Українська культура доби визвольних змагань 1917-1920 рр. та в умовах радянської доби

Культурологія. Українська та зарубіжна культура
Культура і цивілізація. Взаємодія культури і суспільства, культури і природи Структура культури. Функції культури Рівні й форми культури Мистецтво – одне із основних інститутів культури Освіта як основний елемент в системі цінностей культури Богословська концепція розвитку культури Психолого-аналітична, функціональна й соціологічна концепції розвитку культури Культура держав Месопотамії: Шумеру, Аккаду, Вавилону, Ассирії Культурні здобутки Єгипту Культура Стародавньої Індії Давньокитайська культура Давньогрецька архітектура і скульптура Освіта і наука в Стародавній Греції Система виховання й освіти, наукові знання Давньоримської держави Архітектурні й будівельні досягнення римлян Культура Середньовічної Європи Здобутки арабської культури доби Середньовіччя Північний Ренесанс часів Реформізму Культура Київської Русі Освіта і наука, книгодрукування і література Х1У - першої половини ХУП ст Архітектура і образотворче мистецтво Х1У - першої половини ХУП ст Епоха просвітництва – новий погляд на суспільство Культурні досягнення епохи Просвітництва Феномен козацької культури Стан української культури в Австрійській та Австро-Угорській імперії Українська культура доби визвольних змагань 1917-1920 рр. та в умовах радянської доби Проблеми розвитку культури суверенної України Основні напрямки літературного процесу: романтизм, реалізм; декаданс та його течії: натуралізм, символізм, “чисте мистецтво” Нові напрямки в архітектурі та будівництві Костина А.В. Массовая культура как феномен постиндустриального общества. М.: КомКнига, 2006, - 350 с
482216
знаков
0
таблиц
0
изображений

3. Українська культура доби визвольних змагань 1917-1920 рр. та в умовах радянської доби

Після повалення царату в Україні почався новий етап національно-визвольного руху, який сприяв подальшому розвитку національної культури.

У культурному поступі на перший план вийшли проблеми національної освіти. Школи переводилися на українську мову викладання, відкривалися українські гімназії. Останніх за період владування Центральної Ради було створено понад 80. Не менша увага приділялася публікації українських підручників, яких у буремний 1918 р. було видано понад 300 тис. примірників.

За часів Павла Скоропадського народний університет у Києві набув статус державного, відкрито також університет у Кам’янець-Подільську. В 1918 р. почали функціонувати Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, Українська державна академія мистецтв.

У період Гетьманату заснуванням Української Академії наук закладалися основи розвитку української академічної науки. Її очолив видатний український вчений Володимир Вернадський.

Українська незалежність створювала умови для розвитку української преси і книгодрукування. Лише в 1917 р. почали діяти 78 видавництв. Вони організувалися при “Просвітах”, приватних і кооперативних організаціях. Якщо в 1917 p. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918 p. – 1084. І все це було створене за декілька років.

Національний культурний спалах періоду УНР і Гетьманату не посміла зразу придушити більшовицька влада, котра утвердилася в Україні на початку 20-х років. Оскільки основна маса населення, перша за все сільська, не прийняла нової влади і чинила їй спротив, перед останньою постало завдання привернути широкий загал на свій бік.

Це завдання більшовики спробували здійснити за допомогою політики коренізації. Суть її полягала в залученні до управління державою представників корінної національності й створення умов для розвитку культур корінних націй. Вона почала проводитися з 1923 р. і в Україні отримала назву українізації.

Вона сприяла великим зрушенням у галузі української культури: організовувалися українські освітні й культурні заклади, видавалися українською мовою література й преса. Для прикладу: вже в 1923-1924 р. в Україні функціонувало майже 16 тис. початкових і семирічніх шкіл, в яких навчалося понад 1,5 млн. учнів, а питома вага газет українською мовою у 1930 р. становила 89 %. Відповідні умови створювалися й для розвитку культури національних меншин, які проживали в межах України. Їм надавалося право національної культурної автономії.

Не менші були успіхи і в науковій сфері. Українську науку на світовий рівень вивели природознавець Володимир Вернадський, математик Микола Крилов (1879-1955), Євген Патон (1870-1953), який запропонував принципово нові методи електрозварювання.

Особливі заслуги у розвитку медичної науки мали такі українські вчені із світовим ім’ям, як мікробіолог і епідеміолог Дмитро Заболотний (1866-1929), гігієніст і епідеміолог Овксентій Корчак-Чепурківський (1857-1947), патофізіолог Олександр Богомолець (1881-1946). Заслуженим авторитетом користувалися терапевтичні школи Миколи Стражеско (1876-1952) (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія) і Феофіла Яновського (1860-1928) (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа Володимира Філатова (1875-1956).

Плідно працювали у галузі економіки Михайло Туган-Барановський (1865-1919), літератури – Сергій Єфремов (1876-1939).

Серед гуманітарних підрозділів Академії наук активну діяльність розгорнула історична секція, яку очолив Михайло Грушевський, котрий у 1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал “Україна”, “Наукові збірники” історичної секції.

На розвиток української літератури й мистецтва неоднозначно впливала тогочасна політична ситуація. В Україні особливою складністю й драматизмом відзначався літературний процес.

В Україні існувало багато літературних течій. Тут продовжували творити представники футуризму (з латинської “майбутнє”). Вони проповідували мистецтво майбутнього в самих незвичайних проявах аж до створення своєрідної мови і слів, таким чином відкидаючи традиційну літературу і пропагуючи модернізацію її змісту й форми (Олекса Слісаренко, 1891-1937; Володимир Ярошенко, 1898-1937; Микола Терещенко, 1898-1966; та ін.).

Водночас виникла нова лівацька течія – пролеткульт. Її теоретики заперечували значення класичної спадщини і ратували за створення “лабораторним шляхом” “чисто пролетарської культури” (Василь Блакитний, 1894-1925; Гнат Михайличенко, 1892-1919; Михайло Семенко, 1892-1937; Микола Хвильовий, 1893-1933; та ін).

Опонентами пролеткультівців стали так звані неокласики. Вони орієнтувалися на класичні зразки світової літератури (Микола Зеров, 1890-1937; Максим Рильський, 1895-1964; Михайло Драй-Хмара, 1889-1939; та ін).

Різноманітні літературні напрямки сприяли оформленню певних літературних об’єднань. Серед них самими авторитетними були Спілка селянських письменників “Плуг” і Спілка пролетарських письменників “Гарт”.

Після розпаду “Гарту” (що стався в 1925 р. у зв’язку зі смертю його організатора Василя Блакитного) Микола Хвильовий засновує Вільну академію пролетарської культури (ВАПЛІТ).

Микола Хвильовий виступав проти примітивізації літературної творчості й культури загалом, наполягав на європейській орієнтації. Ця позиція письменника виразилася у гаслі: “Геть від Москви”. Такі погляди не могли бути безкарними з боку більшовицької влади. Вони стали причиною розпуску ВАПЛІТ у 1928 р. Проте Микола Хвильовий та інші патріотично налаштовані письменники в 1930 р., намагаючись не залежати від компартії, створили нове літературне об’єднання – “Пролітфронт”. Зазначена мета цієї організації йшла в розріз з політикою Москви і тому через рік вона була ліквідована.

Активними діячами двох останніх товариств були (крім Миколи Хвильового) Павло Тичина (1891-1967), Остап Вишня (1889-1956), Петро Панч (1891-1978), Юрій Яновський (1902-1954) та ін.

В Україні в 1927 р. для протиставлення недержавним літературним об’єднанням й більшовицького керівництва літературним процесом була створена офіційна Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників.

У Харкові вихідці із Наддністрянської України заснували Спілку письменників “Західна Україна” (Мирослав Ірчан – псевдонім Андрія Бабюка, 1897-1937; Агата Турчинська, 1903-1972; Федір Малицький та ін.).

Українізація дала поштовх для активізації мистецького життя, в тому числі мистецтва театру і кіно. На європейський рівень вивів український театр Лесь Курбас (1887-1942) – режисер харківського театру “Березіль”, театральні макети якого отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці 1925 р. у Парижі. У скарбницю світового кінематографу увійшов фільм “Земля” Олександра Довженка (1894-1956), кінематографічний стиль якого визначають як “український поетичний кінематограф”.

Український живопис 1920-х років представлений різними течіями й напрямками. Поряд з представниками традиційного реалізму працювали прихильники футуризму, формалізму (надання переваги форми над змістом). Справжнім центром авангардного мистецтва став Київський художній інститут, де певний час працював Казимир Малевич (1878-1935) – засновник супрематизму (течія абстракціонізму).

Популярністю користувалися полотна Киріака Костанді (1852-1921), Олексія Шовкуненка (1884-1974), Віктора Коровчинського (1890-1949), Олександра Мурашко, Миколи Самокиша, Федора Кричевського та ін. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали “Мистецтво”, “Зорі”.

Ідеологічна заангажованість не давала в повну силу творити українським скульпторам. Майже в кожному населеному пункті споруджувалися пам’ятники В.І.Леніну на шкоду відтворенню в скульптурі постатей видатних представників української нації. Щоправда, виключенням став образ всенародно шанованого Тараса Шевченка. Найвідоміші його пам’ятники у Харкові, Києві й Каневі створив Матвій Манізер (1891-1966). У Донбасі в Святогорську пам’ятник Артему (Федору Сергєєву) виконаний Іваном Кавалерідзе (1887-1978).

Традиційно високі досягнення були в галузі музичного мистецтва. Українська музика популяризувалася як музичними об’єднаннями, зокрема, капелою “Думка”, так і оперними трупами, які працювали в оперних театрах Києва, Харкова, Одеси. Жанрове збагачення української музики відбувалося завдяки творчим пошукам українських композиторів Лева Ревуцького (1889-1977), Віктора Косенка (1896-1938), Бориса Лятошинського (1894-1968), Олеся Чишко (1895-1976). Виконавча майстерність українських співаків Марії Литвиненко-Вольгемут (1892-1966), Івана Паторжинського (1896-1960), Оксани Петрусенко (1900-1940), Зої Гайдай (1902-1965), Бориса Гмирі (1903-1969) отримала світове визнання.

У руслі розвитку світової архітектури збагачувалося українське архітектурне мистецтво. Українське бароко поступово витісняється, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще зводяться. Прикладом може служити будівля Сільськогосподарської Академії у Києві.

Поширення набули нові архітектурні стилі, зокрема, два близькі – раціоналізм і конструктивізм. Вони мали багато спільних рис, оскільки обстоювали раціональну доцільність, економність, лаконізм у засобах виразу, засвоєння досягнень науки і техніки. До цих стилів відносяться головпоштамт і комплекс адміністративних будівель (“Держпром”) у Харкові.

Утвердження тоталітарного режиму на початку 1930-х рр. мало негативні наслідки стосовно української культури. Не лише згортається політика українізації, але й починається винищення української творчої еліти. Масові репресії розпочалися процесом над так званою Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Потім настала черга національних комуністів, які прагнули побудувати в Україні соціалізм з національним обличчям. Нищівного удару українській культурі завдав голодомор 1932-33 рр., оскільки українське село було носієм традиційної національної культури.

Про масштаби репресій говорять наступні факти: було репресовано 238 українських письменників і 62 українських вчених мовознавців (із 85). Лише наркомат освіти, який очолив проведення в життя політики українізації, “очистили” від 2 тисяч співробітників. На межі 1920-1930-х рр. була заборонена українська автокефальна церква, створена на хвилі національного революційного піднесення. Після Другої світової війни така ж доля спіткала й греко-католицьку церкву. Усього ж в міжвоєнний період зруйновано 8 тисяч церковних споруд, тобто більше половини усіх храмів.

Для культури це мало трагічні наслідки, оскільки вона була поставлена під суворий партійний контроль. Для його полегшення створені крім Спілки письменників, Спілки композиторів, художників, архітекторів. Влада призупиняла всі творчі пошуки. “Соціалістичний реалізм” (сам термін виник у 1932 р.) проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва.

Усі митці повинні були прославляти радянський спосіб життя. Це призвело до того, що в живописі такі жанри як пейзаж, натюрморт, портрет відсувалися на другий план, оскільки не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був утверджувати стабільність режиму. В Україні найбільш відомою спорудою стилю неокласицизму є будівля Верховної Ради у Києві.

Для українського народу важким випробуванням стала Велика Вітчизняна війна. У творчості літераторів, художників, музикантів, діячів кіно (в першу чергу документального) головним мотивом стала тема захисту Батьківщини.

Потерпіла крах спроба патріотично налаштованих письменників налагодити видавничу діяльність в умовах німецької окупації. У Києві були закриті “Українське слово” і “Літаври”, а їхні організатори Олена Теліга (1906-1942) та Іван Ірлявський страчені гестапо, Олег Ольжич (1907-1944) загинув у німецькому концентраційному таборі.

У післявоєнні роки відновлюються переслідування, ідеологічний тиск. На хвилі боротьби з так званим українським буржуазним націоналізмом піддаються критиці романи Юрія Яновського “Жива вода”, Івана Сенченка (1901-1975) “Його покоління”, повість Петра Панча “Блакитні ешелони”, вірш Володимира Сосюри (1897-1965) “Любіть Україну”.

Певна демократизація, свобода творчості, реабілітація засуджених сталися в період “хрущовської відлиги”, що настала після смерті Сталіна. Саме на цей період припадає діяльність так званих “шестидесятників” –вчених, письменників, художників. Вони виступали проти ідеологічного диктату, поважали свободу особистості, національні культурні цінності.

Позитивні зміни в ідеологічному житті сприяли розвитку культури. З метою подолання відставання Радянського Союзу в галузі науки й техніки від провідних західних країн в СРСР, в тому числі й в Україні, створюються нові галузеві науково-дослідні й проектно-конструкторські інститути, у Харкові, Донецьку, Львові відкриваються відділення Академії наук УРСР. Зміни відбулися і в освітній справі. В 1959 р. стає обов’язковою восьмирічна освіта.

Однак реформи не були доведені до кінця, не відбулося корінних змін в галузі політики, економіки й культури. Прихід до влади в 1964 р. Л.І. Брежнєва призвів до призупинення перетворень, до “застою”. Ця ситуація негативно вплинула на культурне життя. Поступально, але суперечливо розвивається українська культура. В першу чергу концентрується увага на розвитку наукових галузей, що обслуговували військово-промисловий комплекс.

Незважаючи на такий підхід, українські вчені мали значний науковий доробок у фундаментальних і прикладних науках. Світове визнання отримали наукові досягнення математика Миколи Боголюбова (1909-1992), математика і кібернетика Віктора Глушкова (1923-1982), конструкторів космічних апаратів Сергія Корольова (1906-1966), Михайла Янгеля (1911-1971) і Валентина Глушко (1908-1989).

Завдяки науковій діяльності офтальмолога Володимира Філатова, генетика Івана Шмальгаузена (1884-1963), кардіолога Миколи Амосова (1913-2002), нейрохірурга Миколи Бурденка (1876-1946) та багатьох інших вчених високого рівня досягла українська медицина.

Певні успіхи були і в галузі освіти. В 1977 р. стала обов’язковою середня освіта. Проте в освіті кількісне зростання не супроводжувалося поліпшенням якості. Все більше скорочувалося застосування української мови, обмежувався доступ до зарубіжної інформації.

Так само плідно, але суперечливо збагачувалися всі сфери художньої творчості. В першу чергу це стосується літератури. Деякі письменники намагалися вийти за межі “соціалістичного реалізму”. В цьому ключі працювали Олесь Гончар (1918-1995), Юрій Збанацький (1914-1994), Павло Загребельний, Василь Козаченко. Український читач мав змогу познайомитися із творчістю Василя Симоненка (1935-1963), Миколи Вінграновського (1936-2004), Івана Драча, Ліни Костенко. Про себе заявила школа українського літературного перекладу, яка отримала міжнародне визнання.

У той же час творча праця продовжувала регламентуватися, зазнавати цензури, заборонявся ввіз в Україну творів українських письменників-емігрантів.

Все це було однією з причин виникнення в епоху “застою” опозиційного руху, названого дисидентським (від латинської – “незгідний”). Дисиденти зазнавали переслідувань. Їх заарештовували, ув’язнювали, примусово лікували в так званих “психушках”. Прикладом може служити трагічна доля поета Василя Стуса (1938-1985), який загалом провів у радянських таборах 20 років, так і не доживши до радикальних змін. У 1990 р. Василь Стус був посмертно реабілітований і посмертно отримав Державну премію ім. Тараса Шевченка.

Заборона новаторства, пошуку нових форм негативно вплинула на розвиток українського живопису. Водночас деякі художники намагалися вирватися з офіційних пут і подарувати широкому загалу майстерно виконані полотна. Перш за все в цьому плані слід відмітити творчість Олексія Шовкуненка, Михайла Дерегуса (1904-1985), Тетяни Яблонської (1917-2005), Тетяни Голембієвської й безперечно Івана Марчука, ім’я якого увійшло до списку самих геніальних людей планети.

Традиційно значними є досягнення української музики. У творчому доробку Бориса Лятошинського (1894-1968), Костянтина Данькевича (1905-1984), Георгія Майбороди (1913-1992) та інших українських композиторів були нові опери, балети, симфонії. Національну школу вокального мистецтва прославили Анатолій Солов’яненко (1932-1999), Дмитро Гнатюк, Бела Руденко, Євгенія Мірошниченко.

Не менші досягнення були і в українському кінематографу. На світовий рівень його вивели фільми Сергія Параджанова (1924-1990) “Тіні забутих предків”, Леоніда Осики (1940-2001) “Захар Беркут”, Леоніда Бикова (1928-1979) “В бій ідуть одні старики”, Івана Миколайчика (1941-1987) “Вавілон XX”. Водночас на полицях залежувалися неприйнятні для режиму фільми, митцям нав’язувалася тематика. Отже, значні культурні досягнення співіснували з глибокою системною кризою, в тому числі і в галузі культури.

Політика перебудови, гласності і демократизації, започаткована М.С. Горбачовим, мала свої наслідки й для культурного життя. Піднесення національної свідомості дало змогу заснувати у 1989 р. Товариство української мови імені Т.Г. Шевченка, яке поставило завдання утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку. Цю ж мету переслідував “Закон про мови в Українській РСР”, прийнятий Верховною Радою УРСР в тому ж році. В 1989 р. у Львові було відновлене Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, розпущене радянською владою після приєднання Західної України до СРСР. Творча інтелігенція стала ініціатором створення Народного Руху України, який був покликаний започаткувати її національне, в тому числі й культурне, відродження.


Информация о работе «Культурологія. Українська та зарубіжна культура»
Раздел: Культура и искусство
Количество знаков с пробелами: 482216
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
185750
0
0

... перше десятиліття радянської влади і проявився в усіх галузях національної культури. Однак, з початку 30-х років розпочалися жорстокі репресії проти української інтелігенції. Національне відродження перетворилося в "Розстріляне Відродження". Лекція 7. Культура України у 1939- 1991 рр. План лекції. 1. Українська культура під час війни та у повоєнне десятиріччя. Ждановщина. 2. Неоднозначний ...

Скачать
41478
0
0

... їнський народ не втрачав надії на звільнення. Прагнення до волі — основна ідея народної картини. (Зображення 10/11/12/13). Висновки Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високо розвинута самобутня ...

Скачать
28317
0
0

... звідти переходять на інші форми. Врешті митці почали сповідувати традиції європейських художників, котрі прийшли до вподоби вищим суспільним верствам, адже воно найкраще передавали велич аристократії. Українське шляхетство, що тільки вийшло з козацької верстви, спішило позолотити свої герби. Тому немає нічого дивного, що разом із потягом до розкошів українці захопилися бароковим малярством, і так ...

Скачать
276722
0
0

... також унікальні історичні утворення, обмежені просторово-часовими рамками, що відрізняються характером свого відношення до світу природи, суспільства, самої людини. У руслі культурологічного підходу цивілізація розглядається як соціально-культурне утворення, основу якого складає унікальна однорідна культура, що є свого роду «перетином» культури і суспільства. Спроби зрозуміти відношення поняття « ...

0 комментариев


Наверх