Типологія політичних конфліктів і криз

2. Типологія політичних конфліктів і криз

Характер змін політичних процесів, темпи і спрямованість еволюції системи влади залежать від типу політичних конфліктів. Оскільки політичні конфлікти можуть бути викликані багатьма причинами і чинниками, мають різні джерела і носіїв, то типологія їх є складною за своєю багатогранністю і може здійснюватися на різних підставах. З погляду зон і областей їх прояву, перш за все, виділяються зовнішньополітичні і внутрішньополітичні конфлікти, які, в свою чергу, підрозділяються на цілий спектр різноманітних криз і суперечностей. Так, серед міжнародних конфліктів можуть виділятися кризи типу “балансування на межі війни”, що відображають висунення однією державою вимог і домагань до іншого в надії, що супротивник швидше поступиться, ніж боротиметься; “виправдання ворожості”, характеризуючи провокаційну діяльність держави проти потенційного супротивника з тим, щоб використовувати ситуацію, що склалася, для висунення йому неприйнятних вимог. Внутрішньополітичні конфлікти також підрозділяються на кризи і суперечності, що розкривають взаємодію між різними суб'єктами влади (правлячою і опозиційною елітами, конкуруючими партіями і групами інтересів, центральною і місцевою владою т. ін.), відображають характер політичних процесів, за якими розгорається суперечка груп і індивідів (у сфері державного управління або масової участі громадян у політиці та ін.):

за ступенем і характером їх нормативної регуляції в даному випадку можна говорити про (цілком або частково) інституталізовані і неінституталізовані конфлікти, характеризують здатність або нездатність людей (інститутів) підкорятися діючим правилам політичної гри;

за їх якісними характеристиками, що відображають різний ступінь залучення людей в суперечку, інтенсивність криз і суперечностей, їх значення для динаміки політичних процесів тощо. Серед конфліктів даного типу можна виділити “глибоко” і “неглибоко вкорінені” (у свідомості людей) конфлікти; конфлікти “з нульовою сумою”, де позиції сторін протилежні і тому перемога однієї з них обертається поразкою іншої, і не “з нульовою сумою”, де існує хоча б один спосіб знаходження взаємної згоди – антагоністичні і неантагоністичні конфлікти, дозвіл яких зв'язується із знищенням однієї з протиборчих сторін або – відповідно – збереженням протиборчих суб'єктів тощо;

з погляду публічності конкуренції сторін. Тут має сенс говорити про відкриті, вираженні в явних, зовні фіксованих формах взаємодії конфліктуючі суб'єкти і закриті (латентні) конфлікти, де домінують тіньові способи заперечування суб'єктами своїх владних повноважень. Якщо перший тип подібних конфліктів добре помітний в різноманітних формах масової участі громадян в політичному житті і, наприклад у вигляді маніфестацій, страйків, участі у виборах тощо, то другий більш характерний для прихованих від очей обивателя процесів ухвалення рішень, зокрема взаємодій усередині правлячої еліти, відносин між різними гілками влади;

за тимчасовими (темпоральними) характеристиками конкурентної взаємодії сторін – довготривалі і короткочасні конфлікти;

у співвідношенні з будовою і організацією режиму правління. В даному випадку, як правило, виділяють конфлікти вертикальні, характеризуючи взаємостосунки суб'єктів, що належать до різних рівнів влади: між центральними і місцевими елітами, органами федерального і місцевого самоврядування тощо і горизонтальні (розкриваючи зв'язки однопорядкових суб'єктів і носіїв влади: усередині правлячої еліти, між неправлячими партіями, членами однієї політичної асоціації і т. ін.), – за причинами, що породили їх; тут перелік довгий, але всі причини знаходяться в соціальних підсистемах, з якими пов'язана політична підсистема глобального суспільства;

за соціальним складом конфліктуючих сторін – міжособові, міжгрупові, внутрішньогрупові, міжкласові, міжнаціональні, міжнародні;

за динамікою розвитку – гострі, такі, що загострюються, згасаючі, хронічні, такі, що розростаються, тощо;

за технологіями дії сторін – із застосуванням і без застосування насилля;

за причиною мотивації – дійсні, випадкові, заміщуючі, приховані, фальшиві, конфлікти внаслідок недостатньої інформації (це типологія за К. Боулдінгом і О. Рапопортом);

за соціальним середовищем виявлення – конфлікти між різними спільнотами і співтовариствами; між робітниками і керівництвом підприємств; расові, релігійні, ідеологічна боротьба; суперництво між окремими народами, виборча боротьба між політичними партіями, конфлікти між окремими культурами; боротьба між Сходом і Заходом (типологія за С. Чейзом);

за соціальними цілями та їх наслідками – такі, що трансформують соціальну систему, і такі, що її реформують.

Розглядаючи політичні конфлікти на різних рівнях соціальної організації, слід зазначити такі крупні явища, як:

світові війни, що включають величезні матеріальні і людські ресурси в глобальному масштабі;

холодну війну (1945 – 1990 рр.), що була протистоянням двох світових систем в економічній, військово-політичній, ідеологічній та інших областях;

міждержавні конфлікти, які можуть бути як озброєними, так і неозброєними. Озброєні конфлікти виявляються в локальних війнах. До таких локальних воєн відносяться арабо-ізраїльський конфлікт. Небезпека локальних воєн у тому, що вони можуть перерости у великомасштабні зіткнення. Неозброєні міждержавні конфлікти виявляються в "митних", неторгових акціях.

Внутрідержавні конфлікти детерміновані наступними причинами:

прагненням змінити політичний устрій, політичну орієнтацію, політичний режим;

зберіганням конфліктного характеру між класовими відносинами в капіталістичних країнах. Практика “соціального партнерства” зовсім не виключає конфліктів на ґрунті праці, міжнаціональних, професійних відносин;

міжнаціональні конфлікти. Ці конфлікти найбільш гострі і болісні. Суб’єктом такого конфлікту є та або інша етнічна спільність, він розвивається або між корінними націями (вірмени і азербайджанці), або корінною нацією і національною меншиною (литовці і поляки, грузини і осетини).

У розвитку міжнаціонального конфлікту завжди виявляються дві основоположні тенденції: одна – до розмежування, інша – до консолідації. Характерною межею міжнаціональних конфліктів є їх багатоаспектність, те, що вони зачіпають різні сфери життєдіяльності протилежних сторін. Наприклад, тривалий конфлікт в Нагірному Карабаху включав питання про територію автономної області, про її економічний розвиток, про характер освіти в школах т. ін. Але при всій багатогранності кожен конфлікт має головну ланку: у Чечні це питання політичної незалежності, в Азербайджані – територіальній ідентифікації;

конфлікти безпосередньо політичного життя – від передвиборної боротьби кандидатів, від внутріпарламентської боротьби до громадянської війни між різними групами або класами як вирази непримиренності їх економічних, соціальних і політичних інтересів.

Багатопартійність як явище внутрішньополітичного життя не тільки не виключає, а прямо припускає можливість конфліктів між політичними партіями. При цьому використовуються не тільки допустимі парламентською етикою методи, але й такі способи, які взагалі знаходяться за межами якої-небудь моралі;

міжособові політичні конфлікти. Можуть мати місце між представниками однієї і тієї ж політичної партії, бо соціальна база масових партій є вельми складною. Міжособові конфлікти можуть бути з приводу прагнення того або іншого діяча зайняти той або інший пост в політичній системі, з приводу його позиції в рішенні спірних проблем. Але нерідкі випадки зіткнення політичних амбіцій, політичної безкультурності.

Значення міжособових політичних конфліктів різко посилюється, коли вони одержують віддзеркалення в пресі: з міжособових вони можуть перетворитися на міжгрупові, втягуючі в свою орбіту значні маси людей.

Різновидами політичної кризи є:

урядова криза – це ситуація, коли через нездатність уряду вирішувати задачі, що стоять перед ним, або через скомпрометування одного або декількох членів уряду воно втрачає довіру законодавчого органу, що утворив даний уряд; йому виноситься вотум недовір’я більшістю голосів парламенту, і уряд подає у відставку; урядова криза, як політичні конфлікти, є не патологією, а нормою життя.

Криза партії полягає у втратах нею своїх соціально-політичних ідеалів, програмних цілей і орієнтирів, втраті авторитету і впливу в масах, у відриві партійних лідерів від реального життя і інтересів мас, в організаційному і ідеологічному розпаді; вихід з кризової ситуації може полягати лише в оновленні партії, чому завжди протидіють консервативні сили, що узурпують владу партійного апарату.