Можливості самовираження людського єства як злети і падіння духу

2.3 Можливості самовираження людського єства як злети і падіння духу

В житті кожної людини є ритмічність та періодичність. Зміна різних періодів пов’язана з тим, що людина не може постійно перебувати у стані піднесення. Таким чином вибудовується і життєвий шлях Миколи Гоголя, який складається з періодів, сутність яких за психологічним критерієм, визначається як злети і падіння духу мислителя. Це відбилося у творчій спадщині та зумовило своєрідність його методу дослідження людської природи у фундаментальній зв’язці Бог-Світ-Людина. Мислитель вказує на те, що людина, саме як людина, а не просто жива біологічна істота, виявляє себе в повну силу не тоді, коли діє в межах усталеної форми єдності з природою (світом) і з собою, а тоді, коли потрапляє у межову ситуацію вибору, шукає і знаходить адекватну відповідь на виклик світу. Намагаючись розкрити своєрідну якість людини, М.Гоголь звертається до дослідження людської екзистенції у ситуаціях духовної кризи (смерть, страх, нудьга, любов), які або каталізують смисложиттєвий пошук особи, або засвідчують її остаточне духовне банкрутство. В.Розанов слушно зауважує, що М.Гоголь «всі явища розглядає не в їх дійсності, але в їх крайнощах» [245, С.133]. Так виявляє себе провідна закономірність життя Гоголя: єдність душі і творчості. Творчість для митця стає поприщем дослідження власних духовних криз.

За М.Гоголем, життєва криза становить собою життя особистості в її вищій, неповторній формі, це концентрація всіх душевних сил для усвідомлення і подолання глибокої прірви внутрішньоособистісної суперечності. Внутрішньоособистісний конфлікт нерідко потрактовується як джерело розвитку особистості, її вдосконалення, наприклад, коли вона виступає у вигляді почуття невдоволеності собою («Портрет», «Авторська сповідь»). Результатом у цьому випадку може бути досягнення душевної рівноваги, упокорювання, підвищення осмисленості життя, нова ціннісна свідомість. Окрім цього, конфлікт зображується як невирішена суперечність, яка заганяється «вглиб». Людина віддаляється від реальних проблем життя, перебуває в болісному і невирішеному конфлікті з собою, зосереджується на внутрішніх подіях, не бачачи шляхів подолання життєвих перешкод («Невський проспект», «Записки божевільного»). Кожна криза зумовлюється тими чи іншими обставинами, подіями реального життя.

Проблематика кризи індивідуального життя людини завжди була в центрі уваги М.Гоголя. На його думку, до критичних ситуацій, які спричиняють робити екзистенційний вибір, належать межові ситуації смерті, страху, нудьги, сміху, любові тощо.

2.3.1. Звертаючись до аналізу смерті як екзистенційної ситуації у творчості М.Гоголя, передусім не слід забувати, що згадана конечність існування людини безпосередньо торкається долі кожної людини. Оскільки існування кожного людського індивіда конечне, він, як духовна істота, має або змиритися з цією своєю конечністю, або вдатися до пошуку непроминального смислу буття, який допоміг би йому цю конечність здолати. Для юного М.Гоголя пошук такого способу буття пов’язаний з ідеєю яскравого життєвого шляху, що конкретизується як ідея служби на державному поприщі. Він визначає в цьому роль батька: «... я спалахую вогнем гордої самосвідомості, і душа моя неначе бачить цього неземного ангела, котрий твердо й непохитно указує на мету» [75; т.10, С.90]. Критична ситуація зустрічі зі смертю (смерть батька) зумовлює інтенсивне становлення його особистості (10 червня 1825 року він, втішаючи матір, висловлює сподівання, що здійснить свій шлях у світі). Переживши кризу, пов’язану зі смертю батька, Гоголь начебто перероджується, приймає новий сенс життя, оновлює систему цінностей, життєву стратегію, своє власне «Я», спостерігається процес піднесення його духу. Інша критична ситуація, що зумовила падіння духу – це смерть О.Пушкіна (лютий 1837 р.): «моє життя, моя вища насолода померли з ним... Що тепер життя моє?...» [48, С.224]. Переживаючи момент своєї життєвої неспроможності, поразки і навіть свого «неіснування», М.Гоголь вказує на обставину, що допомагає пережити цю життєву кризу: «... він (Пушкін - Н.Р.) взяв з мене клятву, котра перетворилася для мене на священний заповіт» [48, С.225], з чим пов’язане оновлення внутрішнього світу, що засвідчує підняття духу митця. Також тяжким ударом для М.Гоголя стає смерть Й.В.Вієльгорського (травень 1839 р.), який помирає у нього на руках: «...душа моя, позбавившись усього, що підносить її (жахлива втрата!), зберегла одну тільки печальну здатність відчувати цей свій стан» [48, С.260]. Страждання, викликані смертю Й.Вієльгорського, зумовлює найглибшу психологічну кризу, – «давно охолонувши і погасши для всіх хвилювань і пристрастей світу, я живу своїм внутрішнім світом» [48, С.359], – кризу змістової сфери внутрішнього світу, що веде до гострої суперечності між «бути» чи «не бути». Ці глибоко індивідуальні внутрішні переживання життя як злети і падіння духу М.Гоголь узагальнює до вселюдської закономірності, що й відображається у його творчості. Можна бачити, як, рухаючись від «Вечорів...», М.Гоголь здійснює акт конкретизації концепції життя: тема добра-зла в житті трансформується в тему життя-смерті (душі-тіла). При цьому минуле переходить у сьогодення, а підсвідоме поступається темам свідомості і несвідомості. Лінія свідомості в «Арабесках» постає як зіткнення мрій і дійсності, лінія несвідомого – зіткнення життя і смерті [100, С.134]. Феномен смерті М.Гоголь розуміє у платонівській традиції. Смерть, в уяві митця, виступає абсолютно таємничою межею, за якою людське буття чекає щось трансцендентне: «велике милосердя Бога... кинуло його до країни, в Рай, де не мучать його нестерпні душевні муки, де душу його обійняв спокій чистий...» [48, С.260], пише він про Й.Вієльгорського.

Розуміння сенсу смерті як межі, котра підводить підсумки земного існування і зумовлює сенс життя, увійшло до основи гоголівської антропологічної концепції живої та мертвої душі. Це звернення до живої та мертвої субстанції стало значним кроком у філософському осмисленні зв’язку Людини і Світу, Людини і Бога. Смерть, у розумінні митця, є тією межевою категорією, що визначає сенс життя, надає йому певної осмисленості та можливості самовираження людського єства як злету або падіння духу. «Не оживе, доки не вмре», – казав апостол. «Потрібно спочатку вмерти, для того щоб воскреснути», – пише М.Гоголь [77, С.133]. Ясне усвідомлення конечності індивідуального буття – важливий крок на шляху до вищих ціннісних смислів. Без цього неможливе усвідомлення істинного буття. «Як тільки полум'я забрало останні аркуші моєї книги, її зміст раптом воскрес в очищеному і світлому вигляді, подібно до феніксу з вогнища, і я раптом побачив, у якому ще безладді було те, що я вважав уже доладним і струнким» [77, С.133]. Критична ситуація зустрічі зі смертю або спонукає людину до істинного буття, що веде її до самозаглиблення, вдосконалення себе і світу навколо себе, або засвідчує її остаточне духовне банкрутство, тобто смерть – це межа, за якою або зліт духу («оживлення душі»), або падіння духу («смерть душі»). Звернення гоголівської творчості до смерті як екзистенційної ситуації є тим своєрідним методом дослідження антропологічної природи людини, про який писав В.Розанов [245, С.133]. Роздуми над опозицією життя і смерті простежуються майже у всіх повістях митця. При чому саме смерть постає критерієм осмислення екзистенційної структури як індивідуального людського буття, так і буття взагалі, у т.ч. національного та суспільного життя.

Аналізуючи структуру людського існування в межових ситуаціях життя і смерті, М.Гоголь не раз підкреслює («Шинель», «Портрет», «Невський проспект», «Майська ніч або утоплениця» тощо): зі смертю персонажа життя не закінчується, «смерть тут входить до цілого життя як його необхідний елемент, як умова його постійного оновлення та омолодження...» [16, С.58]. Це цілком відповідає світовідчуттю, що виходить з цілого народного життя, цілого народного організму, згідно з яким смерть окремих особень не більше ніж відмирання одних клітин і заміна їх іншими» [182, С.26]. Критичні ситуації, в які людину ставить смерть, вимагають зробити смисложиттєвий вибір, що веде до переосмислення власного існування. Так, М.Погодіну, який зі смертю дружини впав духом, М.Гоголь пише: «... нещастя суть великі знаки божої любові. Вони даруються для перелому життя в людині, котрий без них був би неможливим; бо природа наша жорстка, і їй важко без великого душевного пом'якшення перетворитися і набути форми кращої» [221, т.1, С.401]. Він підкреслює, що саме завдяки смерті життя набуває дивовижної цілісності та повноти. Пригадаймо, як описана смерть чаклуна в «Страшній помсті». – «Вмить помер чаклун і розплющив після смерті очі. Та вже був мрець і дивився, як мрець» [72; т.1, С.234]. Це – язичницьке, несумісне з християнським уявлення про життя і смерть, душу і тіло, не стільки осмислене, скільки стихійно схоплене, вплинуло на формування специфічного ставлення до смерті та нетрадиційності його вирішення у повістях петербурзького циклу. У «Невському проспекті» оповідач від померлого Піскарьова відразу звертається до живого Пирогова. Перехід від гіднішого до менш гідного виправданий тим, що бур'ян життєстійкіший, ніж культурна рослина, амеба - ніж високорозвинений організм» [182, С.27]. Смерть як межова ситуація приводить особистість до бездіяльності, вона лише засвідчує зупинку життя, перетворення з діалектики на метафізику, втрату сенсу життя (мрія, яка не витримує зіткнення з життєвою реальністю), перекриває всі джерела активності Піскарьова. Критична ситуація зустрічі зі смертю підкреслює неможливість оновлення життя, яке не було виповнене духовним змістом. Проте, в іншому герої («Шинель») мислитель бачить іскринку поетичного вогню, що надає смерті нового сенсу, вона стає межею, за якою не кінець життя, а його початок.

Індивідуальна смерть змальована у творчості М.Гоголя і як цілісність суспільного життя. Зосереджуючи свою творчу увагу на екзистенції людини, з одного боку, у Чичикові («Мертві душі»), мислитель намагається знайти ідеал героя, в якому можливо було б відобразити шляхи подальшого розвитку Русі (оживлення мертвих душ), а з другого – він не міг цього зробити за тодішніх історико-культурних умов, коли на втрату людини бюрократична машина реагує лише як на випадіння гвинтика, вимагаючи відповідної заміни («Шинель»). Все те, що складало зміст «нещасного життя» Акакія Акакійовича («промайнув світлий гість у вигляді шинелі...»), – все це цілком байдуже бюрократичній машині, фіксуючій лише те, як новий чиновник сидить і пише порівняно з попереднім («...значно похиліше і косіше»). Зображений письменником урбанізований світ відчуженої особистості та її предметне оточення приголомшують своєю незахищеністю, адже не тільки Башмачкін, але й Піскарьов, і Поприщин та й Чартков – кожний вмирає поодинці, у великому густонаселеному місці, посеред мовчазної байдужості. Яскраво змальовуючи реакцію на смерть індивіда («ніхто не поплакав...», «нікого не видно було...», «навіть поручик Пирогов не прийшов...» («Невський проспект»); «зникла істота... нікому не дорога», «істота, що переносила покірно канцелярські глузування і без всякого надзвичайного діла зійшла в могилу...» («Шинель»)), митець підкреслює відсутність найменшого співчуття до долі людини, ставить питання про особисте буття та його залежність від системи цілого. Момент смерті («Мертві душі») отримує метафізичний образ, в якому на перший план виступає саме значення переходу від життя до небуття: «ні з того ні з цього помер той, хто ще не так давно ходив, рухався, грав у віст, підписував різні папери і був часто помітним серед чиновників із своїми густими бровами і блимаючим оком, тепер лежав на столі, ліве око тепер уже не блимало зовсім, але брова одна була ще припіднята з запитальним виглядом. Про що покійник запитував: навіщо він помер чи навіщо жив?» [76; т.5, С.247]. Смерть, яка засвідчує остаточне духовне банкрутство, стає нормою у суспільстві «вульгарності вульгарної людини» [73, С.120], а «між тим поява смерті також була жахлива в малій, як жахлива вона у великій людині» [76, т.5, С.247]. У «Мертвих душах» мислитель ставить проблему смерті як феномену, що не поєднується з життям, виключає можливість існування життя після смерті. Смерть малого (особи) і смерть великого (суспільства) зрівнюються в абсолютній нелогічності жахливого зникнення. М.Гоголь вважав, що сучасне людство в своєму розвитку зайшло в глухий кут: суспільство, яке вичерпало себе на межі смерті, не здатне захистити людяність. За цих умов тільки індивід, що спроможний до прозріння, духовного прориву, винайде шляхи до істинного буття.

Шляхом творчої рефлексії над категорією смерті митець простежує деградацію падіння національного духу, зведення України до денаціоналізованого стану буття. («Страшна помста» Y «Тарас Бульба» Y «Старосвітські поміщики»). У цих повістях М.Гоголь розмежовує цільність смерті і оновлення, тут смерть виключає можливість фізичного оновлення (продовження роду): «... коли мене списом, якщо вже мені так написано на роду, то візьми сина! Чим безвинне дитя винувате, щоб йому загинути такою лютою смертю» [72; т.1, С.203]; зі смертю Остапа і Андрія закінчується рід славного козака Тараса Бульби. У Афанасія Івановича та Пульхерії Іванівни зовсім не було дітей. Мислитель паралельно досліджує процес розвитку вмирання національної ідеї: період зародження («Вечори...»), розквіту («Страшна помста», «Тарас Бульба») та старості («Старосвітські поміщики»), підсумком якої є смерть. Аналізуючи сутність індивідуальної смерті Андрія («Тарас Бульба»), доходимо висновку, що ця смерть не тільки заперечує процес вічного оновлення життя, але й виходить за рамки суто сімейної трагедії до трагедії національної. Національне вмирання Андрія починається осліпленням красою прекрасної полячки ( – «Загинув козак. Пропав для всякого козацького лицарства» [72;, т.1, С.385]), сягає свого апогею у словах «Хто сказав, що моя вітчизна – Україна? Хто дав мені її за Вітчизну? Вітчизна є те, чого шукає душа наша, що миліше для неї над усе» [72; т.1, С.354].

Звертаючись до гоголівського аналізу індивідуальної смерті старосвітських поміщиків, яка співпадає з падінням національного духу, перед усе треба з’ясувати, що було вітчизною у їх розумінні, чого прагнула їхня душа? Тьмяно і одноманітно протікають дні Афанасія Івановича та Пульхерії Іванівни, «де жодне бажання не перелітає частокіл, що оточує невелике подвір’я» [72, т.1, С.273]. Ставлення Гоголя до своїх героїв неоднозначне: він бачить їх слабкості – «обоє старенькі, за давнім звичаєм старосвітських поміщиків, дуже любили попоїсти» [72; т.1, С.280], і разом з тим любить цих немічно слабих, але так ніжно і сердечно прив’язаних одне до одного, зміст життя яких полягав у тому, що «пора перекусити чого-небудь» [72; т.1, С.280]. Їх повсякденне буття спрямоване на отримання насолоди від цього «надзвичайно відлюдного життя», що полягає в задоволенні потягів емпіричної природи людського буття. Мислитель підкреслює, що їх життя, яке обмежене рамками просто-буття, з кожною вечерею наближається до смерті. Проте смерть до Пульхерії Іванівни приносить сіренька кішечка, можливо, в образі якої М.Гоголь символічно зобразив «тих низьких малоросіян, що видираються з діхтярів, крамарів, наповнюють, як сарана, палати та присутственні місця, луплять останню копійку з своїх-таки земляків, наповнюють Петербург ябедами, збивають, нарешті, капітал і урочисто додають до прізвища свого, що кінчається на О, склад В» [72; т.1, С.275]. Пульхерія Іванівна у критичний момент зустрічі зі смертю сенс власного життя та й життя Афанасія Івановича підсумовує фразою: «я вже стара і досить пожила, та й ви вже старі, ми скоро побачимося на тому світі» [72; т.1, С.289]. Немає сумніву, що зі смертю старосвітської поміщиці, на якій лежав «весь тягар порядкування», мислитель пов’язує процес остаточної денаціоналізації Батьківщини. Подібна й смерть у Афанасія Івановича, який «весь підкорився своїй душевній певності», що душа Пульхерії Іванівни засумувала за ним і кличе його, – помирає. Але, здається, з його образом митець пов’язував дещо інше: не випадково він пише про нього – «слухняна дитина», «рідне дитя», – ці багатократні рухи вгору до природи, до дитини, немовби прагнуть відвести не тільки індивідуальну смерть, але й підняти національний дух, який так як і Афанасій Іванович «сохнув, кашляв, танув, як свічка, і нарешті згас, коли вже нічого не зосталося, що могло підтримати нужденне полум’я» [72; т.1, С.294]. Отже, шляхом філософської рефлексії над категорією смерті з’ясовано амбівалентність критичної ситуації смерті у творчості М.Гоголя, де смерть виступає межею, за якою – пряме протиставлення людини зовнішньої – внутрішній; смерть як есхатологічна предтеча Страшного суду підкреслює неможливість оновлення життя першої і надає нового сенсу другій.

2.3.2. Проблема страху в житті і творчості Миколи Гоголя – одна із фундаментальніших, принципово межова, що також спричинює критичні ситуації вибору, за якими – або падіння духу, або піднесення його. Страх як проблема зв’язку сутності та існування людини, яка, як виявляється у Гоголя, завжди перебуває у ситуації внутрішньої невизначеності, є предметом творчої рефлексії митця, способом дослідження людської екзистенції на шляху до з’ясування глобальної проблеми творчого самоствердження людини у зв’язці Бог-Світ-Людина.

Страх як сутнісна риса, начебто тінь, супроводжувала Гоголя протягом усього життя – «зі страхом я дивлюся на себе... Що преді мною попереду?». Він мав істотний вплив на еволюцію духовного життя письменника, був стимулятором його творчого росту: «...між іншим, я зберу всі сили...» [221; т.1, С.381]. Мирослав Попович стосовно страхіть Гоголя зауважує, що вони були проявами його хвороби, яку називають фобією. Це психічне захворювання, що знаходить вияв у безпідставному страхові чекання неминучої смерті. На початку століття душевний стан Гоголя було проаналізовано під кутом зору психіатрії. Звернувши на це увагу, В.Короленко відмітив те місце у «Старосвітських поміщиках», яке найбільше характеризує душевні тривоги Гоголя. [76; т.2, С.32]. Але про те, яку саме роль відігравав страх у духовній еволюції митця, мова велась у першому розділі даної роботи. Тепер нас цікавить, яке саме місце філософська категорія страху посідає у антропологічному вченні письменника. Проблема страху на рівні творчості охоплює різні шари художнього матеріалу, у кожному з яких обертається новою гранню, але і водночас зводиться до загального знаменника: страх є елементом життя. Глибоке філософське осмислення гоголівської проблеми страху неможливе без урахування того, що Гоголь є органічно українською людиною. У зв’язку з цим проблема постає, принаймні, у трьох вимірах: 1) український світ, побачений через призму страху, 2) російський світ та 3) людство в цілому, точніше – сучасна цивілізація – як носії страху. Тяжіння оповідача до зони страху чітко простежується вже у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки». Але перші оповіді позначені тільки тінню страху. У «Сорочинському ярмарку» містичний жах, викликаний «червоною свиткою» з приходом світанкової години зникає, як поганий сон. І хоча потім крізь читача пройде хвиля страху, у фіналі він відчуває торжество безмежної радості, нестримного народного гуляння.

Та згодом «лірика жаху» (Г.Гуковський) неухильно заміщується драмою жаху. Так, у «Страшній помсті» та у «Вії» атмосфера глибинного страху вже домінує, бо вже не може опанувати ситуацією ні оповідач, ні герой, ні слухач. Показовим щодо цього є фінал повісті «Страшна помста». Дія хоч і віднесена в минуле, «тож мала розвіятися як примара», однак у підсумку не сміх, а глибока задумливість охоплює читача. Драматична атмосфера панує і в повісті «Вій». Самовпевнений Хома Брут не сумнівається, що в цьому допоможе молитва. Іншого разу він покладається на рятівну силу вічного кола. Але, врешті-решт, тільки наважується закликати самого себе: не побоюсь, їй Богу не побоюсь! [72; т.1, с.202]. Герой не допоміг сам собі. Не вистачило внутрішньої змобілізованості. У всякому випадку, у цьому ніскільки не сумнівається Тиберій Горобець: «А я знаю, чому пропав він, – тому, що побоявся» [72; т.1, С.203]. Страх ірраціональний, містичний, що йде від легенди, переказу, атмосфери таємничого, магії містичності слова – це, безперечно, цікавий предмет для розмови (точніше глибинному аналізу підлягає вся система, – страх і засоби ритуальної, магічної нейтралізації його). Та сама по собі ця історія -це виняток, щось рідкісне, здатне на момент схвилювати душу. І все ж цей ірраціональний страх не регулює щоденне життя, не є прихованою пружиною у дії людини. Його простір - це час святкового дійства, вільної хвилини незаповненого дією буття. Однак є інший бік страху, інший страх – реальний, який має життєву мотивацію, виступає елементом історичного буття українського народу. Йдеться про те, що «історичні чинники, визначені з давніх часів між Сходом та Заходом, ставлять Україну на рівень геополітичної «межовості» – що переростає пізніше в соціопсихічну та культурну «межовість» – існування людини на межах боротьби, випадковості, провини, страждання, загрози смерті тощо, породжує страх. Саме тому проблема страху як елемент онтологічного проходить через усі роздуми митця з проблем історії України. До речі, страх за майбутнє рідної України у творчості Миколи Гоголя становить проблему «бути чи не бути» і як саме «бути». Він пише: «... почуття мої дивно якость стискаються, коли уявляю собі, що приїду згодом до їхньої, тепер опустілої господи і побачу купу зруйнованих хат, занедбаний став, зарозший рів на тому місці, де стояв низенький домик – і нічого більше» [72; т.1, С.274]. Трагічно коментуючи завершення буттєвості старосвітських поміщиків з почуттям страху за майбутнє Батьківщини, митець вказує на неможливість продовження життя, точніше існування у такий спосіб. Творчими засобами Микола Гоголь доводить, що не сам процес «вмирання» України повинен стати фактом, а фактом повинен стати страх смерті, який дозволить «побачити глибокий зміст та могутнє значення руху, що взагалі ілюструє великий крок суспільства вперед» [77, С.303]. Зображуючи підсвідомий страх, який відчуває людина перед розпадом власної особистості («Ніс»), мислитель показує, як страх людини перед втратою свого соціального становища, кар’єри, каталізує її діяльність до творення власної цілісності. У такому розумінні страх виступає вкрай необхідним елементом буття, що спонукає до активності у вирішенні суперечності життя. У даному випадку межова ситуація страху створена кризою гострої суперечності між «бути» чи «не бути», каталізує смисложиттєвий пошук якісно нової протилежності (як бути) щодо відкинутої.

Категорія страху, за Гоголем, амбівалентна, страх може спричинити ситуацію духовної кризи, в якій у людині появляється гостре почуття неправильності, беззмістовності свого буття, що веде людину до самозаглиблення, до «праці душевної», іншими словами, до підвищення духу; але страх може спричинити ситуацію гострої кризи, що засвідчує мертвоту душевну, веде до добровільного зречення буття – падіння духу. Страх як елемент добровільного зречення буття у творчості Миколи Гоголя реалізується методом німої сцени. Звертаючись до платонівського мотиву суїциду – добровільного зречення буття, – сам письменник німу сцену трактує як ідею закону, при наступі якого все «зблідло та затряслося» (чорнова редакція «Театрального роз’їзду...»). В остаточному варіанті «Театрального роз’їзду...» читаємо: «Хіба це все накопичення підлот, уникнення законів і справедливості не дає вже чітко зрозуміти, чого вимагає від нас закон, обов’язок і справедливість?» [76; т.4, С.257] Отже, мовчання у Гоголя асоціюється з скам'янінням, яке виражає особливу, найвищу форму страху, підводить до ідеї відплати, і в той же час не заперечує можливість комунікації на чуттєвому рівні. Ю.Манн наполягає на схожості німої сцени «Ревізора»: («майже півтори хвилини скам’яніла група зберігає таке положення» [76; т.4, С.105] з уривком із статті «Останній день Помпеї»: «ця вся група, що спинилася в хвилину удару і що відобразила тисячі різних почуттів» [76; т.6, С.133]. Дійсно, в німій сцені «Ревізора» «крик жаху», той же натовп, «з жахом відступаючий і з диким забуттям страху дивиться на страшне явище» (в «Ревізорі» – це образ жандарма, що сповіщає про прибуття справжнього ревізору), знаменує кінець світу, вказує на те, що персонажі вичерпали себе в примарному житті, коли стає остаточно ясно, – падає завіса. Це можна розуміти як добровільне зречення буття, перетворення на мертвих душ. Це особливий страх, адже Хлєстаков для них – найвища інстанція, від якої всього можна чекати, переживається як особлива форма страху, бо сприймається як зустріч з роком. «Страшна помста» (в одноіменній повісті) саме тому і страшна, що вектор послідовності часів спрямований від кінця до початку, розкриває витоки і причини кінцевого результату, його фатальність, оскільки гарантом його неминучого здійснення виступає найвища сила – Господь.

Отже, критична ситуація страху дозволяє зрозуміти сутність людини не в поведінкових проявах, а насамперед у свідомості, організації психічного простору, феноменології внутрішнього світу людини.

2.3.3. Самовираження людського єства як злети і падіння духу у антропології мислителя можлива також через категорії сміху та нудьги. В українській філософсько-культурологічній спадщині одним із перших на ці категорії звернув увагу М.Гоголь. Він сконцентрував свою творчу увагу на філософсько-естетичній категорії вульгарності, започаткував тему «вульгарності вульгарної людини» [73, С.120]. Людина, котра вирішила жити тільки в рамках існування, стає річчю серед інших речей, втрачає свою індивідуальність та можливість виходу за межі повсякденного емпіричного буття. Її буття-для-себе – це безпосереднє життя «банальності банальної людини», воно виступає як ніщо щодо буття-в-собі. М.Гоголю була властива здатність художньо виявляти те, що є банальним, нікчемним у людині. Можливо саме тому одне із ранніх оповідань і закінчується словами: «нудно на цім світі, панове» [76; т.2, С.266]. У розумінні Гоголя, нудьга – відсутність ентузіазму, натхнення, поетичного вогню; нудьга – це мертва безчуттєвість життя. «Ми творимо кучі справ, – пише М.Гоголь, – і всі, як пил, змітаються вони з землі разом з нами» [77, С.193]. Зображуючи смиренне самопринижене існування у наявному бутті опредмеченого світу, де єдиною можливістю самовираження людського єства є «вихор пліток» («Ревізор», «Мертві душі»), мислитель задається питанням: «як звести всі світу неробства в усіх родах до уподібнення з міським неробством? І як міське неробство піднести до перетворення неробства світу» [76; т.5, С.568]. І сам дає відповідь: «О, як нам буває потрібен привселюдний, даний на виду у всіх, ляпас!» [77, С.194]. Таким ляпасом в творчій спадщині Миколи Гоголя був сміх, сміх як момент діалектичного методу пізнання абсурдного світу людини, умов її буття, шлях осягнення сенсу життя та смерті живих мертвяків та мертвих душ. Філософське осмислення категорії сміху як важливого моменту діалектики пізнання людини мистецькими засобами, зазнало істотних змін на шляху його творчості від романтизму до містицизму. Сміх, який був ядром людського буття у веселому, радісному й щасливому світі «Вечорів...», у сучасному світі «вульгарності вульгарних людей»: «одна чесна благородна постать сміх. Сміх, який увесь вилітає з світлої природи людини, вилітає з неї тому, що на дні її міститься вічно живе джерело його, яке поглиблює предмет, примушує виступити яскраво те, що прослизнуло б, без проникаючої сили якого дрібниця і порожність життя не злякала б так людину» [77; т.4, С.283]. Микола Гоголь вважав, що потрясіння, осяяне силою сміху, здатне «розірвати одним разом усі чуттєві струни самолюбства» [77, С.194], наповнити життя духовним змістом, внести у навколишній світ банальності начало добра, краси. Сміх, як спосіб осмислення життя, цілком продуктивний, він розв’язує активність людини, стимулює її ініціативу. «Якщо сила сміху настільки велика, що її бояться, значить її не варто витрачати марно» – писав Микола Гоголь у «Вибраних місцях з листування з друзями» [77, С.408]. Викриваючи засобами сміху беззмістовність, негідність людського існування, мислитель закликає до істинного буття, пропонує зробити вибір благ небесних, а не благ земних.

2.3.4. Саме з цим прагненням, з прагненням здолати відрив сутності від існування у людському бутті, М.Гоголь звертається до категорії любові (у мислителя наявність почуття любові – характерна риса «живих душ, що містять в собі поетичний вогонь»). Як ми вже наголошували, у філософській антропології М.Гоголя провідною думкою є авторська впевненість, що в найнікчемнішій душі жевріє поетичний вогонь, який в ситуації духовної кризи стає лейтмотивом до самовираження людського єства як злету або падіння духу.

Звертаючись до визначення метафізичного змісту та призначення почуття любові – сили, завдяки якій дух може панувати над тілом та зовнішнім світом, М.Гоголь розрізнює любов божественну і любов земну. Почуття любові у розумінні митця амбівалентне: з одного боку, любов – це «вітчизна душі, прекрасне устремління людини» [76; т.6, С.10], з іншого – «любов – це почуття, що в одну хвилину перетворило б мене в прах...» [221, т.1, С.47]. Він вбачає в любові два сенси: любов як визвольна сила (духовна) та любов як руйнівна сила (плотська).

Отже, екзистенційна думка мислителя розгортається між полюсами божественного і творчо-предметного вимірів буття, стверджуючи, що людина, яка здатна задовольнитися раз і назавжди одержаною відповіддю на неповторну загадку власного життя, внутрішньо тяжіє до одномірності, стає чужою до глибоких душевних переживань.

Щодо антропологічного обгрунтування, то воно у творчості М.Гоголя репрезентоване через аналіз повсякденних модифікацій прояву любові: прихильності, кохання до жінки, любові до Батьківщини. Гоголь розцінює любов як емпіричний стан, що ставить людину в залежність від об’єкта своєї прихильності, перетворює люблячого на раба своєї пристрасті. Досліджуючи любов як межову ситуацію в долі Андрія («Тарас Бульба»), словами Гоголя можна сказати: «така любов не може чинити розумно, тому що очі її сліпі» [77, С.390]. Також М.Гоголь показує, що самовідречена любов до батьківщини («Тарас Бульба») стає одним із засобів перетворення людської істоти на своєрідний духовний автомат, слухняну маріонетку, позбавлену свободи волі. На перший погляд, Тарас Бульба – натура цільна, в житті якої все підпорядковане служінню Батьківщині. Але М.Гоголь звертає увагу на відхилення його почуттів та думок від норми. Мислитель стверджує, що любов Тараса до Батьківщини настільки велика, що стає небезпечною для його екзистенції: він втрачає те, що стосується самої суті його буття, – первинну радість власне людського існування. Протиставляючи світосприймальні принципи Тараса Бульби та Андрія, М.Гоголь прагне до розуміння проблеми душі в конкретній екзистенційній ситуації людини, спричиненої почуттям любові.

У цьому контексті розкриваються важливі поняття філософсько-антропологічного вчення мислителя. Безперечно, це вчення про екзистенцію доводить, що розв’язання виключно теоретичних проблем – не самоціль філософування для М.Гоголя. Все підпорядковується практичній, моральній цілі, – донести до людства, що любов як емпіричний стан безумовно веде до вмирання душі, людина або повинна примиритися з цим, або шляхом розмежування «зовнішнього» і «внутрішнього» в собі вийти до рамки просто-буття в трансценденцію, до Бога, «бо любов, що походить від Бога, тверда і вносить стійкість в наш характер і самих нас робить стійкіше, а любов не від Бога – хитка та бунтівна і самих нас тримає хиткими. І тому прямо від Божої любові повинна походити всяка інша любов на землі» [77, С.390].

З іншого боку, плотська любов у творчій гоголівській спадщині є тим антропологічним виміром особистості, що становить підмурок любові духовної. Так, вмираючи, Пульхерія Іванівна («Старосвітські поміщики») «не думала про велику хвилину, яка її жде, ні про душу свою, ні про майбутнє свого життя; вона думає тільки про бідного свого супутника, з яким пройшла життя і якого залишала одиноким сиротою» [72; т.1, С.230]. В усіх рядках простежується одна з провідних сутнісних думок мислителя – любов до Бога відкриває новий вимір речей та людей: «Хто любить Бога, той вже набагато більше любить батька та матір, і дітей, і брата...» [77, С.380].

Мислитель підкреслює, що любов до Бога – це унікальна екзистенція, що відкриває людині себе: «Любов земна, що пішла від Божої, стає через це більш піднесеною та великою, бо вона велить нам набагато більше любити ближнього і брата, ніж ми любимо; вона велить нам надавати не тільки одну матеріальну допомогу, але й душевну...» [77, С.391]. Своїм творчим та життєвим шляхом М.Гоголь хотів показати, що, люблячи Бога, людина створює свій реальний життєвий центр та будує виходячи з нього свою душу, завдяки чому стає єдиною живою духовною єдністю. З цього випливає, що у філософській антропології М.Гоголя категорію любові можна розглядати як шлях до самотворення людини. Саме на цьому шляху людина пізнає дійсно реальну досконалість – Бога. Бог стає живим втіленням життя людини, саме в Бозі вона знаходить доступ до духовної реальності. У «Вибраних місцях із листування з друзями» Гоголь показує як свій власний шлях до Бога, так і можливість кожної людини до оновлення через любов до Бога. В любові до Бога людина віднаходить невичерпне джерело радості, духовного блаженства.

Таким чином, намагаючись розкрити своєрідну якість людини, М.Гоголь звертається до дослідження людської екзистенції у ситуаціях духовної кризи (смерть, страх, нудьга, любов), що веде до гострої суперечності між «бути» чи «не бути» і «як саме бути». Узагальнюючи ці глибоко індивідуальні внутрішні переживання людини, мислитель конкретизує можливості самовираження людського єства як злети і падіння духу. Хвилювання духу, постійне шукання себе, тобто перебування в екзистенції, виявляє людську сутність, стверджує, що у межових ситуаціях (приниження, кохання тощо) людська екзистенція діє в повну силу, вона приходить до усвідомлення себе і світу навколо себе, до свого істинного буття, термінологічно означена Гоголем як жива душа.