Розкол РСДРП та його наслідки для партії

2.1. Розкол РСДРП та його наслідки для партії.

Напередодні першої російської революції РСДРП де-факто була вже розділеною на дві конкуруючі колони партією.

Розбиратися в історії взаємин керівництва партії, яка розвивалася після ІІ з’їзду РСДРП досить складно.Зі стенограм з’їзду зовсім не випливає, що між двома частинами (або групами) делегатів з’їзду були якісь надпринципові розбіжності.

З питання про становище Бунду в партії більшість делегатів висловилося дружно – вони були проти автономії Бунд, в разі визнання якої могли з’явитися вимоги такого ж статусу і для інших організацій (Латвія, Литва і Польща, Кавказ, Україна) – партія могла стати «Інтернаціоналом», а з огляду на те, що Бунд і соціал-демократи Прибалтики були організаційно міцніші та потужніший, ніж більшість комітетів у Росії, то вони могли стати лідерами в партії[75].

Хоча, обидві лінії, що вже чітко виокремлювалися, не дуже тактовно висловлювалися щодо створення єдиної закордонної соціал-демократичної організації, а розбіжності з цього питання спровокували групу «Робочої справи» покинути з’їзд.

Відносно програми також, звісна річ, були суперечки. Алезагалом не до такої міри, щоб розділятися. Та й резолюції, прийняті в останній день пройшли без демаршів. При цьому дебати про програму (особливо про програму-максимум) мали характер скоріше теоретичних суперечок (хоча і важливих)[76].

Були досить бурхливі дебати і з приводу формулювання першого параграфа статуту – і тут дійсно зіткнулися не прихильники двох формулювань, а прихильники двох підходів до будівництва партії і до організації взаємодії керівництва партії і членів партії.

І хоча принципової різниці між між формулюваннями «особиста участь» і «регулярне особисте сприяння» не було, аргументи приводила і та, і інша сторона. І обидві були по-своєму праві. Та їх суперечка торкалася майбутнього партії, яка тільки створювалася.

Може бути, що суперечка про формулювання того, хто може бути членом партії стала лише приводом для прояснення поглядів на перспективи партійного будівництва. А може, завадило те, що цього досвіду не було і, наприклад, регламентація прийому в партію і виключення з неї в статуті не були чітко визначені.

Після з’їзду стало зрозумілим, що ключове питання, яке вже у відкриту розкололо з’їзд – вибори редакції «Іскри» і потім вже вибори ЦК, в яких майже половина делегатів не брала участь[77].

Що ж стало причиною розколу? Проста людська образа тих, кого не обрали? Чия саме? Аксельрод, Потресов і Засулич образилися на Леніна за те, що їх не обрали? Малоймовірно. Плеханов погодився з тим, що редакція ЦО буде складатися з трьох осіб. Мартов? Його ж обрали, але він сам відмовився.

Можна припустити, що конфліктна ситуація була викликана (або спровокована) поведінкою Леніна. Але поведінкою, звичайно, «політичною», а не побутовою.

Модель партії, пропоновану Леніним, деякі соціал-демократи характеризували як змовницьку. І в якійсь мірі ця модель була продемонстрована під час виборів керівних органів – «ленінці» (вони ж «іскрівці») зустрічалися вузьким колом, змовлялися як голосувати і фактично своєю поведінкою на з’їзді показали, що слово «змова»є не образом, а реальністю.

В якості головного змовника проти колишнього складу редакції виступив саме Володимир Ленін.

І ось ця «гра в темну» можливо і стала причиною конфлікту, який став після з’їзду розростатися і, звичайно, часом нагадувати сварку і чвари.

Звичайно, чекати від політиків повної публічності, відкритості, щирості не доводиться. Але в рядах однієї організації, та ще й такої, яка ставить такі благородні цілі, хотілося б обійтися без інтриг. Під час виборів редакції найбільше число голосів отримав Плеханов, потім Мартов і потім вже Ленін.

У випадку з РСДРП оцінити правильність того чи іншого підходу практично неможливо, тому що брак в процесі створення «робочого зразка» не дозволив реалізувати ні ленінську модель в повному обсязі, ні іншу. По суті справи всі наступні роки більшовики і меншовики заважали один одному реалізувати свої ідеї, тому що теоретичні суперечки про те «як треба зробити» переходили в практику життя комітетів на місцях[78].

Єдине, що можна сказати в їх виправдання – то, що спиратися на чужий досвід у них можливості не було, адже ситуація в Росії істотно відрізнялася від західноєвропейської. Так що і Мартов, і Ленін вирішували новаторську творчу задачу створення революційної партії. Займалися політичними інноваціями з метою радикальної модернізації політичної системи. Помилок в такій справі важко уникнути.

Подальші події після з’їзду визначаються тим, що не обрані до складу редакції «Іскри» Мартов, Засулич, Аксельрод і Потресов відмовилися в ній брати участь – писати статті, редагувати та інше. Мали право – вони тепер рядові члени партії, як і багато інших[79].

Ймовірно, Ленін був спантеличений, а Плеханов засмучений. Георгій Валентинович, не надто багато уваги приділяв деталям партбудівництва, так Ленін його до цього і не намагався залучати.

Ще один з колишніх «іскрівців» – Дан намагався примирити всіх, але безуспішно. Намагався помирити і тих, і інших і Плеханов.

І вже, звичайно, інші делегати з’їзду щосили коментували подію і на з’їзді, і після нього і, напевно, в емоціях і словах не скупилися, про що дізнавалися інші і знову у кожної сторони була своя правда – адже якщо почати реалізовувати неправильне рішення, неправильно сформульовані принципи, неправильно обрані підходи, то хіба може вийти правильний результат? Ленін вважав правильним одне, Мартов – інше.

Про те, що відбувалося на Другому з’їзді і після з’їзду детально розказано в декількох роботах Леніна – і розрахунки хто і як голосував, і скільки було «твердих», скільки «м’яких» іскрівців, скільки делегатів таких, скільки сяких і т.д.

Головним вододілом між меншовизмом і більшовизмом в роки Першої російської революції (1905-1907 рр.) Було розуміння співвідношення її демократичних і соціалістичних завдань. Меншовики виступали за підпорядкування класових інтересів пролетаріату інтересам демократії; більшовики – за «першість» соціалізму. У цьому полягала основне принципове протиріччя між двома фракціями РСДРП[80].

Над проблемою участі партії в революційному русі 1905 р. замислювалися керівники обох соціал-демократичних фракцій. В окремих питаннях керівники соціал-демократії вкрай «оптимістично» прогнозували розвиток подій: збройне повстання, повалення монархії, скликання Установчих зборів, створення Тимчасового революційного уряду і т.д. Але все це залишилося в мріях, адже нові політичні умови вимагали від партій змінити тактику своєї діяльності. Численні, але безплідні спроби об’єднання фракцій РСДРП визначили і корінні відмінності в керівництві більшовиків і меншовиків стосовно вирішення поточних політичних питань[81].

По-перше, на порядок денний було поставлено питання про зміст, потенціал і перспективи розвитку російської революції. Без рішення цього питання соціал-демократи не могли боротися за розвиток революції. По-друге, важливою була задача осмислення власної ролі в революційному русі як сили, що спонукає населення до руху. Соціал-демократи претендували саме на керівництво революцією, хоча і вкладали різний зміст у це поняття; для більшовиків – це було питання про безспірне лідерство, для меншовиків – про партнерство з можливими союзниками в боротьбі проти самодержавства[82].

Аналізуючи тактику соціал-демократичної фракцій у 1905-1907 рр., Мартов писав, що тоді спостерігалася теоретична «хиткість» їх позицій, вони формували протилежні рішення з найважливіших питань навіть в межах однієї фракції. Він відзначав «політичну безпорадність соціал-демократії перед тими стихійними поривами, в яких виявлялося інстинктивне прагнення населення продовжувати початий рух, йдучи по лінії найменшого психологічного опору».

Відсутність єдності партії призвела до відсутності єдиної партійної тактики[83].