Життя як співіснування світів: життя-реальність, життя-гра, життя-фікція, життя-мрія, життя-відчуженість

2.2 Життя як співіснування світів: життя-реальність, життя-гра, життя-фікція, життя-мрія, життя-відчуженість

Об’єктом філософської рефлексії М.Гоголя, як він сам не раз зазначав, завжди була душа людини, ідеал якої є жива людська душа, екзистенційна людина, яка становить осердя повнокровного людського життя. Життя як цільність – це співіснування світів, які складаються з таких констант: «життя-мрія», «життя-реальність», «життя-гра», «життя-розіграш», «життя-фікція», «життя-відчуженість» тощо. Метою письменника, який мав хист психолога-інтуїтивіста, було допомогти людині в прозрінні себе-в-собі, шлях до чого лежить через звільнення людини від гніту зовнішнього матеріального світу, через її внутрішнє оновлення. Авторська увага зосереджена в більшості літературних творів на контрасті того, що приховане в кожній людині за її зовнішньою нікчемністю. Усвідомлюючи те, що амбівалентність відношення – одна з найпоширеніших форм виявлення внутрішніх конфліктів, численних дивовижних та суперечливих вчинків людини, М.Гоголь не тільки виокремлює ці внутрішні конфлікти людської природи, але й дає їх рішення методами художньо-антропологічного пізнання. До речі, філософська антропологія та антропологія художня співіснують у художньому тексті в їх злитості та нероздільності. Як філософська антропологія залежить від світогляду художника в цілому та активно впливає на формування комплексу актуальних гносеологічних, етичних та екзистенціальних проблем, так і художня антропологія в тексті твору формує задум, коло актуальних ідей, сюжет як екзистенціальну форму прояву героя. Зрозуміло, що цей герой є лабораторією вироблення авторського погляду на світ та художнім втіленням тих уявлень про людину, її зв’язки зі світом, котрі актуальні для письменника.

Уявлення М.Гоголя про людину внутрішньо споріднені з цілою низкою проблем не тільки етичних, але й загальних проблем антропології та гносеології. Антропологічна думка письменника протягом всього творчого шляху певним способом влаштовується в його уяву про світ, варіює основні смислові аспекти його уявлення про людину паралельно або внаслідок зміни суттєвих рис світогляду.

Філософська антропологія М.Гоголя зазнала еволюційних змін – від гармонії до дисгармонії. В зв’язку з цим виникає потреба у розшуку та аналізі передумов формування та еволюції гоголівської концепції людини та людяності. До суб’єктивних умов відносяться віра в естетичне начало людини, упевненість мислителя в тому, що в кожній найнікчемнішій душі людини живе поетичний вогонь, який прихований і зазвичай не виявляє себе; визнання динамічності естетичного начала, переконання в тому, що людина поряд із місцем, яке вона посідає у світі природи (людина як природна істота змальовується Гоголем у його перших збірках), вибудовує собі «дім» у такому цілісному утворенні як культура, під якою він розуміє перш за все царину духовного життя. З цих засад починається вивчення людини. З цієї тези можна бачити об’єктивну передумову формування гоголівської філософської антропології – духовну культуру суспільства. «З малих літ я мав пристрасть спостерігати за людиною, ловити її душу у найдрібніших рисах і рухах її, котрі залишаються поза увагою людей» [77, С.296]. На основі власного досвіду та досвіду суспільного, засвоєння якого показано у попередньому розділі даної роботи, формується погляд письменника на природу людини як прекрасну, самоцінну і самодостатню, яка самореалізується у світі культури суспільства. Так перед ним постає питання про відношення між людиною та суспільством. М.Гоголь віддає перевагу людині, по суті випрацьовуючи історіософський принцип індивідності, поданий у художній формі.

2.1.1. Людина і суспільство. Віра в динамічність естетичного начала в людині, віра в окрему людину, навіть у ту, яка перебуває у стані духовного сну – на цей принцип індивідуальності, спирався Гоголь у побудові плану благоустрою життя на християнській, релігійно-екзистенціальній основі в рамках існуючих політичних і соціальних відносин. Від окремого індивіду, як суб’єкта і стадії залежить майбутнє суспільства: «суспільство тоді тільки здужає, коли кожна окрема людина займеться собою і буде жити як християнин» [75; т.9, с. 443]. Ця ж думка викладена в рядках невідправленого листа М.Гоголя до В.Бєлінського літа 1847 року: «досить піклувань наших і навколо себе ... але треба перш за все їх виконати, тоді суспільство само по собі піде гарно. А коли знехтуємо обов’язками щодо осіб близьких, і погонимося за суспільством, то однаково втратимо і те й інше. Останнім часом я зустрічав багато людей, котрі зовсім збилися. Одні думають, що перетвореннями та реформами, оберненнями на той чи інший лад можна поліпшити світ; інші припускають, що за допомогою особливої, досить посередньої літератури, яку ви називаєте белетристикою, можна вплинути на виховання суспільства. Але добробут суспільства не призведе до кращого стану ні безпорядки, ні запальні голови. Бродіння зсередини не виправити ніякими конституціями. Суспільство створюється само собою, суспільство складається з одиниць. Потрібно згадати людині, що вона зовсім не матеріальна худобина, але високий громадянин високого небесного громадянства. Поки вона хоча б скільки-небудь не буде жити життям небесного громадянина, до того часу не впорядкується громадянство».

Парадигмальні зрушення, започатковані в філософській спадщині М.Гоголя, мають значущість не тільки літературно-філософську, а й загальнокультурну. Для того, аби зрозуміти цю обставину, слід врахувати те, що М.Гоголь досліджував різноманітні сфери людського буття не в штучному вигляді, а як прояви конкретно-соціального ладу. Одним з методологічних принципів такого філософського дослідження людини є взаємозв’язок раціонального та ірраціонального методів пізнання. Він лежить в основі авторського аналізу психологічних особливостей людини, її свідомості і підсвідомості, її емоцій і інстинктів, глибинних філософських питань розуміння природи світу людини, соціального, моральної поведінки особи, спосіб пізнання людиною світу і самої себе. Єдність раціонального письменник осмислює через константи феномена життя як цілісності, позначаючи їх відповідними концептами: «життя-реальність», «життя-гра», «життя фікція», «життя-відчуженість», «життя-мрія».

Таким чином, з одного боку, раціональне, логічно обгрунтоване, теоретично осмислене, систематизоване пізнання розмаїття людського буття, а з іншого – нераціональне, екзистенціальне, кордоцентричне, і навіть містичне осягнення буття, що стверджує причетність до особливої традиції «філософії серця» в класичній українській філософії, такі складники особливого гоголівського методу осмислення основних суперечностей людського існування.

2.1.2. Людина і світ абсурду. Раптове зміщення раціональної життєвої площини може бути здійснене різноманітними способами, і кожен великий письменник це робить по-своєму. У Гоголя – це була комбінація двох рухів: ривка та падіння. (В.Набоков). Але під «абсурдом» не слід розуміти ані химерне, ані комічне, бо у абсурдного стільки ж відтінків і ступенів, скільки й у трагічного, більше того, у гоголівській антропології воно межує з трагічним. Було б невірно стверджувати, ніби автор художнього твору ставить своїх персонажів в абсурдне становище. Неможливо поставити людину в абсурдний стан, якщо весь світ, в якому вона живе, абсурдний. Розуміючи становище, в якому знаходиться людина, та її прагнення, і найглибші страждання, М.Гоголь цю розбіжність розглядає як абсурдну. Саме за цим законом гоголівський абсурд різко відрізняється від абсурду інших майстрів цієї течії. Наприклад, Герман Гессе відриває своїх персонажів від дійсності і переселяє їх у вигадану країну. I тільки там ці інтелектуали, які прагнули зберегти в недоторканості і чистоті культуру, знання, духовні цінності, розуміють, що наука і мистецтво помруть в ізоляції від реального життя. Франс Кафка теж "замикає" своїх героїв у "Замку", відгороджує їх від реального життя, де панує війна. Вторгнення фантастики в кафківський художній світ сприймається як те, що не викликає ні у кого здивування і виникає в той момент, коли люди і речі вступають у взаємодію. Так у романі "Процес" Кафка розташовує суд на горищі поруч з білизною, яка висихає. Таким чином суд перетворюється в якийсь абсурд, в деяку загрозу, стає нав'язливим жахом. На відміну від Кафки i Гессе, М.Гоголь, який передбачив тенденції ірраціональності і абсурду в сучасному мистецтві, не відриває персонажів від реальної дійсності, для того, щоб показати абсурдність життя, йому не потрібне штучне буття протилежних речей. З позицій єдності раціонального та ірраціонального він показує, що інший світ існує при безперервній співучасті суб’єкта, який вірить у цей світ, відкритий саме цьому суб’єктові. Пізнання розмаїття можливого існування людини, людське буття розглядається через таку суттєву категорію як життя у важливіших його іпостасях, життя як співіснування світів життя-реальності, життя-гри, життя-фікції, життя-відчуженості, життя-мрії. Звертаючись до конкретно-образного пізнання людини, мислитель відмежовується у своїх уявленнях від завузьких форм суспільної згоди, закоснілої моралі, від поняттєвого знання, яке стає дедалі безпораднішим. Відкинувши претензії останнього на панування, на противагу цьому, мислитель обстоює ідею правомірності власної творчості, зануреної у саме осердя життя, розробляє своє вчення про людину на засадах своєрідної антропологічної «філософії серця», яка визнає за основу психічного життя людини не свідомість, не процеси мислення, а переживання, що мають надсвідомий характер.

Сутність гоголівської філософської антропології, крім іншого, полягає в антитезі двох начал – вічного і тимчасового, духовного і матеріального, та в доказах переваги першого над іншим. Як на аргумент мислитель вказує на те, що він сам завжди прагнув до справжнього, некорисливого життя, до збереження самого себе у цілості душевній через зв’язок із самим собою і зі світом, щоб краще виконати заповіт в любові до ближнього в шуканні слави Божої, а не слави людської. Ще в часи юності ніжинський ліцеїст пише матері: «Пробую свої сили для підняття праці важливої, благородної на користь вітчизни, для щастя громадян, для блага життя собі подібних, і, до того нерішучий, невпевнений в собі, я спалахую вогнем гордості самопізнання...» [48, С.65]. Таким Микола Гоголь бачив свій життєвий шлях. Це був шлях спроб і помилок, захоплень і розчарувань, злетів і падінь – екзистенціально означений процес пошуку «самого-себе-в-собі», обумовлений антитетикою власної душі. В процесі цієї роботи над собою, що мала на меті самоосмислення власної душі, шляхом творчої рефлексії над людською душею, М.Гоголь створив своєрідний екзистенціальний проект, в якому реалізував стани духовної еволюції не тільки власної, але й загальнолюдської, через змалювання різноманітних типів життя.

Перш ніж звертатись до дослідження типів життя, збудованих авторською уявою, треба з’ясувати, що містить у собі гоголівська категорія життя у загальному вигляді.

Життя, за Гоголем – це сукупність різноманітних сфер людського буття, яка надає сенсу і високого призначення людській діяльності. Життя – це категоріальна альтернатива, наповнена глибоким філософським змістом, яка водночас містить в собі предмет рефлексії, освоєний розумово-пізнавальним способом, та те, що ще не ввійшло до царини рефлексії, тобто ту сторону предмета, яка на цьому етапі пізнання залишається для того, хто пізнає, непроникливою, теоретично неусвідомленою. Мислитель припускає, що в основі життя лежить щось містичне, принципово незбагненне, не підвладне дії розуму і мислення, яке не можна висловити логічними поняттями. Дедалі більше зосереджуючись на проблемі буття, гоголівська думка ще рішуче спрямовується на буття в точному значенні цього терміну, на істинність буття (буття в природі, буття в Бозі тощо). Вже Паскаль зауважив, що неможливо дати визначення слову, яке містило б у собі дієслова «бути», незалежно від того, чи його називають прямо, чи мають на увазі. Отже, щоб визначити буття, треба сказати: «буття є ...». Так і Микола Гоголь фіксує увагу на тому, що життя – це «буття», воно є. Крім того, зосереджуючись на проблемі буття, письменник за допомогою творчості відбудовує свій особистий досвід світовідношення згідно з тим порядком, який відображає його якісні щаблі: «життя-реальність», «життя-гра», «життя-фікція», «життя-відчуженість», «життя-мрія».

2.1.2.1. Концепт «життя-реальність». Що для Гоголя є «життя-реальність»? Чи є воно дійсним істинним буттям, чи абсурдом? Чи має можливість гоголівська людина у реальному житті проявити себе як натуру творчу, спрямовану на самовдосконалення, чи вона знаходиться у зачарованім колі суперечливих стосунків і відносин, з якого немає виходу?

Суть ірраціонального в людстві виводиться із хаосу уявностей, які складають світ Гоголя. Акакій Акакійович («Шинель») абсурдний тому, що трагічний, тому, що він людина, а ще й тому, що він був породжений тими ж силами, котрі знаходяться в контрасті з його людяністю. Він не тільки людяний і трагічний. Він щось більше. Точно саме так, як тло його життя не просто безглузде. Десь за очевидним контрастом ховається тонка лінія спорідненості. В його персоні той же трепет і мерехтіння, що і в примарному світі, до якого він належить. Натяки на щось таємниче, незбагненне розумом так майстерно вкраплені в зовнішню тканину розповіді, виписані так, що сама пересічна фраза раптом вибухає страхітливим феєрверком, або ж період, який починається з якихось не пов’язаних з подальшим змістом вступних замальовок, раптом сходить з рейок і повертає до чогось ірраціонального, де йому і місце; або так само раптово розчиняються двері і вривається могутній вал поезії, щоб тут же піти на зниження і обернутись в самопародію, або прорватися фразою, подібною до скоромовки фокусника, яка так характерна для стилю Гоголя. Це створює відчуття чогось смішного: в той же час нетутешнього, що постійно ховається десь поруч, космічного.

Так що ж собою становить той абсурдний, страшний світ, відблиски якого ми ловимо у розривах незайманих на перший погляд фраз? Перед усе, страшний світ – це модель буття трагічного, яка водночас і відповідає реальному світові і відрізняється від нього, бо в цьому світі так тісно переплітається демонічне з соціальним і фантастичне з реальним, що розмежувати їх просто неможливо. В цьому світі «з’являється з одного боку безродний мономан Башмачкін, юний Чартков, божевільний Поприщин, опіоман Піскарьов; з іншого краю пронира та Пирогов); серед цієї компанії бродять відверто демонічні фігури: невблаганний лікар, та підозрілий лихвар» [22, С.285].

Все це здається просто абсурдом, але навіть серед цього абсурду є відблиски дійсного буття. Саме із цих відблисків і постає головний персонаж "Шинелі", несміливий маленький чиновник, він уособлює дух цього таємного, але справжнього світу, який проривається через стиль Гоголя. Він цей несміливий, маленький чиновник - привид, гість із якихось трагічних глибин, котрий обернувся на образ дрібного чиновника. Якщо читати побіжно, то в ньому можна побачити лише людину пригноблену і принижену, а повість в цілому сприйняти як соціальне викриття дійсності. Але твір набагато значніший за це. Провали і прогалини в тканині гоголівського стилю відповідають розривам в тканині самого життя. Щось дуже безглуздо влаштовано в світі, а люди - просто тихо-помішані, вони прямують до цілі, яка видається їм дуже важливою, в той час як абсурдно-логічна сила затримує їх за нікому непотрібними заняттями - така справжня "ідея" повісті. В світі покори і панування вищий щабель того, чого можуть досягти пристрасть, бажання, творчий імпульс, - це нова шинель, перед якою схиляють коліна і кравці, і замовники. Мова йде не про моральнісну позицію або моральнісне повчання. В такому світі не може бути моральнісного повчання, тому що там немає ні учнів, ні вчителів: цей світ є, і він включає все, що може його зруйнувати. Тому будь-яке удосконалення, будь-яка боротьба, моральна ціль або зусилля її досягти також немислимі, як немислима зміна зоряної орбіти. Це світ Гоголя, і як такий він цілковито відмінний від світу Шевченка, Франка, Толстого, Пушкіна та інших. Світ Гоголя подібний до таких концепцій у сучасній фізиці, як «Всесвітня гармоніка» або «Всесвіт–вибух»; він не схожий на спокійне обертання, годинника минулого віку. [205, С.127]

Гоголівський світ речей характеризується ускладненою онтологією. Спробуємо описати його через символічну репрезентацію шинелі. Що ж це за тип «шинелі», про яку Достоєвський писав: всі ми вийшли з гоголівської «Шинелі»? Шинель – бездушний, мертвий предмет, пристрасть, любов до якого може згубити, звабити у безодню людину, що пов’язала з ним своє буття. З точки зору онтологічної природи шинелі, Акакій Акакійович гине від «нічого». Його пристрасне захоплення спрямоване на мізерний, негідний об’єкт, і він не має іншого центру, спираючись на який, міг би протистояти світові, «подолати й самі страждання, і горе життя». З точки зору світогляду шинель – це мрія, яка є сенсом внутрішнього життя – вона центр. Втрата зв’язку з цим центром – втрата мети життя, і водночас – втрата себе самого, бо вся енергія людської душі перейшла до цієї речі – мрії, таким чином матеріальне як мрія перетікає у духовну сферу, і це не означає кінця буття.

Сюжет "Шинелі" дуже простий. Бідний маленький чиновник приймає важливе рішення і замовляє нову шинель. Поки її шиють, вона перетворюється в мрію його життя. В перший же вечір, коли він її надіває, шинель з нього знімають злодії на темній вулиці. Чиновник помирає з горя і його привид мандрує містом. Ось і вся фабула. Але, звичайно, справжній сюжет (як завжди у Гоголя) – у стилі, у внутрішній структурі цього трансцендентного анекдоту. Для того, щоб по-справжньому його оцінити, необхідно відкинути звичну шкалу літературних вартостей, піти за автором по шляху його надлюдського уявлення. Осягнення гоголівського магічного хаосу дасть можливість побачити в "Шинелі" тіні, які скріплюють нашу форму буття з іншими формами і станами, які ми ледве відчуваємо в момент надлюдського сприйняття. Мистецтво Гоголя, яке відкрилося нам в "Шинелі", показує, що паралельні лінії можуть не тільки зустрічатися, але можуть звиватися і переплутуватись найдивовижнішим чином. Абсурд, – скажете ви. Так, абсурд! А хіба не абсурдна Росія гоголівської доби. Світ, в якому маленька людина не знаходить допомоги в біді, світ, де панує байдужість і безсердечність, - мертвий, а люди в ньому ляльки, маріонетки, тіні, що, як привиди, мандрують по мертвій землі. Але, за Гоголем, "мертва Росія" це тіло, за "душу" якого треба боротися. Він вважав, що смерть тіла не означає вмирання душі. Ось чому душа Акакія Акакійовича, будучи мертвою за життя тіла, оживає з його смертю. Він під ударами долі проходить шлях від повної відсутності самосвідомості до її появи і утвердження. Цей процес протікає не наяву і має ірраціональний характер. Таким чином, Гоголь витягує свого персонажа з абсурдної реальності до істинного буття.

Уявлення М.Гоголя про істинність в сучасному суспільстві банальності життя і саме ірраціонального буття, органічно відповідає його концепції людини та людяності. Провідною думкою, як ми вже зауважували, є авторська впевненість в тому, що в найнікчемнішій душі живе поетичний вогонь, який прихований, і звичайно не виявляє себе. Переконаний в тому, що кожен із прогресивних сучасників по-своєму переживав романтичні сподівання щодо філософських проблем людини, сам М.Гоголь гостро відчував драматизм, властивий як людському існуванню, так і самій людській сутності. У мислителя це обернулося еволюцією від зацікавленості історичними етапами генези людської особистості (пригадаємо його історичні статті: «Про середні віки», «Ал-Мамун», «Про рух народів в кінці V ст.») – до спроб з’ясувати внутрішню суперечливість людини, зокрема – крізь призму ірраціонального пізнання. Чи не звідси ж – цікаві намагання застосувати діалектичний підхід до філософського осмислення проблем людини, її місця у світі, особливостей її складових, неоднозначності й суперечливості її сутнісних властивостей. Більш того, є сенс замислитися над тим, чи не висловлює М.Гоголь самої внутрішньої сутності європейської культури ХІХ століття через звернення до пізнання істинності буття шляхом дослідження амбівалентності поняття «життя-ральність». Звернімо увагу хоча б на те, що, характеризуючи ХІХ століття, писав Д.Мережковський: «Вищий смисл життя, остання мета людини не визначена на землі. Кінець і початок світу недоступний для пізнання; тільки середина – світ явищ – доступна для пізнання, чуттєвого досвіду, а відтак і реальна. [190, с.572]. Але, як зазначає Д.Мережковський, герой наш (герой нашого часу, як і сам час) уже був середнього віку і обачливо розхолодженого характеру. Він задумувався «грунтовніше», отже «позитивніше».

Головна позитивна думка Чичикова – думка саме про те, як би відмовитись від всього того, що здається йому «химерою», оманним привидом, безкінцевого, безумовного, стати твердою ступнею на міцний підмурок умовного, кінцевого, завершеного, єдиного, нібито реального. «Як би не було, ціль людини ще не визначена, якщо вона не стала нарешті твердою ступнею на міцний підмурок, а не на яку-небудь вільнодумну химеру юності. – Тут він дуже доречно вилаяв за лібералізм, і було за що, всіх молодих людей. Але чудово, що в словах його була все якась нетвердість, бо тут же сказав він сам собі: «Ех, брат, брешеш ти, та ще й добряче!» [76; т.5, С.172]. Бажання Чичикова «стати твердою ступнею на міцний підмурок» – це саме те, що тепер пішло в хід – а тому, вульгарно, як, зрештою, і бажання Хлєстакова «взятися, нарешті, до чогось високого». Обидва вони лише говорять і думають «як усі», а насправді ні Чичикову немає ніякого діла до «міцних» основ, ні Хлєстакову – до гірських високостей буття. За консервативною розважливістю у одного приховується така ж «химера», порожнеча, ніщо, як за ліберальною «полегкістю думок» – у іншого. Це не два протилежні кінці і початки, не божевільні, а дві «безчесні, тому що занадто розсудливі» середини, дві однакові площини і вульгарності століття. Цей несвідомий, стихійний зойк Хлєстакова, «голос природи» – «так їсти хочеться, як іще ніколи не хотілось!» – перетворюється на свідому, громадсько-культурну думку у Чичикова , думку про надбання, про власність, про капітал. Сила грошей для Чичикова зовсім не груба, зовнішня, а внутрішня сила духу, думки, волі, своєрідного героїзму, самопожертви. Чи не висловлює тут вустами Чичикова уся європейська культура ХІХ століття свою внутрішню сутність?

Ситуація розвитку капіталістичних відносин, яка була добре знайома Миколі Гоголю, так чи інакше торкається його творчості: світ товарно-грошових відносин, який став панівним в Європі, в Росії тільки пробивав собі дорогу натугами таких, як Чичиков. Але ж письменник розумів, що його Чичиков нічим не відрізняється від Гобсека, який вважав, що в золоті зосереджені всі сили людства. «Непорушно одне лиш єдине почуття, вкладене в на людину самою природою: інстинкт самозбереження. В державах європейської цивілізації цей інструмент зветься особистим інтересом» [5, С. 203].

Коли князь звинувачує Чичикова: «З цієї ж хвилини ти будеш відведений в острог і там, поруч з останніми мерзотниками та розбійниками ти повинен чекати вирішення участі своєї!» «Я людина, ваше сіятельство! – заперечує Чичиков. – Кров’ю треба було добувати насущне існування... Адже з терпінням, можна сказати, кривавим, добував копійку, трудився, трудами, не те щоби когось обікрав чи казну пограбував, як роблять... Де справедливість небес? Де нагорода за терпіння, за сталість нечувану? Адже скільки треба було побороти; скільки винести. Всяка копійка вироблена, так би мовити, всіма силами душі!..» [76; т.5, с.537].

Здається, цим смисловим сюжетом М.Гоголь обстоює важливу застережну тезу європейського гуманізму про те, що ніяка найшляхетніша мета не виправдовує аморальних засобів. Якщо ж вона потребує для свого здійснення таких засобів, то аморальним є її справжній зміст. Отже, місце питання про моральність засобів заступає питання про моральну вивіреність самої мети. На яку справедливість має право той (Чичиков), хто йде на свідомий обман, хто не виконує простих норм моральності, хто не має уявлення про правду і кривду, справедливість тощо. Саме такі прості норми моральності й справедливості мають стати, на думку філософа, непорушними життєвими орієнтирами у стосунках між людьми. Тільки за цих обставин «життя-реальність» стане життям, яке є істинним буттям. Доки цього не буде, реальним життям будуть чичикови та хлєстакови, реальною дійсністю – те, що по якійсь «ревізії», за якимись канцелярськими казками мертві душі значаться живими; а може бути й навпаки, живі – мертвими, так що кінець кінцем не виявиться ніякого міцного, позитивного базису для того, щоб відрізнити живих від мертвих, буття від небуття.

Таким чином, «життя–реальність» асоціюється з драмою буття, де життя – «зачароване коло» суперечливих стосунків та відносин, з якого немає виходу, бо світ, де панує байдужість і безсердечність – мертвий, абсурдний, а люди в ньому – маріонетки, тіні, що, як привиди, мандрують по мертвій землі; майбутнє цього світу за мандрівним лицарем грошей – Чичиковим. У цьому світі людина намагається бути не тим, що вона є, тому що не хоче, не може, не повинна бути нічим.

З осмислення концепції «життя-реальність» розпочинається екзистенційний пошук «поетичного вогню», бо в самій суті людського буття, саме він є тією родзинкою творчості, що формує кожну особу як індивідуальність. В теоретичних статтях: «Скульптура, живопис, музика» (1831 р.), «Петербурзька сцена» (1836 р.), «Про театр, про однобічний погляд на театр і взагалі про однобічність» (1845 р.), письменник заглиблюється в роздуми про мистецтво, світ і людей, яких аналізує, оцінює, користуючись критеріями естетики. В цих статтях Гоголь поглибив розуміння естетичного в житті, призначення творчості, обгрунтував безпідставність беззаперечного прийняття ідей естетичного гуманізму (які найбільш яскраво знайшли відображення в російській культурі кінця XVIII ст. у творчості М.Карамзіна, В.Жуковського, О.Пушкіна), поставив проблему поєднання естетичних та моральних запитів, заклав основи естетичної критики дійсності. Після шаленого успіху п’єси «Ревізор» (1835 р.), яка сприйнялася публікою як сатирично-викривна, після похвальних відгуків серйозної критики, письменник зрозумів, що його зовсім не цікавить виключно художній, естетичний успіх його комедій. Справа в тому, що літератор (Гоголь про це не раз говорив) посідав у його особистості досить скромне місце; задуми його були масштабні, мистецтво підпорядковувалось морально-дидактичній меті, яка знаходилась за межам виключно естетичних завдань. Він усвідомив себе реформатором, думка якого пов’язана з духовною темою творчого оновлення життя шляхом сходження кожної людини до своєї екзистенції, і тільки цей шлях М.Гоголь вважав єдино вірним виходом з «зачарованого кола» концепту «життя-реальність». Цей шлях, який не обмежується рамками просто-буття, спрямований на усвідомлення себе, навколишнього світу, свого істинного буття – мислитель вибудовує через концепти, що сприяють такій самореалізації поетичного вогню, прозрінню-людини-в-сутності-свого-існування.

2.1.2.2. Концепт «життя-гра». Концепт «життя-гра», на думку Миколи Гоголя – театр, але «театр та театр - дві різні речі, рівно так, як і захват самої публіки буває двох видів: інша справа захват від того, що яка-небудь балерина підніме ногу повище, і знову ж інша справа захват від того, коли могутній лицедій разючим словом підніме вище всі високі почуття в людині [76; т.6, с.268]. Ця авторська думка стверджує розуміння ним амбівалентності категорії гри, що веде до створення розгалуженого концепту життя-гри, де гра може бути як моральною, так і аморальною категорією. Гра моральна, коли вона дотримується встановлених правил, такою грою повинна бути, наприклад, гра в карти («Игрок»), але Іхарєв відступає від правил, покладається на крап та підлог. Але й на цьому рівні потрібні розум, хитрість, терпіння. Вдача дається шулеру потінням, працею. Символ цієї праці та довготерпіння є заповітна колода Іхарєва, яка має людське ім’я – Аделаїда Іванівна. Так багато вкладено у неї віри, вона символ ухваленої сталості, бо там, де робиться ставка на хитрість та працю, можна чекати на «правильність» результату: переможе хитріший. Але виявляється, що існує ще більше відхилення від норм чесної «гри», де навіть не потрібні ті шулерські чесноти, якими звик перемагати Іхарєв. Саме в цьому весь драматизм: Іхарєва вразило не скільки те, що його обдурили, скільки те, що обдурили люди, які навіть не мають чеснот шулера: «Адже існують, на жаль, і ошукувачі людей – такі шахраї!.. – Як це було диявольски розіграно... Така вже надувательная земля! Тільки лізе тому щастя, хто тупий, як колода, нічого не торопає, ні про що не думає, нічого не робить, а грає тільки на гроші в бостон держаними картами. [76, т.4, с.211]

Саме тому успіх випадає на долю Хлєстакова («Ревізор»), який не має ні розуму, ні хитрощів, сила його лише у «ліризмі зухвальства і безоглядності». Він взагалі не ставить перед собою ніякої мети обману чиновників, хоча б тому, що мета і спланований обман не сумісні з його характером, який тільки міг мріяти про те, щоб когось розіграти: «дуже добре було б підкотитись до якогось сусіди-поміщика з фонарями під крильце, а Осипа позаду одягнути в ліврею. Як би переполошились усі... » [76, т.4, с.314]. Але помилково приймаючи Хлєстакова за ревізора, Городничий та інші втілюють його мрію, самі виступають жертвою власного міфу про Ревізора, що перетворює їхнє життя на розіграш. Таким чином, концепт життя-гра включає й такий феномен, як життя-розіграш, що за природою своєю є моральною категорією, але тяжіє до аморальності, феномену життя-обман.

Один з засобів розкриття концепту «життя-гри», гри як обману у філософській антропології М.Гоголя є прийом маски. У зв’язку з цим необхідним стає як звернення до екзистенційних глибин буття гоголівської людини, так і до соціокультурного поля, простору, в якому і на підгрунті якого це буття здійснюється. Людина «Вечорів» абсолютно рівна сама собі – навіть у злочині, коли вона намагається відокремитись від самої себе, від своєї сокровенної і високої сутності, що складалася тисячоліттями (Петро у «Вечорах напередодні Івана-Купала»). Петербурзька людина, поринувши у «яскраву» темряву Невського проспекту, обов’язково надягає ту чи іншу маску, приховуючи спустошену, виморочену вмираючу душу. «На Невському проспекті, – пише Гоголь, – відбувається головна виставка всіх кращих витворів людини. Один показує франтівський сюртук з найкращим бобром, другий – грецький прекрасний ніс, третій несе прегарні бакенбарди, четверта – пару гарненьких оченят і чудовий капелюшок, п’ятий – перстень з талісманом на випещеному мизинці, шоста – ніжку в чарівному черевичку, сьомий – галстук, що викликає подив, восьмий – вуса, що викликають здивування» [76, т.3, с.311]. Письменник вільно і впевнено, але не без жаху малює грандіозний нескінченний вихід петербурзьких масок. Вперше в світовій літературі буржуазне місцеве псевдоіснування з’явилось так соціологічно правдиво і так художньо масивно. З «Невського проспекту» у творчості письменника починається велетенський набір масок буржуазно-індивідуалістичної цивілізації, їх огидної, але водночас і трагічної гри, – образ, підхоплений пізніше філософією та літературою. Так, він займає виключно важливе місце у філософській ліриці Ф.Ніцше – водночас критика і жертви цієї цивілізації. Дослідник гоголівської творчості Ю.Тиняков зауважив, що прийом маски – головний прийом Гоголя у живописанні людей при розкритті світу-гри [285, С.202].

Не викликає сумніву, що мотив маски – один із провідних в російському символізмі – сходить до Гоголя, що особливо помітно у романі Андрія Білого з його численними гоголівськими ілюзіями. На це вказує В.Іванов [124, С.285]. Звертаючись до маски як творчого методу, М.Гоголь зближує соціальне та фізичне обличчя, показує страшну владу маски у відчуженому світі, пригнічуючу втрату в ньому природних та людських начал. В цьому світі соціальна роль та личина, мундир, чин задавлюють, витісняють людину, добиваються активної і дуже небезпечної самостійності. Людина в цьому соціокультурному контексті, принаймні, в контексті світ-маскараду, який руйнує силовими засобами її екзистенцію, – «істота, ніким не оборонена, нікому не дорога, ні для кого не цікава, що навіть не привернула до себе уваги і природодослідника, який не промине настромити на шпильку звичайну муху і роздивитись її в мікроскоп» [76; т.3, с.363]. Таким чином, концепт «життя-гра» розкриває форму буття людини, де життя схоже на міфічний театр абсурду, в якому люд – маріонетки, де маска закриває страшну людську пустелю. Через цей концепт М.Гоголь акцентує метафізичний бік людської сутності, де «життя-гра» – лише поверхневий шар реальності, примарний світ, що ховає під собою інший, справжній «хоч і невидимий» (користуючись термінологією Сковороди) світ , світ людської душі та серця.

2.1.2.3. Життя як фікція та відчуження. У пошуках живої людської душі мислитель звертається до концепта «життя-фікція», концентрує свою увагу на філософсько-естетичній категорії вульгарності, яка характерно для людини емпіричного буття. Людина, котра вирішила жити в рамках обивателя, втрачає саму себе, перетворюється на гедоністичного мерця, мертву душу. Розгорнуту аргументацію цього абсолютного обезлюднення знаходимо в образах першого тому «Метрвих душ», де автор стверджує, що суть такої людини – тварина, це духовно непробуджена істота, зовнішні тілесні риси якої беруть верх над збідненим внутрішнім світом. Леонід Карасьов правомірно називає світ «Мертвих душ» світом людей-тварин [138, с.319-327]. Дійсно, за Гоголем, Собакевич схожий на ведмедя, Манілов – на кота, Ноздрьов – на собаку, Плюшкін – та павука, Коробочка – на курку... Згідно з приведеною аналогією єдиною людиною виявляється Чичиков. Такий висновок цілком природний, бо в його гладковиголеному кругловидому та вельми приємному у всіх відношеннях обличчі важко запідозрити якусь свиню, та її й немає, бо Чічіков схожий на мавпу.

Власне, в самому тексті поеми Гоголь вимовляє цікавляче нас ключове слово, коли мова заходить про танці та бальне вбрання: «Бал не в російському дусі, не в російській натурі, чорт знає що таке: дорослий, повнолітній раптом вискочить весь у чорному, обскубаний, обточений, як чортик, і ну місить ногами, усе це мавпування!» [138, С.324] Гоголь зазирає в майбутнє: «Ми ще розтоплений метал, що не відлилися у свою національну форму, ще нам можливо викинути, відштовхнути від себе непристойне і внести у себе все, що неможливо для іншого народу, який набув форму і вже гартувався у ній» [77, С.277] «Розтоплений метал» – теж, що і «мавпування» – у них свідчать про можливість зміни, розквіту. Цією думкою, по суті, пронизаний план гоголівської поеми, вона повинна була розповісти перехід душі «мертвої» у «живу», мавпячої – у людську. Ось чому Чичиков зіставлений Гоголем саме з мавпою. У ряді ведмедів, собак, котів, павуків і мишей, тобто тварин, так би мовити, звичайних – мавпа посідає особливе місце – вона схожа на людину, вона її аналогія (у гоголівські часи ідея спорідненості людини і мавпи була дуже поширена). За задумом Гоголя, Чичиков-мавпа повинен був втілитись у Чичикова-людину. Письменник сподівався на те, що, пройшовши крізь випробування та душевні муки, Чичиков перетвориться та оживе духовно.

Такий гоголівський шлях дослідження має раціональне зерно; якщо образи людей-тварин розглядати як стабільні, що уособлюють мертву Росію. З такої точки зору їхнє життя є фікцією. Тоді мавпа-Чичиков, що рухається ієрархічною структурою, виконує функцію трансляції привидів у дійсний світ: він збиває капітал на небутті, торгуючи мертвими кріпацькими душами, по суті немов зриває посмертні маски з померлих, збирає їх жалюгідні личини, уже вінець відчужені від своїх носіїв, витискаючи з небуття їхню сутність. Чичикова експансія привидів у теперішньому світі – не що інше, як фікція.

В цьому світі, де життя є грою та фікцією, де маска приховує страшну людську пустелю, людина – один з об’єктів зовнішнього предметного світу, а не суб’єкт, якому властива духовна самостійність. Людина – це предмет, котрий стоїть в шерензі інших предметів: «посередині площі найменші лавочки, в яких можна завжди помітити в’язку бубликів, бабу в червоній хустці, пуд мила, декілька фунтів гіркого мигдалю, дріб для стріляння і двох купецьких прикажчиків» [76; т.1, С.171].

Звернення до концепту життя-відчуженість перекладає гоголівські художні образи на мову соціології та політичної економії, де спостерігаються за допомогою іноформ такі тіла, як «шинель», «ніс», «картина», «німа сцена», «карткова колода» тощо, що відчужуються від справжнього тіла і починають жити самостійним життям. Втікши від особи й «оживши», ніс стає вже «самодостатньою плоттю». Відпускаючи ніс на волю, М.Гоголь перевіряє цим життєвість плоті, її можливість уникнути тління. Він створює ситуацію: ніс повертає майорові Ковальову, але той ніяк не причіпляється до особи. Не можна сказати, що ніс мертвий, але він і не мертвий, і не живий. Швидше за все ніс знаходиться в точці антилогічного мінімуму, звідки можливо його прямування на дві сторони: додому, тобто до особи Ковальова або геть від нього. Шлях додому значить смерть і визнання поразки плоті, шлях у світ – значить вижити і перемогти. [139] Все вищезазначене веде до питання: хто живіший – ніс чи майор? Споконвічно ніс – іноформа тіла і ні про яку духовність не може бути й мови, але коли ніс оживає (не тільки «ніс», але і «шинель», «колиска» і т.д.), чи не відбувається тут перетікання духовності з тіла до іноформи, в результаті чого тіло вмирає? Але, можливо, питання не в тому, тіло чи душа втілилися в «шинелі», «колясці» або «шкатулці»; важливіше самий момент, коли ці речі стають віщими, коли в них упредметнюється сутність людини. Гоголівський живопис саме і прагне знайти в плетивах простору й часу той очевидний об'єкт, у якому сходяться мрія й суще, світло і тінь, політ і нерухомість, роз'єднання і злиття, опредметченість і духовність.

У історії світової думки є явище, у якому з величезною енергією зштовхуються уяви людини неповної, розчавленої невдалою цивілізацією і людини, спроможної в майбутньому зацвісти усіма кольорами своїх духовних і тілесних можливостей. Потім ця точка зору набуває вичерпного висвітлення у Марксовій соціально-філософській концепції відчуженої буржуазної людини і людини невідчуженої, комуністичного світу; концепція склалася до 1844 р., тобто до початку художньої стагнації Гоголя. У К.Маркса протистояння відчужених і цілісних початків життя, що було одним з основних утримань гоголівської творчості, перекладається на мову науки і політики, одержує найглибше соціально-політичне понятійне тлумачення. Так, гоголівська людинознавська проблематика (розуміється не у вузькому її історико-літературному, а в широкому історико-світоглядному змісті і значенні) входить до складу найбільшої думки XIX сторіччя, у першу дію великої драми звільнення людства від омертвляння своєї душі, за її повноту. У такий спосіб Микола Гоголь як екзистенціальний мислитель прагне «змусити» «об'єкт» визначиться не предметно, а духовно, хоча ні зовнішня, предметно-речова, ні внутрішня, духовна сторона дійсності не належать герою, не входять до складу його уяви. Навпаки, герой входить до складу уяви дійсності. Тут необхідно встановлення і співвіднесення всіх «окремих проявів» людини та й усього зовнішньо визначеного, обмеженого в просторі і часі, із безкінцевим незмінним, що завжди перебуває духовним початком буття, що розглядається мислителем як джерело справжнього життя, а не предметного існування.

Таким чином, М.Гоголь вказує на те, що перехід людини з життя-реальності до життя-гри, життя-фікції, життя-відчуженості є не що інше, як укоренілість у ньому, а не можливість відчути глибину реальності, інший світ. Мислитель накреслює шляхи відновлення реального життя в його складності та діалектичності, зазначає, що пошуки духовної сутності можливі тільки ірраціональним шляхом, цим обумовлюється його звернення до концепту життя-мрія.

2.1.2.4. Життя як життя-мрія. Що для Гоголя є «життя-мрія»?

– Утвердження якихось ідеалів людини?

– Втеча від сучасності? Куди?

– Спосіб людського самоствердження?

– Спосіб розкриття духовного змісту людини тощо?

Така форма буття як життя-мрія характерна для людини, котра живе власною ідеєю і робить з неї корінні життєві висновки. Обмірковуючи це питання, мислитель створює символічний образ маленької людини. Гоголь пройнятий глибоким співчуттям до цих скромних маленьких людей – талановитого художника-мрійника Піскарьова в «Нєвському проспекті», дрібного чиновника Поприщина в «Записках божевільного», безпорадного бідняка Акакія Акакійовича Башмачкіна в «Шинелі», – показує все безглуздя життя, де його цілі є маревом. Так, художник Піскарьов, романтик-ідеаліст, мрійник, приймає жінку з Нєвського проспекту за святиню і божество. Для його естетичної свідомості краса постає верховною цінністю, Абсолютом; вона – одкровення Бога на землі. І коли Піскарьову розкривається інша правда, згідно з якою в цьому світі божественні риси можуть належати повії, яка веде брудне і презирливе життя, світ мрії простодушного ідеаліста розбивається об реальний світ вульгарності життя, бо він, як слабкий мрійник, неспроможний до боротьби за свої ідеали. М.Гоголь розкриває цю тезу за допомогою опозиційних якостей свого героя: з його простодушністю та дитячою наївністю, знаходячи у тому і біду, і вину дорослої людини, яка не вміє розрізняти високе і низьке, справжнє і облудне, оману і порок, що в цілому характеризує облудну сутність столичного суспільства. Врешті-решт Піскарьова зрадили і Невський проспект, і усмішка красуні у світлі ліхтарів, і фантастичний світ його сновидінь, при виході з якого він стикається з жорстокою дійсністю і гине. Та разом з тим його мрії як художника містять в собі об’єктивно-підненсений, благородний зміст. Його особиста трагедія зливається, в зображенні Гоголя, з об’єктивною трагедією краси та людської гідності в оточуючому світі. Вона веде до усвідомлення ненормальності суспільства, в якому краса – вираз здорової гармонійно розвинутої людської природи – розбещується пануванням вульгарності. Не випадково повісті «Невський проспект» та «Портрет» надруковані були Гоголем спочатку в «Арабесках» 1835 року поряд із статтями про мистецтво. Питання про суть мистецтва як результат творчої природи людини, поставлене як у «Невському проспекті», так і, насамперед, у «Портреті». В «Невському проспекті» художник Піскарьов, свято відданий мистецтву, живе в віртуальному світі, створеному його уявою, і гине у зіткненні з реальною дійсністю, з цинічним і продажним світом. В «Портреті» говориться уже не тільки про долю художника-творця, але й про роль і суть самого мистецтва: «Або для людини є така межа, до якої доводить вище пізнання мистецтва і через яку ступнувши, вона уже викрадає не утворюване працею людини, він вириває щось живе з життя, що одушевляє оригінал? Від чого ж цей перехід за межу, призначену границею для уяви, такий жахливий? Або за уявою, за поривом випливає, нарешті, дійсність – та жахлива дійсність, на якій зіскакує уява зі своєї осі якимось стороннім поштовхом, – жахлива дійсність, що рекомендується прагнучому тоді, коли він, бажаючи осягнути прекрасну людину, озброюється анатомічним ножем, розкриває його нутрощі і бачить огидну людину» [76, т.3, С.255].

Таким чином, концепт життя-мрія – засіб розкриття мистецтвом суті життя. Зрештою, за допомогою цього концепту в антропологічнім аспекті мистецької творчості мислитель підіймає проблему відповідальності людини за свій вибір і своє рішення, він вважає своє «Я-письменник» відповідальним і за себе, і за буття світу, за те, чи є в ньому отой лад, ота істина, ота краса, чи є вони кожне зокрема і усі разом та одне – в іншому.

Діяльнісний пафос, котрий проймав існування М.Гоголя, сягає своїм корінням наріжного принципу світовідчування, концептуалізованого філософською традицією, що йде від Г.Сковороди. Це свідчить, що все підпорядковується моральнісній цілі. В цьому виявляються риси національного менталітету, коли вирішення проблем глобальних, космологічних, загальнопозначених здійснюється через заглибленість до індивідуального, екзистенційно спрямованого. У вченні мислителя знаходимо чітке розмежування просто-існування, повсякденного, емпіричного буття людини і буття людини-в-собі, ядра людського буття, екзистенції.

У зв’язку з вищезазначеним актуальною є потреба дослідити такий аспект життя-мрії як сновидіння, культ безтілесних привидів мрії, своєрідний ілюзіонізм, що посилював енергію самообману, але дозволяв герою в такому стані звільнитися від тяжіючої жорстокої реальності, стати невразливим і навіть щасливим. Так, Піскарьов, зосередившись на своїй ідеальній моноідеї, відходить у світ фантастичних марень, які навіює опіум. «Врешті-решт сновидіння стали його життям, і з цього часу все життя його прийняло дивний оберт: він, якщо можна сказати, спав наяву і пильнував уві сні. [76, т.3, С.228] Саме сон, як небувала комбінація бувалих вражень дає можливість романтичній уяві Піскарьова здійснити свої бажання. Ця гоголівська ідея стає зрозумілою у світлі фрейдовської концепції «несвідомого». З.Фрейд, досліджуючи стан свідомої (вдень) і підсвідомої (вночі) психічної діяльності людини, приходить до висновку, що це бажання «може пробудитись вдень та унаслідок зовнішніх обставин не знайти собі задоволення, у цьому випадку уночі виявляється визнане і нездійснене бажання» [300; С.389]. Піскарьов, який вирушив услід за красунею, котра його полонила, намагався лише визнати «ту святиню, де опустилося гостити це божество» [76; т.3, С.18], підбадьорений же її увагою, він готовий був зробити їй будь-яку найзначнішу послугу, але ніяк не чекав, що дорога до святині приведе до будинку розпусти. Бажання служити красі було пригнічене ввечері, а реалізація його розпочалася тієї ж ночі. Власне кажучи, тоді і склав приголомшений Піскарьов «програму» своїх сновидінь, що здійснювалася у порядку, зворотнім стосовно його міркування про те, що відбулося: «вона би створила неоціненний перл, весь світ, весь рай, все багатство пристрасного супруга, вона була б прекрасною, тихою зіркою в непомітному тихому колі й одними прекрасними вустами своїми давала б солодкі накази. Вона б стала божеством у багатолюдній будівлі, на світлому паркеті, під блиском свічок, при безмовному благоговінні натовпу повалених біля ніг її шанувальників...» [74; т.3, с.22]. Останній варіант і став фабульною основою першого сновидіння, що цілком нагадувало казку Є.Т.А.Гофмана «Повелитель блох», трансформація якої була здійснена М.Гоголем ще у ранньому незакінченому уривку «Страшна рука. Повість з книги під назвою «Місячне світло в розбитому віконці горища на Василівському острові 16-ої лінії». М.Гоголь навмисне залишає фінал сновидіння відкритим: Піскарьов випускає з поля зору героїню і втрачає можливість дізнатись про її таємницю. Непереборне бажання вводить його за допомогою опіуму в інший світ, нематеріальний, хоча і поданий видимо, немовби і реально. Герой вступає у міфологічну субстанцію, в якій розмиті межі між сном та реальністю, берег життя дійсного відсувається далеко на задній план, поступившись місцем фантазії, що обслуговує «Я» героя як один із механізмів психологічного захисту від дійсності. Вихід же з цієї субстанції приводить до поразки мрії, яку він не в змозі пережити. В особі Піскарьова М.Гоголь створює по суті перший у російській літературі образ мрійника і зосереджується на психологічному розкритті його зіткнення з дійсністю, – де вихід до мрійництва – є засіб захисту від оточуючої дійсності. Звернення до сфер, що можуть дати надреальне пояснення станові речей і вказати вихід із складного існування для гоголівських героїв (а можливо і для самого М.Гоголя в період перебування в Петербурзі), стає потребою, яка містить у собі цілий проект можливого переходу буття як мрії до реального через таку суттєву категорію як сон. В системі сновидінь у Гоголівських повістях виразно проявляється кожна ланка: ситуація в «Носі», як поганий сон; страшні сни Чарткова («Портрет»); ейфоричні видіння на задану тему у Піскарьова; як прорив – марення божевільного Поприщина («Записки божевільного»), що розцінювалося як «сон наяву» (І.Кант); сном наяву можна назвати форму діяльності Акакія Акакійовича, що є засобом виявлення його особистості, коли в приписуванні «бачився якийсь свій різнобарвний приємний світ. Насолода вимальовувалась на обличчі його; деякі букви були у нього фаворитами, до яких, якщо він добирався, то був сам не вій: і посміхався, і підморгував, допомагав губами, так що в обличчі його, здавалось, можна було прочитати кожну літеру, яку виводило його перо» [76, т.3, с.144]. Безтямне переписування літер – сенс життя Башмачкіна.

Накреслена Миколою Гоголем проблема сновидінь, як можливість інобуття не тільки у формі «життя-мрії», але й життя у загальному вигляді, в його цільності та сукупності світів: життя-реальності, життя-гри, життя-фікції, життя-відчуженості, – неможлива і приводить до загибелі мрії навіть у раціональному світі сновидінь. Виходячи з цього твердження, систему гоголівських сновидінь можна уявити як синтетичний образ світів, де «життя-реальність» – це поганий сон, «життя-гра» – це страшні сни Чарткова, «життя-фікція» та «життя-мрія» – ейфоричні видіння на задану тему у Піскарьова й прорив марення божевільного Поприщева, «життя-відчуженість» – сон наяву у «Шинелі». Зображуючи ситуацію, коли людина навіть уві сні не може звільнитись від вади матеріального буття конкретно-реального соціуму, письменник приходить до осмислення людського існування і його призначення у Всесвіті. Питання про істинність буття поширюється у його творчості через осмислення всього, що має до нього відношення, осягає всі сфери і форми людської буттєвості, передбачає осмислення проблем оточуючого світу і його будови, законів існування зовнішнього та його формотворень шляхом осягнення сутності людини, заглиблення в її душу. Мислитель вважав, що центром буттєвості є індивід, і саме він, здатний до прозріння, духовного прориву, непередбачуваного проекту, – саме він віднайде шляхи усунення загрози існуванню, саме в ньому зосереджені джерела оптимізації соціальних стосунків, саме він наділений незнищенною здатністю до саморозвитку. А отже духовність індивіда, і в першу чергу осмислення його буттєвості, стають домінантними в реалізації його космічного призначення. Душа людська для М.Гоголя є глибоким джерелом, яке він називає серцем. «Серце людське є безодня недовідома; тут ми щохвилини помиляємося». Не заперечуючи чеснот розуму і логічного пізнання, як ми вже зазначали, М.Гоголь віддає серцю і екзистенційному сприйняттю світа.

Таким чином, показавши всю складність та суперечливість шляхів роз’єднання людської субстанції через концепти «життя-реальність», «життя-гра», «життя-фікція», «життя-відчуженість», «життя-мрія», мислитель художньо аргументував головну ідею, а саме, що у всіх цих світах в тій чи іншій мірі присутня категорія живої душі, яка є запорукою подальшого поступу у плані створення нормальних умов для реалізації кожною людиною своїх життєвих шансів у світі мертвих душ не через його нищення, а через його оживлення, через гармонізацію зі світом душ живих, тобто шляхом екзистенціального подолання розриву між світами. Багатовимірний екзистенційний мислитель, який бачачи складність життєвого простору людини у всьому різноманітті буття, вважав, що орієнтація на пошук поетичного вогню, оживлення мертвих душ, роздмухування жару людської душі є саме тим шляхом, який веде до складання констант світів, до істинного буття.