Стан української культури в Австрійській та Австро-Угорській імперії

2. Стан української культури в Австрійській та Австро-Угорській імперії

Порівняно із станом української культури в Російській імперії становище української культури на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, було кращим.

Перш за все така ситуація пояснюється більш демократичним устроєм цієї імперії. З метою приглушення національно-визвольного руху народів, які входили до складу Австрійської імперії, її влада йшла на певні політичні, соціальні і культурні поступки підвладним народам, в тому числі й українському. Західноєвропейська революція 1848 р., що захопила й Австрію, посилила цей процес.

Цим широко користувалися українці, як й інші поневолені народи. Прикладом може бути створення у 1868 р. вже дуалістичної Австро-Угорської імперії.

Стосовно українців, то це дало їм змогу створювати політичні й культурні організації. Однією з них була заснована ще в 1833 р. у Львові студентами Львівської семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким перша в українській історії національно-культурна організація “Руська трійка”.

Гуртківці зобов’язувалися утверджувати права рідної мови, робити все для воскресіння української нації. Вищим досягненням гуртка стала поява в 1837 p. альманаху “Русалка Дністровая”.

Після революції 1848 р. в Австрійській імперії нерівність української мови було формально усунено. У Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури. Це при тому, що Львівський університет був заснований ще у 1661 р. Нагадаємо, що в Наддніпрянській Україні (а саме у Харкові) перший університет було відкрито у 1805 р. Чернівецький університет постав пізніше – в 1875 р.

У Західній Україні кращим ніж у Східній Україні було становище й початкової освіти. Формально в 1869 р. тут вводиться обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. Однак більша частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною. У Наддніпрянській Україні обов’язкове початкове навчання вводиться лише за радянської влади.

З 1868 р. свою історію веде товариство “Просвіта”. Воно займалося виданням українською мовою книг, журналів. Визначною подією в українському науковому житті XIX ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році “Літературного товариства ім. Шевченка”. Згодом воно під назвою “Наукове товариство ім. Шевченка” по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію.

З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства – “Записки Наукового товариства ім. Шевченка”. З 1895 р. Михайло Грушевський став редактором цього видання, а через 2 роки з 1897 р. – головою названого товариства. За час його головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів “Записок НТШ”.

Про масштабність та авторитетність роботи Товариства говорить плеяда вчених, які працювали в його рамках. Мали за честь бути його членами: Михайло Грушевський, Іван Огієнко, Іван Франко, Іван Крип’якевич, а згодом видатні постаті світової науки – фізики Альберт Ейнштейн і Макс Планк, філолог Андре Мазон, математик Давид Гільберт.

Великий доробок західноукраїнських письменників у літературі. Серед великої плеяди західноукраїнських літераторів перш за все слід виділити творчість письменників-реалістів: Ольги Кобилянської (1863-1942), Юрія Федьковича (1834-1888), Василя Стефаника (1871-1936).

Чільне місце в українській літературі посіла творчість Івана Франка (1856-1916). Як різносторонньо обдарована людина, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці.

Значним внеском в українську літературну спадщину стали його ліричні збірки “З вершин і низин”, “Зів’яле листя”, історична повість “Захар Беркут” і гостросоціальний “Борислав сміється”, поема “Мойсей”, психологічна драма “Украдене щастя” та ін.

Іван Франко багато зробив для зближення літературного процесу в Західній і Східній Україні, для розширення контактів з європейськими літературами, був обраний членом багатьох наукових товариств. Він перекладав Байрона, Гейне, Гете, а також визначних поетів і письменників різних часів і різних народів.

Не менші досягнення галичан і в розвитку театрального мистецтва. І хоча перші аматорські спектаклі тут з’явилися у 30-х роках Х1Х ст. (на десятиріччя пізніше, ніж в Наддніпрянській Україні), але професійний театр тут започатковано майже на 20 років раніше. Як вже загадувалося, у Східній Україні його розвиток затримав Емський указ.

У Галичині перший професійний театр був заснований в 1864 р. з ініціативи “Руської бесіди”. Із перервами цей мистецький колектив проіснував більше півстоліття – до Першої світової війни. У репертуарі театру були п’єси як авторів із Східної України (І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, М.Кропивницького, М.Старицького, І.Карпенка-Карого), так і Західної України. В 1893 р. у Львові вперше поставлено видатний твір української класики – “Украдене щастя” І.Франка.

Значний внесок галичан і у розвиток музичного мистецтва. Перше українське музичне товариство було започатковано саме у Львові в 1838 р., у Чернівцях – у 1871 р. Першу в Україні консерваторію також було створено у Львові в 1880 р.

Плідну діяльність проводило Музичне товариство ім. Миколи Лисенка у Львові. Причому при останньому в 1905 р. організовано Вищий музичний інститут ім. Миколи Лисенка. У його створенні брав активну участь український композитор, музикознавець, фольклорист, педагог Станіслав Людкевич (1879-1979), який був його директором у 1910-1915 рр.

Широко популяризували українську музично-пісенну творчість хори, зокрема “Боян”, “Бандурист”, “Сурма”.

На західноукраїнських землях консолідуються художні сили. В цій справі велику роль зіграло мистецьке об’єднання художників – Товариство для розвою руської штуки (тобто українського мистецтва). Воно було створене у Львові в 1898 р.

Велика плеяда західноукраїнських художників навчалася у західноєвропейських художніх закладах. Багато з них зробили великий внесок у розвиток як українського, так і західноєвропейського мистецтва.

У Західній Україні першим до народної тематики звернувся Корнило Устиянович (1839-1903). Наприкінці Х1Х ст. у західноукраїнському малярстві остаточно утверджується реалізм. Саме тоді починають творити Антон Манастирський (1878-1919), Осип Курилас (1870-1951), Олекса Новаківський (1872-1935), Іван Труш (1869-1941), Микола Бурачек (1871-1942), Олена Кульчицька (1877-1967), Модест Сосенко (1875-1920) та інші відомі художники нового покоління. Вони зуміли поєднати реалізм з досягненнями європейських імпресіоністів.

В Україні засновником школи монументалістів вважається галичанин Михайло Бойчук (1882-1939).

Західноєвропейські впливи позначилися і на розвитку західноукраїнської скульптури, що мала давнє історичне коріння. Наприкінці Х1Х - початку ХХ ст. українська скульптура поповнилася набутками прихильників імпресіонізму, які сформували свій талант у мистецьких школах Європи.

Серед них виділяються Михайло Гаврило (1882-1920) – автор погруддя Тараса Шевченка, Михайло Паращук (1878-1963), якому належать скульптурні портрети Івана Франка, Василя Стефаника, Станіслава Людкевича, пам’ятник Адаму Міцкевичу у Львові спільно з Антоном Попелем, Петро Війтович (1862-1936), котрий здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтер’єру Львівського оперного театру.

Західноєвропейські впливи були відчутні й в архітектурі Галичини. Особливого поширення тут набув віденський ренесанс. Він виділялися своєю пишністю, яку давали різьблення, ліплення, позолота. Прикладом може бути оперний театр у Львові (архітектор З.Горголевський) та Львівський політехнічний інститут (архітектор Юліан Захарович).

Отже, культура Західної України в Х1Х - на початку ХХ ст. досягла значних висот, хоча і знаходилася в лещатах Австрійської, а пізніше Австро-Угорської імперії.

Причини тому: порівняно демократичний устрій цієї імперії та безпосередній вплив західноєвропейської культури. Західноукраїнська культура живила своїми культурними потоками всю українську культуру.

Тож справедливим є визначення, що західноукраїнські землі стали своєрідним П’ємонтом українського національного і культурного відродження (П’ємонт – це північна область Італії, де був започаткований національно-визвольний і національно-культурний рух італійців). Таке значення Західної України збереглося і в подальшій українській історії.