Політична думка Росії

Політологія
Структура політичної науки Методи політичної науки Політична думка епохи Відродження і Нового часу Політична думка Росії Розвиток політичної думки в Україні в XVI – XVIII ст Політична думка українського зарубіжжя Структура та функції політики Взаємовідносини політики з іншими сферами суспільства Система влади. Основні концепції влади Форми, механізм та функції політичної влади Права людини Поняття, теорії, типологія і функції політичного лідерства Система соціального представництва Роль соціальних класів у політиці Складові елементи політичної системи Сутність авторитарного політичного режиму Теорії виникнення держави Форми державного правління і національно-територіального устрою Демократична, соціальна та правова держава Партійні системи. Становлення партійної системи в Україні Класифікація виборчих систем Виборчі технології Сутність і функції політичної ідеології Основні ідеологічні течії в сучасному світі Предмет, об’єкт і метод політичної психології Типологія і функції політичних культур Сутність і типи політичної соціалізації Типологія політичного процесу: критерії і різновиди Підходи в дослідженні політичного розвитку, його критерії Зміст, механізми політичної модернізації Етапи політичної модернізації, її типологія Модернізаційні моделі переходу до демократії: сценарії розвитку для посткомуністичних країн Типологія політичних конфліктів і криз Врегулювання політичних конфліктів і криз Традиційна геополітика та сучасні тенденції розвитку світової політики Технології політичного управління Політичне рішення: технологія підготовки, прийняття, реалізації
763160
знаков
11
таблиц
9
изображений

3. Політична думка Росії

Історія політичної думки Росії починається з періоду Київської Русі, ранньофеодальної держави IX – XIII ст. У таких найважливіших документах, як “Слово про закон і благодать” (XI ст.), “Повість временних літ” (XII ст.), “Російська правда” (XI – XIII ст.), “Слово о полку Ігоревім” (XII ст.), “Моління Данила Заточника” (XIII ст.) та ін., знайшли відображення ідеї об'єднання землі російської, сильної князівської влади, боротьби за незалежність і зміцнення оборони країни.

З періоду утворення і утвердження Російської централізованої держави (XIV – XVI ст.) російська політична думка розвивалася у взаємозв'язку з російською державністю, російською філософією, національною культурою, ідейними і духовними традиціями.

Політична думка Росії мала своєрідність у порівнянні з суспільно-політичною традицією Заходу.

Особливості російської політичної думки були обумовлені проміжним положенням між Європою і Заходом, Заходом і Сходом і протиборствами цивілізацій. Своєрідність політичної думки Росії була також продиктована політичною, економічною відсталістю в порівнянні з Заходом, формуванням політичних ідей впродовж тривалого часу всередині релігійної, філософської, етичної думки, опорою на суспільно-колективістські традиції, що заперечують цінність індивідуальної волі.

Особливість політичної думки Росії пояснюється активним використанням протягом усієї історії Російської держави політичних ідей для зміцнення сильної монархічної влади, її авторитарності. Ця обставина в значній мірі була пов'язана з величезною територією Росії, освоєння і захист якої були можливі тільки в умовах політичної могутності монарха (князя, царя, імператора).

Розглянута специфіка конкретно-історичних умов розвитку російської державності обумовила наявність у політичній думці Росії таких своєрідних російських явищ, як західництво і слов'янофільство, народництво, євразійство, неослав’янофільство, які полемізували відносно минулого і сьогодення країни, стосовно того, яким шляхом – західним чи самобутньо-російським – іти Росії.

Особливостями соціально-історичного розвитку Росії пояснюється і перевага в російській політичній думці ідей революційного радикалізму і релігійно-моральної традиції.

До XVIII ст. російська політична думка в цілому розвивалася в релігійній формі, а починаючи з XVIII ст. в ній переважав просвітницький напрямок (політичні вчення М. Щербатова, С. Десницького, М. Новикова та ін.).

З радикально-революційних позицій виступав А. Радищев (1749 – 1802 рр.) – автор відомої “Подорожі з Петербурга до Москви”, де вперше в історії Росії кріпосництво і самодержавство були піддані різкій критиці.

У XIX – на початку XX ст. з'явилося велике розмаїття напрямків політичної думки: консерватизм, лібералізм, революційний радикалізм, релігійно-моральна традиція.

До основних ідей російського консерватизму (Н. Карамзін, Н. Дани-левський, К. Леонтьєв, Л. Тихомиров, І. Ільїн і ін.) відносилися державна цілісність Росії, національна єдність на основі сильної монархічної влади, порядку і православно-соборної свідомості, патріотизму.

Російський лібералізм у своєму розвитку, починаючи з XVIII ст., пройшов етапи просвітницького (М. Сперанський та ін.), консервативного (Б.Чичерін, П. Струве й ін.) і соціального начал XX ст. (Н. Кареєв, П. Нов-городцев, Б. Кистяковський, С. Гессен і ін.). Ідеї лібералізму не одержали широкого поширення в Росії.

Революційний радикалізм був одним із основних напрямків політичної думки Росії XIX – початку XX ст. Він був представлений політичними ідеями декабристів, революційного демократизму 40 – 60-х рр. (А. Герцен, Н. Чернишевський, В. Бєлінський, Н. Добролюбов і ін.), народництва 80 – 90-х рр. (П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов та ін.) і марксизму.

Найбільшими представниками релігійно-моральної традиції російської політичної думки були В. Соловйов, Н. Бердяєв, С. Булгаков, С. Франк, Г. Федотов і ін. Багато ідей, висловлених цими мислителями, актуальні в даний час. Наприклад, глибокий аналіз Н. Бердяєва і І. Ільїна тоталітаризму є своєрідною рекомендацією вирішення проблеми переходу від тоталітарного режиму до демократії.

Історія політичної думки Росії свідчить про значний внесок її мислителів, учених у розробку світової політичної науки.

4. Сучасні політологічні школи

Наприкінці XIX – на початку XX ст. домінуючою методологією в політичній науці був позитивізм, принципи якого були сформульовані О. Контом, Г. Спенсером, Е. Дюркгеймом. Розвиток науково-технічного прогресу, політичні, соціально-економічні перетво-рення призвели до кризи позитивізму, на зміну якому прийшов неопозитивізм, формами якого були логічний позитивізм, аналітична філософія, а серед головних принципів домінували верифікація, кількісний об'єктивізм, квантифікація та ін.

У 20-х рр. XX ст. дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з'ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки. У першій чверті XX ст. сформовано інтелектуальну основу для розвитку поведінкової політології. Зокрема, відзначимо сформульовану У. Ліппма-ном концепцію громадської думки, концепцію солідаризму Л. Дюгі, теорії еліт Г. Моски та В. Парето, дослідження політичних партій Р. Міхельса й М. Острогорського, теорію панування М. Вебера. Значний внесок у розвиток політичної думки першої чверті XX ст. зробив А. Бентлі, обґгрунтувавши й пояснивши систему політичного плюралізму в демократичному суспільстві на основі аналізу поведінкових аспектів політики.

Розвиток політичної науки у 20 – 30-х рр. пішов кількома шляхами. В одних державах (СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія) вона стала елементом ідеології та пропаганди. У інших, наприклад у США, політологія перетворилася на поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чинників, що впливають на політичну поведінку людей.

У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. До 60-х рр. провідним напрямком у розвитку політичної думки був такий різновид позитивізму в соціальних науках, як біхевіоризм (від англ. behaviour – поведінка), для якого головним завданням був опис фактів, удосконалення методики спостереження, а не розробка понять чи пояснення суспільних явищ. У центрі його уваги були дослідження з політичної поведінки в інституціях влади, електоральної поведінки, політичного лідерства, функціонування засобів масової інформації; дослідження політичних партій, порівняльний аналіз партійних систем і режимів. У самому біхевіоризмі виділяються концепція масових комунікацій (Г. Лассуелл, П. Лазарсфельд, Д. Рісмен) і концепція плюралізму еліт (Р. Даль).

У 60-х рр. біхевіоризм був підданий різкій критиці за фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходу до політичних проблем, за псевдополітизм. На зміну біхевіоризму прийшов систематизм, головним представником якого був Д. Істон. На думку постбіхевіористів, головне завдання політичної науки – не описувати й аналізувати факти, а тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку.

Однією з найвпливовіших політичних концепцій сучасності є теорія панування П. Бурдьє, спадщина якого грунтується на марксистській та структуралістській традиціях. Він запропонував використовувати водночас два принципових підходи щодо вивчення соціально-політичних явищ. Перший – структуралізм, під яким розуміється те, що в суспільстві існують об’єктивні структури, які не залежать від свідомості та волі людей, але здатні стимулювати ті чи інші людські дії і прагнення. Другий – конструктивізм, який припускає, що дії людей обумовлюються життєвим досвідом, процесом соціалізації та набутими звичками діяти так чи інакше. У категорії “габітус” Бурдьє фіксує діалектику між об’єктивними структурами та засвоєними, тим самим долаючи протилежність між об’єктивізмом та суб’єктивізмом. Через габітус (диспозицію) суб’єктивно відтворюється соціальне становище. Позиція та габітус актора обумовлюються його ресурсами. Розробляючи цей аспект своєї соціологічної теорії, Бурдьє зосереджує увагу на формах капіталу.

У соціології політики Бурдьє називає ще одну форму капіталу – політичний капітал, ресурсами якого є три описані вище форми. Створення і накопичення цього капіталу, а також політичні дії відбуваються у специфічному просторі – політичному полі.

Таблиця 2

Основні форми капіталу
Економічний капітал Культурний капітал Соціальний капітал
Матеріальні цінності, гроші, власність Освіта, родинні традиції Символічний капітал: со-ціальні зв’язки, інститу-талізовані врегулювання

До сучасних політичних концепцій належить концепція тоталітаризму (X. Арендт, Р. Арон, 3. Бжезінський, К. Фрідріх, ін.) та суспільно-політичної модернізації (Г. Алмонд, 3. Бжезінський, Л. Пай). Зокрема, X. Арендт у праці „Походження тоталітаризму" (1951 р.) зазначає, що тоталітаризм виникає в атомізованому суспільстві, що складається з маси, а не з громадян. Злам класового суспільства та відсутність будь-якої суспільної структури спричинили появу тоталітаризму.

Р. Арон досліджував тоталітаризм шляхом його зіставлення з лібералізмом, беручи за критерій порівняння тип організації політичних партій. Поділивши індустріальні суспільства на монополістичні та конституційно-плюралістичні, до перших він відніс СРСР, де одна партія займала монопольне становище, а в суспільствах другого типу велике значення мають конституція та закони, які гарантують або захищають соціальний, національний, економічний, культурний плюралізм у суспільстві.

З. Бжезінський і К. Фрідріх у творі "Тоталітарна диктатура та автократія" вказують, що до тоталітарних режимів відносилися фашистські та комуністичні країни. Ознаками тоталітарної системи вони вважали домінуючу роль ідеології, яку продукувала правляча партія, терор, всіляке обмеження доступу до правдивої інформації, централізовану систему управління економікою.

Автори теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичної системи є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Сучасний тип суспільства характеризує спроможність політичної системи до оновлення, мобілізації зусиль і виживання, зростання участі громадян у політичному процесі та структурна диференціація.

Виділяють два типи політичної модернізації: спонтанну (США, Англія) і повторну, або "модернізацію навздогін" (країни Азії, Африки, Латинської Америки), тобто розвиток на основі запозичених апробованих інститутів.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється сформульована 3. Бжезінським концепція трансформації посткомуністич-них суспільств у сучасні демократичні суспільства. Ця трансформація, на його думку, проходить три етапи:

1) політична трансформація вищих органів влади і початкова стабілізація економіки. Етап починається після краху комуністичної системи і триває 1 – 5 років;

2) політична стабілізація, що поєднується з глибокими еко-номічними реформами. Тривалість етапу 2 – 10 років;

3) закріплення демократичних процесів і стабілізація економічного зростання. Тривалість етапу 5 – 15 років.

Основними проблемами політичної модернізації в посткомуністичних країнах, в тому числі й в Україні, є:

виведення з-під політичного контролю економіки;

створення відкритої соціальної структури;

формування інститутів, які забезпечують взаємну безпеку;

розширення політичної участі, поширення демократичних цінностей і норм, досягнення згоди пануючих і опозиційних сил тощо.

У кінці XX ст. в центрі уваги вчених постала проблема глобалізації, втілення в життя актуального гасла "Думай глобально, дій локально!". Термін "глобалізація" (globalization) увійшов в науковий обіг з ініціативи представників "Римського клубу" в 60–х рр. і використовується для характеристики сучасних соціальних, економічних, політичних, трудових, міграційних, інформаційних, комунікаційних, торгових, фінансових, транспортних та інших процесів всеохоплюючого характеру. Глобалізація є якісно новою стадією розвитку світогосподарських зв'язків і означає "постінтернаціоналізацію" суспільного життя. Часто глобалізація ототожнюється західними дослідниками (Т. Парсонс, У. Ро-бінсон, К. Пей, М.-Р. Чоу, Н. Міддлтон, І. Валерстайн, Л. Склейр) з "глобальним капіталізмом". "Глобалізація, – відзначає американський дослідник У. Робінсон, – все більше і більше розмиває національні кордони і робить структурно неможливим для індивідуальних націй підтримувати незалежні або навіть автономні економіки, форми правління і соціальні структури".

Англійський соціолог і політолог Ентоні Гідденс трактує процес глобалізації як "розширення світових соціальних зв'язків, які з'єднують віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, котрі відбуваються за багато миль від них". Глобалізація передбачає, що політична і будь-яка інша суспільна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками.

Процес глобалізації сприяє взаємозв'язку і взаємозалежності всіх країн і етнонаціональних спільнот, "спресовує" світ у єдине ціле, перетворює всю планету на "світове село", формує так звану "світову культуру", забезпечує поширення в усьому світі таких політичних цінностей, як поділ влади, парламентаризм, політичний плюралізм, багатопартійність, пріоритет прав людини та багатьох інших.

У повоєнний період у західній політології домінувала американська політична наука. Повільніше, а інколи у фарватері американської, розвивалась європейська політологічна традиція, окреслюючи межі національних політологічних шкіл, виділяючи їх особливості.

У цілому в другій половині XX ст. набули розвитку напрями, ідеї, концепції, сформульовані у довоєнний час. Підсумовуючи, виділимо деякі із них:

теорія демократії (Р. Даль, Дж. Сарторі);

теорії еліт (Г. Лассуелл, Р. Міллс, С. Келлер);

структурно-функціональний аналіз (Т. Парсонс, Р. Мертон);

концепція дослідження партійно-політичних систем (М. Дюверже, У. Д. Бенхем, К. Байлі);

теорія панування та символічного насильства (П. Бурдьє);

концепції дослідження політичних систем сучасності (Д. Істон, К. Фрідріх, Р. Арон, К. Дойч);

дослідження політичних партій (Дж. Сарторі, А. Лійпхарт);

вивчення політичної культури (Г. Алмонд, С. Верба, Р. Такер, Б. Рассел);

ідеї конфлікту, консенсусу, психології ведення переговорів (С. Ліпсет, Р. Фішер);

теорії влади, впливу і контролю (Г. Моргентау, Дж. Кетлін);

концепція політичної модернізації (Л. Пай, Д. Белл, З. Бжезінський, С. Ліпсет, Д. Аптер, Ф. Річтс).

концепція глобалізації (Т. Парсонс, У Робінсон, К. Пей, Е. Ласпо, Д. Медоуз, А. Печеї, М.-Р. Чоу, Н. Міддлтон, І. Валерстайн, Л. Склейр).


Контрольні запитання

1.       Охарактеризуйте особливості політичної думки Давнього Сходу.

2.       Які особливості полісної культури Древньої Греції?

3.       Розкрийте зміст концепції “ідеальної держави” Платона.

4.       Назвіть основні ідеї Арістотеля про політику.

5.       Який внесок М. Макіавеллі в розвиток сучасної політології?

6.       Розкрийте зміст теорії суспільного договору і природного права в історії політичної думки.

7.       Проаналізуйте вчення Ш. Монтеск'є про поділ влади.

8.       Охарактеризуйте політичні погляди основних представників європейського лібералізму XIX ст.: Б. Констан, Д. Мілль, А. Токвіль та ін.

9.       Який внесок М. Вебера в розвиток теорії легітимного панування?

10.    Розкрийте зміст основних ідей утопічного соціалізму.

11.    Сутність політичної доктрини марксизму.

12.    Назвіть основні напрямки російської політичної думки кінця XIX – початку XX ст. і їх видатних теоретиків.

13.    Які основні ідеї і напрямки сучасної політичної думки?

14.    Чим була зумовлена необхідність виокремлення політичних знань у самостійну науку?

15.    Назвіть основні причини домінування в політичній науці першої половини ХХ ст. досліджень американських вчених.

16.    Охарактеризуйте головні тенденції, теоретичні проблеми, перспективи розвитку європейської політології другої половини ХХ ст.

17.    Зробіть аналіз біхевіоризму як основного методу політичних досліджень американської політології ХХ ст.

18.    У чому полягає теоретичне та прикладне значення соціологічної теорії П. Бурдьє для вивчення світу політики.


Тема 3. Політична думка України

Ніхто не побудує нам держави, якщо ми самі її не побудуємо, і ніхто не зробить з нас націю, якщо ми самі нацією не хочемо бути.

В. Липинський

1.       Політичні ідеї в період Київської Русі.

2.       Розвиток політичної думки в Україні ХVI – XVIII ст.

3.       Історія розвитку політичної думки в Україні ХІХ ст.

4.       Політична думка українського зарубіжжя.

1. Політичні ідеї в період Київської Русі

Українська політична думка розвивалася в тісній єдності з історією свого народу, з його боротьбою за національне звільнення, державну незалежність.

Після розпаду Київської Русі (у 40-х роках ХIII ст.) і звільнення від татаро-монгольського ярма формується мала Русь, або Україна, яка поєднувала південно-західні землі колишньої Київської Русі. До речі, назва „Україна” вперше згадується в 1187 р. в Іпатіївському літописі для позначення території східних слов'ян. До грудня 1917 року офіційно південно-західна Русь не називалася Україною. Однак на практиці ширилися назви Лівобережна Україна, Правобережна Україна, Західна Україна. На українські землі постійно прагнули поширити свою владу сильні на той час сусідні держави: Литва, Польща, Угорщина. У середині XVI ст. українські землі – Волинь, Східне Поділля, Київщина, частина Лівобережжя – були приєднані до Польщі.

Результатом Переяславської Ради в березні 1654 р. з'явилося приєднання Лівобережної України до Росії. Правобережна Україна залишилася в складі Польщі. У XVII ст. відбулося заселення Слобідської України.

Після укладання Союзного Договору в грудні 1922 року Україна ввійшла до складу СРСР. 24 серпня 1991 року перемогла історична справедливість: Україна стала незалежною державою.

Проблеми боротьби українського народу за звільнення від кріпосницького і самодержавного гніта, за державну незалежність обумовили визначену специфіку політичної думки України протягом всієї історії її розвитку. Їй притаманні ідеї патріотизму, гуманізму, демократизму, загострене почуття національної самосвідомості.

У джерел української політичної думки стояла християнська філософія Київської Русі. Перехід Київської Русі від язичества до християнства (988 р.) став важливим етапом у розвитку політико-правової і духовно-культурної думки. Київська Русь виникла в IX ст. у результаті економічного, політичного і культурного розвитку східнослов'янських земель і об'єднання їх на цій основі в державу ранньофеодального типу.

Одним із ранніх політико-правових джерел є “Слово про закон і благодать” (ХІ ст.) митрополита Київського Іларіона. Тут викладається релігійно-соціологічна концепція, відповідно до якої історія являє собою процес зміни принципів релігії. В основі Нового завіту, стверджує Іларіон, лежить принцип благодаті. З появою благодаті утвориться суспільство рівноправних християнських народів. Благодать для Іларіона – це синонім істини, а закон – лише тінь істини.

Політичні ідеї Київської Русі знайшли своє глибоке відображення в літописах. “Повість временних літ” (1113 р.) Нестора викладає політичну історію Русі, дає характеристику князів, виділяє основну ідею – ідею єдності російських земель. “Новгородський літопис” (1136 р.) виражає антикнязівські тенденції, зокрема, він віддає перевагу владі віча – колективного органу, а не владі князя.

У “Повчанні Володимира Мономаха”, “Російській Правді” (XI – XIII ст.) “Слові о полку Ігоровім” (XII ст.) “Посланні Данила Заточника” (XIII ст.) і інших джерелах закладені ідеї сильної князівської влади і заклик до єднання російських земель. Одноособова влада князя розглядалася як основна умова територіальної цілісності, сили, процвітання держави.

Незважаючи на авторитет і сильну владу князя в Київській Русі, князівське правління не було абсолютним. Деякою мірою влада князя була обмежена діяльністю представницьких органів: віча, князівської думи, боярської думи, феодальних з'їздів, соборів. І хоча вони досягли рівня парламентських форм, однак можна стверджувати про наявність елементів демократизму політичної влади в Київській Русі.


Информация о работе «Політологія»
Раздел: Политология
Количество знаков с пробелами: 763160
Количество таблиц: 11
Количество изображений: 9

Похожие работы

Скачать
74977
0
0

... основний зміст політичного життя суспільства: політичні відносини, політичні об’єднання, політичну систему. Формування й функціонування кожної з цих форм відбиває відповідний рівень розвитку суспільства. 2. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА, ЇЇ КАТЕГОРІЇ, ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА МЕТОДИ   Процес становлення політології як наукової і навчальної дисципліни в нашому суспільстві дуже затримався. Проте це сталося не ...

Скачать
31998
0
0

... предмета політології на сьогодні не існує єдиного підходу, що зумовлено багатозначністю терміна "політика" і можливістю різноманітних засобів його характеристик. У загальній формі політологія - наука про політику та її взаємовідносини з людиною та суспільством. Можна також сказати, що політологія - система знань про політику, політичну владу, політичні відносини та політичні процеси, про органі ...

Скачать
263986
0
0

... ї, доцивілізованоі) фази розвитку до стадії цивілізованості (станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними механізмами ре­гулювання суспільних суперечностей); інституціоналізація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень — племінних княжінь у державно-політичні макро-об'єднання імперського ...

Скачать
39721
0
0

... ільна думка, міжнародні відносини. Отже, усвідомлена в загальній формі, політологія є наукою про політику та про її взаємини з людиною і суспільством. У цілому всю сукупність проблем, які є предметом політології, можна розділити на такі основні групи: v   ідейно-теоретичне і соціально-філософське підґрунтя політичних процесів і явищ, яке систематизує ознаки і характеристики політики, політичні ...

0 комментариев


Наверх