Сутність авторитарного політичного режиму

4. Сутність авторитарного політичного режиму

Авторитаризм – політичний режим влади, не обмеженої правом, що спирається на пряме насильство й здійснюється одноособово правителем або правлячою елітою. В історії суспільства можна виділити різні його форми: деспотії Стародавнього Сходу, тиранічні режими античності, абсолютистські монархії пізнього середньовіччя й Нового часу, західноєвропейські імперії XIX століття, військово-поліцейські режими в XX в. Історичне різноманіття форм авторитаризму показує, що цей політичний режим має спільні риси з різними суспільними й політичними системами – рабовласництвом, феодалізмом, капіталізмом, соціалізмом, демократією та монархією. Звідси – труднощі, позв'язані зі спробами визначення загальної природи авторитаризму, вичлено-вування його сутнісних, стійко повторюваних характеристик.

Духовною та практичною першоосновою авторитаризму є наявність авторитету. Під авторитетом розуміється загальновизнаний неформальний вплив окремої особистості або якоїсь організації в різних сферах життя суспільства. У більш вузькому змісті авторитет – одна з форм здійснення влади, яка вища за право. Без особистості такого роду авторитаризм неможливий. Вона є знаком, що символізує єдність нації, її суверенітет, її велике минуле, сьогодення і майбутнє. Починаючи з 1975 р. у літературі найчастіше використовується запропоноване К. Лінцем визначення авторитаризму, що включає наступні ознаки: традиціоналізм, обмежений політичний плюралізм і політичну апатію населення. Також авторитаризм виокремлює такі визначальні риси:

необмеженість влади, її не підконтрольність громадянам, при цьому влада може правити за допомогою законів, але їх вона сприймає на основі своїх інтересів;

злиття законодавчої, виконавчої й судової влад, або їх формальний, показний розподіл;

при авторитаризмі влада спирається на адміністративний, поліцейський і військово-каральний апарат, тримається на неприкритому насильстві або можливості його безпосереднього застосування;

монополізація влади й політики, недопущення політичної опозиції та конкуренції. При авторитаризмі можливе існування обмеженої кількості партій, профспілок та інших організацій, але лише за умови їхньої підконтрольності владі;

невтручання до позаполітичної сфери та насамперед в економіку. Влада займається головним чином питаннями забезпечення власної безпеки, суспільного порядку, оборони, зовнішньою політикою, хоча вона може впливати й на стратегію економічного розвитку, проводити досить активну соціальну політику, не руйнуючи при цьому механізми ринкового самоврядування;

рекрутування політичної еліти шляхом уведення до складу виборного органу нових членів без проведення додаткових виборів, шляхом призначення зверху, а не конкурентної електоральної боротьби.

Між авторитаризмом та демократією є певні подібні риси. Подібність демократії й авторитаризму у сфері економіки виникає внаслідок прийняття принципу плюралізму. В обох політичних режимах держава виконує функцію "окреслення рамок" без руйнування автономії економічної підсистеми.

Як вважають деякі дослідники, авторитарний тип політичного режиму досить еластичний: у рамках такого типу політичного режиму можливо використовувати досить переконливу легітимацію, навіть включати в нього демократичні принципи; може дозволити як м'якість, так і твердість у застосуванні державного апарату примусу; може бути й автократичним і олігархічним; зрештою, може терпіти корупцію або боротися з нею. Авторитаризм може бути гарною базою для розвитку в напрямку як демократії, так і тоталітаризму.

Поняття політичного режиму стає досить актуальним у контексті становлення нових держав у просторі колишнього СРСР. Як західні, так і вітчизняні науковці підтверджують нелінійність процесу демократизації. Деякі режими країн СНД дослідники називають авторитарними, але ж їх крайність в аналізі стану політичної систему не дуже теоретично та емпірично обґрунтована. До нових авторитарних режимів адекватне використання поняття “гібридні системи”. Гібридні – тобто такі, які важко класифікувати за допомогою розповсюджених типологій, оскільки вони поєднують у собі особливості багатьох раніше існуючих режимів.

5. Тоталітаризм: основні атрибути

“Тоталітаризм” походить від пізнелатинського “total” – весь, цілий, повний. Слово „тоталітарний” уперше було вжите в Італії на початку 20–х рр. XX ст. Дж. Амендола й П. Гобетті при критиці Муссоліні, що заснував однопартійну фашистську систему. Пізніше Муссоліні сам проголосив своєю метою створення тоталітарної держави. Цей термін “тоталітарна держава” вживався нацистськими правителями в Німеччині у позитивному змісті.

Ідея тоталітаризму спочатку з'явилася в теоретичних дослідженнях. Першим автором, що розробляв цю концепцію, був Платон, який вважав, що всеосяжна, підпорядковуюча собі все і вся (тобто тоталітарно) держава є ідеальною формою життя суспільства.

На практиці ідею тоталітаризму намагалися реалізувати єзуїти. Фактично устрій Ордену єзуїтів було засновано на тім же принципі беззастережного підпорядкування вождеві й церкві, існувала спеціальна ідеологія підпорядкування. В епоху Відродження Томас Мор у своїй “Утопії” та Томазо Кампанелла в “Місті Сонця” репрезентують модель тоталітарної держави. Але реалізувати ідею тоталітаризму на практиці в цілому удалося лише в ХХ ст. Статус же наукової концепції за цим терміном затвердився у 1952 р. в США на політологічному симпозіумі, де тоталітаризм був визначений як "закрита та нерухома соціокультурна й політична структура, в якій усяка дія – від виховання дітей до виробництва та розподілу товарів – направляється й контролюється з єдиного центра". На цьому етапі поряд з колишнім уживанням цих понять воно широко застосовуються для характеристики сталінського Радянського Союзу, а пізніше – маоістського Китаю, Кампучії “червоних кхмерів”. Цей процес активізувався завдяки книгам X. Арендт “Походження тоталітаризму” (1951 р.) та К. Фрідріха і 3. Бжезинського “Тоталітарна диктатура й автократія” (1956 р.), що містили як соціологічну, так і політологічну характеристику розглянутого явища. Зокрема, З. Бжезинський на основі вивчення світових тоталітарних режимів виділив такі основні ознаки тоталітаризму: 1) наявність єдиної масової партії на чолі з лідером-диктатором; 2) офіційно пануючу в суспільстві ідеологію; 3) монополія на засоби масової інформації, на збройні сили; 4) система терористичного поліцейського контролю; 5) центра-лізована система контролю і керування економікою.

Тоталітаризм – одне зі спірних у науці понять. Деякі автори відносять його до визначеного типу держави, диктатури, політичної влади, інші – до суспільно-політичного ладу, треті – до соціальної системи, що охоплює всі сфери громадського життя, або до визначеної ідеології. Необхідно тоталітаризм, як і будь-який інший політичний лад, розглядати як соціальну систему та політичний режим. У широкому змісті слова (тобто як соціальна система, що охоплює всі сфери громадського життя) тоталітаризм – це визначений суспільно-політичний та соціально-економічний лад, ідеологія, модель “нової людини”. У вузькому змісті слова, як політичний режим, це один із компонентів політичної системи, спосіб її функціонування, сукупність елементів ідеологічного, інституційного та соціального порядків, що сприяють формуванню політичної влади. Порівняльний аналіз цих двох понять свідчить про те, що вони є однопорядковими, але не тотожними. У той же час політичний режим виступає ядром соціальної системи, що відбиває все різноманіття проявів тоталітаризму. Головною передумовою тоталітаризму стала індустріальна стадія розвитку суспільства. Вона призвела до створення системи масових комунікацій, ускладнила суспільні зв'язки й організацію, зробивши технічно можливою систематичну ідеологічну обробку, тотальне “промивання мозків” та всеосяжний контроль за особистістю. Наростання елементів організованості, керованості, раціональності в суспільному житті, так само як і успіхи у розвитку науки, техніки й освіти та підвищення добробуту населення, породжували ілюзію можливості переходу до раціонально організованої, тотально керованої форми життя в масштабах усього суспільства. Ядром, стрижнем цієї тотальної організації могла бути тільки всесильна та всепроникаюча державна влада.

У сучасній політологічній літературі виокремлюються такі ознаки тоталітарного політичного режиму:

1)      глобальне панування держави над усіма сферами громад-ського життя, прагнення держави до всеохоплюючої влади;

2)      відчуженість суспільства від політичної влади;

3)      монопольний державний контроль над економікою, засобами масової інформації, культурою, релігією;

4)      абсолютна “правова”, а точніше антиправова, регламентація суспільних відносин, що базується на принципі “дозволено тільки те, що прямо дозволено законом”;

5)      бюрократизація державної влади;

6)      застосування насильства, примусу, терору у якості домінуючого методу правління;

7)      панування однієї партії, фактичне зрощування її професійного апарату з державою, заборона опозиційно набудованих сил;

8)      декларативний, формальний характер прав та свобод людини і громадянина, відсутність чітких гарантій їхньої реалізації;

9)      наявність однієї офіційної ідеології, коли фактично усувається плюралізм;

10)    централізація державної влади на чолі з диктатором і його оточенням;

11)    безконтрольність репресивних державних органів з боку суспільства;

12)    відсутність правової державності та громадянського суспільства.

Найважливішою першоосновою тоталітарного режиму є певна ідеологічна картина світу. Такий тотальний світогляд включає віру:

1)    в простоту світу (це центральна характеристика тоталітарної свідомості), ця віра призводить до поширення негативної установки стосовно знання взагалі і до інтелігенції як його носія зокрема. Ілюзія простоти створює й ілюзію всемогутності: будь-яка проблема може бути вирішена, досить віддати вірні накази;

2)    в незмінний світ, коли елементи громадського життя – лідери, інститути, структури, норми; стилі – сприймаються як застиглі в нерухомості. Винаходи не використовуються, відкриття – секретні. Паспортна система прив'язує людей до одного місця проживання, а трудове законодавство – до одного робочого місця. Віра в незмінність світу породжує недовіру до змін;

3)    в справедливий світ: царство справедливості здійснюється у кожнім тоталітарнім режимі;

4)    в чудесні властивості світу. У ній виявляється відірваність тоталітарної свідомості від реальності. Так, наприклад, у Німеччині в період режиму Гітлера в рамках СС існувала структура, що мала назву “спадщини предків”, куди входило близько 50 інститутів. Дані структури вивчали рунічні письмена, основи символізму, лінгвістику, історію аріїв, знання древніх народів, міфи й легенди різних племен, санскрит, особливості рас та багато чого іншого.

Історичний розвиток і реалізація концепції тоталітаризму спричинили появу двох типів тоталітарного політичного режиму, а саме: 1) праворадикалістський (фашистський та націонал-соціалістський); 2) лівостремістський (його пов'язують найчастіше з ідеологією і практикою сталінізму).

Як зазначалося вище, само поняття “тоталітаризм” у сучасному контексті західні науковці використовують до аналізу політичного режиму колишнього Радянського Союзу. Але ж трансформаційні процеси, що охопили увесь простір посткомуністичних країн, спричинили появу нових термінів, з допомогою яких аналізується стан політичного розвитку в транзитивних суспільствах, зокрема в українському суспільстві. Так, новітнім терміном є поняття “посттоталітарне суспільство”. Посттоталітарне суспільство – збірне політологічне поняття, що позначає всілякі суспільні устрої, котрі виникають у процесі руйнування тоталітаризму, після нього і на його руїнах. Характеризуючи такі суспільні устрої, природно виділити ряд загальних рис, обумовлених самою суттю тоталітаризму, що руйнується в них: усунення повної залежності суспільства і людини від влади та поступове відновлення громадянського суспільства, кінець панування ідеократії та моноідеології, розвиток плюралізму думок і гласності, руйнування механізму репресій та звільнення громадян від постійного страху, недосвідченість мас у політичній сфері (особливо там, де тоталітаризм панував тривалий час) і ін. Як далеко цим шляхом просунулося те або інше посттоталітарне суспільство, залежить від конкретних обставин.

На закінчення хотілось би додати, що політичні режимі, що утворять проаналізовану тріаду, являють собою типи ідеальні. Це значить, що в реальності вони ніколи не зустрічаються в "чистих" формах. Проте кожен тип являє собою сукупність реально існуючих своєрідних якостей і чітко відокремлені від інших типів.

1.       Які переваги аналізу політичного життя суспільства за допомогою поняття “політичний режим”?

2.       У чому полягає різниця між класичними та сучасними підходами до розгляду демократичного режиму?

3.       З якими труднощами, на вашу думку, зіштовхуються посткомуністичні країни в умовах демократичного транзиту?

4.       Як співвідносяться та в чому відрізняються основні недемократичні режими?

5.       Який політичний режим є найбільш адекватним для сучасного українського суспільства? Обгрунтуйте відповідь.

Розділ 4. Інституціональні основи політики

Держава існує не для того, щоб перетворити земне життя в рай, а для того, щоб перешкодити їй остаточно перетворитися в пекло.

В.С. Соловйов

1.       Поняття держави, її ознаки та принципи.

2.       Теорії виникнення держави.

3.       Типи, структура та функції держави.

4.       Форми державного правління й національно-територіального устрою.

5.       Демократична, соціальна та правова держава.

1. Поняття держави, її ознаки та принципи

Держава є одним із найважливіших інститутів суспільства, центральним елементом його політичної системи. Одним із найважливіших завдань політології є аналіз розвитку її сутнісних рис, соціальної ролі здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою, принципів міждержавної політики.

Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми – політичної організації – є держава.

Поняття "держава", яке виникло близько трьох тисячоліть тому, нині трактується:

як спільнота людей, яка проживає на певній території і згрупована в ціле органами державної влади;

як система організацій, установ, інститутів, що володіють верховною владою на певній території.

Держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку суспільства, здійснює управління загальносуспільними справами.

У різних філософських, соціологічних, політологічних концепціях це поняття має неоднаковий зміст. Наприклад, представники юридичного позитивізму (К. Гербер, А. Есмен, П. Лабанд та ін.) визначали державу як правову форму для сукупного життя народу, як "юридичне уособлення нації". Розробник соціологічної теорії держави Р. Ієрінг вважав, що держава – це соціальна організація примусової влади, яка суспільні інтереси у порівнянні з особистими ставить на перший план.

Анархісти (М. Штірнер, П. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін) визначали державу як організацію, яка обмежує свободу індивіда та будується на рабстві праці. Російський економіст та філософ П. Струве розглядав державу як надкласову силу, що інтегрує усі верстви і класи суспільства. Американський політичний діяч О. Гамільтон вбачав у державі як правового гаранта власності та розвитку бізнесу, так і інтегратора всього суспільства для досягнення загальнонаціональних цілей.

Держава – форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Державу характеризують:

наявність системи суверенної політичної влади (законодавчої, виконавчої, судової). Суверенітет держави означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб'єктами в межах своїх кордонів, а інші держави повинні визнавати це;

територія. Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу. Територія включає землю, надра, повітряний та водний простори. Як свідчить історія, саме територіальні претензії одних держав до інших спричиняли численні конфлікти, які переростали у військові зіткнення;

всезагальність (держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають на її території, в тому числі громадян інших держав);

наявність публічної влади, здійснюваної особами, зайнятими винятково управлінням суспільством та охороною встановлених у ньому порядків (державні чиновники);

населення. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають у межах держави. Жодна особа не може існувати за межами держави і не підкорятися їй, бо приналежність до держави є суспільною необхідністю і регулюється правом. Тут проблема полягає в тому, що держави можуть складатися з однієї національності (це трапляється рідко) або бути багатонаціональними. В умовах багато-національності зусилля влади спрямовані на те, щоб врегулювати конфлікти, які виникають між представниками різних національних груп. Міжнаціональні конфлікти ведуть до сепаратизму і навіть до розпаду багатонаціональних держав (приклад – колишні Югославія, Чехословаччина);

право і можливість проводити внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства;

монопольне право та легальний примусовий вплив на населення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;

суверенна законотворчість (право видавати закони і правила, обов'язкові для всього населення);

монопольне право на збирання податків для формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату;

наявність державної мови, якою визнається мова нації, котра складає більшість населення держави;

апарат держави, тобто наявність системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади (управління, регулювання, контроль). Апарат, як правило, складається з представницьких органів (парламент, органи місцевого самоуправління та самоврядування), виконавчо-розподільчих органів (президент, уряд та його регіональні органи), судові органи, прокуратура, органи державного контролю.

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв'язки як необхідну форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).

Місце та роль держави в політичній системі визначаються основними принципами її функціонування:

верховенством публічної влади;

збереженням єдності держави, що грунтується на досягненні згоди між тими, ким керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду і правлячої партії;

досягненням єдності держави через відповідний зв'язок із соціальними силами суспільства (класами, групами, націями, політичними партіями тощо), за допомогою права і можливості здійснювати внутрішню й зовнішню політику від імені народу, через органічну взаємодію з громадянським суспільством загалом.

Основний порядок організації життя держави, і зокрема політичного, закріплено в її конституції. Більшість держав сучасного світу мають писані конституції (за виключенням, наприклад, Ірану, Саудівської Аравії, Бутану, Оману). Конституція вважається ознакою держави. В нашій країні Конституція була прийнята 28 червня 1996 р.