Зародження соціал-демократичного руху в імперській Росії та створення РСДРП

1.1. Зародження соціал-демократичного руху в імперській Росії та створення РСДРП

Російський революційний рух в кінці XIX в. являв собою складну, різнопланову картину. Революційну пропаганду серед робітників ставили собі головною метою «Союз боротьби за визволення робітничого класу», Робоча партія політичного звільнення Росії (РППОР), Російська соціал-демократична партія, більше відома як група газети «Робочий прапор». У Департаменті поліції на них була заведена одна справа. Але єдина ціль не об’єднала ці організації. Марксисти столиці, які заснували під керівництвом Леніна «Союз боротьби за визволення робітничого класу», не були одинокими в діяльності, але їх діяльність мала чи не найбільше значення для всього соціал-демократичного руху в Росії, який неухильно ріс.

Уже в 70-х і особливо 80-х роках минулого століття робітничий клас в Росії почав прокидатися і почав боротьбу з капіталістами. Становище робітників в царській Росії було доволі важке. У 80-х роках робочий день на фабриках і заводах був не менше 12.5 годин, а в текстильній промисловості доходив до 14-15 годин. Широко застосовувалася використання жіночої і дитячої праці. Діти працювали стільки ж годин, скільки і дорослі, але отримували, так само як і жінки, значно меншу заробітну плату. Заробітна плата була непомірно низька. Велика частина робітників отримувала 7-8 рублів на місяць. Найбільш високооплачувані робочі на металообробних і ливарних заводах отримували не більше 35 рублів на місяць[17].

Не було ніякої охорони праці, що призводило до масових каліцтв і смерті робітників. Не було страхування робітників, медична допомога надавалася тільки за плату. Надзвичайно важкі були житлові умови. У маленьких «комірках», в робочих казармах жили по 10-12 чоловік робітників. Фабриканти часто обраховували робітників, змушували купувати в хазяйських крамницях продукти втридорога, грабували робітників за допомогою штрафів.

Робітники стали домовлятися між собою і спільно висувати господареві фабрики, заводу вимоги про поліпшення свого нестерпного становища. Вони кидали роботу, тобто оголошували страйк. Перші страйки в 70-х і 80-х роках звичайно виникали через непомірні штрафи, обдурювання, обман при видачі зарплати робітникам.

Розгнівані робітники під час перших страйків іноді ламали машини, били скло в фабричних приміщеннях, громили хазяйські крамниці і контори.

Передові робітники почали розуміти, що для успішної боротьби з капіталістами потрібна організація. Стали з’являтися робочі союзи.

У 1875 році в Одесі організувався «Південноросійський союз робітників». Ця перша робоча організація проіснувала 8-9 місяців, потім була розгромлена царським урядом[18].

У Петербурзі в 1878 році організувався «Північний союз російських робітників», на чолі якого стояли столяр Халтуріна і слюсар Обнорський. У програмі цього союзу було сказано, що за своїми завданнями він примикає до соціал-демократичних робочих партій Заходу.

Кінцевою метою союзу ставилося проведення соціалістичної революції – «повалення існуючого політичного та економічного ладу держави, як ладу вкрай несправедливого». Один з організаторів союзу – Обнорський жив деякий час за кордоном, познайомився там з діяльністю марксистських соціал-демократичних партій і I Інтернаціоналу, керованого Марксом. Це наклало свій відбиток на програму «Північного союзу російських робітників»[19]. Своїм найближчим завданням цей союз ставив завоювання політичної свободи і політичних прав для народу (свободи слова, друку, права зборів і так далі). У числі найближчих вимог було також обмеження робочого дня.

Число членів союзу досягало 200 чоловік, і стільки ж було співчуваючих. Союз починав брати участь в робочих страйках, проти Царського уряду, який і розгромило у підсумку і цей робочий союз.

Але робітничий рух продовжував зростати, охоплюючи все нові і нові райони, 80-ті роки дають велику кількість страйків. За п’ятиріччя (1881-1886 роки) було більше 48 страйків з 80 тисячами страйкуючих робітників[20].

Особливо велике значення в історії зародження революційного руху, який заклав основи для створення політичної партії мав великий страйк, що спалахнув у 1885 році на фабриці Морозова в Орехово-Зуєві.

На цій фабриці працювало близько 8 тисяч робочих. Умови роботи з кожним днем погіршувалися: з 1882 по 1884 рік заробітна плата зменшувалася п’ять разів, причому в 1884 році розцінки були відразу знижені на одну чверть, тобто на 25 відсотків. Але, крім того, фабрикант Морозов замучив робітників штрафами.

Як з’ясувалося на суді після страйку, з кожного заробленого рубля під виглядом штрафів у робочого віднімалося на користь фабриканта від 30 до 50 копійок. Робітники не витримали цього грабежу і в січні 1885 року оголосили страйк. Страйк був заздалегідь організований. Керував ним передовий робітник Петро Моїсеєнко, який був раніше членом «Північного союзу російських робітників» і мав уже революційний досвід[21].

Напередодні страйку Моісеєнко разом з іншими найбільш свідомими ткачами виробив ряд вимог до фабриканта, які були затверджені на таємній нараді робітників. Перш за все робітники вимагали припинення грабіжницьких штрафів.

Цей страйк було придушено збройною силою. Понад 600 робітників було заарештовано, кілька десятків з них було віддано під суд.

Подібні ж страйки відбувалися в 1885 році на фабриках в Іваново-Вознесенську.

У наступному році царський уряд, наляканий зростанням робітничого руху, був вимушеним видати закон про штрафи. В цьому законі говорилося, що штрафні гроші повинні йти не в кишеню фабриканта, а на потреби самих робітників.

На досвіді морозівського і інших страйків робітники зрозуміли, що вони багато чого можуть домогтися організованою боротьбою. Робітничий рух стало виділяти з-поміж себе здібних керівників і організаторів, твердо відстоювали інтереси робітничого класу[22].

У той же час на грунті зростання робітничого руху і під впливом західноєвропейського робітничого руху починають створюватися в Росії перші марксистські організації.

До появи марксистських груп революційну роботу в Росії вели народники, які були противниками марксизму.

Перша російська марксистська група з’явилася в 1883 році. Це була група «Звільнення праці», організована Г. В. Плехановим за кордоном, в Женеві, куди він змушений був виїхати від переслідувань царського уряду за революційну діяльність[23].

Плеханов сам був перед цим народників. Познайомившись в еміграції з марксизмом, він порвав з народництвом і став видатним пропагандистом марксизму.

Група «Звільнення праці» виконала велику роботу по поширенню марксизму в Росії. Вона переклала на російську мову роботи Маркса і Енгельса: «Маніфест комуністичної партії», «Наймана праця і капітал», «Розвиток соціалізму від утопії до науки» та інші, надрукувала їх за кордоном і стала таємно поширювати в Росії. Г. В. Плеханов, Засулич, Аксельрод та інші учасники цієї групи написали також ряд творів, в яких вони роз’яснювали вчення Маркса і Енгельса, роз’яснювали ідеї наукового соціалізму.

Поширенням поглядів Маркса і Енгельса і зайнялася перша російська марксистська група, плехановська група «Звільнення праці».

Група «Звільнення праці» підняла прапор марксизму в російській закордонній пресі в той момент, коли соціал-демократичний рух в Росії знаходився в зародку.

Необхідно було перш за все теоретично, ідейно прокласти шлях цього руху. Головною ідейною перешкодою на шляху поширення марксизму і соціал-демократичного руху в той час були народницькі погляди, що переважали тоді серед передових робітників і революційно налаштованої інтелігенції[24].

З розвитком капіталізму в Росії робітничий клас ставав могутньою передовою силою, здатною до організованої революційної боротьби. Але передової ролі робітничого класу не розуміли народники. Російські народники помилково вважали, що головною революційною силою є не робітничий клас, а селянство, що влада царя і поміщиків можна повалити шляхом одних лише селянських «бунтів». Народники не знали робітничий клас і не розуміли, що без союзу з робітничим класом і без його керівництва одні селяни не зможуть перемогти царизм і поміщиків. Народники не розуміли, що робітничий клас є найбільш революційним і самим передовим класом суспільства[25].

Народники спочатку намагалися підняти селян на боротьбу проти царського уряду. З цією метою революційна інтелігентна молодь, переодягнувшись в селянський одяг, рушила до села – «в народ», як тоді говорили. Звідси і пішла назва «народники». Але за ними селянство не пішла, так як вони і селян, як слід, не знали і не розуміли. Більшість народників було заарештовано поліцією. Тоді народники вирішили продовжувати боротьбу проти царського самодержавства одними своїми силами, без народу, що призвело до ще більш серйозних помилок,

Народницьке таємне товариство «Народна воля» стало готувати вбивство царя. 1 березня 1881 року народовольцям вдалося кинутої бомбою вбити царя Олександра II. Однак, це не принесло ніякої користі народу. Вбивствами окремих осіб не можна було повалити царське самодержавство, не можна було знищити клас поміщиків. На місце вбитого царя з’явився інший – Олександр III, при якому робітникам і селянам стало жити ще гірше.

Обраний народниками шлях боротьби з царизмом за допомогою окремих убивств, за допомогою індивідуального терору був помилковим і шкідливим для революції. Політика індивідуального терору виходила з неправильної народницької теорії активних «героїв» і пасивного «натовпу», який чекає від «героїв» подвигу[26].

Ця помилкова теорія говорила, що тільки окремі видатні одинаки роблять історію, а маса, народ, клас, «натовп», як презирливо висловлювалися народницькі письменники, нездатна до свідомих, організованих дій, вона може тільки сліпо йти за «героями». Тому народники відмовилися від масової революційної роботи серед селянства і робітничого класу і перейшли до індивідуального терору. Народники змусили одного з найбільших революціонерів того часу – Степана Халтуріна припинити роботу по організації революційного робітничого союзу і цілком зайнятися терором.

Народники відволікали увагу трудящих від боротьби з класом гнобителів марними для революції вбивствами окремих представників цього класу. Вони гальмували розвиток революційної ініціативи і активності робітничого класу і селянства[27].

Народники заважали робітничому класу зрозуміти його керівну роль в революції і затримували створення самостійної партії робітничого класу.

Хоча таємна організація народників була розбита царським урядом, народницькі погляди довго ще трималися серед революційно налаштованої інтелігенції. Залишки народників уперто виступали поширенню марксизму в Росії, заважали організації робочого класу.

Тому марксизм в Росії міг вирости й зміцнітися лише в боротьбі з народництвом.

Група «Звільнення праці» розгорнула боротьбу проти помилкових поглядів народників, показувала, яку шкоду приносить робітничому руху вчення народників і їх способи боротьби. Завдання революціонерів було не в тому, щоб затримати розвиток капіталізму в Росії, – цього вони все одно не змогли б зробити. Завдання революціонерів полягало в тому, щоб спертися на ту потужну революційну силу, яка породжується розвитком капіталізму, – на робітничий клас, розвивати його класову свідомість, організувати його, допомогти йому створити свою робочу партію[28].

Плеханов розбив і другий основний помилковий погляд народників – заперечення ними передової ролі пролетаріату в революційній боротьбі. Народники розглядали появу пролетаріату в Росії як свого роду «історичне нещастя», писали про «виразку пролетаріатства». Плеханов, захищаючи вчення марксизму і його повну придатність до Росії, доводив, що, незважаючи на кількісне переважання селянства і порівняльну нечисленність пролетаріату, – саме на пролетаріат, на його зростання повинні революціонери покласти свої головні надії[29].

Тому, що пролетаріат, незважаючи на його нинішню нечисленність, є таким трудящим класом, який пов’язаний з найбільш передовою формою господарства, – з великим виробництвом, і має на увазі цього велику майбутність.

Тому, що пролетаріат, як клас, зростає з року в рік, розвивається політично, легко піддається організації в силу умов праці на великому виробництві і найбільш революційний в силу свого пролетарського положення, бо в революції йому нічого втрачати, крім своїх ланцюгів. У 90-х роках промисловість переживала період підйому. Зростала кількість робітників.

Робітничий рух посилився і з 1895 по 1899 страйкувало, за неповними даними, не менше 221 тисячі робітників. Робітничий рух перетворювався на потужну силу політичного життя країни. Самим життям підтверджувалися погляди марксистів, які вони захищали в боротьбі з народниками, щодо передової ролі робітничого класу в революційному русі.

Під керівництвом Леніна «Союз боротьби за визволення робітничого класу» пов’язував боротьбу робітників за економічні вимоги – за поліпшення умов праці, за скорочення робочого дня, за підвищення заробітної плати – з політичною боротьбою проти царизму. «Союз боротьби» виховував робочих політично[30].

Під керівництвом Леніна петербурзький «Союз боротьби за визволення робітничого класу» вперше в Росії став здійснювати з’єднання соціалізму з робочим рухом. Коли виникав страйк на якій-небудь фабриці, «Союз боротьби», який добре знав через учасників своїх гуртків положення на підприємствах, негайно відгукувався випуском листівок, випуском соціалістичних прокламацій. У цих листівках викривали утиски робітників фабрикантами, пояснювалося, як треба боротися робочим за свої інтереси, містилися вимоги робітників. Листівки говорили всю правду про виразках капіталізму, про злиденне життя робітників, про їх непомірно важкому 12-14-годинному праці, про їх безправне становище[31].

Тут же пред’являлися і відповідні політичні вимоги. В кінці 1894 Ленін за участю робочого Бабушкіна написав першу таку агітаційну листівку і звернення до застрайкували робітники Семянніковского заводу в Петербурзі. Восени 1895 Ленін написав листівку до страйкуючих робітників і робітниць фабрики Торнтона. Ця фабрика належала англійським фабрикантам, які отримували мільйонні прибутки. Робочий день тут тривав більше 14 годин, а заробляли ткачі близько 7 рублів на місяць. Страйк скінчилася успішно для робітників.

За короткий час «Союзом боротьби» були надруковані десятки таких листівок, звернень до робочих різних фабрик. Кожен такий листок сильно піднімав дух робітників. Робочі бачили, що їм допомагають, їх захищають соціалісти.

Під керівництвом «Союзу боротьби» проходив страйк 30 тисяч петербурзьких текстильних робітників влітку 1896 року. Основною вимогою було скорочення робочого дня. Під напором цього страйку царський уряд змушений був видати закон від 2 червня 1897 року, що обмежує робочий день до 11.5 годин. До цього закону робочий день не був взагалі обмежений[32].

У грудні 1895 Ленін був заарештований царським урядом. Ленін і в тюрмі не припиняв революційної боротьби. Він допомагав «Союзу боротьби» своїми порадами і вказівками, пересилаючи з в’язниці брошури та листівки. У в’язниці Леніним були написані брошура «Про страйки» і листівка «Царського уряду», в якій викривався дикий сваволю царського уряду. У в’язниці ж Ленін написав проект програми партії (він був написаний молоком між рядків медичної книги).

Петербурзький «Союз боротьби» дав могутній поштовх до об’єднання робочих гуртків в такі ж союзи і в інших містах і областях Росії. В середині 90-х років виникають марксистські організації в Закавказзі. У 1894 році утворюється в Москві московський «Робочий союз». У Сибіру в кінці 90-х років організувався сибірський «Соціал-демократичний союз». У 90-х роках в Іваново-Вознесенську, Ярославлі, Костромі виникли марксистські групи, які об’єдналися згодом в «Північний союз соціал-демократичної партії». У Ростові-на-Дону, Катеринославі, Києві, Миколаєві, Тулі, Самарі, Казані, Орехово-Зуєві і в інших містах створюються в другій половині 90-х років соціал-демократичні групи та спілки[33].

Значення петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» полягала в тому, що він, за висловом Леніна, представляв перший серйозний зачаток революційної партії, що спирається на робітничий рух.

Бачимо, що якщо в 1894 році соціал-демократичні гуртки і групи були поширені лише у кількох десятках міст, то в наступні три-чотири роки вони діяли більш ніж в 50 близьких і далеких від столиці містах Російської імперії[34].

Здебільшого соціал-демократичні групи були ще нечисленні і недосвідчені в конспірації. Лише деяким з них вдавалося проіснувати більше 2-3 років. Багато груп були пов’язані між собою, однак їх контакти не вдавалося зробити систематичними і міцними. Між соціал-демократичними групами різних міст існували лише ідейні зв’язки.

І з’їзд партії був скликаний з ініціативи Петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», керованого В.І.Ульяновим (Леніним). Ще в грудні 1895 Ленін склав проект програми «соціал-демократичної партії» і наполягав на скликанні з’їзду. Але масові арешти, що тривали у соціал-демократичному Петербурзі, Москві та ін. містах Центральної Росії не дозволили тоді розгорнути практичну роботу з підготовки партійного з’їзду.

Ідея скликання з’їзду була підхоплена київськими соціал-демократами. У березні 1897 року відбулася передз’їздівська конференція представників соціал-демократичних організацій Києва і Петербурга, на якій було вирішено розгорнути підготовку з’їзду і налагодити видання загальноросійської соціал-демократичної «Робітничої газети» (№ 1 вийшла в Києві в серпні, № 2 – в грудні 1897 ). Газета висвітлювала робітничий рух в Росії, закликала місцеві соціал-демократичні гуртки і групи згуртуватися в єдину пролетарську партію.

Важливу роль в ідейній підготовці з’їзду зіграла ленінська брошура «Завдання російських соціал-демократів» (1897), яка висувала на перший план питання про об’єднання розрізнених соціал-демократичних організацій країни і їх практичної діяльності. Однак, через розкол в русі організатори з’їзду зазнавали труднощів[35].

В результаті на з’їзд не були допущені соціал-демократи, які видавали газету «Робоча думка» (Петербург), представники одеської та миколаївської соціал-демократичних груп, як не цілком стійкі і недостатньо конспіративні. Чи не запросили і «Союз російських соціал-демократів за кордоном», побоюючись, що його делегати також не зможуть виконати вимоги конспірації.

Харківська соціал-демократична група відмовилася брати участь в роботі з’їзду, заявивши про несвоєчасність створення партії. Послати делегата на з’їзд погодилася Литовська соціал-демократична партія, але потім відмовилася.

З’їзд проходив на квартирі службовця соціал-демократа П. В. Румянцева, в будинку на окраїні Захарьєвської вул. (В роки Великої Вітчизняної війни будинок був спалений німецькими окупантами, потім повністю відновлений; нині Будинок-музей I з’їзду РСДРП на проспекті Незалежності, д. 31 / А).

Було присутньо 9 делегатів, що представляли найбільші соціал-демократичні організації Росії – петербурзький, московський, катеринославський і київський «Союзи боротьби», а також групу «Робітничої газети» та Бунд. Від «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» в з’їзді брали участь 4 людини – Степан Радченко (петербурзький союз), Олександр Ванновский (московський союз), Павло Тучапський (київський союз) і Казимир Петрусевич (катеринославський союз), від Бунда Шмуель Кац, Арон Кремер і Абрам мутник, а також 2 людини від київської «Робочої газети» – Борис Ейдельман і Натан Вигдорчик[36].

Всього відбулося 6 засідань. З метою конспірації протоколів не велося, записувалися тільки резолюції. Основним було питання про утворення партії. З’їзд проголосив створення марксистської робочої партії і прийняв рішення назвати її Російської соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП), тобто партією пролетаріату всіх національностей Росії. В одноголосно прийнятому рішенні вказувалося, що всі «Союзи боротьби», група «Робітничої газети» та Бунд «... зливаються в єдину організацію під назвою» Російської соціал-демократичної робітничої партії «...»[37]. З’їзд обрав ЦК РСДРП у складі 3 чоловік: С. І. Радченко – від петербурзького «Союзу боротьби», Б. Л. Ейдельман – від групи «Робітничої газети» та А. І. Кремер – від Бунда. Офіційним органом партії була оголошена «Робітнича газета». «Союз російських соціал-демократів за кордоном» визнавався частиною партії і її представником за кордоном. З’їзд доручив членам ЦК скласти «Маніфест Російської соціал-демократичної робітничої партії» з викладом найближчих політичних завдань партії. У «Маніфесті», написаному П.Б. Струве, зокрема, йшлося: «... Чим далі на схід Європи, тим, в політичному відношенні, боягузливіше і підліше стає буржуазія і тим більші культурні і політичні завдання випадають на долю пролетаріату»[38].

«Маніфест» і рішення з’їзду, надруковані окремим листком, були сприйняті революційними соціал-демократами Росії як історично важливі і отримали схвалення Леніна. Після з’їзду соціал-демократичні організації та спілки взяли назву комітетів РСДРП.

Однак 1-му з’їзду РСДРП, що склав важливу віху в історії створення марксистської партії російського пролетаріату, не вдалося подолати ідейної та організаційної роз’єднаності соціал-демократичного руху. Він не виробив ні програми, ні статуту.

Ситуація погіршувалася тим, що відразу ж після з’їзду багато партійних організацій були розгромлені, більшість делегатів з’їзду, в тому числі члени ЦК, заарештовані, друкарня і готовий до друку № 3 «Робітничої газети» захоплені поліцією.

У російській соціал-демократії настав період «розброду і хитань». Знадобилося не менше 5 років (з 1899 по 1903) роботи, щоб створити і зміцнити партію на принципах революційного марксизму, підготувати її ідейний і організаційне єдність. У липні 1903 року на Другому з’їзді РСДРП, скликаному редакцією «Іскри», завершився процес об’єднання революційних марксистських організацій і була створена партія робітничого класу Росії[39].

Новий період в житті і діяльності соціал-демократів Петербурга, Москви та інших великих міст ознаменувався початком з’єднання наукового соціалізму з робочим рухом. Якщо раніше соціал-демократи обмежувалися заняттями зборами в маленьких пропагандистських гуртках, то тепер вони час від часу збиралися на нелегальні заміські сходки, видавали напередодні страйків, в ході і після їх закінчення листівки. Таким чином, соціал-демократичний рух в середині 90-х років ХІХ століття вже «вийшов на вулицю»[40].

В середині 90-х років невеликі гуртки і групи в ряді міст почали об’єднуватися. У Петербурзі, Києві вони називалися «спілками боротьби за визволення робітничого класу», а в Москві – «робочими спілками». Зростав соціал-демократичний рух і на околицях Росії.

Масове поширення соціал-демократичних гуртків, груп та організацій породило питання про вироблення спільної програми та тактики революційної боротьби російських марксистів. Виникла нагальна потреба скликати з’їзд і об’єднати соціал-демократичні союзи, групи і гуртки в єдину революційно-марксистську партію[41].

У 90-х роках ідея створення соціал-демократичної партії в Росії найбільш повне обгрунтування отримала в працях Леніна. У своїх працях він теоретично обгрунтував цілі і завдання, поставлені історією перед робітничим классом Російської імперії: повалення самодержавства, захоплення пролетаріатом влади і побудова соціалістичного суспільства[42].

Арешт і висилка в Сибір Леніна в 1897 році вплинули на написання ним брошури «Завдання російських соціал-демократів». У ній він вперше узагальнив досвід діяльності петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» як зачатка марксистської партії в Росії. Разом з Леніним вислано було й інших активних діячів «Союзу боротьби за визволення робітничого класу». Таким чином влада не дозволила соціал-демократам Петербурга скликати всеросійський партійний з’їзд.

У 1897-1898 роках за підготовку з’їзду взялася, уціліла від поліцейського розгрому київська соціал-демократична організація.

У березні 1897 року Київська група «Робоча справа» намагалася скликати з’їзд.

Ініціатори з’їзду прагнули зберегти принципову позицію соціал-демократії 1894-1896 років. На з’їзд не були допущені петербурзька, одеська і миколаївська соціал-демократичні групи, як не цілком стійкі і недостатньо конспіративні. Не запросили і «Союз російських соціал-демократів за кордоном», побоюючись того, що він, погано знаючи російські умови, не зможе дотримуватися вимог конспірації. Місцем з’їзду, за домовленістю з керівниками Бунду, був обраний Мінськ, тоді тихе, провінційне місто[43].

З’їзд відкрився о 10 годині ранку 1 березня 1898 року на квартирі залізничника соціал-демократа П.В. Румянцева, в невеликому дерев’яному будиночку на околиці міста. З’їзд був суворо законспірований, хоча засідав в безпосередній близькості від приміщення кінної жандармерії. Це був єдиний з’їзд РСДРП, що відбувся за царату на території Росії[44].

На з’їзді були присутні представники чотирьох «союзів боротьби за визволення робітничого класу»: петербурзького, московського, київського і катеринославського, а також групи «Робітничої газети» та Бунду. Їх було всього дев’ять чоловік.

З’їзд тривав три дні і мав шість засідань. Протокол не вівся, записувалися тільки резолюції. Основним питанням стало конституювання партії. Було вирішено об’єднати всі соціал-демократичні організації Росії в єдину марксистську робочу партію[45].

Суперечки викликало питання про її назву. Судячи з проекту програми з’їзду, для обговорення пропонувалося кілька варіантів: «Російська соціал-демократична партія», «Російська робоча партія», «Російський робітничий союз». Більшістю з п’яти голосів проти чотирьох з’їзд затвердив назву «Російська соціал-демократична партія». Слово «робоча» було включено в неї вже після з’їзду, при складанні Маніфесту, за згодою двох членів Центрального Комітету. Вищим органом партії ставав з’їзд представників місцевих комітетів, а виконавчим органом – Центральний Комітет, обраний з’їздом, перед яким він і звітує у своїй діяльності.

З’їзд обрав Центральний Комітет у складі С.І.Радченко, Б.Л.Ейдельман, А.І.Кремер. Він визнав «Союз російських соціал-демократів» складовою частиною РСДРП і її представником за кордоном. Офіційним органом партії була оголошена «Робітнича газета». Також вирішили випустити Маніфест партії, складання якого доручили Центральному Комітету. Увечері 3 березня 1898 з’їзд закінчив свою роботу[46].

Уже в березні п’ятеро з дев’яти делегатів 1 з’їзду РСДРП були заарештовані. Однак двом членам ЦК, що залишилися на волі, Радченку і Кремеру, вдалося організувати видання та поширення «Маніфесту РСДРП».

Складений таким чином документ був відредагований Радченком, і випущений в світ.

Після 1 з’їзду РСДРП марксисти Росії стали брати участь в міжнародних соціалістичних конгресах і виконавчих органах 2 Інтернаціоналу як представники Російської соціал-демократичної робітничої партії[47].

Після 1 з’їзду РСДРП вступила в смугу серйозної кризи. Вона вичерпала свої сили і повернула назад, до колишньої роздробленості. Ця криза проявилася перш за все в ідейній та організаційній слабкості соціал-демократії. Розвитку кризи в РСДРП багато в чому сприяла політика царської влади. Відразу після з’їзду керівні центри партії були розгромлені поліцією.

Перехід від вузької гурткової пропаганди марксизму до масової політичної агітації в зв’язку з розмахом стихійної боротьби робітничого класу викликав розбіжності серед соціал-демократів. Частина з них, слабо розбиралися в теорії марксизму і захопившись порівняно легкими успіхами страйків, обмежувала агітацію серед робітників виключно економічними вимогами. Ігноруючи політичні завдання, прихильники «економізму» вважали, що тільки в боротьбі за задоволення повсякденних потреб можна згуртувати робітників і домогтися здійснення їх сподівань.

Першим друкованим органом, який пропагував шлях «економізму», була газета «Робоча думка». Поряд з «Робочою думкою» активним проповідником «економізму» був журнал «Робоча справа», який сповіщав важливі положення марксизму. Газета «Робоча думка» і журнал «Робоча справа» були головними осередками «економічного» напряму. Газети, листівки, бюлетені, що видавалися комітетами і групами РСДРП оспівували місництво і гуртківщину[48].

Протилежну позицію мам В. Ленін,який стверджував, що боротьба проти «економізму» має величезне значення для подолання буржуазного впливу в робітничому русі і підготовки ідейно-теоретичних передумов створення пролетарської партії.

За проектом Леніна, програма партії повинна була охарактеризувати економічний лад Росії і показати, що капіталізм веде до зростання бідності і обурення робітників, а класова боротьба пролетаріату складає базу соціал-демократії. У ній потрібно визначити міжнародний характер і кінцеві цілі соціал-демократичного руху, підкреслити необхідність завоювання політичної влади для здійснення цих цілей.

В.І.Ленін вважав, що для успішної боротьби проти царизму і капіталізму російським соціал-демократам потрібно довести свою революційну організацію «до вищого ступеня досконалості».

Отже, революційні соціал-демократи Росії отримали всебічно розроблену програму створення бойової марксистської партії. Програма вражала своєю сміливістю і новизною навіть найближчих соратників Леніна.

Практичне здійснення плану створення партії Ленін почав ще на засланні. В кінці 1899 року вів переписку з Ю.О. Мартовим і А.Н. Потресовим, запропонувавши їм увійти до складу ініціативної групи з підготовки видання газети. Був створений так званий потрійний союз (Ленін, Мартов, Потресов) і досягнута домовленість про зустріч в Пскові для вироблення програмної заяви майбутнього періодичного органу революційної соціал-демократії.

Приїхавши в Псков, він вів переговори зі своїми однодумцями, знаходив кошти, створив з надійних соціал-демократів групу, яка згодом повинна була надавати допомогу газеті, підготував і провів так зване Псковську нараду. На ній і був прийнятий перший офіційний документ, що намітив програму майбутніх періодичних органів партії – газети «Іскра» і журналу «Зоря»[49].

Учасники наради (Ленін, Мартов, Потресов, Радченко, Струве, Туган-Барановський) схвалили ленінський план «Проект заяви редакції «Іскри» і «Зорі». На «Іскру» і «Зорю» покладалися насамперед розробка питань теорії, програми і тактики партії.

Основну боротьбу проти «економізму», за створення самостійної політичної партії пролетаріату провела організована Леніним нелегальна газета «Іскра».

На початку 1900 року Ленін і інші члени «Союзу боротьби» повернулися із сибірського заслання в Росію. Ленін задумав створити велику загальноросійську нелегальну марксистську газету. Безліч дрібних марксистських гуртків і організацій, що існували вже в Росії, не були ще пов’язані між собою. У цей момент, коли, за висловом Сталіна, «кустарництво і гуртківщина роз’їдали партію від верху до низу, коли ідейний розбрід становив характерну рису внутрішнього життя партії», створення загальноросійської нелегальної газети було основним завданням російських революційних марксистів. Тільки така газета могла зв’язати між собою розрізнені марксистські організації та підготувати створення дійсної партії[50].

Але таку газету неможливо було організувати в царській Росії через поліцейські переслідування. Через місяць – два газета була б вистежена царськими детективами і розгромлена. Тому Ленін вирішив видавати її за кордоном. Тут газета друкувалася на найтоншої і міцному папері і таємно пересилалася в Росію. Окремі номери «Іскри» передруковувалися в Росії, в таємних друкарнях в Баку, в Кишиневі, в Сибіру.

Восени 1900 Володимир Ілліч поїхав за кордон, щоб змовитися з товаришами з групи «Звільнення праці» щодо видання загальноросійської політичної газети. Ця думка була обдумана Леніним на засланні у всіх подробицях. По дорозі із заслання Ленін влаштував з цього питання ряд нарад в Уфі, Пскові, Москві, Петербурзі. Скрізь він домовлялися з товаришами про шифри для таємного листування, про адреси для надсилання літератури і т.д. і обговорював з ними план майбутньої боротьби[51].

Царський уряд відчував, що в особі Леніна він має ворога. У своєму таємному листуванні царський охоронець, жандарм Збутов, писав, що «крупніше Ульянова в революції зараз нікого немає», через що він вважав за доцільне організувати вбивство Леніна[52].

Після приїзду за кордон Ленін змовився з групою «Звільнення праці», тобто з Плехановим, Аксельродом, В. Засулич, про спільне видання «Іскри». У грудні 1900 року за кордоном вийшов перший номер газети «Іскра». Під заголовком газети було вислів (епіграф): «З іскри, займеться полум’я». Ці слова взяті з відповіді декабристів поетові Пушкіну, який послав їм вітання в сибірське заслання.

І дійсно, з запаленої «Іскри» розгорілося згодом полум’я революційної пожежі, яке спалило дотла дворянсько-поміщицьку царську монархію і царську владу.

11 (24) грудня 1900 року перший номер «Іскри», надрукований в Лейпцигу був зверстаний і вийшов у світ. З перших номерів «Іскра» взяла твердий курс на повний розгром опортунізму. З виходом газети почався завершальний період в історії створення партії. Спільноросійська політична газета революційних соціал-демократів розгорнула боротьбу за подолання кустарництва і гуртківщини в РСДРП, за організаційну підготовку 2 з’їзду РСДРП. До редакції «Іскри» входили знамениті революціонери, такі як

Г.В. Плеханов, В.І. Ленін, Ю.О. Мартов, В.І. Засулич, П. Б. Аксельрод, А.Н. Потресов, Н.К. Крупська, яка займала посаду секретаря редакції.

Таким чином, соціал-демократична робітнича партія в Росії створювалася в боротьбі в першу чергу з народництвом, з його помилковими і шкідливими для справи революції, на думку засновників партії, поглядами.

Тільки розбивши ідейно погляди народників, можна було розчистити ґрунт для створення марксистської робочої партії в Росії. Вирішальний удар народництву було завдано в 80-х роках минулого століття Плехановим і його групою «Звільнення праці»[53].

У 90-х роках було завершено ідейний розгром народництва. Група «Звільнення праці», заснована в 1883 році, виконала велику роботу по поширенню марксизму в Росії, теоретично заснувала соціал-демократію і зробила перший крок назустріч робочому руху.

З розвитком капіталізму в Росії швидко росла чисельність промислового пролетаріату. У 80-х роках робітничий клас вступив на шлях організованої боротьби, на шлях масових виступів у вигляді організованих страйків. Але марксистські гуртки і групи займалися лише пропагандою, не розуміли доцільності переходу на масову агітацію в робочий клас і, тому, не були ще практично пов’язані з робочим рухом, коли керували ним.

Зснування петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» (1895 рік), який повів масову агітацію серед робітників і керував масовими страйками, означало новий етап – перехід на масову агітацію серед робітників і з’єднання марксизму з робочим рухом. Петербурзький «Союз боротьби за визволення робітничого класу» був першим зачатком революційної пролетарської партії в Росії. Слідом за петербурзьким «Союзом боротьби» створилися організації марксистів у всіх головних промислових центрах, так само як і на околицях[54].

У 1898 році була здійснена перша, хоча і не вдала спроба об’єднання марксистських соціал-демократичних організацій в партію – відбувся I з’їзд РСДРП. Але цей з’їзд ще не створив партію: не було ні програми, ні статуту партії, ні керівництва з одного центру, не було майже ніякого зв’язку між окремими марксистськими гуртками і групами.

Щоб об’єднати і зв’язати між собою розрізнені марксистські організації в одну партію, Ленін висунув і здійснив план створення першої загальноросійської газети революційних марксистів – «Іскри».

Головними противниками створення єдиної політичної робітничої партії були в цей період «економісти». Вони заперечували необхідність такої партії. Вони підтримували розрізненість і кустарництво окремих груп. Саме проти них і направили свої удари Ленін і організована ним «Іскра».

Випуск перших номерів «Іскри» (1900-1901 роки) був також переходом до нового періоду – періоду дійсного створення з розрізнених груп і гуртків єдиної Російської соціал-демократичної робітничої партії.