Партійні системи. Становлення партійної системи в Україні

3. Партійні системи. Становлення партійної системи в Україні

Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній країні формується певна партійна система. Політична наука виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:

однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається);

домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років);

двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу);

трипартійна, яку ще називають двох-з-половиною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але такої, яка постійно представлена в парламенті);

чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);

партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);

атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій); тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення.

З проголошенням у колишньому СРСР, у тому числі й в Україні, політики перебудови, почали створюватися політичні структури, які спершу обстоювали послідовну соціалістичну демократію, а відтак – просто демократію, зосереджуючись на культурно-просвітницькій діяльності. Згодом почали формуватися організації політичного спрямування.

У становленні української багатопартійності виділяють три етапи.

Допартійний етап (з весни 1988 р. до весни 1990 р.). На цьому етапі виникають політизовані й політичні організації, що своєю діяльністю підготували умови і дали поштовх процесові творення партій.

Етап початкової багатопартійності (кінець 1990 р. – до подій 19 – 24 серпня 1991), коли були створені більшість існуючих і сьогодні політичних партій.

Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991 р. до виборів до Верховної Ради України в березні 1994 р.), який відзначається принципово новими політичними й соціально-економічними умовами. Після серпневих подій 1991 р. КПРС та її регіональне відділення в Україні КПУ були заборонені. 24 серпня 1991 р. було проголошено незалежність України, що уможливило демократичні перетворення в ній. Процес творення партій отримав нові можливості й стимули. Активно виникали нові партії в 1993 – 1994 рр., серед яких – Народний Рух України (НРУ), Комуністична партія України (КПУ), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Українська національна консервативна партія (УНКП) та ін.

Сьогодні політичне життя України характеризується нестабільністю і своєрідністю. Досить динамічна ситуація і в партійному житті: утворюються нові партії, розпадаються існуючі, виникають несподівані блоки і коаліції. Багатопартійність в Україні стала фактом. З формуванням багатопартійності процес творення нових партій не припиняється. Так, якщо на час виборів до Верховної Ради в березні 1998 р. в Україні було 52 політичні партії, то на початку 2003 р. їх уже налічувалося понад 160. Відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна та внутріпартійна боротьба, розколи в партіях, об'єднання партій, утворення міжпартійних блоків. Процес групування партій особливо активізувався у зв'язку з підготовкою виборів до Верховної Ради в березні 2002 р. Правові основи діяльності партій в нашій країні закріплені в ст. 36 Конституції України і Законі України "Про об'єднання громадян".

Багатопартійність в Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр партій, який існує у світі. Так, за ідеологічним спрямуванням в Україні діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберальне-демократичні, консервативні, християнські, націоналістичні партії. За політичним спрямуванням – ліві, центристські, праві.

Партії комуністично-соціалістичного спрямування. До них належать Партія комуністів (більшовиків) України (ПК(б)У), Комуністична партія України (КПУ), Комуністична партія (трудящих) (КП(т), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о), Соціалістична партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Партія Всеукраїнського об'єднання лівих “Справедливість”. Ці партії відрізняються своїм чисельним складом, впливом на політичне життя, політичним змістом програм. Але всі вони сповідують марксизм, є прибічниками соціалізму, суспільної власності, влади трудящих, соціалістичної системи господарювання і розподілу, загалом негативно ставляться до приватної власності, ринкових відносин, виступають проти співробітництва України з МВФ і МБРР, з НАТО.

Партії соціал-демократичного спрямування. До них належать соціал-демократична партія України (об'єднана) (СДПУ(о), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Українська соціал-демократична партія (УСДП), Партія праці (ПП), Всеукраїнська партія трудящих (ВПТ). Вони, попри певні відмінності в програмах, висловлюють свою прихильність до цінностей демократичного соціалізму, є прибічниками багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки, сильної соціальної політики держави, соціальної справедливості, солідарності, багатопартійності, політичного плюралізму, обстоюють ринкові перетворення в Україні, зміцнення і розвиток Української держави, відродження і розвиток української нації, її культури, мови, входження України в європейське і світове співтовариство.

Партії ліберально-демократичного спектру. Вони становлять більшість, серед них: Ліберальна партія України (ЛПУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Демократична партія України (ДПУ), Народно-демократична партія (НДП), Демократичний Союз (ДС), Українська партія промисловців і підприємців (УППП), Партія регіонів України (ПРУ), Партія “Яблуко”, Партія зелених України (ПЗУ), Аграрна партія України (АПУ), Міжрегіональний блок реформ (МБР), Партія “Реформи і порядок” (ПРП). Вони сповідують ліберальні, демократичні цінності, виступають за домінування приватної власності, вільний ринок, рішуче прискорення ринкових реформ, прозору приватизацію з чітко визначеним приватним власником, розвиток місцевого самоврядування, розширення прав регіонів, вільний розвиток культури і мови українського і всіх інших народів України, свободу особи, входження України в європейські і світові структури.

Консервативні партії України. До них належать Народний Рух України (НРУ), Український Народний Рух (УНР), Народний Рух України „За єдність”, Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Українська національна консервативна партія (УНКП), Українська республіканська партія (УРП). їх об'єднує боротьба за розвиток Української держави, традицій українського народу, його культури, мови; за дотримання національно-культурних прав усіх інших етнічних груп, що входять до складу українського народу, за зміцнення сім'ї, моральних норм. Вони є прибічниками ринкових перетворень, приватної власності, політики добросусідства і взаємної вигоди з усіма державами.

Християнські партії. До них належать Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Християнсько-ліберальний союз (ХЛС), Партія „Християнсько-народний союз” (ПХНС), Республіканська християнська партія (РХП), Всеукраїнське об'єднання християн (ВОХ). Вони обстоюють цінності християнської моралі в суспільному й особистому житті людей, пріоритет духовних начал, підпорядкованість політичної діяльності моральним нормам, повагу людської гідності, є прибічниками ринкової економіки, приватної власності, створення системи соціального захисту. Виступають за міжконфесійний мир, за створення в Україні єдиної православної помісної церкви. Розглядають релігійні організації як повноправні суб'єкти суспільного життя, виступають за участь церков у суспільно значущих акціях.

Партії національного спрямування. Це Конгрес Українських Націоналістів (КУН), Організація українських націоналістів-державників (ОУН(д), Всеукраїнське політичне об'єднання “Державна самостійність України” (ДСУ), Українська національна асамблея (УНА), Соціал-національна партія України (СНПУ). Основним для них є втілення національної ідеї в усіх сферах життєдіяльності української нації. Виступають за розвиток національної свідомості українців, за ринкові реформи, приватну власність, могутню українську державу, втілення в життя ідеї величі української нації, утвердження її слави, багатства і добробуту в умовах державного життя в колі волелюбних народів світу, за вирішення соціальних проблем. Деякі з них висловлюються за забезпечення українцям пріоритетних прав, зокрема, щоб безпосередніми керівниками української держави були українці.

Залежно від обставин та інтересів політичної боротьби діяльність деяких партій не цілком адекватна ідейно-політичній суті, зафіксованій у їхніх назвах і програмних документах. Трапляються розходження між проголошуваними суспільно-політичними цілями партії та конкретними поточними інтересами її лідерів.

Багатопартійність в Україні стала реальністю і виводить її на шлях сучасного демократичного цивілізованого розвитку. Нині українська багатопартійність є передумовою утворення партійної системи, що сприятиме утвердженню міцної, стабільної, демократичної системи влади в державі.

Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукаючи нових рішень і підтримки нових прихильників, розвиваються, в тому числі й шляхом об'єднання на основі кількох партійних структур. Змінюються їхні організаційні форми, внутрішньопартійне життя, характер зв'язків з масами, методи діяльності. Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони, залежно від влади, участі в ній або неучасті, утворюють різні типи партійних систем. Сучасне плюралістичне, демократичне суспільство, що формувалось як багатопартійне, демонструє свою життєздатність. Очевидно, партії як невід'ємний елемент сучасного цивілізованого суспільства мають майбутнє.

Контрольні запитання

1.       Дайте визначення поняття „політична партія”, назвіть її головні ознаки.

2.       Поясніть, чим відрізняється партія від інших політичних інститутів?

3.       Яку роль виконують політичні партії у політичному процесі?

4.       На яких підвалинах будуються типології політичних партій? Які типи політичних партій виокремлюють в політичній теорії і практиці?

5.       Охарактеризуйте діяльність найбільш впливових політичних партій в Україні.

6.       Наведіть характерні риси однопартійної, двопартійної і багатопартійної систем.

7.       У чому полягають особливості становлення і функціонування сучасної партійної системи України?

Тема 13. Вибори і виборчі системи

Партія, що не прагне влади, негідна того, щоб називатися партією.

Л. Троцький

1.       Вибори в системі державної влади.

2.       Класифікація виборчих систем.

3.       Виборчі технології.

1. Вибори в системі державної влади

У калейдоскопі стрімко змінюючих одна одну подій, жорсткого протистояння і гострих політичних сутичок ми якось не зважаємо, – а якщо і звертаємо увагу, то не завжди належним чином оцінюємо, – що в останні 10 – 12 років наша країна почала формувати інший історичний досвід зміни влади.

У сучасних демократичних суспільствах вибори є невід'ємною складовою частиною політичного процесу. Вони надають можливість людині стати депутатом парламенту, губернатором або навіть президентом країни. Разом з тим під час виборів в активне політичне життя залучаються прості громадяни. У сучасній державі, на відміну від Древніх Афін з населенням у двадцять тисяч жителів, демократія неможлива поза виборними представниками влади. Тому вибори – це не тільки істотна ознака, атрибут демократії, але і її стрижень, необхідна умова.

Існують різні класифікації виборів. У залежності від предмета обрання вибори розрізняють: президентські; парламентські; в місцеві органи самоврядування – регіональні (обласні), муніципальні (міські); вибори суддів і деяких інших посадових осіб. Крім того, за причиною проведення вибори бувають черговими, позачерговими, додатковими.

Найбільший інтерес заслуговує класифікація виборів відповідно до принципів виборчого права, що відображає ступінь правового, демократичного розвитку тієї чи іншої країни, її виборчої системи. У цьому випадку загальноприйнятий розподіл набуває виду парних протилежностей: загальні – обмежені (цензові); рівні – нерівні; прямі – непрямі (багатоступеневі); з таємним – з відкритим голосуванням.

Більшість країн сучасного світу проголосили в своїх конституціях або спеціальних виборчих законах права громадян на загальні і рівні вибори при таємному голосуванні. Розглянемо ці принципи докладніше.

Загальність виборів припускає право всіх дієздатних громадян, що досягли встановленого законом віку, брати участь у виборах, причому під цим правом мається на увазі як активне виборче право, так і пасивне. Однак і те, і інше в ряді країн обмежені виборчими цензами: майновим, цензом осілості, освітнім, віковим тощо. Наприклад, у Канаді в Сенат може бути обрана тільки особа, яка володіє нерухомою власністю, у Великобританії для одержання права бути обраним потрібно внести виборчу заставу у вигляді досить великої суми. Віковий ценз для депутатів верхньої палати парламенту там, де він двопалатний, особливо високий: у США і Японії – 30 років, у Франції – 35, у Бельгії й Іспанії – 40 років. У той же час неухильний процес демократизації в світі не обходить стороною і цензові обмеження, крок за кроком пом'якшуючи їх, а отже, розширюючи контингент виборців. Так, якщо в 1830 р. в Англії контингент виборців складав лише 4% дорослого населення, у Франції – менш ніж 2%, то вже у 1848 р. у Франції вперше в історії було введено загальне виборче право для дорослих чоловіків, що стало до 1914 р. надбанням більшості країн Заходу. Жінки одержали виборчі права вперше в 1893 р. – у Новій Зеландії. Після Першої світової війни суфражизм (рух за надання жінкам виборчих прав нарівні з чоловіками) здобув перемогу як у Старому, так і в Новому Світі (у Швейцарії, однак, лише в 1971 р., а в Ліхтенштейну – у 1986 р.). У 70–х роках у більшості розвинутих країнах віковий ценз для виборців був знижений до 18 років. Виборче право в повному розумінні слова стає загальним.

Вибори вважаються рівними, якщо забезпечено єдину норму представництва, тобто рівне число виборців, що представляються одним кандидатом на виборне місце. Принцип цей легко порушити самими різними способами. Наприклад, як було в нашій країні за конституціями РСФСР 1918 р. і СРСР 1924 р., що надавали виборчі пільги містам на шкоду селу, а саме: один делегат на Всеросійський або Всесоюзний з'їзд Рад висувався від 25 тис. міських жителів і 125 тис. сільських.

Специфічною формою виборчої активності громадян є референдум (від лат. referendum – те, що повинно бути повідомлено; перший в історії референдум був проведений у 1439 р. в Швейцарії), який іноді називають (звичайно при вирішенні територіальних суперечок) плебісцитом (від лат. Рlеbs – простий народ і sсіtuм – рішення, постанова). Референдум – це особливий тип всенародного голосування, об'єктом якого є не той або інший кандидат, а яке-небудь важливе державне питання, щодо якого необхідно з'ясувати думку всього населення країни.

Характеризуючи вибори, варто розрізняти такі поняття (вони нерідко ототожнюються), як “виборча процедура” і “виборча кампанія”.

Виборча процедура – це захід держави стосовно організації і проведення виборів, виборчий закон у дії.

Виборча кампанія – це дії безпосередніх учасників виборів – суперників на виборах сторін – партій, різних громадських організацій, самих кандидатів.

Крім того, виборча процедура як сукупність організаційних правил може зберігатися у відносно незмінному вигляді досить тривалий час, протягом якого відбудеться не одна виборча кампанія. Виборча процедура містить у собі призначення виборів, видання виборчих органів, відповідальних за їхнє проведення, організацію виборчих округів, районів, ділянок, реєстрацію кандидатів у депутати, певну фінансову підтримку виборів, охорону порядку в ході їхнього проведення, визначення результатів голосування.

Виборча кампанія ж передбачає висування кандидатів протиборчими політичними силами, агітацію за них тощо. У державах із сформованою демократією тон у виборчій кампанії задають партії і блоки партій. Так звані незалежні кандидати в цих державах, як правило, не мають серйозних шансів на перемогу. Виборча боротьба – це головне поле діяльності політичної партії в демократичному суспільстві. Кожна партія піклується про розширення свого електорату. Електорат (від лат. elector – виборець) – це контингент виборців, що голосують за яку-небудь партію на виборах. Наприклад, електорат соціал-демократичних партій складається перш за все з робітників, інтелігенції, службовців, дрібних власників. Електорат не є якоюсь чітко обкресленою соціальною групою, хоча йому і властива деяка відносна стабільність. Від виборів до виборів електорат тієї чи іншої партії змінюється як у кількісному, так і в якісному відношенні. Наприклад, після того як з фактично двопартійної системи Великобританії лейбористи витиснули лібералів, електорат перших у значній мірі поповнився за рахунок електорату других.

Виборча кампанія – досить дорогий захід. У результаті перевага найчастіше виявляється на стороні не тих, хто правий, а тих, хто багатий. З метою якось пом'якшити ситуацію, котра не прикрашає демократію, в деяких країнах (США, Великобританія, Японія, ПАР) закон встановлює припустиму максимальну суму передвиборних витрат, але проконтролювати його виконання важко. Крім того, з метою створення “рівних умов” угрупованнями, які суперничають на виборах, практикується державне їх фінансування у вигляді субсидій або відшкодування виборчих витрат. Але призначені для цього суми потрапляють знов-таки до рук більш сильних і менш нужденних. В одних країнах для одержання державної фінансової допомоги партії необхідно зібрати певний мінімум голосів (у Швеції – 2%, у ФРН – 0,5%), в інших країнах – висунути кандидатів у певному числі округів (Італія, Норвегія). Сума, яка виділяється, пропорційна кількості зібраних партією голосів (ФРН, Норвегія) або висунутих нею кандидатів (Швеція, Данія, Фінляндія).

Кульмінацією виборчої кампанії є день виборів. Однак на відміну від гучної передвиборної боротьби сама процедура голосування є таємницею. У багатьох сучасних державах голосування – не тільки право, але й обов'язок, за невиконання якого покладається покарання: у Бельгії, Нідерландах, Австралії – штраф, у Пакистані – навіть тюремне ув'язнення. Пояснюються подібні заходи наростанням aбcентиїзму, тобто ухилення громадян від участі у виборах.

У деяких країнах, щоб уникнути “виборної тісняви”, обмежується кількість кандидатів, які балотуються по кожному виборчому округу. Так, у Великобританії це число не повинне перевищувати п'яти кандидатів. Крім того, кожен кандидат вносить досить велику грошову заставу, яка буде утримана, якщо претендент не набере мінімум 5% від загального числа голосів. П’ятипроцентний бар'єр встановлений у ряді країн і для партій (у тому числі, й в Україні). У багатьох країнах за день до виборів передвиборна агітація забороняється, щоб виборець міг спокійно зважити, кому ж усе-таки віддати свій голос.

День виборів – це ніби пік, апофеоз, свято демократії. Але нерідко він стає об'єктом маніпуляції політичних еліт і їхніх лідерів.

Виборча кампанія завершується підрахунком голосів, визначенням і оголошенням підсумків виборів. Підрахунок голосів не становить ні технічної, ні моральної проблеми в цивілізованих країнах. У тих країнах, які поки що не входять в їх число, можлива фальсифікації підсумків голосування. Таке мало місце на президентських виборах 1986 р. на Філіппінах, на парламентських виборах 1988 р. у Бангладеші, на президентських виборах 2004 р. в Україні і т. ін.