III з’їзд РСДРП. Позиції більшовиків іменшовиків у революції 1905-1907 рр

2.2. III з’їзд РСДРП. Позиції більшовиків іменшовиків у революції 1905-1907 рр.

Показовим моментом розколу у партії став її ІІІ з’їзд. У квітні 1905 року в Лондоні було скликано III з’їзд Російської соціал-демократичної партії. На ньому були присутні 24 делегати від 20 більшовицьких комітетів. Меншовики відмовилися від участі на III з’їзді і вирішили скликати в Женеві свій з’їзд, який назвали конференцією.

І з’їзд і конференція обговорювали по суті одні і ті ж тактичні питання, але рішення з цих питань були прийняті прямо протилежного характеру. Два різних типи резолюцій, прийнятих на з’їзді та конференції, розкрили всю глибину тактичних розбіжностей між III з’їздом партії і конференцією меншовиків, між більшовиками і меншовиками.

З’їзд вважав, що, зважаючи на буржуазно-демократичний характер революції, в її цілковитій перемозі зацікавлений перш за все пролетаріат, бо перемога цієї революції дала б пролетаріату можливість організуватися, піднятися політично, набути досвіду і навичок політичного керівництва і перейти від революції буржуазної до революції соціалістичної[84].

Ліберальна буржуазія не зацікавлена в повній перемозі цієї революції, оскільки їй потрібна царська влада, як батіг проти робітників і селян, яких вона боїться найбільше, і вона буде намагатися зберегти царську владу, дещо обмеживши її правах. Тому ліберальна буржуазія буде намагатися закінчити справу угодою з царем на базі конституційної монархії.

Революція переможе лише в тому випадку, якщо її очолить пролетаріат, якщо пролетаріат, як вождь революції, зуміє забезпечити союз з селянством, якщо ліберальна буржуазія буде ізольована, якщо соціал-демократія візьме активну участь в справі організації народного повстання проти царизму, якщо буде створено в внаслідок переможного повстання тимчасовий революційний уряд, здатний викорчувати коріння контрреволюції і скликати всенародні Установчі збори, якщо соціал-демократія не відмовиться при сприятливих умовах взяти участь в тимчасовому революційному уряді, щоб довести до кінця революцію[85].

Конференція ж наполягала на тому, що вождем революції може бути тільки ліберальна буржуазія. Головне тут – не відлякати ліберальну буржуазію своєї революційністю і не дати їй приводу відсахнутися від революції, бо якщо вона відсахнеться від революції, революція ослабне.

Можливо, що в результаті повстання буде створено тимчасовий революційний уряд, але соціал-демократія ні в якому разі не повинна приймати в ньому участі, так як цей уряд не буде соціалістичним за своїм характером.

У пролетаріату є свої особливі, суто робочі інтереси і йому слід було б зайнятися цими саме інтересами, а не намагатися стати вождем буржуазної революції, яка є загальнополітичною революцією і яка стосується, отже, всіх класів, а не тільки пролетаріату[86].

Ось такими були дві позиції фракцій Російської соціал-демократичної робітничої партії. Розвиток революції вимагав від соціал-демократів рішення багатьох принципових питань сучасності на якісно іншому, ніж раніше рівні, оперативності в осмисленні складних соціально-політичних аспектів, відмови від звичних стереотипів в осмисленні того чи іншого питання, та цього напередодні революції досягнуто не було[87].

У жовтні та листопаді 1905 року революційна боротьба мас продовжувала розвиватися з величезною силою. Тривали страйки робітників. Боротьба селян проти поміщиків восени 1905 року набула великих масштабів. Губернії були охоплені справжніми селянськими повстаннями. Але селянському руху не вистачало організованості і керівництва.

Революція впритул підійшла до збройного повстання. Більшовики закликали населення до збройного повстання проти царя і поміщиків, роз’яснювали їм його неминучість. Не покладаючи рук, більшовики готували збройне повстання.

У грудні 1905 року в Фінляндії, в Таммерфорсі, зібралася конференція більшовиків. З рішень Таммерфорської конференції виділимо два: про відновлення єдності партії, фактично розколотої на дві партії, і про бойкот першої так званої віттеївської думи. Так як до цього часу в Москві вже почалося збройне повстання, то, за порадою Леніна, конференція спішно закінчила свою роботу, і делегати роз’їхалися на місця, щоб прийняти в повстанні особисту участь.

Московські більшовики і керована ними Московська Рада робітничих депутатів, пов’язана з робітниками, вирішили в зв’язку з цим провести негайну підготовку до збройного повстання. 7 (20) грудня в Москві розпочався політичний страйк. Незабаром вулиці Москви вкрилися барикадами. Царський уряд пустив у хід артилерію і протягом 9-ти днів повстання було придушене. Московський комітет більшовиків був заарештований. Повстання поширилося не лише на Москву. Революційними повстаннями був охоплений також ряд інших міст і районів імперії, але всі ці повстання, так само, як і Московське, були ліквідовані. Грудневе повстання 1905 року стало найвищою точкою революції, однак зазнало поразки[88].

Меншовики і більшовики дали різну оцінку грудневому повстанню. Меншовик Плеханов після збройного повстання кинув докір партії: «Не треба було братися за зброю». Меншовики доводили, що повстання – непотрібне і шкідливе, що в революції можна обійтися без повстання, що успіху можна досягти не озброєним повстанням, а мирними засобами боротьби.

Більшовики таврували таку оцінку, як зрадницьку. Вони вважали, що досвід Московського збройного повстання тільки підтвердив можливість успішної збройної боротьби робітничого класу. На закид Плеханова Ленін відповів: «Навпаки, потрібно було більш рішуче, енергійно і наступально братися за зброю»[89]

Царський уряд не обмежувався в своїй боротьбі проти революції одними лише репресіями. Домігшись перших успіхів завдяки репресіям, він вирішив завдати нового удару революції шляхом скликання нової, «законодавчої» думи. Скликання такої думи могло відколоти селян від революції і добити цим саму революцію. Більшовики, розуміючи тактику влади оголосили тактику бойкоту I Державної думи згідно з рішенням, прийнятим на Таммерфорській конференції.

Потребуючи глибшої підтримки у діяльності, озброєні рішенням Таммерфорської конференції про єдність, запропонували меншовикам скликати об’єднавчий з’їзд партії. Під тиском населення і обставин, що склалися після повстання, меншовики змушені були погодитися на об’єднання, яке й відбулося у квітні 1906 року в Стокгольмі (Швеція) на IV з’їзді РСДРП. На з’їзді були присутні 111 делегатів, з яких більшість складали саме меншовики, яких менше зачіпили репресії проти революціонерів після грудневого повстання. Такий склад з’їзду визначив меншовицький характер рішень з цілої низки питань[90].

На цьому з’їзді відбулося лише формальне об’єднання. По суті більшовики і меншовики залишалися при своїх поглядах, зі своїми самостійними організаціями.

Найголовніші питання, які обговорювалися на IV з’їзді, були: аграрне питання, оцінка моменту і класових завдань пролетаріату, ставлення до Державної думи, організаційні питання. Незважаючи на те, що меншовики були на цьому з’їзді в більшості, вони змушені були прийняти ленінський варіант формулювання першого параграфа статуту про членство партії, щоб не відштовхнути від себе робітників.

З аграрного питання Ленін захищав націоналізацію землі, що вимагало безоплатного відібрання (конфіскації) всієї поміщицької землі на користь селян. Більшовицька аграрна програма скликала селян на революцію проти царя і поміщиків.

Меншовики ж відстоювали програму муніципалізації. За цією програмою поміщицькі землі надходили не в розпорядження, навіть не в користування сільських громад, а в розпорядження муніципалітетів (тобто місцевих самоврядувань або земств). Селяни повинні були орендувати цю землю кожен по своїх силах[91].

Меншовицька програма муніципалізації була погоджувальна і тому, на думку більшовиків, шкідлива для революції. Вона не могла мобілізувати селян на революційну боротьбу, не була розрахована на повне знищення поміщицького землеволодіння. Однак, з’їзд більшістю голосів прийняв саме меншовицьку програму.

Що стосується Державної думи, то меншовики звеличували її в своїй резолюції, як кращий засіб для вирішення питань революції, для звільнення народу від царату. Більшовики, навпаки, розглядали думу, як безсилий придаток царату, як ширму, що прикриває виразки царизму[92].

Боротьба між більшовиками і меншовиками після IV з’їзду розгорілася з новою силою. Оскільки I Державна дума виявилася недостатньо слухняною, царський уряд розігнав її влітку 1906 року і оголосив про II Державної думи. Царський уряд вже не боявся революції, бачачи, що вона йде на спад[93].

Більшовики мали вирішити питання про участь або бойкот II Думи. Досвід бойкоту І Думи був доволі вдалим, тому що був проведений при наростаючому підйомі революції і спирався на цей підйом. Тому тактику партії було змінено: в умовах спадаючої революції РСДРП приймає рішення спокійно, без паніки, використовуючи найменші можливості для того, щоб вивести кадри з-під удару ворога, перебудуватися, накопичити сили і підготуватися до нового наступу на ворога. Більшовики вирішили взяти участь у виборах в II Думу, аби надалі використати її як трибуну в інтересах революції. Меншовицький ЦК, навпаки, закликав підтримувати в думі кадетів, розглядаючи думу як законодавчу установу, здатну приборкати царський уряд[94].

Чергове різноголосся всередині партії спровокувало її новий V з’їзд 1907 року в Лондоні. Всього на з’їзді було зареєстровано 336 делегатів. Більшовиків було 105, меншовиків – 97.

Одним з основних питань боротьби на з’їзді було питання про ставлення до буржуазних партій. З цього питання йшла боротьба між більшовиками і меншовиками ще на II з’їзді. З’їзд дав більшовицьку оцінку всім непролетарським партіям – чорносотенцям, октябристам, кадетам, есерам – і сформулював більшовицьку тактику щодо цих партій. З’їзд схвалив політику більшовиків і прийняв рішення вести нещадну боротьбу як з чорносотенними партіями, так і «Союзом 17 жовтня» (октябристи), торгово-промисловою партією і партією «Мирного оновлення». Всі ці партії, на думку більшовиків, були явно контрреволюційними. Що стосується ліберальної буржуазії, партії кадетів, то з’їзд запропонував вести непримиренну викривальну боротьбу з нею. Особливе місце в роботі з’їзду зайняло питання про профспілки. Меншовики захищали «нейтральність» профспілок, тобто виступали проти керівної ролі партії в профспілках. З’їзд відкинув пропозицію меншовиків і прийняв більшовицьку резолюцію про профспілки. У цій резолюції вказувалося, що партія повинна домогтися ідейного і політичного керівництва профспілками.

V з’їзд означав велику перемогу більшовиків в робітничому русі. Більшовики знали, що попереду їх чекає ще боротьба з меншовиками.

Революція 1905-1907 рр. збагатила досвід соціал-демократії, ставила перед нею завдання своєчасного осмислення і оволодіння тими формами боротьби, які з’являлися в ході революційного руху: політичний страйк і думська діяльність, збройні виступи і легальні робочі організації, конспіративна діяльність і діяльність в Радах робітничих депутатів. Досвід, накопичений соціал-демократами, вимагав відповідної інтерпретації, перетворюючись в найважливіше джерело збагачення теорії. Це тим більш важливо, що теоретична робота набувала для партії, яка претендувала на керівну роль в революційному процесі, і прагнула не тільки вчитися у революції, а й направляти революцію, все більшого значення. Революція не тільки активізувала теоретичну діяльність меншовиків, але і вела до поляризації теоретичних уявлень[95].

У роки нового революційного підйому (1912-1914) партія більшовиків очолила робітничий рух і вела його під більшовицькими гаслами до нової революції. Партія зуміла здійснити з’єднання нелегальної роботи з легальною. Ламаючи опір ліквідаторів та їхніх друзів – троцькістів і одзовістів, вона оволоділа всіма формами легального руху і зробила легальні організації опорними пунктами своєї революційної роботи.

Борючись з ворогами робітничого класу і їх агентами в робітничому русі, партія зміцнила свої ряди і розширила свої зв’язки з робітничим класом. Широко використовуючи думську трибуну для революційної агітації і створивши чудову масову робочу газету «Правда», партія виховала нове покоління революційних робітників – правдистів. Цей шар робітників в роки Першої світової війни залишився вірним революції. Він же складав потім ядро більшовицької партії в дні Жовтневої революції в 1917 році.

Напередодні Першої світової війни партія керувала революційними виступами робітничого класу. Це були авангардні бої, перервані війною, але переговори, відновлені потім, через три роки, для того, щоб повалити царизм.

Таким чином бачимо, що поразка революції 1905-1907 рр. виявилася не скороминучою невдачею, а історичним епілогом цілої смуги революційного робітничого руху. Вона була переломною як для більшовизму, так і для меншовизму: вони остаточно склалися як ідейно-політичні течії і самостійні фракції РСДРП. Їх погляди збігалися лише у визнанні буржуазного, а не соціалістичного характеру революції[96]. З питань тактики їх погляди принципово розходилися. Меншовики вважали, що головною рушійною силою цієї революції повинна бути буржуазія. Більшовики наполягали на тому, що в нову історичну епоху буржуазія Росії стала контрреволюційною силою, а тому гегемонія в буржуазнодемократичної революції повинна належати пролетаріату в союзі з селянством і іншими силами країни, зацікавленими в поваленні царського самодержавства і встановленні демократичного ладу. Надалі різка розбіжність у поглядах на перспективи соціалістичної революції, формування радянської держави, на плани соціалістичного будівництва привели до остаточного розмежування більшовиків і меншовиків і формування самостійних партій.

Розділ ІІІ. РСДРП в період 1907 – 1917 рр.