого, пасивного, земного, гріховного, смертного, і, водночас, божественного, народжуючого – є культ Землі, природи. До того ж, в Україні, яка впродовж довгих років зазнавала впливу польської шляхти та литовського князівства, зазнавала і католицького тиску, формується форма релігійності, істотно відмінна від російської, що вплинуло на формування типів характерів російської та української людини.

Дійшовши висновку, що кожна форма релігійності має свій національний характер, переймається думкою про первинну слов’янську єдність. Ще в «Страшній помсті», також присвяченій епосі польсько-козацьких війн, М.Гоголь поряд з проблемою протистояння католицизму та православ’я піднімав уже питання про єдність слов’янських земель [317]. В «Тарасі Бульбі» це питання є одним з найважливіших складових політичних поглядів письменника (католицька Польща зображається як країна, спокушена Заходом, що свою чергу зваблює Малоросію – образ панночки, як фатальна спокуса, перед якою не зміг встояти Андрій), що природнім чином відбились на розвитку релігійного світобачення. З огляду на це, можна не без підстав припустити , що саме думка про духовне відродження нації при прагненні до слов'янської єдності, послужила М.Гоголеві основою висловленої наприкінці 1837 року в листі до матері заяви, що «релігія наша ... і католицька цілком одне й те саме». У такому випадку ми можемо погодитися з твердженням К.Мочульського, що католицькі церкви і богослужіння полонили його насамперед естетичним. Він молиться в католицьких церквах, тому що вони прекрасні, тому що в них царює прохолодний півморок і, нарешті, тому що він майже не розрізняє католицтва від православ'я [202, С.23]. Чому ж тоді, відчуваючи себе чужим і в Петербурзі, і в Україні, шукаючи вже не уявної «Росії» і не реальної «Малоросії», а «батьківщини душі», звертається сам до Риму? Так, у листі до В.А.Жуковського (1837 р.) він пише: «Якби ви знали, з якою радістю я покинув Швейцарію і полетів у мою душеньку, у мою красуню Італію. Вона моя! Ніхто у світі її не відніме в мене! Я народився тут. – Росія, Петербург, сніги, підлотники, департамент, кафедра, театр – все це снилося. Я прокинувся знову на батьківщині... Я радий, душа моя світла» [219; т.1, С.162]. Здається, митець бачив у Римі вітчизну душі своєї, де душа його жила перед тим як він народився на світ.

Італійській період у духовних пошуках мислителя мав надзвичайне значення. В цей період він з’ясував проблеми віросповідних відмінностей католицизму і православ’я, намітив шлях сходження до Христа, визначив потребу душевну – царству гріха, його жаху протиставити світ інший – «все, що мені потрібно було, я забрав і заклав у собі в глибину душі моєї ... як мандрівник... очікує тільки під'їзду карети, що понесе його в далекий, вірний бажаний шлях, так і я, перетерпівши визначений час своїх іспитів, приготувавшись внутрішнім від світу життям, спокійно, не кваплячись по шляху, написанім звисока, готовий йти, загартований думкою і духом» [48, С.342].

Відображення духовного життя Гоголя цієї доби можна знайти в другій редакції повісті «Портрет». Художник, що створив портрет лихваря, вирішує піти від світу і стає ченцем. Очистившися сподвижницьким життям відлюдника (самітника: "отшельника"), він повертається до творчості і пише картину, що вражає глядачів святістю зображеного. Наприкінці повісті чернець-художник наставляє сина: «Бережи чистоту душі своєї. Хто носить у собі талант, той чистий од усіх повинен бути душею. Іншому проститься багато що, а йому не проститься» [76; т.3, С.133]. І в іншому місці: «Ти маєш талант; талант є найдорогоцінніший дар Бога – не занапасти його. Досліджуй, вивчай все, ... але в усьому вмій знаходити внутрішню мисль і найбільше пильнуй збагнути високу тайну творіння» [76; т.3, С.132]. С.Шевирьов, прочитавши перероблений Гоголем «Портрет», писав йому в березні 1843 року: «Ти в ньому так розкрив зв'язок мистецтва з релігією, як ще ніде вона не була розкрита» [219; т.2, С.299]. Цей період у духовному пошуку означений окремими категоріями у його творчості та листах: «порух сердешний», «розворушена душа», «іскра міцності душевної», «душевна хвилина», «глибина чуття», «душевна світлість в обличчі»,«духовна і душевна радість», «душевні струни», «мистецтво із душевних глибин», – які відбивають певні пункти у зміні світогляду: картини Страшного Суду мало-помалу змінюються на безпосереднє спілкування з Богом, через викриття Антихриста до істинного розуміння Христа, а через нього – до самопізнання та усвідомлення справжнього пафосу релігії, що за Гоголем, полягає в любові до Бога.

Нема потреби пояснювати переміщення у центр уваги М.Гоголя помислів про Бога, «раптового звернення до релігії». Різкого перелому поглядів не було – була еволюція, але тільки з першої половини 40-х років ми можемо говорити про релігійний період життя [163, С.100], коли почалася серйозна внутрішня перебудова, пов’язана зі сходженням світогляду на нову сходинку. З’явились близькі до екстазу переживання, захоплене бачення світу, повного божої благодаті, відчуття, що сам Бог керує його життям. Мислитель заглиблюється на початку 40-х років у релігію не тільки за потребою у віруванні, але й у пізнавальних цілях – і як художник, і як мораліст. Перед тим, як продовжувати письменницьку працю, він ставить задачу глибше осягнути людську природу – приймається за вивчення книг духовного змісту, відокремлюючи святоотчеську літературу. Його листи 40-х років наповнені проханнями прислати книги по богослов’ю, історії Церкви, руських древностях. Друзі та знайомі шлють йому творення святих отців, що видавалися Московською Духовною академією, твори Тихона Задонського, Димитрія Ростовського, єпіскопа Іннокентія, номери журналу «Христианское чтение». Прислане Н.М.Язиковим «Добротолюбіє» (збірка аскетичних писань) стало для Гоголя однією із самих насущних книг. Не обходить він і Західне богослов'я, читаючи Боссюе, Фому Аквінського, приписувану Фомі Кемпійському книгу «Уподоблюючись Ісусу Христу» [77, С.6 7]. М.Гоголь у «Авторській сповіді», що «справедливіше варто було б назвати вірним дзеркалом людини» [76; т.6, С.435], писав про цю епоху свого життя: «із цього часу людина і душа людини зробилися, більше ніж коли-небудь, предметом спостережень. «Я полишив на деякий час сучасне; я звернув увагу на пізнання тих вічних законів, якими рухається людина і людство взагалі. Книги законодавців, душевидців і спостерігачів за природою людини стали моїм читанням. Все, де тільки виражалося пізнання людей і душі людини, від сповіді світської людини до сповіді анахорета і пустельника, мене цікавило, і на цій дорозі, не відчуваючи, сам не відаючи, як я прийшов до Христа, побачивши, що в ньому ключ до душі людини, і що ще ніхто з душезнателів не сходив на ту висоту пізнання душевного, на якій стояв він» [76; т.6, С.446].

Поліфонічна за своєю природою сфера духовного, яку видатний Б.Паскаль назвав «логікою людського серця», стає основним об’єктом пізнання в М.Гоголя. Захоплений справою своєї душі, він вважає, що люди повинні стати не просто особисто іншими, а духовно іншими. І це виховання духовно іншого типу повинне відбуватися шляхом безпосереднього спілкування людини з Богом, шляхом, так би мовити, надлюдським; та все ж таки це є виховання і удосконалення людини, звернення до неї самої, до її внутрішніх сил, до почуття відповідальності. М.Гоголь усвідомлював основну філософему релігії, засновану не на страхові, а на любові та благоговінні. «Царство Боже всередині вас є». Для релігійного світогляду немає нічого коштовнішого і важливішого, ніж особисте самовдосконалення людини. Вона відчуває, що й сама, та й не тільки вона одна, потребує визнання самоцінності істини, смирення перед істиною, яка містить в собі любов. М.Гоголь писав: «Один Христос приніс і сповістив нам таємницю, що в любові до братів отримує любов до Бога... Ідіть же у світ і здобудьте перед усім любов до братів. Але як полюбити братів? Як полюбити людей? Душа хоче любити одне прекрасне, а бідні люди такі недосконалі, і в них так мало прекрасного! Як же зробити це? Подякуйте богові насамперед за те, що він росіянин... Для росіянина тепер відкривається цей шлях, і цей шлях є сама Росія. Якщо тільки полюбить росіянин Росію, полюбить і все, що є в Росії... Без хвороб і страждань, які в такій кількості накопичилися всередині її, і в яких винні ми сами, не відчув би ніхто із нас співчуття. А співчуття є вже початок любові» [76; т.6, С.292]. В цих словах проглядається і задум М.Гоголя, і результат його шукань, джерело змісту і падіння. Росія, в уяві митця, не абстракція, а конкретні люди з їхніми радощами і нещастями, чеснотами і вадами. Тільки цих реальних людей можна любити або не любити. Любити Росію – значить любити людей. М.Гоголь започаткував нову сторінку в історії вітчизняної філософської і суспільної думки, першим сказавши: любов до абстрактного народу – зовсім не любов, а пусті слова, бо був переконаний, що історична місія Росії – через страждання, які випали на її долю, дійти до співчуття, а потім і до справжньої волі. Істина, яку хотів відкрити світові мислитель, мала дати людям щастя зразу і безпосередньо. Для цього кожен повинен виконувати свою справу, бо зло не від суспільного ладу, а від хаосу життя. Закони розумні: і все було б добре, якби добрими були б їх виконавці. І поміщик міг би бути батьком рідним для кріпаків, якби був турботливою людиною, і жандарм був би охоронцем спокою і порядку, і священик дбав би про людські душі. У пошуках відповіді на найпотаємніше питання про те, як можна любити всіх людей, мислитель знову звертається до особливої людини. «Коли цей один, визнаний усіма за найбільшу людину з усіх, що досі були, навіть і тими, які не визнають у ньому його божественності, тоді слід повірити йому на слово, навіть і в тому випадку, коли б він був просто людиною». Гоголю байдуже, чи був Христос Богом, чи людиною! Божевільність Христа в тому, що він любив кожного «просто так» і, показавши всім, що це можливо, тим самим змусив «повірити йому на слово»! Релігія є не що інше, як любов до людини, віра в людину.

Таким чином, у пізнавально-психологічному відношенні гоголівська релігійність мала неабияке значення. Аскетизм М.Гоголя – не для взаємного спасіння, а для служіння. Він не бажає індивідуального спасіння душі; сумуючи за споглядальним життям ченця, він ні на мить не спокушається думкою про втечу від світу. Рятуватися можна тільки «усім миром», зі всіма братами. Передчуваючи близьку смерть, Гоголь пише в «Заповіті»: «Співвітчизники, я вас любив, любив тою любов‘ю, яку не показують, яку мені дав Бог, за яку дякую Йому, як за найвищу благодійність» [76, т.6, С.208].

Але для того, щоб підкреслити практичний, земний характер свого вчення він схильний навіть заперечувати свою містичну обдарованість, стверджуючи, що його «зустріч з Христом» відбулася на шляхах дослідження людської душі. Наявність же власної віри в загально прийнятому розумінні він не раз заперечував.

Самовдосконалення, внутрішня праця над собою і були справжньою релігією М.Гоголя. «Звернення до самого себе, навіть якщо його проголошує язичник, він згоден прирівнювати до справжньої молитви». У «Вибраних місцях з листування з друзями» (глава «Про Одіссея, перекладеного Жуковським»), міркуючи про те, як сприймуть у перекладі Гомера прості російські люди, автор стверджує, що народ «вибере» з «Одіссеї» те, що йому належить вибрати, що ні в якому разі не треба сумувати, оскільки не сумував і Одіссей, який в кожну тяжку хвилину звертався до свого милого серця, не підозрюючи, що таким внутрішнім зверненням до самого себе він уже творив ту внутрішню молитву Богові, яку в лихі хвилини учиняє всяка людина, навіть та, що немає ніякого поняття про Бога. Взагалі письменник міг би поступитися багатьма формальними моментами в релігійній сфері задля тих чи інших політичних наслідків у справі виховання людської душі. Таким чином, звертаючись до складної, суперечливої людської природи, проявляючи при цьому особливий інтерес до внутрішнього світу особи, її духовних потреб, М.Гоголь виокремлює власний духовний шлях як шлях самовдосконалення. Потрібно пізнати самого себе, свої помилки, вади. Зробити це слід не для того, щоб нищити і руйнувати, а щоб творити добро. Творити добро здатна тільки духовно пробуджена душа, яка має в собі духовні потенції, намір, ціль і спрямування.

Так, проблема людини, її буття у світі, питання про те, як людина пов‘язана з Богом стає центральною в творчості письменника, і найбільш повне своє вираження вона знайшла у «Вибраних місцях з листування з друзями», в яких, як у фокусі, зібрані й сконцентровані всі проблеми його письменницької та особистої біографії. Авторський задум обіймає низку морально-духовних питань, передусім говорить про необхідність внутрішньої перебудови кожного, зазначає, що справжня духовність у самовдосконаленні. А тому внутрішня праця над собою – ось дійсна релігія, яка грунтується на принципах свободи духу людини. Духовність – це поєднання розуму і почуттів. Це цілісна людина (П. Юркевич). Але втриматись на високостях духу людині важко, особливо тоді, коли вона залишається на самоті, і біологічні пристрасті беруть верх. Розмірковуючи над цим, М.Гоголь писав: «Ні, бувають часи, коли не можна направити суспільство або навіть усе покоління до прекрасного, поки не покажеш усю глибину його дійсної мерзотності, бувають часи, що навіть не варто говорити про високе і прекрасне, не показавши тут же ясно, як день, дорогу і шлях до нього для всякого». [75; т.8, с. 298]. Маємо сподівання, що саме звідси – звернення до релігії, уповання на її ідеали, звідси ідея про необхідність оновлення світу, людської душі. Вдосконалення людини М.Гоголь розумів як духовне воскресіння людини живої, як її моральне самовдосконалення. Саме про цю внутрішню свободу, що складається з духовного багатства і чистоти людини, істинності її віри у Бога, здатності її віри у Бога, здатності підтвердити цю віру вчинками, внести заповіді Христа у життя, забувають, на думку мислителя, його сучасники.

Наполягаючи на самовдосконаленні людей через заглиблення до своєї душі, М.Гоголь розпочинає серйозну внутрішню перебудову, пов‘язану з піднесенням світогляду на нову сходинку. У «Вибраних місцях» він писав: «Мені здається, що якщо хто-небудь тільки помислить про те, щоб зробитися кращим, то він вже неодмінно потім зустрінеться з Христом, побачивши ясно, як день, що без Христа неможливо зробитися кращим» [75, т.13, с.309]. Пафос релігії він бачив в любові до Бога. «Без любові до Бога нікому не спастися... Та й як полюбити того, якого ніхто не бачив? Один Христос приніс нам і повідав таємницю, що в любові до братів одержуємо любов до Бога. Варто тільки полюбити їх так, як наказав Христос, і сама собою ввійде у результаті любов до бога самого. Ідіть же у світ і одержуйте спершу любов до братів» [75, т.8, с.229-300]. Таким чином, М.Гоголь закликає кожного поселити любов у своєму серці, і тоді зникнуть самі по собі суспільні хвороби, бо корінь зла, як і добра, полягає в людині. Злом є людина черства і мертва, якій бракує глибокого чуття, що живе зверхнім життям, несвідома глибин і таємниць своєї душі. Як мислитель і філософ, М.Гоголь виступає з проповіддю терпимості, необхідності внутрішньої роботи над собою. Думки письменника виходять за межі свого часу, вони нерідко мають загальнолюдський характер і можуть бути застосовані до різних часів і ситуацій. Саме це й дратувало церковних ієрархів, які гоголівське «листування» сприйняли досить стримано. «Його релігійні поняття, – зауважував єпископ Ігнатій Брянчанінов, – не визначені, рухаються в напрямі сердечного натхнення неясного, невизнаного, душевного, а не духовного» [35, С.262]. Глибоке розуміння природи душі прикметне творам М.Гоголя: «Про ті душевні уподобання і хиби наші, що виробляють у нас зніяковілість і заважають нам перебувати в спокійному стані» [77, С.4]. Ціль твору - дати конкретні практичні поради для подолання в собі деяких негативних духовних патологічних станів. Судячи з тексту, запропоновані автором поради не були плодом чистого умогляду, а спиралися на особистий досвід, припускали необхідність самопізнання, відвертості із самим собою, а також можливість «виходу із себе», погляд на себе з боку, що знижує егоцентризм, веде до щирого розуміння себе й інших.

Отже, релігійний етап на шляху до самопізнання був тим останнім щаблем у духовних пошуках мислителя, що ведуть до самоутвердження його як «діяльної цілісності».

Все вищесказане дає підстави стверджувати, що духовні шукання Миколи Гоголя на шляху до самопізнання є синтезом морально-етичного, естетичного та релігійного етапів, які неможливо виділити згідно з хронологічною системою, вони складають цілісність життя мислителя від народження аж до самої смерті, в яких виявляється істинне «Я» М.Гоголя – людини проникливої, самокритичної, що перебуває на шляху духовного удосконалення. В світлі духовних шукань Миколи Гоголя стає зрозумілим не тільки зв’язок його філософського типу світовідчуття з типом його душевної і духовної структури (саме в силу цієї нерозривного зв’язку стиль його мислення й був екзистенційним), що знаходить прояв у дослідженні Гоголем людської душі, людської сутності, його переконаності в тім, що світ явищ, емпіричний світ, що його оточує не є світом дійсним. Це виявляється в гоголівському вченні про людину, де за ідеал виступає тип людини-творця, духовної людини, що постійно перебуває у стані духовного розвитку, пошуку істинного «Я». Під час якого людина уважніше вдивляється в самого себе, у свої дзеркала, якими є люди, що зустрічаються на її життєвому шляху.