Проблеми розвитку комунітарної регіональної політики

1.4 Проблеми розвитку комунітарної регіональної політики

Переконання, що люди можуть виховати в собі гарні якості характеру й прожити змістовне життя, головним чином, вступивши в об'єднання або союз, якому властива близькість стосунків, загальні моральні підвалини, довгострокові взаємні зобов'язання, почуття товариства й громадянинство.

Коммнітаризм — ідеологія кінця XX века, прагнуча до сильного гражданскому обществу, основою якого є місцеві співтовариства й неурядові общественние организации, а не окремі особистості. Комунітаризм виступає за надання безкоштовної освіти, програми з підвищення моральності та захисту оточуючого середовища. Він жорстко погоджує права особистості й права підприємців із соціальною відповідальністю й допускає їхнє обмеження в тих випадках, коли вони надаються суспільством і реалізуються за рахунок государства [21, с. 208].

Комунітаризм у його різних формах у цей час робить все більший вплив на теорію державного управління, особливо в США. Принаймні з кінця 1960-х рр. державне управління переживало кризу ідентичності в політичному й інтелектуальному житті. Його роль у суспільному житті США постійно піддавалася сумніву й глузуванням. Все більше число теоретиків-керівників вивчають комунітаризм, сподіваючись побудувати більше міцну основу своєї діяльності в даній галузі [16, с. 65].

Багато хто з даних теоретиків запозичають лише окремі ідеї комунітаризму й ніколи б не назвали себе його прихильниками. Проте такі поняття комунітаризму, як грамадянинство, суспільне благо, цивільні чесноти й участь у демократичних процесах, значною мірою надихають їхню діяльність.

Так, наприклад, Террі Купер, звертаючись до історії США, розробляє теорію громадянинства для державних службовців з метою відродити "етичну", або високу, традицію громадянинства в американській політиці. Він підкреслює, що державні керівники відіграють вирішальну роль в "поступовому й складному процесі формування почуття приналежності до демократичного політичного співтовариства, у якому правильно особистий інтерес, що розуміє, може одержувати підтримку й розвиток". Автор вказує, що люди, що стоять на службі держави, зобов'язані зв'язувати ліберальну ідею особистої вигоди з поняттям комунітаризма про загальне добро. Таким чином, відповідно до Купера, державні керівники - це громадяни у високому сенсі слова, покликані донести до суспільних мас поняття про високе громадянинство. Це спричинить до життя, по думці автора, справжню демократичну підзвітність й активну суспільну діяльність.

У роботах Т. Купера, а також Дж. Рора, що займається питаннями конституційної теорії й адміністративної відповідальності, і К. Стіверс, що розглядає поняття лідерства, підзвітності, участі й відповідальності в адміністративній теорії з позицій фемінізму, підкреслюються протиріччя між принципами комунітаризму й лібералізму в американському політичному житті. І кожний з авторів прагне знайти якийсь розумний компроміс й уникнути крайностей, що загрожує зловживаннями [16, с. 69].

Більшість дослідників питань управління згодні з тезою комунітаризма про те, що співтовариство варто розглядати в різноманітті його прояву. З іншого боку, їхньої роботи відображають часто суперечливі погляди на суть цього явища, на мети й процеси, властивому цьому складному й важливому атрибуту всіх політичних суспільств.

Приклад коммунитарної регіональної політики (РП), мабуть, найбільше яскраво демонструє характерні риси підходу Європейського Союзу до формування напрямків своєї політики, його гнучкість й оперативність, коли зміна ситуації не спричиняє миттєву реакцію. Зародившись у післявоєнні роки у форму заходів надзвичайного характеру, сьогодні РП перетворилася в постійно діючий фактор, без якого, мабуть, немислима повноцінна інтеграція.

Для ЄС у цей час характерне стійке підвищення інтересу до регіональної проблематики взагалі й до РП, як коштам згладжування соціально-економічних диспропорцій у рівнях розвитку між регіонами, зокрема.

Цікаво, що таке різке підвищення інтересу характерно й для України: тема регіонального розвитку, подібно багатьом іншим, не перетворилася в тему-одноденку.

Історія формування РП Європейського Союзу вкрай насичена й напружена, хоча й не занадто довга: фактично активна РП почала провадитися із середини 70-х років. Не вдаючись у подробиці різних етапів її формування, проте необхідно згадати про радикальну реформу Структурних фондів (СФ) 1989 р., оскільки саме тоді були вироблені чіткі принципи діяльності фондів, а, фактично, і комунітарної РП. Так, реформа РП базувалася на чотирьох основних принципах [16, с. 107]:

¾        усіляка концентрація коштів у найбільш нужденних регіонах;

¾        програмний, а не проектний підхід;

¾        партнерство на всіх рівнях: від національного до місцевого;

¾        додатковість, тобто спільне виділення коштів з наднаціонального й національного бюджетів.

Реформа передбачала різке збільшення виділення фінансових коштів на заходи РП (фактично їхнє подвоєння); були виділені основні типи регіонів, що одержують допомогу через СФ. Трохи пізніше Маастріхтський договір передбачив створення нового фонду - Фонду Згуртування - спеціально для «підтягування» чотирьох найбідніших країн - Іспанія, Португалія, Греція й Ірландії.

Нові виклики ставить перед комунітарною РП глобалізацію економіки. У новому глобальному контексті РП ставиться завдання не просто шукати й мобілізувати внутрішні ресурси регіону для підвищення його конкурентноздатності в масштабах Союзу, але про конкурентноздатність цього регіону у світовому масштабі.

У саме останнім часом можна відзначити й нові тенденції. Насамперед це різке підвищення уваги до ролі й межах застосування принципу субсидіарності. Будучи на поверхні простим (мова йде про відповідність масштабу завдання рівню її виконання), цей принцип проте поки не піддається однозначному трактуванню, у такий спосіб й ЄС, і країни-учасниці, і регіони мають своє подання про принцип субсидіарності, і приведенню цих подань до якогось загального знаменника присвячені сьогодні самі гарячі дебати.

Далі можна помітити, що в текстах ЄС РП всі частіше заміняється поняттям політики згуртуванням. Таким чином, на наших очах відбувається зміна понятійного апарата: фактично політика згуртування означає переплетення РП і соціальної політики, коли вони вже не розглядаються ізольовано один від одного. Політика згуртування припускає одночасне згуртування по горизонталі (між регіонами - РП) і по вертикалі (між верствами суспільства - соціальна політика).

Зупинимося на її основних складностях регіональної політики. Отже, по-перше, за час свого існування ЄС пережив чотири розширення. Зрозуміло, що постійне підключення нових країн неминуче несло із собою не тільки розростання міжрегіональних диспропорцій, але й поява нових типів регіональних проблем. По-друге, РП неминуче має на увазі необхідність вкладення величезних фінансових коштів, на що ЄС був готовий далеко не завжди, особливо в перші роки свого існування, коли вважалося, що інтеграція автоматично веде до вирівнювання міжрегіональних диспропорцій. Відповідно, і заходи РП шанувалися другорядними. По-третє, складність укладається в тім, що кожен напрямок комунітарної політики неминуче має територіально виражений ефект. З'ясувалося, що зрозуміти, яким буде цей ефект у регіонах різного типу, а тим більше цей ефект урахувати й снівелювати його можливі негативні наслідки, украй складно, практично неможливо. Четверта складність при проведенні РП полягає в тому, що регіональний розвиток взагалі - процес склданий, багатофакторний, тому задати йому певний напрямок вдається рідко. Така особливість веде до того, що результат заходів РП майже завжди буде відрізнятися від запланованого. Нарешті, п'яту складність несе із собою інерціонність територіальної структури взагалі. Подібна інерціонність веде до того, що перші результати з'являються через досить тривалий час після початку заходів РП. Щодо цього РП украй невдячна, оскільки люди, відповідальні за проведення тих або інших рішень в області РП, як правило, професійно не доживають до певного моменту, коли вони можуть навіч побачити результати своєї праці. Ця ж особливість має й зворотну сторону: люди несумлінні мають всі шанси уникнути відповідальності за неадекватні рішення, оскільки нести відповідальність будуть уже всі спадкоємці.

Нерівномірність регіонального розвитку залишається характерною рисою Європейського союзу. Створення Європейського союзу в 50-х роках (тоді це об'єднання називалося Європейське економічне співтовариство - ЄЕС, пізніше - Європейські співтовариства - ЄС), стало одним з помітних подій сторіччя.

Послідовне розширення ЄС обумовило зростаючу складність цього об'єднання. Спочатку ЄЕС поєднувало шість країн (Бельгію, Францію, ФРН, Італію, Люксембург і Нідерланди), які, за винятком Півдня Італії, мали приблизно однаковий рівень соціально-економічного розвитку. Італія в той час не мала достатню вагу для того, щоб привернути увагу до своїх регіональних проблем. Перше розширення ЄС в 1973 році додало йому три нові країни (Данію, Ірландію й Великобританію) і поставило ряд регіональних проблем самого різного характеру. Найбільшою гостротою міжрегіональних диспропорцій зі знову, що вступили країн, відрізнялася Великобританія [16, с. 200].

В 80-х роках відбувається нове розширення - за рахунок Греції (1981 р.), Іспанії й Португалії (обидві - 1986 р.). Сукупний ефект цього розширення радикально змінив природу ЄС. Всі три країни, що приєдналися, раніше були відносно слабко прив'язані до розвитих регіонів ЄС; це був свій особливий середземноморський світ, висаджений приєднанням до просунутого союзу.

90-і роки додали як мінімум дві більші проблеми до регіонального тягаря ЄС. По-перше, в 1990 році відбулося об'єднання Німеччини. Шість земель на території колишньої ГДР, поставили перед союзом нове завдання: як трансформувати структури планової економіки, як фактично, а не формально возз'єднати країну. По-друге, останнє розширення додало ЄС три нових члени - Фінляндію, Швецію й Австрію. З погляду регіональної проблематики двох перших країн мова йде про наявність на їхній території північних екологічно уразливих районів з дисперсним розселенням. Відзначимо, що вже зараз слаборозвинені й депресивні райони займають більше половини території ЄС, і в них проживає біля третини населення [16, с. 201].

Нарешті, майбутнє принесе союзу розширення на схід, а також на південь - за рахунок Мальти, Кіпру, можливо, Туреччини, а це в черговий раз радикально змінить саму природу ЄС.

У перші роки існування ЄС більшість теоретиків інтеграції поділяло думку про те, що розвиток і поглиблення інтеграційних процесів автоматично веде до вирівнювання міжрегіональних диспропорцій, при цьому підвищується конкурентноздатність кожного регіону. Практика начебто підтверджувала цей висновок. Тим часом це був період безпрецедентного економічного росту, бурхливого розвитку господарства.

Зі зміною його періодом хронічної кризи стало ясно, що висновок про автоматичне рішення регіональних проблем через інтеграційні механізми невірний, що підтвердило, насамперед, приєднання до ЄС Великобританії [11].

Вступ в ЄС Греції повернуло ту ж проблему іншою стороною. Малі масштаби економіки країни, нехай і слабкорозвиненої, не дозволили їй завдати серйозної шкоди ЄС у цілому, відкинути його назад. Разом з тим не відбулося й серйозного структурного поліпшення в грецькій економіці. Протягом останнього років економіка країни перебувала в постійній кризі, що проявлялося у високому рівні інфляції, величезному розмірі державного боргу, росту безробіття. Цю тенденцію підтверджує й інший приклад: незважаючи на величезні кошти, що направляють на територію Півдня Італії, через механізми комуніитарної (міжнаціональної) і національної регіональної політики, істотно скоротити розрив у рівні соціально-економічного розвитку між північчю й півднем країни так дотепер і не вдалося. Поглиблення інтеграції (позитивно або негативно) впливає на всі райони ЄС. Вважається, що скасування внутрішніх кордонів між країнами ЄС найбільше сильно торкнеться прикордонних територій (внутрішні кордони союзу становлять більше 6000 км, у прикордонних районах проживає близько 10 % його населення). Владі прикордонних районів доводиться пристосовуватися до зовсім нових умов у порівнянні з периферійними районами в національній державі. Вплив інтеграційних процесів на регіональний розвиток ще не вивчено до кінця, теоретики й практики, що дотримуються різних економічних поглядів, поки не прийшли до згоди. Так, для неолібералів лібералізація торгівлі, руху капіталів і робочої сили буде сприяти згладжуванню диспропорцій у рівнях доходу.

Інші ж зауважують, що інтеграція, навпроти, дає однобічні переваги, насамперед найбільш розвиненим районам, особливо великим конурбаціям.

Друга точка зору представляється більше близької до реальності. Будівництво єдиного європейського ринку, поглиблення інтеграції привело до загострення конкуренції між районами ЄС. На передній план виступають такі фактори, як наявність у районі швидких й ефективних систем транспорту й комунікацій, кваліфікованої робочої чинності, доступ до місцевих освітніх інститутів і науково-технічних центрів, мережам ділових послуг, нарешті, соціальне й культурне середовище в регіоні. Тим часом інтеграція сама по собі не в змозі істотно підвищити конкурентноздатність слаборозвинених і периферійних районів, навпроти, вона може підірвати їх так названий "захист відстанню" і сприяти відтоку з них капіталу й кваліфікованої робочої сили. Тут доречно відзначити й те, що три чверті інвестицій, що направляють на розвиток сфери НВІОКР, сконцентровані у Франції, Великобританії й Німеччині. При цьому в менш розвинені країни інвестицій направляється менше, і вони сконцентровані переважно в столичних, що найбільше динамічно розвиваються територіях - Мадридської конурбації, Лісабоні й Дубліні.

"Пристебнути" слабкі периферійні райони до процесів економічної інтеграції можна лише через систему спеціальних механізмів, що вимагають величезних фінансових витрат.

Центр і периферія на території ЄС. Тривала історія розвитку Західної Європи, історія розвитку країн з різноманітними регіональними ландшафтами обумовила формування складного, мозаїчного господарського малюнка. Нерівномірність економічного розвитку неминуче породжує перекоси. При цьому очевидно, що ні центр, ні периферія не є однорідними: вони теж можуть піддаватися градації, наприклад, периферія може підрозділятися на внутрішній або ближню, на якій помітне вплив імпульсів із центра, і далеку, або зовнішню периферію, що залишається до таких імпульсів практично байдужої. У категорії центральних районів також можна говорити про виділення групи "лідерів серед лідерів", "еліти серед еліти". Необхідно відзначити й те, що з еволюцією всієї територіальної структури диспропорції між центром і периферією зберігаються, хоча можуть змінюватися змістовно й змінювати свою територіальну прив'язку.

Прийнято вважати, що центральні райони лежать переважно на території північних країн ЄС, у той час як периферійні, аграрні й аграрно-індустріальні, райони найбільш характерні для південних країн ЄС - Італії, Іспанії, Греції, Португалії. Такий розподіл на центральну північ і периферійний південь досить умовно. По-перше, більш дрібні центральні райони розташовуються на території південних країн і навпаки. По-друге, останнє розширення союзу за рахунок Фінляндії й Швеції обумовило появу в північних країнах віддалених периферійних районів, хоча це периферійність іншого роду, пов'язана не з аграрною спеціалізацією, а з їхньою орієнтацією на використання природних ресурсів. У цей час на території Західної Європи зоною, займаною центральними районами, можна вважати смугу між двома найважливішими транспортними магістралями: Глазго - Манчестер - Лондон - Париж - Ліон - Марсель і Ранстад/Холланд - Рейн/Рур - Цюріх - Рим - Неаполь. Тут в основному зосереджені райони, очолювані найбільшими міськими центрами або містами столичного типу, хоча присутні й невеликі ареали, займані внутрішньою периферією. Центральні райони відрізняє високий рівень доходу на душу населення, поліфункціональність і динамічність розвитку, виражений акцент на інноваційні сфери діяльності й стикування внутрішніх зв'язків із зовнішніми й міжнародними. Центральні райони виділяє й підвищена й постійно зростаюча частка зайнятих у невиробничій сфері. Центральні райони центральні ще й у тому розумінні, що саме тут приймаються рішення, що стосуються інших територій. Для периферійних районів, навпроти, характерний відносно низький доход на душу населення, високий рівень безробіття й висока частка зайнятих у сільському господарстві, низька частка населення з вищим утворенням. Наявність цих характеристик є свідоцтво низької здатності до освоєння інновацій і стійкому росту. Периферійні райони залежать від зовнішніх центрів прийняття рішень, на їхній території мало штаб-квартир фірм й, навпроти, багато філій. Ці характеристики дозволили ЄС розробити індекс периферійності. Так, райони, що лежать поза центром ЄС, це ті, чий валовий внутрішній продукт на душу населення становить менш 70% середнього по союзі. Ці периферійні райони можна розділити на дві групи. Ірландія й більшість районів Іспанії й Італії близькі до оцінки 70%. З іншого боку, у Греції й майже всіх районах Португалії рівень ВВП на душу населення не перевищує 50% від середнього по ЄС. При аналізі периферійних районів ЄС мова майже завжди йде про неадекватну застарілу інфраструктуру, як транспортної, так і комунікаційної [16, с. 209-211].

Тим часом відстань у часі може ставити проблеми більш серйозні, ніж відстань у кілометрах. На території ЄС присутні райони, де проблема неадекватної інфраструктури, проблема доступу в ці райони стоїть особливо гостро. Це грецькі острови, західні райони Ірландії, райони Півдня Італії.

В 80-і роки XX сторіччя в розвинених країнах Західної Європи почалася фундаментальна трансформація економічної організації суспільства - від індустріального суспільства до інформаційного. Територіальний аспект цієї трансформації в районах накладається на процеси, викликані інтеграцією.

Можна виділити три основних процеси регіональної економічної перебудови в 80-і - 90-і роки XX в.: деіндустриалізація, реіндустріалізація й тертіаризація (швидкий розвиток туризму й рекреації, а також самих різних видів послуг). Процес деіндустриалізації охоплює в основному старопромислові райони ЄС і проявляється в значному скороченні зайнятості в традиційних галузях обробної промисловості в результаті скорочення попиту, жорсткості конкуренції й впровадження нових технологій. Реіндустріалізація - процес більше різнобічний, що включає створення нових дрібних фірм у непромислових районах "сонячного поясу", зростання зайнятості в наукомістких галузях, впровадження нових технологій у промисловість, приплив іноземних інвестицій - насамперед зі США і Японії - на ринки ЄС. Ці процеси розвиваються почасти в районах зосередження традиційних галузей промисловості через розвиток малих і середніх підприємств (МСП), як правило, там, де ці галузі вже організовані в МСП. В основному ж реіндустріалізація охоплює так називані нові індустріальні райони [15, с. 6].

80-і роки ХХ ст. характеризувалися збільшенням нових індустріальних регіонів, розташованих в "сонячному поясі", на деякій відстані від традиційних промислових центрів. Це, насамперед, Блакитний берег і Лангедок-Руссільон у Франції, Баварія й Баден-Вюртемберг у Німеччині, Східна Англія. Сюди мігрували високооплачувані кваліфіковані фахівці і їхні родини, притягнуті, насамперед гарними екологічними умовами. Сама по собі міграція -результат розширення ступенів свободи при виборі місця проживання через зростання реальних доходів, рівня забезпеченості особистим транспортом і поліпшення інфраструктури [15, с. 7].

Розвиток нових технологій у промисловості й секторі послуг - ще один важливий компонент у процесі створення нових індустріальних просторів у Європі, у районах високої якості життя. На території ЄС можна виділити два типи екологічно престижних районів: менш індустріалізовані райони "сонячного" й "лижного" поясів -французька Рив'єра, Монпелье, Гренобль, Кембріджшир. Ці райони характеризуються в основному розосередженим розселенням; деякі зовнішні зони центральних районів або столиць - до півдня від Парижа, до півночі від Мілана, на захід від Лондона. Це райони зосередження компаній, що працюють у сфері НІОКР.

Перераховані вище складності (а вони величезні) проте не можуть стати підставою для відмови від проведення РП, що прекрасно демонструють підсумки РП ЄС. Правда, динаміку міжрегіональних диспропорцій у ЄС не можна порівнювати однозначно, оскільки результати залежать від тих типів регіонів, по яких проводяться дослідження: тобто завжди виявляються типи регіонів, по яких відбувається конвергенція, і навпроти, регіони розбіжні. У самому ж загальному вигляді можна констатувати, що РП вдавалося й вдається тримати диспропорції приблизно на одному рівні, не даючи їм «розповзатися». Здавалося б, результат не дуже втішливий, однак при подібного роду оцінках завжди варто задаватися питанням: а що було б без заходів РП?

Зміна підходу до РП відчувається насамперед у різкому збільшенні виділення фінансових коштів (у цей час витрати на проведення РП у бюджеті Союзу поступаються лише витратам на проведення загальної сільськогосподарської політики); диверсифікованості форм і методів РП; спроби ЄС зайнятися «профілактикою», тобто вже на етапі вироблення рішень взяти до уваги їхній вплив на регіональний розвиток.

Який же досвід в області проведення комунітарної РП може виявитися корисним? Я бачу принаймні п'ять основних напрямків.

Перше. На досвіді ЄС Україна може оцінити переваги й недоліки того або іншого концептуального підходу до сутності регіонального розвитку. Очевидно, що найбільш оптимальним для сьогоднішньої України був би підхід стимулювання внутрішнього потенціалу регіонів, до якого ЄС перейшов після криз 70-80-х років. До цього превалював перерозподільний підхід, коли РП тісно замикалася із цілями соціальної політики.

Однак тут Україна виявляється в деякій «пастці». З одного боку, перерозподільний підхід країна явно не може собі дозволити, підхід стимулювання внутрішнього потенціалу набагато ефективніше. Але з іншого боку, специфічні українські умови й українська історія (відсутність традицій проведення повноцінної регіональної політики) об'єктивно ведуть до того, що завдання РП замикаються із завданнями соціальної політики настільки тісно, що перша стає як би територіальним розворотом другої.

Друге. Тексти ЄС, присвячені РП, дозволяють одержати прекрасне подання про понятійний апарат, яким Союз користується в цій області. Взагалі питання про дефініції представляється вкрай актуальним для України - без його рішення навряд чи можливо подальший розвиток РП. На сьогоднішній день ситуація, на жаль, така, що практично кожен пишучий або мовець про РП, має на увазі якесь своє визначення, не завжди зрозуміле навіть самому авторові. Зараз в Україні «ходить» щонайменше 8 визначень регіональної політики. Таким чином, необхідно терміново виробити домовленість із цього приводу.

Третє. Визначення принципів і пріоритетів РП. Можливо, принципи РП, якими керується ЄС, не зовсім годяться для України, однак ключовий момент у цьому випадку укладається в тім, що ці чітких й однакові для всіх регіонів принципи обов'язково повинні існувати й неухильно дотримуватися. В Україні ж сьогодні коштів виділяються залежно від близькості того або іншого регіону до «верхів», що просто неприпустимо.

Четверте. Нарешті, важливим моментом є вивчення українського регіонального розвитку, українських регіонів, і наступне опублікування цих результатів. Дані регіональних досліджень довгий час уважалися секретними, сьогодні ж невивченість регіональних проблем веде до того, що ми просто не знаємо як треба, що відбувається в країні на рівні регіонів, не говорячи вже про місцевий рівень.

Суперечки про те, якими повинні бути основні принципи регіональної політики України, йдуть досить давно й, мабуть, тут дотепер залишається досить велика кількість невирішених питань, може бути, їх навіть більше, ніж вирішених. Проміжним підсумком дискусій про те, яким державою повинна бути Україна - унітарн або федеративним - стало прийняття Конституції, у якій був визначено унітарний устрій держави (правда, деяким протиріччям із цим положенням є наявність Кримської автономії).

Сьогодні сутність проблеми визначається тим, що повинна бути сформована чітка модель взаємин центральної влади й регіональних эліт і знайдені шляхи для її реального функціонування.

РОЗДІЛ 2. СЬОМА РАМКОВА ПРОГРАМА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Похожие работы

Інституційне право Європейського Союзу

Скачать

124794

0

0

... . В 1986 р. Суд Європейських співтовариств визнав Договір про Європейське співтовариство в якості його "основної конституційної хартії". [9]   2. Інституційна структура Євросоюзу   2.1 Загальна характеристика інституцій Євросоюзу   Право Європейського Союзу утворює складну систему не тільки у своїх зовнішніх проявах, але й у внутрішніх взаємозв'язках. У першому випадку використовується ...

Економіка Казахстану

Скачать

122641

20

6

... сектору у ВВП різко зросла на 43%. Головними причинами росту є багаторазове підвищення світових цін на нафту й нафтопродукти й значне збільшення їх експорту. 4.  Лідируюче місце у вартісній структурі економіки Казахстану зайняв сектор інфраструктури, що погіршує ситуацію у виробничих секторах. 5.  Ще одна проблема економіки Казахстану - швидкий відтік капіталу із країни, який у підсумку привів ...

Подготовка к экзамену по МИ

Скачать

205571

3

0

... ЄС. Програми залучення учасників в електронну комерцію Национальное участие в программах ес Национальное участие в программах Сообщества рассматриваются как необходимая деятельность, требующая большой подготовки и организации. Сообщество создало сеть корреспондентов или информационных центров в различных странах. Таким образом оно обеспечивает переда­чу на национальных языках информации и ...

Анархізм в Росії: теорія та практика

Скачать

233549

0

0

... сьогодні розглядати постать Н.Махна як "антигероя" чи політичного авантюриста, оскільки лідер селянського руху боровся за те, у що справді вірив. Розділ III. Анархізм та сучасність 3.1 Теорія та практика анархізму на пострадянському просторі Анархістська теорія кінця XX - початку XXI ст. зазнала суттєвих змін. Суспільна трансформація, яка розпочалась з початком гласності на території СРСР, сприяла ...