Врегулювання політичних конфліктів і криз

Політологія
Структура політичної науки Методи політичної науки Політична думка епохи Відродження і Нового часу Політична думка Росії Розвиток політичної думки в Україні в XVI – XVIII ст Політична думка українського зарубіжжя Структура та функції політики Взаємовідносини політики з іншими сферами суспільства Система влади. Основні концепції влади Форми, механізм та функції політичної влади Права людини Поняття, теорії, типологія і функції політичного лідерства Система соціального представництва Роль соціальних класів у політиці Складові елементи політичної системи Сутність авторитарного політичного режиму Теорії виникнення держави Форми державного правління і національно-територіального устрою Демократична, соціальна та правова держава Партійні системи. Становлення партійної системи в Україні Класифікація виборчих систем Виборчі технології Сутність і функції політичної ідеології Основні ідеологічні течії в сучасному світі Предмет, об’єкт і метод політичної психології Типологія і функції політичних культур Сутність і типи політичної соціалізації Типологія політичного процесу: критерії і різновиди Підходи в дослідженні політичного розвитку, його критерії Зміст, механізми політичної модернізації Етапи політичної модернізації, її типологія Модернізаційні моделі переходу до демократії: сценарії розвитку для посткомуністичних країн Типологія політичних конфліктів і криз Врегулювання політичних конфліктів і криз Традиційна геополітика та сучасні тенденції розвитку світової політики Технології політичного управління Політичне рішення: технологія підготовки, прийняття, реалізації
763160
знаков
11
таблиц
9
изображений

3. Врегулювання політичних конфліктів і криз

У сучасному політичному житті надзвичайно важливо бачити процес виникнення конфлікту та його розвитку для того, щоб надати йому регулюючої дії. Тому в сучасній політології велика увага надається пошуку форм і способів контролю за протіканням конфліктів і криз, виробленням ефективних технологій управління ними.

Конфлікт починається з виникнення соціальної напруженості, з порушення політичної стабільності. Основою конфлікту є порушення інтересів тих або інших соціальних груп, тих або інших суб'єктів політичних відносин.

Виділяють два рівні в сприйнятті змін, що відбуваються: соціально-психологічний і ідеологічний.

Соціально-психологічний рівень початку конфлікту пов'язаний з виникненням відчуття незадоволеності, образи, несправедливості зміни, що відбулася. Цими відчуттями охоплюється значна маса людей, і в результаті формується певний соціально-політичний настрій. Об'єднана загальними відчуттями група осіб або натовп представляє початковий матеріал для розгортання конфліктної ситуації.

Для управління конфліктами політичний суб'єкт повинен враховувати найпринциповіші зовнішні і внутрішні чинники, їх формування і протікання. До характеристик, що впливають на форми і методи діяльності суб'єкта управління, можна віднести: ступінь відвертості політичної системи (що відображає, наприклад, наявність або відсутність в ній „запобіжних клапанів”, здатних захистити правлячі структури від найагресивніших форм політичного протесту); рівень згуртованості конфліктуючих груп і інтенсивність внутрішніх взаємостосунків їх членів; характер залучення широких соціальних шарів в спірні взаємостосунки; емоційну насиченість політичної поведінки груп і громадян і їх здібність до самообмеження своїх владних домагань тощо. Для вироблення технологій контролю за конфліктом особливо важливим є облік суб’єктом управління не загальних чинників його протікання, а специфіки цілей, які вибираються відповідно до особливостей етапу його формування і розвитку. Як правило, в науці виділяються етапи виникнення, розвитку і закінчення політичних конфліктів.

Визрівання і прояв конфліктів і криз має чотири етапи: перед-конфліктний, конфліктний, етап подолання конфлікту і післяконфліктний.

Передконфліктний етап починається, коли сторони конфлікту сформувалися, вироблені взаємні вимоги. Взаємна згода, консенсус не досягнуті, конфлікт має тенденцію до подальшого загострення, але контроль за ситуацією ще не загублений, тобто повного процесу ще немає. Зняття напруги шляхом усунення причин незадоволеності (реформа, роз'яснювальна робота т. ін.) може сприяти розрядці обстановки, що склалася, і не допустити переходу конфліктної ситуації в кризову.

Неможливість розрядити передкризову ситуацію, хоча б стабілізувати положення, що склалося, обумовлює становлення доспілої кризи.

Передконфліктний етап поділяється на дві фази: початкову (латентну), яка характеризується формуванням конфліктної ситуації, накопиченням і загостренням суперечностей; і фазу інциденту чи приводу, коли з’являється зовнішня подія, яка приводить в рух конфліктуючі сторони і перетворює конфлікт з латентної форми прояву у відкриту.

Таким чином, головною задачею суб'єкта, прагнучого контролювати перебіг конфлікту, є розкриття його справжніх причин, а отже, і істинних цілей, переслідуваних його учасниками. Складність такого аналізу в значній мірі посилюється частим прагненням сторін приховати, замаскувати справжні причини суперечності зі своїм опонентом.

Відшукуючи справжні причини конфліктних відносин, суб'єкт управління повинен уміти відрізняти їх від приводу, поштовху для початку подій (наприклад, незадоволеність соціально-економічним курсом властей з боку опозиції і початок проведення нею акцій протесту у відповідь на конкретні дії уряду, сприйняті як загроза своєму існуванню). Правильний аналіз дозволить не тільки виявити джерело політичної напруги, але й запобігти можливому “відриву” конфлікту від своїх первинних причин і перемикання активності сторін на нові політичні цілі.

Від первинних оцінок ситуації безпосередньо залежатиме, чи будуть власті прагнути зберегти паритет конфліктуючих сторін, чи підтримають одну з них; сприятимуть зменшенню чи підвищенню напруженості відносин тощо. Проте при будь-якому варіанті владні структури зобов'язані встановити певні норми і правила взаємодії конфліктуючих сторін, що повинні сприяти інституціалізації конфлікту з самого початку, введенню його в рамки, котрі дозволяють контролювати його хід і розвиток.

Конфліктний етап – це основна стадія розвитку конфлікту. Її характеризує спроба конфліктуючих сторін розв’язати проблеми способами блокування протилежної сторони.

Особливістю зрілої кризи є те, що вона містить у собі можливість свого дозволу і зовсім не є безвихіддю суспільного розвитку. Проте ціна розв’язання кризи буває досить високою для суспільства: криза неминуче супроводжується скороченням виробництва, падінням продуктивності праці, погіршенням матеріального і соціального положення широких верств населення.

Зрілість кризи веде до неоднозначних наслідків: її переходу в післякризовий стан (вона конфліктна, але вже керовано) або в соціальну катастрофу.

Соціальна катастрофа є такою ситуацією, коли найважливіші економічні й політичні системи і інститути перестають функціонувати, громадяни виявляються беззахисними перед лицем неконтрольованої економіки і злочинності, що різко зростає.

Соціальна катастрофа вимагає надзвичайних заходів для свого подолання. Специфіка нашого часу, коли набирає силу новий світовий порядок, полягає у тому, що соціальна катастрофа в тій або іншій країні може бути використана для реалізації геополітичних інтересів розвинених держав, перетворення країни в сировинний придаток "золотого мільярда".

Етап подолання конфлікту характеризується змінами об’єктивної ситуації і суб’єктивною, психологічною перебудовою, зміною суб’єктивного образу ситуації.

Повне розв'язання конфлікту передбачає припинення конфлікту на об'єктивному та суб'єктивному рівнях, доповнених кардинальною перебудовою всього образу конфліктної ситуації: "образ ворога" замінюється "образом партнера", психологічна настанова на боротьбу змінюється орієнтацією на співпрацю.

Часткове розв'язання конфлікту передбачає зміни у зовнішній поведінці при збереженні внутрішніх спонукальних настанов на його продовження.

Післяконфліктний етап передбачає плавний вихід із “зони конфліктності”, нейтралізацію можливих нерівностей у відносинах конфліктуючих сторін. За своїм змістом вона відповідає третьому природному закону Т. Гоббса: люди повинні виконувати укладені між ними угоди; в іншому випадку ці угоди не будуть мати ніякого сенсу.

З конкретних прийомів регулювання конфліктів і криз найбільше поширення набув метод інституціоналізації соціальних конфліктів (створення всіляких комітетів, рад, комісій, проведення "круглих столів" і т. ін.). Такий метод веде до впорядкування вимог, претензій, устремлінь раніше роз'єднаних учасників конфлікту.

Важливу роль у регуляції конфлікту може зіграти посередництво третьої сторони, яка ставить собі за мету розробку і проведення заходів примиренського характеру. Найбільш ефективна діяльність посередницької сторони, коли вона сформована з компетентних, нейтральних, демократично набудованих представників неполітичних інститутів. Проте в ролі регулятора можуть виступати і державні (урядові) організації.

Цікавий метод регулювання розроблений фахівцями школи державного управління їм. Дж. Кеннеді при Гарвардському університеті, званий ними методом "єдиного тексту". Посередницька сторона виробляє проект договору і дає його одній із конфліктуючих сторін. Цей проект можна критикувати, вносити до нього поправки, а то й запропонувати свій варіант договору. Те ж саме пропонується виконати і іншій стороні. В результаті багатократного повернення обома сторонами чергових варіантів договору посереднику досягається відносна згода, виробляється договір, прийнятний для всіх.

Для правильного підходу до розуміння політичного консенсусу в нашій багатонаціональній країні може бути плідно використана ідея соборності, обгрунтована російським філософом В. Соловйовим. Люди, що знаходяться в соборі, не єдині, не однакові. Кожний із них грішний по-своєму, і кожен, залишаючись самодостатньою особою, звертається до Бога зі своїм власним благанням. Але собор об'єднує їх, і всі вони добровільно виконують загальний ритуал.

Саме таке вирішення конфлікту шляхом переговорів і без поразки сторін є найцивілізованішим способом дозволу суперечності.

В умовах політичної кризи, коли досягти консенсусу не вдається, єдиним засобом її вирішення є введення особливого (надзвичайного) стану, про який в Україні прийнятий спеціальний закон. Такий стан може бути введений указом Президента. Мета введення надзвичайного стану – забезпечення громадського порядку і безпеки громадян шляхом посилення діяльності органів влади, Озброєних Сил, МВС і громадськості стосовно дотримання законності. Але надзвичайне положення не забезпечує врегулювання політичної кризи, яке вимагає погоджувальних процедур.

Певна загальна схема регулювання і вирішення конфліктів і криз може складатися з:

правильного визначення дійсних інтересів сторін, що лежать в основі конфліктних подій;

пошуку третейського судді для вирішення конфлікту;

збору і концентрації сил, щоб показати супротивнику можливі наслідки його небажання йти шляхом мирного вирішення проблеми;

ігнорування провокацій з боку супротивника, послідовне проведення своєї лінії з визначенням тих поступок для досягнення консенсусу, які істотно не впливають на реалізацію корінних інтересів;

залучення в переговори як можна більшої кількості учасників, а не тільки двох конфліктуючих сторін, що дозволяє одержати додаткові варіанти виходу з конфліктної ситуації;

прояву уваги до дій і намірів не тільки супротивника, й поведінки союзників – як своєї, так і протилежної сторони.

Аналіз розвитку політичних конфліктів показує, що продумані зусилля, направлені на їх попередження і регулювання, досягають поставлених цілей. Людям властиво відноситися до конфліктів негативно, прагнути по можливості уникати відкритих зіткнень, особливо якщо вони обіцяють бути вкрай хворобливими та руйнівними.


Контрольні запитання

1.    Що означає поняття “політичний конфлікт”?

2.    Чим політичний конфлікт відрізняється від політичних криз?

3.    Яке місце посідають політичні конфлікти і кризи у політичному житті?

4.    Які функції виконують політичні конфлікти?

5.    Хто є суб’єктами політичних конфліктів і криз?

6.    Що розуміється під джерелами політичних конфліктів і криз?

7.    Які методи врегулювання політичних конфліктів і криз?


Тема 20. Міжнародні політичні процеси

У держави немає друзів і ворогів,

а є лише незмінні інтереси.

Формула міжнародної політики

1.    Міжнародні відносини і міжнародна політика.

2.    Традиційна геополітика та сучасні тенденції розвитку світової політики.

1.   Міжнародні відносини і міжнародна політика

Політика як особлива царина життєдіяльності людини має здібність до конструювання різних рівнів соціального простору. В залежності від того, у якій царині суспільного буття здійснює політика свою регулятивну функцію, розрізняють економічну, соціальну, демографічну, культурну, національну, військову і інші політики. За зверненням політики на вирішення внутрішніх чи зовнішніх завдань виокремлюють внутрішню і зовнішню політику. Якщо суб’єктами політики виступають народи, держави, суспільні рухи і організації різних країн, а предметом їх взаємин є питання економічного, соціального, політичного, правового, гуманітарного співробітництва, то мова йде про міжнародну політику.

Перш ніж визначити природу міжнародної політики та її відмінності від внутрішньої, а також виявити характер їхнього взаємозв’язку, необхідно усвідомити, як співвідносяться поняття “міжнародна політика” і “міжнародні відносини”. Раніше в теорії міжнародних відносин для позначення взаємодії між суверенними державами використовувалось поняття “зовнішня політика”. Проте сьогодні світове співтовариство складається не лише з незалежних держав, й із різноманітних економічних, політичних, військових союзів (Європейський Союз, НАТО, СНД тощо), всесвітніх та регіональних об’єднань (ООН, Організація країн –експортерів нафти – ОПЕК, Організація з безпеки і співробітництва в Європі – ОБСЄ, Ліга арабських країн, Асоціація країн Південно-Східної Азії – АСЕАН та ін.), низки урядових та неурядових організацій, що опікуються питаннями безпеки, економічного розвитку (МВФ, ЄБРР), захисту культурного надбання, навколишнього середовища, прав людини (Міжнародна амністія, ЮНЕСКО та ін.). Усі вони виступають у якості суб’єктів міжнародних відносин. Тобто міжнародні відносини – це система економічних, політичних, соціальних, дипломатичних, правових, військових та культурних зв’язків і взаємин, що виникають між суб’єктами світового співтовариства. Зрозуміло, що не всі взаємовідносини між народами, державами, урядовими та неурядовими організаціями мають політичний характер. Тому останніми десятиріччями у політичній науці поряд із поняттям “зовнішня політика” використовують термін “міжнародна політика”.

Міжнародна політика складає ядро міжнародних відносин і визначається новітнім українським політико-філософським словником як “комплекс двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, дипломатичних, військових, культурних, науково-технічних відносин між державами, історично зумовлена форма інтегративних тенденцій, які виникають у процесі розвитку світового співтовариства, а також форма взаємодії між його суб’єктами” [16, С. 362].

Міжнародна політика спрямована на вирішення проблем міжнародної безпеки, на розробку механізмів упорядкування інтересів суб’єктів світової політики, заходів щодо запобігання і вирішення глобальних і регіональних конфліктів, створення справедливого світового порядку. Міжнародна політика є важливим фактором стабільності та миру, розвитку рівноправних міжнародних відносин. Водночас міжнародні відносини окреслюють той простір, у якому відбувається перебіг подій міжнародної, світової політики. Хоча поняття “міжнародна політика” відображає все більш помітну роль, яку відіграють у формуванні міжнародного середовища нетрадиційні фактори (транснаціональні корпорації, конфесійні спільноти, громадські організації і ін.), слід визнати, що держава залишається головним учасником міжнародних відносин.

Зміст та призначення системи міжнародних відносин полягає в тому, щоб знайти шляхи й засоби вирішення конфліктів між державами, які виникають перш за все у результаті зіткнення їх реальних чи символічних національних інтересів. Головні складові цієї системи – конфлікт і консенсус, які, то чередуючись, то пронизуючи один одного, забезпечують життєспроможність і функціонування світової спільноти. Інтенсивність конфліктів, крайнім проявом яких є війна, і стійкість компромісу залежать від конкретної ситуації у світі, від співвідношення економічних, військово-політичних, соціокультурних чинників проти-борства.

За останні 55 століть людство жило у спокої якихось 300 років. Протягом цих століть трапилось 14,5 тис. війн та військових конфліктів (включаючи дві світові війни – 1914 – 1918 рр. та 1939–1945 рр.), у яких загинуло 3,6 млрд. осіб. Таблиця наводить дані за період після наполеонівських війн (1816 р.) і до падіння Радянського Союзу (1991 р.). Тільки за цей період і без врахування громадянської війни, голодомору, сталінських репресій, втрати Росії / Радянського Союзу (серед військово-службовців і цивільного населення) складали в середньому більш 127 000 осіб на рік; а Німеччини – 46 000 осіб [25, С. 268].

Таблиця 6

Міжнародна безпека. 1816 – 1990 рр.

Країна Строк пере-бування у міжнародній спільноті Кількість війн (без врахування громадянських) Кількість втрат серед військових Кількість втрат серед цивільного населення Загальна кількість втрат на рік
Росія 175 19 9 700 000 12 500 000 127 000
Німеччина 166 6 5 353 500 2 293 000 46 000
Китай 131 11 3 128 500 2 086 000 40 000
Франція 173 22 1 965 000 490 000 14 000
Японія 124 9 1 371 000 501 000 15 000
Британія 175 19 1 295 000 131 000 8 600
США 175 8 665 000 201 000 4 900
Єгипет 54 5 25 000 53 000 1 440
Індія 44 5 14 000 16 000 680
Мексика 160 3 19 000 5 000 150

Кількість військових конфліктів та людських втрат може стати вражаючим аргументом у невщухаючій дискусії про нестійкий і “невловимий” предмет міжнародних відносин. Сумно відомий афоризм “Історія людства – це історія воєн” змушує дослідників ретельніше замислюватися над природою, змістом міжнародної політики і задекларованими принципами міжнародних відносин на кшталт “законності”, “справедливості” і т. ін. Так, відомий французький соціолог Реймон Арон, автор книги “Війна і мир між націями”, висловлює сумніви щодо реального існування системи міжнародних відносин, для якої можливе було б досягнення “нового міжнародного порядку”: “... примус досі залишається невіддільним від будь-якої політики, примус у відносинах між державами виявляє себе через погрозу або застосування збройної сили ...” [32, С. 669]. Проте його співвітчизник Марсель Мерль у праці “Соціологія міжнародних відносин” виявляється більш оптимістично налаштованим і доводить існування міжнародної системи з тенденцією до універсалізації як “комплексу відносин між основними суб’єктами, якими є держави, міжнародні організації та транснаціональні сили” [1, С. 143]. Попри це він погоджується з Р. Ароном у тому, що ми не знаходимо в міжнародному устрої головного елемента системного аналізу, а саме – апарату адекватного регулювання, і це становить вирішальну різницю між порядком міжнародним і порядком внутрішньодержавним.

Тобто специфікою міжнародних політичних процесів є відсутність єдиного легітимного центру примусу, єдиного джерела влади, який міг би розглядатися у якості беззастережного авторитету для всіх учасників цих зв’язків і відносин. Тому головною детермінуючою силою зовнішньо-політичної діяльності є національний та / або держаний інтерес.

Визначення поняття національного інтересу може коливатися від його ототожнення з національною ідеєю до тлумачення як сукупності інтересів деяких соціальних груп всередині держави, від його розуміння як результату загальнонаціонального консенсусу до категоризації за допомогою практично незмінних політико-географічних релевантних відносин (Батьківщина / держава, нація / держава, релігія / нація, народ / територія). Зрозуміло, що концепція національного інтересу обтяжена ціннісними нормами і ідеологічним змістом, має як прагматично-позитивістську, так і “метафізичну” складові, і саме завдяки останній можливо вести розмову про національний інтерес країни навіть за відсутності у її керівництва єдиного зовнішньо- та внутрішньополітичного курсу, що має відношення до українського case-study.

Сформована концепція інтересів – елемент досить сталої системи уявлень про напрямок і перспективи розвитку, цілі та зміст існування людини, місце даного суспільства в універсумі. Розуміння національної перспективи базується на усвідомленні свого цивілізаційного, геополітичного, економічного статусу (недарма національні інтереси все більше тлумачаться як перш за все цивілізаційні інтереси, оскільки справжній суверенітет у сучасному світі можуть мати не держави як такі, а лише блоки, союзи держав). З цієї світоглядної композиції походять конкретні політичні орієнтири і цілепокладання: парадигма національних перспектив, завдань і інтересів, уявлення про те, хто є партнером, союзником, “другом”, а хто – конкурентом і потенційним / актуальним супротивником, “ворогом”. Українське суспільство знаходиться на стадії усвідомлення, творення своїх національних інтересів. Географічно і культурно, конфесійно і етнічно “єдина Україна” від Харкова до Ужгорода, від Києва до Сімферополя – не більше ніж красива метафора. Поняття “національний інтерес” припускає наявність суб’єкта інтересу – нації. Але політичної нації як усталеного цілого Україна ще не має. Те, що сприймається як відновлення історичної справедливості на Заході України (визнання правового статусу учасників бойових дій за колишніми вояками УПА, відтворення Київського патріархату, вступ до НАТО і т. ін.), може оцінюватися негативно на Сході і навпаки.

Серед головних цілей держави в системі світової спільноти, що відповідають її національним інтересам, слід назвати досягнення безпеки, стабільності та добробуту. Кожна країна на свій лад оцінює відносну важливість кожної з цілей, про які вона дбає. Їх значущість для держави та її здібність реалізувати їх залежать від багатьох чинників: геополітичного становища країни, історії, культури, політичної системи, керівництва, характеру взаємин з іншими державами тощо. У зовнішньо-політичній практиці держава опікується перш за все питаннями національної безпеки. Національна безпека означає здібність тієї чи іншої національної держави захищати та відстоювати свої внутрішні цінності від зовнішніх загроз, зберігати свій суверенітет, територіальну цілісність, сталий образ життя і виступати суб’єктом міжнародного права. Поняття національної безпеки, як і поняття національного інтересу, з точки зору особистості, суспільства і держави співпадає лише частково. Безпека для особистості збігається з реалізацією її невід’ємних прав і свобод. Для суспільства безпека полягає у збереженні його матеріальних та духовних цінностей. З міркувань держави національна безпека – це внутрішня стабільність і незалежність.

Як відносно самостійна царина політичних відносин міжнародна політика регулюється різноманітними нормами і морального, і правового характеру. Головні принципи сучасної системи міжнародних відносин і міжнародної безпеки сформульовані у Статуті та інших документах ООН (“Декларації про принципи міжнародного права” – 1970 р., “Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав” – 1981 р.). Вони передбачають, зокрема, прийняття колективних заходів щодо запобігання та усунення загрози миру, засудження актів агресії і т. ін. У середині 70-х рр. в Гельсінкі (Фінляндія) у Заключному акті ОБСЄ було затверджено низку принципів, що складають і досьогодні фундамент міжнародних відносин і міжнародного права, а саме: визнання суверенної рівності держав; непорушність встановлених кордонів; принцип незастосування сили або погрози застосування сили у міждержавних стосунках; визнання територіальної цілісності держав; невтручання у внутрішні справи інших держав; рівноправність народів і їх право самостійно визначати свою долю; врегулювання конфліктів мирним шляхом; повага прав людини і основних свобод тощо. Час, що минув після підписання Гельсінського акту, засвідчив, що європейська спільнота в цілому підтримувала і практично орієнтувалася на дані принципи. Проте зміна кордонів, що відбулася наприкінці 80-х – початку 90-х рр. у зв’язку з «оксамитовими революціями» у Центральній та Східній Європі, розпадом Радянського Союзу, порушила баланс сил у світі. Західні держави, зґрунтовані навколо НАТО, запропонували міжнародній спільноті критерії врегулювання міжнародних відносин на основі власних ідеологічних стандартів і пріоритетів. Агресія Заходу проти Югославії та Іраку, що виправдовувалась “захистом прав людини”, “підтримкою свободи”, “запобіганням геноциду етнічних меншин”, “усуненням диктаторських та тоталітарних режимів”, “просуванням лібералізму”, проголосила про злам системи міжнародного права, що склалася.

У зв’язку з цим актуалізується увага до історії міжнародних відносин та їх теоретичного осмислення. Закінчення ери “холодної війни” з притаманним їй кондомініумом, гегемонією США та СРСР, нібито відновлює традиційні правила гри у міжнародних відносинах, суть яких ще Т. Гоббс позначив як “війну всіх проти всіх” і де головний принцип зовнішньої політики сприймається як формула “у держави не повинно бути постійних друзів та постійних ворогів – постійні лише державні інтереси”.

Теоретичне дослідження міжнародних політичних процесів має багату історію. Перші спроби концептуалізації міжнародної політики запропоновані ще Фукідідом з його аксіомою – “сильні роблять те, що їм дозволяє їхня міць, а слабкі приймають те, що вони повинні приймати” – та Цицероном з його дискурсом про “справедливі війни”. Довгий час у політичній думці центральне місце посідали питання війни та миру, що розглядались у якості знаряддя чи то революційної трансформації світу, чи то побудови нового світового порядку, а чи зміни балансу сили і тощо.

У ХХ ст. головними традиційними дослідницькими школами, що вивчали природу та специфіку міжнародної політики, співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики, трансформацію “національних інтересів” у глобальному світі, були “реалізм”, “лібералізм” та “світ-системний аналіз”.

Реалістична парадигма (Г. Фон Трейчке, Г. Ф. Кеннен, Р. Нібур, Г. Моргентау, Е. Карр, З. Бжезинський, У. Ростоу та ін.) виходить з того, що логіка міжнародних відносин визначається взаємодією суверенних держав у “анархічному світі”. Під анархією розуміється не хаос, а сам факт відсутності вищого арбітру над державами. За цих умов кожна з них має розраховувати лише сама на себе у відстоюванні власних інтересів і захисті національної безпеки. Регулятором міжнародних відносин визнається політика “балансу сил”, тобто досягнення рівноваги інтересів. Єдиним засобом задоволення національних інтересів і єдиною гарантією безпеки є міць, сила держави. Сама категорія “інтересу” визначається в термінах влади, яка, в свою чергу, тлумачиться як здібність до “встановлення і підтримання контролю людини над людиною”, держави над державою і нації над нацією. Міжнародна політика, на думку Морґентау, подібно будь-якій політиці, є боротьбою за владу: які б кінцеві цілі не переслідувались в міжнародній політиці, безпосередньою метою завжди є влада. Реалісти розглядають міжнародні відносини як проекцію силової політики. Державні діячі, що ігнорують владний аспект національного інтересу, здібні лише завдати лиха своїй країні, не змінивши при цьому сутності світової політики. Ідеалістам на кшталт М. С. Горбачова реалісти радять не забувати “дідуся” К. Фон Клаузевіца: бажаєш миру – готуйся до війни; війна є продовженням політики, але іншими засобами.

Ключовими постулатами сучасного реалізму (неореалізму – К. Дойч, К. Уолтц) є такі:

уявлення про систему міжнародних відносин як перш за все про відносини між державами, а не їх окремими представниками, міжнародними чи транснаціональними організаціями та групами;

розуміння середовища міжнародних відносин як істотно анархічного і такого, що регулюється лише на основі застосування сили чи погрози її застосування;

відстоювання пріоритету національної безпеки відносно усіх інших національних та державних інтересів;

очікування того, що існуюча система міжнародних відносин передбачає структурні обмеження щодо свободи дій окремих держав і так би мовити “приписує” їм ролі, відмовитись від яких вони здатні лише ціною неординарних зусиль, що мають охопити усі верстви нації (“національна мобілізація”, яка розгортається на тлі успішних реформ в економіці, революційного оновлення еліт або політичного режиму і ін.).

Ліберальна (“ідеалістична”) парадигма (В. Вільсон, У. Ліппман, Дж. Най, Т. Мюррей, М. Хаас, Р. Руммель, Ф. Фукуяма та ін.) розглядає світову політику за допомогою правових та етичних категорій, орієнтує на створення нормативних моделей світових відносин. Фундаментом їх переконань була відмова від визнання сили та війни у якості найважливіших регуляторів міждержавних стосунків. Перевага повністю віддавалась системі та інститутам міжнародного права. Після І-ої світової війни “ліберали”, що гуртувались навколо американського президента Вудро Вільсона, обрали за мету компенсувати анархію міжнародних відносин шляхом запровадження, утворення міжнародних інститутів (в першу чергу Ліги Націй) і нової системи “колективної безпеки” за принципом “один за всіх і всі за одного” (замість традиційної для реалістів системи балансу сил).

Ця ідея базувалась на припущенні, що всі держави мають спільну мету – мир та загальну безпеку, оскільки нестабільність системи балансу сил і сама війна завдають державам величезних збитків, безглуздих марнотрат. У 1918 р. В. Вільсон, сформулювавши 14 пунктів після-воєнного замирення, практично концептуалізував погляди лібералів. Зокрема, у якості механізму врегулювання світових політичних відносин він запропонував: проведення відкритих мирних переговорів; забезпечення гарантій вільної торгівлі у мирний час та за часів війни; скорочення національного озброєння до мінімально достатнього рівня, сумісного з національною безпекою; вільне і неупереджене вирішення усіх спорів міжнародними організаціями. Тріумфом лібералів мало стати оголошення поза законом війни у пакті Бріана – Келлога (1928 р.). Провал цього задуму, Друга світова війна та її наслідки – протистояння політико-ідеологічних систем, холодна війна – надовго дискредитували “лібералізм”, дали змогу “реалістам”, які отримали в теоретичному дискурсі монопольне становище, затаврувати його як “ідеалізм”. Як слушно зауважив з цього приводу Р. Арон, “той, хто зважиться гарантувати мир, сказавши, що війна суперечить законам, нагадуватиме лікаря, який узявся б лікувати недуги, заявивши, що вони суперечать прагненням людства” [32, С. 505].

Відродження лібералізму (у вигляді “неолібералізму”, “глобалізму”) припадає на 70–ті роки, а новітні теорії (“глобального уряду”, “кінця історії”) визначають деякою мірою сучасні міжнародні дослідження. З точки зору сучасного лібералізму, капіталізм переміг остаточно, що призведе в майбутньому якщо не до створення всесвітнього уряду, то, щонайменше, до “глобальної республіки”, тобто тиражування західних моделей ринкової економіки, представницької демократії, панування права тощо. Це покладе край безпосередній загрозі війни і, можливо, створить загальний “демократичний мир”. “Кінець історії”, за Фукуямою, запрограмований “перемогою” людини-споживача і споживацького ідеалу ліберальної демократії у міжнародному масштабі. У раю конс’юмеризму (споживання) захист національних інтересів здається не менш нісенітним, ніж відмова від купівлі нового авто лише тому, що це – “іномарка”.

Третя школа – світ-системний аналіз міжнародних відносин (Ш. Айзенштадт, Ф. Бродель, Р. Дарендорф, І. Валлерстайн) – має у якості своїх витоків марксистську традицію. “Марксизм” наполягає на тому, що світову історію можливо осягнути лише у контексті класової боротьби. Класовий зміст політики держав визначає логіку їхньої поведінки у міжнародних справах. Адаптація марксизму до практичних завдань зовнішньої політики “соціалістичної співдружності”, а потім фіаско радянської гілки “реального соціалізму” позначили відповідно зліт і падіння впливовості цієї школи у сфері аналізу міжнародних відносин. Проте, починаючи із 60-х рр. ХХ ст., спостерігається ренесанс “істинного”, автентичного марксистського методу, що втілився у теорії “світ-системи”, котра концентрує увагу перш за все на дослідження взаємин розвинутих країн (Півночі) та країн, що розвиваються (Півдня), у контексті структури світового капіталізму, але при цьому претендує на універсальне тлумачення усього комплексу світової політики – цієї самої “світ-системи”. Як вважає провідний представник школи І. Валлерстайн, існуюча система “світ-економіки” (капіталізм) зазнає остаточної кризи, яка повинна матеріалізуватися впродовж найближчого десятиріччя. Таким чином, прибічники “світ-системного” аналізу на відміну від “реалістів” та “лібералів” вважають, що ХХІ ст. несе з собою нову якість глобальної системи, а, відповідно, і нову якість світової політики.


Информация о работе «Політологія»
Раздел: Политология
Количество знаков с пробелами: 763160
Количество таблиц: 11
Количество изображений: 9

Похожие работы

Скачать
74977
0
0

... основний зміст політичного життя суспільства: політичні відносини, політичні об’єднання, політичну систему. Формування й функціонування кожної з цих форм відбиває відповідний рівень розвитку суспільства. 2. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА, ЇЇ КАТЕГОРІЇ, ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА МЕТОДИ   Процес становлення політології як наукової і навчальної дисципліни в нашому суспільстві дуже затримався. Проте це сталося не ...

Скачать
31998
0
0

... предмета політології на сьогодні не існує єдиного підходу, що зумовлено багатозначністю терміна "політика" і можливістю різноманітних засобів його характеристик. У загальній формі політологія - наука про політику та її взаємовідносини з людиною та суспільством. Можна також сказати, що політологія - система знань про політику, політичну владу, політичні відносини та політичні процеси, про органі ...

Скачать
263986
0
0

... ї, доцивілізованоі) фази розвитку до стадії цивілізованості (станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними механізмами ре­гулювання суспільних суперечностей); інституціоналізація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень — племінних княжінь у державно-політичні макро-об'єднання імперського ...

Скачать
39721
0
0

... ільна думка, міжнародні відносини. Отже, усвідомлена в загальній формі, політологія є наукою про політику та про її взаємини з людиною і суспільством. У цілому всю сукупність проблем, які є предметом політології, можна розділити на такі основні групи: v   ідейно-теоретичне і соціально-філософське підґрунтя політичних процесів і явищ, яке систематизує ознаки і характеристики політики, політичні ...

0 комментариев


Наверх