Система виховання й освіти, наукові знання Давньоримської держави

4. Система виховання й освіти, наукові знання Давньоримської держави

Культура Стародавнього Риму – другий етап античної культури. Як і в періодизації грецької культури етапи розвитку давньоримської культури співпадають з трьома основними періодами історії Римської держави: царським, республіканським та періодом імперії.

Згідно них перший період відліку історії Стародавнього Риму починається з УШ ст. до н.е. (тобто від легендарної дати заснування Риму Ромулом і Ремом у 753 р. до н.е.) до У1 ст. до н.е. У цей час Рим був державою із статусом міста-поліса. Ним правили царі.

Рим цього періоду зазнав сильного впливу сусідніх народів, особливо загадкових етрусків. Й зараз не зовсім ясна історія цього народу, оскільки не розшифрована його писемність. В етрусків римляни запозичили більшість літер свого алфавіту, перейняли будівельну технологію, гладіаторські бої тощо. Навіть символом Риму стала бронзова статуя вовчиці роботи етруського майстра. Етруською була й остання царська династія.

Падіння царської влади призвело до передачі її народним зборам. Вони обирали правлячу структуру: сенат і двох консулів. Зміцнення Риму періоду республіки (У1-1 ст. до н.е.) дало йому змогу підкорити всю Італію, перемогти свого вічного противника – Карфаген і завоювати Грецію. Але , як наголосив поет Горацій, “полонена Греція перемогла некультурного переможця”. Військова міць Риму була подолана культурним потенціалом Греції, який активно підживлював культуру завойовника.

У першу чергу запозичується пантеон грецьких богів, змінюються лише їхні імена. У римській літературі використовуються сюжети грецької поезії й драми. Римлянами копіюється грецьке мистецтва, головно шедеври скульптури. Активно вивчається грецька філософія. Спочатку (після завоювання Еллади) перетворюється на двомовну римська наука. Знання грецької мови стало престижним для кожної освіченої людини, оскільки вона була багатша за латинську. Лише згодом римські філологи розвинули лексичну та синтаксичну систему латині настільки, що нею можна було передати всі тонкощі грецької мови.

Період імперії починається з 1 ст. до н.е. Зміна влади була зумовлена внутрішньою кризою республіканського ладу, посиленням ролі воєначальників, які претендували на владу, що й призвело до громадянської війни. В цій ситуації Гай Юлій Цезар проголосив себе імператором. Після вбивства Цезаря імператором став його племінник Октавіан Август, в період правління якого Римська імперія досягла своєї найвищої могутності.

Політична стабільність, економічне й культурне піднесення обумовлюють культурний злет Риму. Його культура також збагачується культурою завойованих народів.

Значною мірою це стосується релігійної сфери. Із східних окраїн Римської імперії докотилася до її центру нова релігія – християнство. Віра в єдиного сина божого Христа прийшла на зміну політеїстичній римській релігії (вірі в існування богів Юпітера, Юнони, Міневри, Ескулапа та ін.). Витоками для християнства стала монотеїстична релігія єврейського народу – іудаїзм. Старий Завіт священної книги іудеїв є частиною християнської Біблії. До неї увійшов також Новий Завіт. Він містить 4 євангеліє ( євангеліє в перекладі з грецької “добра звістка”) – від Матвія, від Марка, від Луки і від Іоанна. В них описане земне життя Ісуса Христа. У Новому завіті також знаходяться соборні послання святих Апостолів; послання Апостола Павла і одкровення Іоанна Богослова або Апокаліпсис.

Спочатку християнство переслідувалося владою. Проте вже наприкінці 1У ст. імператор Феодосій проголосив його державною релігією. В цей же час відбувся поділ Римської імперії на Західну й Східну. У 476 р. Рим захоплений варварами: вестготами та вандалами. Так закінчився період Римської історії й культури зокрема та стародавньої історії й культури взагалі.

Отже, можна зробити висновок, що на відміну від грецької культури у формування римської культури зробили внесок багато стародавніх народів. Проте їхні культурні здобутки римляни творчо переробили, збагатили і врешті решт поставили на службу основному змісту своєї культури. На відміну від греків, які вищою метою науки і мистецтва вважали вдосконалення людини, римляни ставили ціль зміцнення своєї держави.

Відтак римські майстри не звертали особливу увагу на розвиток художньої творчості, а збагачували ті сфери культури, що відповідали їхній практичній діяльності, в тому числі вели до зміцнення імперії. Тобто розвивали будівельну справу й архітектуру, медицину, агрономію, астрономію, юриспруденцію, військову справу тощо.

Для управління державою та для її зміцнення владі потрібні були досвідчені кадри. Це завдання ставилося перед системою освіти. Тому їй приділялася досить значна увага. В першу чергу виховували дітей у дусі патріотизму, поваги до вірувань і звичаїв предків, підкорення батьківській волі. У Римі бути гідним громадянином, означало бути слухняним сином і дисциплінованим воїном.

Навчання дітей починалося в так званих елементарних (у перекладі з латини – “основних”) школах. Вони виникли в У ст. до н.е. В них вивчалися латинська і грецька мови, письмо, читання і лічба. Згодом заможні громадяни вводять в практику приватне навчання своїх дітей.

У П ст. до н.е. сформувався наступний тип шкіл – граматичні й риторські школи. Останні стали основою для створення вищих навчальних закладів. Граматичні й риторські школи були доступні лише для дітей багатих римлян. У них викладали ораторське мистецтво, право, філософію, поезію. Причому в навчальному процесі дуже багато часу відводилося вивченню ораторського мистецтва. Воно слугувало в першу чергу такому важливому клану державних службовців як політики і юристи.

Тож не випадково Рим дав світу неперевершеного оратора Марка Тулія Цицерона (106-43 рр. до н.е.), який до того ж був й видатним політичним діячем, прибічником республіканського ладу, філософом і письменником. І в наш час його промови вважаються високими зразками мистецтва слова, а його ім’ям стало загальною назвою для всіх красномовних людей. Не менший його внесок і в розвиток юриспруденції.

Розвиток юридичної науки сприяв професійному об’єднанню юристів. Викладачі юридичних дисциплін створили товариства, що отримали назву “кафедри”. Згодом сформувалися кафедри риторики й філософії, медицини й архітектури. У П ст. н.е. виникло декілька справжніх вищих учбових закладів. Найвідомішими з них були римська й афінська вищі школи, в яких навчалися студенти з найвіддаленіших куточків Римської імперії. В свою чергу студенти групувалися в земляцтвах, які називалися “хори”.

За республіканської влади навчання було приватним, не підзвітним державі. Централізація влади в особі імператора відбилася й на системі освіти, яку вона почала контролювати. Втручання держави в освітній процес призвело до того, що навіть кількість вчителів кожного міста (яка повинна була відповідати кількості жителів) встановлювалася центральною владою. Причому з 1У ст. н.е. кандидатури вчителів затверджувалися самим імператором. Відповідно держава оплачувала працю вчителів, надавала їм ряд привілеїв.

Високий рівень освіти позитивно впливав на розвиток римської науки. Остання не лише засвоїла науковий досвід завойованих народів, але й наповнила його новим змістом. Проте як практичні люди римляни в першу чергу звертали увагу на ті галузі науки, які давали безпосередній практичний результат.

Потреби політичного й економічного життя спонукали розвиток прикладних наук – юриспруденції, агрономії, архітектури, географії, медицини. Самим визначним науковим доробком римлян стало оформлення ними такої науки, як юриспруденція. Римське право й зараз є обов’язковим предметом в усіх вищих навчальних правознавчих закладах.

Перші письмові закони з’явилися ще за часів протистояння плебеїв і патриціїв у період ранньої республіки. Вони гарантували рівність політичних прав усіх громадян Риму. Так звані “Закони 12 таблиць” заклали підвалини римського законодавства.

Особливе ставлення римлян до своєї держави обумовило виняткову роль історичної науки. Прославлення держави вимагало опису її досягнень і в першу чергу військових перемог. Авторами історичних праць ставали навіть високопоставлені особи. Зокрема, написав ряд історичних творів римський диктатор, полководець Гай Юлій Цезарь (100-44 рр. до н.е.). У “Записках про Галльську війну”, “Записках про громадянську війну” він описав своє життя, свої військові походи і військові перемоги. Юлій Цезар був другим після Цицерона римським оратором. Йому належить крилатий вислів: “Прийшов, побачив, переміг!”.

Одним із основних джерел у вивченні історії Римської держави періоду республіки стали твори Тіта Лівія (59 р. до н.е. – 17 р. н.е.) – автора 142 книг “Римської історії від заснування міста”. Тіт Лівій працював над нею протягом 40 років. Він був надзвичайно працездатним і намагався доводити початі справи до звершення, при цьому наголошуючи: “Краще пізніше, ніж ніколи”.

У працях Публія Корнелія Тацита (близько 58-120 рр. н.е.). йде мова не лише про республіканський Рим, але й Рим часів імперії. Це були його “Аннали” (з латин. – “рік”) – своєрідні літописи, в яких відтворюються за роками найважливіші події, та “Історії”, в яких описується життя римських імператорів. В іншій свої праці “Германія” Тацит розповідає про суспільний лад і побут давніх германців. В його творах згадуються і слов’янські племена, зокрема венеди.

Й сьогодні у читачів великою популярністю користуються твори Плутарха, грека за національністю (біля 45-127 рр. н.е.).Він працював у жанрі історичного портрету. Головною його працею є “Порівняльні історії” видатних греків і римлян (50 біографій). Інші твори історика, що дійшли до нащадків, об’єднані спільною назвою “Моралії”.

Практицизм у науці вплинув на стан філософії. В римській філософській думці не з’явилося жодного нового оригінального напрямку. Римські вчені-філософи в основному осмислювали, переварювали досягнення грецької філософської науки. Великого поширення набув стоїцизм, який став майже офіційною доктриною Риму.

У Римській державі визнання видатного представника стоїцизму здобув Луцій Анней Сенека (близько 4 р. до н.е – 65 р. н.е.) – відомий політичний діяч, письменник. Насамперед він розробляв проблеми практичної моралі: презирство до смерті, важливість стриманості, етична рівність людей, існування долі. Незважаючи на те, що Сенека був вчителем імператора й мав на нього значний вплив, життя його закінчилося трагічно. Нерон запідозрив філософа у зраді й примусив покінчити життя самогубством.

У практичних римлян були в пошані вчені-енциклопедисти, які в своїх працях намагалися дослідити різні галузі наукових знань.

Таким був відомий вчений і письменник Марк Терецій Варрон (116-27 рр. до н.е.). Його перу належить близько 74 творів приблизно в 620 книгах (більшість з них до нашого часу не дійшла) по історії літератури, філософії, історії математиці та ін.

Справжню енциклопедію природничих наук створив Гай Пліній Старший (23-79 р. н.е.). Його “Історія природи” складається з 37 книг і має посилання на 327 грецьких і 146 латинських творів. Як згадує автор при підготовці цього твору він опрацював 2 тисячі книжок. Пліній загинув від отруєння газами при дослідженні першого вибуху Везувія в 79 р. Йому належить вислів: “Жодного дня без рядка” та “Істина у вині”.

Енциклопедичністю відзначається й праця “Альмагест” визначного вченого із Александрії Клавдія Птолемея (бл. 83-170 рр.). Вона оцінюється як енциклопедичний звід астрономічних знань античності. Головна її теорія: земля – центр всесвіту, а сонце обертається навколо землі. Геоцентрична система Птолемея спростована лише в 1543 р. геліоцентричною системою Коперніка.

У 1 ст. н.е. досвід античної науки узагальнив Корнелій Уельс у своїй величезній енциклопедичній праці “Artes”. Від неї зберігся лише трактат “Про медицину” у 8-ми книгах, в якому є цінні відомості про гігієну, хірургію, дерматологію, фармакологію.

Уявлення античної медицини у вигляді єдиного вчення узагальнив знаменитий римський лікар Гален (бл. 130- бл. 200 рр.). У класичній праці “Про частини людського тіла” він дав перший анатомо-фізіологічний опис цілісного організму, показав, що анатомія й фізіологія є основою наукової діагностики, лікування й профілактики, увів в медицину дослідницькі експерименти на тваринах.

Взагалі для римської науки наявні прагнення до енциклопедичності, інформативності, практичності.

З науковими набутками міг ознайомитися практично кожний пересічний громадянин завдяки великій мережі бібліотек. Існували як державні, так і приватні публічні бібліотеки. У 1У ст., в епоху пізньої імперії, в Римі нараховувалося 29 бібліотек.