Скасування викупних і оброчних платежів, а також будь-яких повинностей, падаючих на селянство, як на податковий стан

1. Скасування викупних і оброчних платежів, а також будь-яких повинностей, падаючих на селянство, як на податковий стан.

2. Скасування всіх законів, що обмежують селянство в розпорядженні власною землею.

3. Повернення селянам грошових сум, взятих з них у формі викупних і оброчних платежів; конфіскацій шляхом ліквідації майна монастирського, церковного, а також маєтків удільних, кабінетних і тих, що належать особам царської родини, а так само обкладення особливим податком земель землевласників-дворян, які скористалися викупною позикою; зведення сум, здобутих цим шляхом, в особливий народний фонд для культурних потреб і благодійних потреб сільських громад.

4. Формування селянських комітетів: а) для повернення сільським громадам (за допомогою експропріації або, – в тому випадку, якщо землі переходили з рук в руки, – викупу державою за рахунок великого дворянського землеволодіння) тих земель, які відрізані у селян при знищенні кріпацького права; б) для передачі у власність селян на Кавказі тих земель, якими вони користуються, як тимчасовозобов’язані; в) для усунення залишків кріпацького ладу, що уціліли на Уралі, на Алтаї, в Західному краї та інших областях держави.

5. Надання судам права знижувати непомірно високі орендні плати і оголошувати недійсними угоди, що мають кабальний характер[66].

Програма партії показує, що прагнучи до досягнення своїх найближчих цілей. Російська соціал-демократична робітнича партія підтримувала будь-який опозиційне і революційний рух, спрямований проти існуючого в Росії суспільного і політичного порядку, рішуче відкидаючи в той же час всі ті реформатські проекти, які були пов’язані з розширенням або зміцненням поліцейсько-чиновницької опіки над трудовим суспільством.

Російська соціал-демократична робітнича партія на чолі зі своїми лідерами була твердо переконана в тому, що повне, послідовне і міцне здійснення зазначених у сформованій ними програмі політичних і соціальних перетворень можна досягти лише шляхом повалення самодержавства і скликання Установчих Зборів, вільно обраноних усім народом. Прийняттям програми з’їзд заклав основи ідейного будівництва РСДРП[67].

З’їзду був представлений ленінський проект статуту, який передбачав порядок прийому в партію, скликання з’їздів на засадах повного представництва партійних організацій, колегіальність керівництва, обговорення і прийняття рішень простою більшістю, автономію місцевих організацій у місцевих справах. В основу проекту статуту було покладено ідею централізму, яка принципово визначала спосіб вирішення всіх організаційних питань, намічала створення двох керівних центрів – ЦК і ЦО, створення революційної партії, здатної повести народ на повалення царату і капіталізму.

У проекті статуту, запропонованому Леніним, вказувалося, що членом РСДРП вважається той, хто визнає її програму і підтримує партію як матеріальними засобами, так і особистою участю в одній з партійних організацій.

Прийнявши Статут з’їзд перейшов до питання про національні організації. Обговоривши статут Бунду, побудований на основі федерацій, з’їзд відхилив його як такий, що суперечить статуту РСДРП. Тоді делегація бундівців, заявивши про вихід Бунду з РСДРП, покинула з’їзд[68].

Далі з’їзд перейшов до виборів Центрального комітету (Г. М. Кржижановський, Ф.В.Ленгнік, В.А.Носков) і редакції Центрального Органу партії (В.І.Ленін, Г.В.Плеханов, Ю.О .Мартов).

Створенням керівних органів з’їзд закріпив ленінські принципи партійності. При виборах центральних органів відбулося остаточне розділення на більшість і меншість[69].

Пізніше в 1905 році ідейні розбіжності призвели до організаційного розколу: більшовики і меншовики утворили самостійні партії.

Після 2 з’їзду РСДРП перед більшовиками на чолі з Леніним постало завдання: зміцнити і згуртувати партійні організації на основі прийнятих рішень, підготувати пролетаріат і селянство до революційної боротьби.

Партія прагнула залучити до революційного руху всі народи Росії, згуртувати їх під прапором пролетарського інтернаціоналізму. Діяльність серед робітників і селян різних національностей вимагала особливих методів.

Таким чином, більшовики, виконуючи вказівки 2 з’їзду РСДРП, зміцнювали партію як бойову революційну силу.

Більшовикам в свою чергу протидіяли меншовики на чолі з Мартовим. Відмовившись підкорятися більшості, меншовики в той же час відкрито не закликали своїх прихильників до розриву з партією. Така діяльність мартовців викликала партійну кризу. Особливість цієї кризи полягала в тому, що вона йшла зверху, а не знизу[70].

Після 2 з’їзду РСДРП Центральний Комітет вирішив реорганізувати Лігу, зберігши за нею права комітету. Меншовики на чолі з Мартовим наполягали на проведенні з’їзду Ліги до реорганізації.

18 (31) жовтня 1903 року, коли голосами меншовиків було прийнято статут Ліги, більшовики не змогли погодитися з таким нехтуванням основ партійності. Представник ЦК Ленгнік, заявив, що його треба віддати на затвердження ЦК, попередньо змінивши відповідно до рішень 2 з’їзду РСДРП. Меншовики відповіли відмовою. Ленгнік від імені ЦК оголосив з’їзд незаконним, і більшовики залишили його. З ними пішов і Плеханов. Це був останній крок, зроблений ним разом з більшовиками в той період[71].

Увечері 18 (31) жовтня відбулася приватна нарада більшовиків-членів Ліги. Чекали Плеханова. Ось він з’явився, похмурий, схвильований, і несподівано заявив: «Треба миритися!».

Раптовий поворот Плеханова поставив більшовиків у важке становище. Ленін 19 жовтня (1 листопада) заявив про свій вихід з редакції «Іскри». Тим часом Плеханов почав переговори з мартовцями. За допомогою нього вони зміцнилися в «Іскрі». Після захоплення «Іскри» мартовці міцно закріпилися в раді партії. Проти двох представників ЦК – Леніна і Ленгніка – тут виступала згуртована трійка меншовиків: Плеханов, Мартов, Аксельрод[72].

Становище в партії стало нестерпним. Важливим кроком на цьому шляху була нарада більшовиків наприкінці липня – початку серпня 1904 року поблизу Женеви. Вона була скликана з ініціативи Леніна і пройшла під його керівництвом. Вона увійшло в історію як «нарада 22 більшовиків».

На нараді було обговорено питання про партійну кризу і прийнято написане Леніним звернення «До партії». У цьому документі критикувався стан справ в партії. У зверненні були намічені засоби виходу з кризи: встановлення повної ясності і відвертості в партійних відносинах і негайне скликання 3 з’їзду.

Наприкінці 1904 року з’явився більшовицький організаційний центр – Бюро комітетів більшості (БКБ). Склад бюро був попередньо намічений на нараді 22-х. До його складу увійшли В.І. Ленін, А.А. Богданов, СІ. Гусєв, Р.С. Землячка, М.М. Литвинов, М.Н. Лядов, П.П. Румянцев.

Одночасно з оформленням в Росії БКБ створювався інший більшовицький штаб – літературний центр за кордоном. Відразу після наради 22-х ще рано було говорити про самостійну більшовицьку газету, тому в серпні 1904 Ленін приступив до організації видавництва, що отримало назву «Видавництва соціал-демократичної партійної літератури Бонч-Бруєвича і Леніна»[73].

Слідом за тим Ленін приступив до підготовки періодичного видання більшовиків. На зборах більшовиків в Женеві 29 листопада (12 грудня) 1904 року було остаточно вирішено питання про видання газети «Вперед». Більшовицька газета «Вперед» відродила революційні традиції ленінської «Іскри» і повела боротьбу проти опортунізму, за зміцнення революційної пролетарської партії.

Створення більшовицьких центрів – БКБ і газети «Вперед» -знаменувало подолання партійної кризи, викликаного розкольницькою політикою меншовиків. Більшовицькі центри організовано закріпили ленінську лінію на розрив з опортунізмом меншовиків[74].

Як бачимо, характерною особливістю періоду 1883-1904 рр., протягом якого відбувалося становлення пролетарської партії в Росії, було те, що марксизм став панівною ідеологією в міжнародному робітничому русі. Центром революційної боротьби послідовно і неухильно переміщався з Західної Європи в Росію. Ці обставини мали значення для формування характеру і типу пролетарської партії тут.

Виникнення революційних спілок, які висунули гасло політичної боротьби, страйкова боротьба 70-80 років ХІХ століття були об’єктивним свідченням того, що в Росії «людиною майбутнього» мав стати робітник. У процесі свого формування партія російського пролетаріату пройшла шлях від перших соціал-демократичних гуртків і груп до більшовизму. У 80-і роки ХІХ століття вона пережила «зародковий», або пропагандистський період. З’єднання соціалізму з робітничим рухом, що почавсяв середині 90-х років ХІХ століття, забезпечило основу створення партії.

Створивши партію нового типу, більшовики відкрили нову епоху не тільки в російському, але і в міжнародному робітничому русі, заклали фундамент, на якому могла бути збудована революція.

Розділ ІІ. РСДРП в період першої російської революції