Від ІV з’їзду партії до Празької конференції

3.1. Від ІV з’їзду партії до Празької конференції

Період між російськими революціями (1907 – 1917) знаменувався для РСДРП гострою міжфракційною боротьбою всередині партії.

В умовах поразки першої революції, спаду робітничого руху і розгрому багатьох партійних організації, всі ліві партії виявилися в кризі. Цього не змогли уникнути ні соціал-демократи ні есери. Втома і апатія, що охопила суспільство, найсильніше вдарила по есерах, які до цього користувалися підтримкою саме серед демократично налаштованих дрібнобуржуазних міщан та демократичної інтелігенції. Столипінські реформи ставили партію неонародників у дуже невигідне становище. Однак не менша криза спіткала і в РСДРП де після 3-червневого державного перевороту проявилося кілька ідейних течій які бачили майбутнє російської держави по-різному.

Основне ядро ліквідаторів склали меншовицькі літератори (Потресов, Левицький, Ларін, Мартов, Дан, Мартинов і ін.). Ліквідатори «справа» не вірили в можливість нового підйому революції, відрікалися від революційних вимог програми, від революційних гасел і традицій партії, оголошували нелегальну соціал-демократичну партію ліквідованою, проповідували необхідність відкритої легальної «столипінської» партії, вважали будь-яку спробу відновлення нелегальної партії реакційної утопією[97].

Ліквідатори «зліва» – одзовісти, ультиматисти – вимагали бойкоту III Державної думи, відкликання з неї соціал-демократичних депутатів, відмови від роботи в легальних організаціях. Одзовісти і ультиматисти («сором’язливі одзовісти») виступали проти участі партії в культурно-просвітніх товариствах, клубах, легальних профспілках. Одзовісти в кінці 1909 року утворили свою групу «Вперед» (Богданов, Алексинський, Луначарський, Покровський, Бубнов і ін.). Ця група почала боротьбу проти Леніна і більшовиків[98]. Одзовісти, відмовляючись від роботи в профспілках та інших легальних організаціях, відривали партію від робітничого класу, позбавляли її зв’язку з безпартійними масами, заважали партії збирати сили для нового революційного підйому.

Крім цих течій існували групи Мартова, який, визнаючи необхідність збереження нелегальної організації, відмовлявся рішуче засуджувати ліквідаторів і закликав до організаційної єдності з ними. Так само існувала група меншовиків партійців під керівництвом Плеханова які критикували позиції ліквідаторів і Мартова. Троцький весь цей час займав позицію примирення і закликав до об’єднання. Однак, незважаючи на декларовану ним нейтральність, він фактично грав на користь ліквідаторів.

Крім розбіжностей в тактиці, в РСДРП стався розкол в області ідеології. Так, в середовищі соціал-демократів почалося повальне захоплення махізмом. Це спонукало Леніна на написання роботи «Матеріалізм і емпіріокритицизм» в якій він послідовно критикує спроби заміни марксистської філософії на позитивізм. В першу чергу критиці піддалися філософські погляди Богданова з групи «Вперед» і його товаришів по групі.

Так само поширилися і ідеалістичні концепції богобудівництва, що стало прямим продовженням емпіріокритицизму. Такі одзовісти, як Луначарський, Базаров, Богданов і інші, дійшли до необхідності створення нової релігії. Це – так звані богошукачі і богобудівники. Богобудівники заявляли, що робітники є переважно людьми релігійними, тому їм треба підносити марксизм в релігійному вбранні.

Проти ідеалізму і попівщини, проти «божественних» одзовістів рішуче виступив В. І. Ленін. Проповідь богобудівництва, писав в 1909 році Ленін, «... стала систематичною саме за останні півтора року, коли російській буржуазії в її контрреволюційних цілях знадобилося оживити релігію, підняти попит на релігію, створити релігію, прищепити народу або по-новому укріпити в народі релігію . Проповідь богобудівництва набула громадського, політичного характеру». Богобудівники допомагали буржуазії і попіщині тримати в страху і покорі населення.

В умовах переможної реакції, більшовики продовжували готуватися до нового підйому революції, так як жодне з ключових питань, які привели до неї так і не було вирішено, а значить був неминучим новий революційний розрив.

Основна політична мета більшовиків залишалася тією ж: повалити царизм, довести буржуазно-демократичну революцію до кінця, перейти до соціалістичної революції. Більшовики, ні на хвилину не забуваючи про цю мету, продовжували висувати перед масами основні революційні гасла: демократична республіка, конфіскація поміщицької землі, 8-годинний робочий день[99].

Але тактику партії, характер, напрямок, способи її діяльності, необхідно було змінити. Тактику наступу треба було замінити тактикою оборони, тактикою збирання сил, відведення кадрів в підпілля, поєднання нелегальної роботи з роботою в легальних організаціях.

Більшовики боролися за збереження і зміцнення нелегальних партійних організацій. Але в, той же час вони вважали за необхідне використовувати всі легальні можливості для прикриття підпільних організацій, для підтримки, розширення і зміцнення зв’язків з масами. Більшовики використовували профспілки, лікарняні страхові каси, робочі кооперативи, клуби та культурні товариства, народні доми. Державну думу для викриття політики царського уряду і кадетів, для залучення селян на бік пролетаріату. Поєднуючи нелегальну роботу з легальною, більшовики підготовляли сили до нового революційного підйому[100].

П’ята конференція РСДРП на порядок денний висунула тривалу роботу по вихованню, організації та згуртуванню свідомих мас пролетаріату, по соціалістичному вихованню пролетарських і напівпролетарських елементів в селянстві і армії.

У резолюції з організаційного питання конференція вказувала, що «...партія повинна звернути особливу увагу на використання і зміцнення існуючих та започаткування нових нелегальних, напівлегальних і, по можливості, легальних організацій, які могли б служити їй опорним пунктом для агітаційної, пропагандистської та практично-організаційної роботи, роботи серед мас»[101].

Меншовики відмовлялися від революційної програми партії, від вимоги демократичної республіки, 8-годинного робочого дня, конфіскації поміщицьких земель. Ціною відмови від революційної програми і тактики партії меншовики хотіли отримати від царського уряду дозвіл на існування відкритої, легальної, нібито «робочої» партії. Вони готові були примиритися зі столипінським режимом, пристосуватися до нього. Ліквідатор Ларін писав, що старий режим упав, що самодержавство тільки рудимент. Меншовик Мартов заявляв, що закон 3 червня 1907 року означає утворення «конституційного режиму».

Більшовики продовжували вести непримиренну боротьбу з опортунізмом всіх видів в рядах РСДРП. Нарада розширеної редакції більшовицької газети «Пролетар» (Париж, 8-17 / VI 1909 р.), скликана для обговорення поведінки одзовістів, ухвалила резолюцію, в якій говорилося:

«... Розширена редакція «Пролетарія» заявляє, що більшовизм, як певна течія в РСДРП, нічого спільного не має з одзовізмом і ультиматизмом і що більшовицька фракція повинна вести рішучу боротьбу з цими відхиленнями від шляху революційного марксизму»[102].

У резолюції «Про богобудівничі тенденції в соціал-демократичному середовищі» нарада відзначила, що пропаговані в статтях А.В. Луначарського богобудівничі погляди нічого спільного з більшовизмом не мають.

Діяльність Троцького щодо примирення фракції, в цей період фактично грає на руку тільки одній стороні, ліквідаторам проти більшовиків. Остання спроба примирення відбулася в 1910 році на пленумі ЦК в січні 1910 року в Парижі. Пленарне засідання ЦК перетворилося в соціал-демократичний «довгий парламент». Пленум працював три тижні.

У підсумку було вирішено припинити видання фракційних органів (більшовицького «Пролетарія» і меншовицького «Голос соціал-демократа»), створити нову загальнопартійну газету «Соціал-демократ» з додатком дискусійного листка. Розпустити фракційний більшовицький центр і передати ЦК гроші, привласнені більшовиками (спадок Шміта, суми, отримані в ході «ексів», і т.д.)[103].

Частина грошей передавалася негайно, а частина здавалася на тимчасове зберігання представникам німецької соціал-демократії (Кавцькому, Цеткін і Мерінгу). Однак виконання компромісних рішень пленуму ЦК було зірвано: меншовики не довіряли Леніну і не хотіли ліквідувати свою фракцію, а більшовики не довіряли меншовикам[104].

Тим часом внутрішньопартійна боротьба в Росії вступала в якісно новий етап. У 1911 р намітилася смуга відродження організацій, які розпалися після 1907 р. У багатьох місцях зміцнювалися зв’язки більшовиків з меншовиками-партійцями. Продовжувала легально виходити їх спільна газета «Зірка», перший номер якої був випущений в Петербурзі в грудні 1910 р. Легально друкувалися і більшовицькі журнали «Думка» в Москві, «Просвещение» в Петербурзі і ряд інших органів.

Серед меншовиків була невелика група так званих меншовиків-партійців, очолювана Г. В. Плехановим. Ця група в ряді основних питань теорії, політики і тактики партії займала меншовицькі позиції (про гегемонію пролетаріату, ставлення до буржуазії, до селянства), але рішуче відмежувалася від ліквідаторів, стояла за збереження нелегальної партії і домагалася угоди з більшовиками. Ленін прийняв пропозицію Плеханова і пішов на тимчасовий блок з ним з метою розгрому ліквідаторів. Це була, писав Ленін, «... угода на основі боротьби за партію і за партійність проти ліквідаторства, без всяких ідейних компромісів, без всякого замазування тактичних та інших розбіжностей в межах партійної лінії».

Тактика єдиного фронту з Плеханівською партійною групою допомогла більшовикам переманити на свою сторону ряд робочих меншовицьких організацій, витіснити ліквідаторів з уцілілих робочих легальних організацій[105].

Закордонне Бюро ЦК РСДРП (Мартов, Лібер, Ігорів) продовжувало антипартійну діяльність. Більшовики зажадали скликання Пленуму ЦК. ЗБЦК відповіло відмовою. Тоді нараду більшовиків – членів ЦК (травень 1911 р.) вирішила порвати зі ЗБЦК і скликати нараду членів ЦК РСДРП.

На цій нараді (10 червня 1911 р.) були присутні більшовики, примиренці, представники польської та латиської соціал-демократії. Ліквідатор Горев і бундівець Лібер пішли з наради. Червнева нарада членів ЦК РСДРП вирішила скликати найближчим часом Пленум ЦК РСДРП і через 3 місяці Загальноросійську партійну конференцію.

На нараді була створена закордонна організаційна комісія (ЗОК) по скликанню партійної конференції і закордонна технічна комісія (ЗТК) для видання літератури.

1 серпня 1911 року ЗОК звернулася до всіх соціал-демократичних організацій, груп і гуртків з закликом негайно приступити до роботи по скликанню партійної конференції.

У той же час примиренці з ЗОК запропонували «голосівцям» (ліквідаторам), бундівцям, впередівцям і Троцькому послати своїх представників в ЗОК. Але всі запрошені відповіли відмовою.

У липні-серпні 1911 року ЗОК, за наполяганням Леніна, направив у Росію своїх уповноважених на Урал, в Петербург і Москву, на південь.

Уповноважені ЗОК об’їхали багато великих міст Росії, встановили зв’язки з підпільними партійними організаціями, ознайомили їх з ленінською оцінкою положення в РСДРП, підготували вибори делегатів на конференцію. Київський, Бакинський, Тифліський, Петербурзький комітети РСДРП висловилися за негайне скликання загальнопартійної конференції[106].

У жовтні 1911 року на Кавказі (Баку, Тбілісі) відбулася нарада представників партійних організацій: Нарада створила російську організаційну комісію (РОК) по скликанню партійної конференції. Незабаром до РОК приєдналися Московська, Миколаївська, Віленська, Ризька, Ростовська, Сормовська, Нижегородська – майже всі нелегальні соціал-демократичні організації.

В. І. Ленін вітав створення російської організаційної комісії. У газеті «Соціал-демократ» від 8 (21) грудня 1911 року в статті «Розв’язка партійної кризи» Ленін писав:

«Вперше після чотирьох років розвалу і розброду зібрався – всупереч неймовірним переслідуваням поліції і нечуваним» підніжкам «голосівців, впередівців, примиренців, поляків і tutti quanti (всіх прочіх.- Ред.) – Російський с.-д. центр[107].

Прапор піднято; робочі гуртки по всій Росії потягнулися до нього, і не звалити його тепер ніякою контрреволюційною атакою!»

Таким чином, більшовики взяли в свої руки справу скликання загальнопартійної конференції. Підготовка конференції коштувала великих зусиль. Царський уряд і опортуністи всіляко (кожен по-своєму) намагалися зірвати роботу більшовиків по скликанню загальноросійської партійної конференції. Всі антиленінські групи єдиним фронтом виступили проти більшовиків.

Плеханівці, бундівці, впередівці, латиські соціал-демократи, Троцький з жорстокістю боролися проти більшовиків, гальмуючи їх роботу. Примиренці з ЗОК і з ЗТК також стали гальмувати роботу російської організаційної комісії. Вони не підкорилися рішенням РОК, випустили проти неї наклепницьку листівку, відмовили в грошах на випуск газети «Соціал-демократ»[108].

Лідери II Інтернаціоналу, як завжди, виявилися на стороні опортуністів з РСДРП. Вони всіляко допомагали їм зривати справу скликання партійної конференції, поміщали в своїх журналах і газетах наклепницькі статті проти Леніна і більшовиків.

Робота більшовиків полегшувалась багатьма причинами. З літа 1910 року в зв’язку з промисловим піднесенням почалося пожвавлення в робітничому русі[109].

Восени 1910 почалися політичні демонстрації, мітинги і сходки робітників і студентів, які протестували проти страт. Робочі 16 підприємств Петербурга (Обухівського, Вулкан та ін.) Звернулися до Державної думи з протестом проти страт; протест підписали 2,5 тисячі робітників. Робочі ряду інших заводів (Гарматний, Цвяховий і ін.) провели одночасний страйк протесту проти страт. У Московській області 18 тисяч текстильників провели дводенний страйк, також протестуючи проти страт.

Ленін в грудні 1910 року в статті «Початок демонстрацій» писав:

«Смуга повного панування чорносотенної реакції скінчилася. Починається смуга нового підйому. Пролетаріат, що відступав – хоча і з великими перервами – з 1905 по 1909 рік, збирається з силами і починає переходити в наступ»[110].

У 1910 році страйкувало 46 623, а в 1911 році вже 105 110 робітників. У зв’язку з пожвавленням робітничого руху, серед робітників соціал-демократів спостерігалося посилене прагнення до відновлення нелегальних партійних організацій, до відродження партії. Наступ нового революційного підйому, наближення нової революції настійно вимагали відродження революційної пролетарської партії, здатної зібрати сили робітничого класу, підготувати його до боротьби проти царизму і буржуазії. Але для того, щоб виконати це завдання, необхідно було об’єднати всіх більшовиків, очистити партію від опортуністів, порвати з ними будь-які зв’язки повністю і без залишку, створити самостійну більшовицьку партію.

Шоста конференція РСДРП відкрилася в Празі і працювала з 18 по 30 січня 1912 року.

На конференцію були запрошені всі без винятку соціал-демократичні організації і групи Росії. На конференції були присутні 15 делегатів з вирішальним голосом, що представляли понад 20 підпільних соціал-демократичних організацій Росії[111].

Не з’явилися на конференцію як ліквідатори, так і «націонали» (поляки, латиші, Бунд), Г. В. Плеханов, незважаючи на запрошення, на конференцію не приїхав. Делегатами конференції були 13 більшовиків і 2 меншовики-партійця (плеханівці). На конференції були представлені всі найбільш сильні і впливові організації Росії.

«Після того, – писав Ленін, – як конференція переконалася, що російські організації були представлені з максимальною в умовах нечувано важкого становища партії повнотою, після того, як вона констатувала, що партія без центрального органу в Росії – загине, а за кордоном все посилюється розпад, і що майбутні вибори в IV Думу вимагають невідкладного відновлення партії, вона повинна була конституюватися як вищий партійний орган та вибрати ЦК, оголосивши ліквідаторів – поза партією».

«Конференція висловлює впевненість, що, в зв’язку з початком пожвавленням в робітничому русі, триватиме енергійна робота по зміцненню старих і творення нових, досить гнучких, організаційних форм, які допоможуть боротьбі с.-д. партії за старі революційні цілі і революційні методи, при новій обстановці».

З доповіддю «Про сучасний стан і завдання партії» виступив В. І. Ленін. У резолюції з цього питання конференція вказувала, що «завдання завоювання влади пролетаріатом, що веде за собою селянство, залишається як і раніше завданням демократичного перевороту в Росії».

Конференція звернула увагу партійних організацій на необхідність посилити роботу по соціалістичному вихованню, організації та згуртуванню передових мас пролетаріату; по розширенню систематичної політичної агітації і всебічній підтримці починається руху мас і розширення його під прапором гасел партії[112].

Конференція особливо наголосила на необхідності посилити роботу по відновленню нелегальної організації РСДРП, яка повинна ще ширше використовувати всі легальні можливості, бути здатною керувати економічною боротьбою пролетаріату і все частішають його політичними виступами.

Празька конференція намітила тактику партії на виборах в четверту Державну думу. Головними виборчими гаслами партія висунула: демократична республіка, 8-годинний робочий день, конфіскація поміщицької землі. Загальна тактична лінія партії на виборах зводилася до наступного: нещадна війна проти царської монархії і партій поміщиків і капіталістів, неухильне викриття контрреволюційних поглядів і фальшивого демократизму буржуазних лібералів – з партією кадетів на чолі їх, відмежування партії від усіх непролетарських, дрібнобуржуазних партій.

У резолюції «Про завдання соціал-демократії в боротьбі з голодом» конференція відзначила, що голодовка 20 мільйонів селян показує безвихідне становище трудового селянства в царській Росії, провал царської аграрної політики. Соціал-демократія повинна напружити всі свої сили для розширення пропаганди і агітації серед широких мас населення і особливо селянства; роз’яснювати зв’язок голоду з царизмом і всієї його політикою, поширювати політичні вимоги соціал-демократії: повалення царської монархії, установа демократичної республіки, конфіскація поміщицької землі; підтримати прагнення робочих допомагати голодуючим, направити демократичне збудження з приводу голоду в сторону демонстрацій, мітингів, масовок і інших форм боротьби мас проти царизму[113].

У резолюції про ставлення до думського законопроекту про державне страхування робітників конференція намітила програму вимог, які повинні висунути робочі в боротьбі за державне страхування при капіталізмі, запропонувала розгорнути широку агітацію проти думського законопроекту, що порушує інтереси робітничого класу, а в разі прийняття закону – розгорнути енергійну пропаганду соціал-демократичних ідей і «перетворити, таким чином і цей закон, задуманий з метою закабалення і гноблення пролетаріату, в знаряддя розвитку його класової свідомості, зміцнення його організованості, посилення його боротьби за повну політичну свободу і соціалізм».

У резолюції про петиціонну кампанію, розпочату ліквідаторами взимку 1910 року, конференція заявила, що ця мертва справа не викликала ні відгуку, ні підтримки, ні пробудження політичного інтересу в масах. Меншовики зібрали всього 1 300 підписів. Витівка меншовиків провалилася. Робітники не покладали надій на подібного роду заходи «боротьби». Конференція закликала робітничий клас замість пред’явлення петицій Державній думі розгорнути боротьбу за соціал-демократію, за демократичну республіку, 8-годинний робочий день, конфіскацію поміщицької землі.

Конференція обговорила питання «Про ліквідаторство і про групу ліквідаторів». У резолюції з цього питання конференція відзначила, що РСДРП вже близько 4 років веде рішучу боротьбу з ліквідаторською течією, яка на грудневій конференції 1908 року був визначена як «спроба частини партійної інтелігенції ліквідувати існуючу організацію РСДРП і замінити її безформним об’єднанням в рамках легальності»[114].

«Конференція, – йдеться в резолюції, – закликає всіх партійців, незалежно від течій і відтінків, вести боротьбу з ліквідаторством, роз’яснити всю його шкоду для справи визволення робітничого класу і напружити всі сили для відновлення і зміцнення нелегальної РСДРП».

Празька конференція РСДРП вигнала з партії ліквідаторів, остаточно порвала всякі зв’язки з меншовиками. Празька конференція обрала більшовицький Центральний Комітет. ля керівництва роботою в Росії був обраний практичний центр (Російське бюро ЦК). Вигнання з партії ліквідаторів і створення більшовицького партійного центру – ЦК – було найголовнішим результатом Празької конференції РСДРП.

Празька конференція РСДРП оформила самостійне існування більшовицької партії, започаткувала партії нового типу, партії ленінізму. Більшовики зберегли стару назву своєї партії – РСДРП – з додаванням в дужках – «більшовиків» – РСДРП (б).

Таким чином, 1908-1912 роки були дуже важким періодом для революційної роботи партії. Після поразки Першої російської революції, в умовах занепаду революційного руху і втоми революціонерів більшовики змінили свою тактику і перейшли від прямої боротьби проти царизму до обхідних шляхів цієї боротьби. Більшовики невпинно збирали сили для нового підйому революційного руху. Меншовики в цей період все більше відходять від революції. Вони стають ліквідаторами, тобто вимагають ліквідувати, знищити нелегальну, революційну партію пролетаріату, все більш відкрито відмовляються від програми партії, від її революційних завдань і гасел, намагаються організувати свою, реформістську партію, яку робітники охрестили «столипінською» робітничою партією»[115].

Найважливішою подією цього періоду є Празька конференція РСДРП (січень 1912 року). На цій конференції були вигнані з партії меншовики, назавжди було покінчено з формальним об’єднанням більшовиків в одній партії з меншовиками. З політичної групи більшовики оформляються в самостійну Російську соціал-демократичну робітничу партію (більшовиків).