Демократична, соціальна та правова держава

5. Демократична, соціальна та правова держава

За діючою Конституцією (стаття 1) Україна проголошується демократичною, правовою, соціальною державою.

Демократична держава – тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип політичної культури, які забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і свободами. У демократичній державі існують реальна рівність перед законом громадян та органів управління (верховенство закону), громадянське суспільство, розподіл владних повноважень між одними її гілками, ефективні механізми стримувань і противаг.

Свідченням демократизму держави в сучасних умовах є: забезпечення ефективності в її функціонуванні; наявність конкуренції у сфері державотворчої діяльності; встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних відносин між державою і громадянами; високий ступінь довір'я населення до інститутів держави.

Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна держава. Соціальна держава – держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

Термін “соціальна держава” було запроваджено ще в 1850 р. німецьким вченим-юристом Лоренцом фон Штайном. Однак його активна теоретична розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині XX ст.

Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що зародження і формування соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка зв'язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринкового господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням інститутів соціальної держави.

До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності і субсидіарності.

Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об'єднання різних груп і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і цінностей – як поточних, так і на довгострокову перспективу. Ідея солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній підтримці та обов'язках громадян перед державою й один перед одним.

Принцип субсидіарності отримав розгорнуте обґрунтування у соціальному вченні католицької церкви і набув соціально-державного змісту в практиці державного будівництва багатьох розвинених країн Заходу. Згідно з цим принципом, вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності. Ініційована державою субсидіарність сприяє подоланню споживацької психології у громадян та їхніх об'єднань, функціонального перевантаження держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює групову та особисту ініціативу населення.

Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних, географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного суспільства. Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.

Правова держава – тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави. Правова держава є системою органів та інститутів, які гарантують та охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства.

Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива там, де панують закони, на сторожі законів має стояти правосуддя. Платон зауважує, що будь-яка держава перестає бути такою, якщо немає належно організованих судів. Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави, які формувалися разом з поняттям громадянського суспільства, закладали Ш.-Л. Монтеск'є (концепція розподілу влади), Ж.-Ж. Руссо (ідея народного суверенітету), І. Кант (концепція держави як об'єднання людей, що підкоряються правовим законам) т. ін. Саме з іменем Канта пов'язують теорію правової держави. Висування, обгрунтування ним тези про те, що благо і призначення держави – у досконалому праві, у максимальній відповідності устрою та режиму держави принципам права, дали підставу вважати І. Канта одним із головних творців концепції правової держави. І. Кант постійно підкреслював необхідність для держави опиратися на право, узгоджувати з ним свої акції. Держава, яка не забезпечує прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру та повагу своїх громадян. Громадянський правовий стан, на його думку, грунтується на таких апріорних принципах: свобода кожного члена суспільства як людини, рівність його з кожним іншим як підданого, самостійність кожного члена суспільства як громадянина. Згідно з ідеєю правової держави громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, держава може робити тільки те, що передбачено законом, правосуддя має бути незалежним і має ґрунтуватися на презумпції невинуватості. Ще один німецький філософ М. Вебер сформулював принципи правової держави: управління – процес застосування права; керуючі не є верхами суспільства, багачами, вождями, а посадовими особами з обмеженою владою; державна адміністрація повністю підкоряється праву, а не особам; громадяни підпорядковуються не начальству, а тільки праву, яке чиновник реалізує або допомагає реалізувати.

Правову державу характеризують:

верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;

поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;

гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об'єднань громадян та індивідів;

високий рівень громадських структур, можливість громадських об'єднань і особи брати участь в управлінні суспільством; дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;

контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;

відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав;

органічний зв'язок прав і свобод громадян з їх обов'язками, відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем, самосвідомістю, правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів, суспільство передбачає ще одну принципову вимогу – дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

Контрольні запитання

1.    Визначте поняття “держава” і назвіть його головні ознаки.

2.    Охарактеризуйте форми державного правління. Наведіть приклади держав із республіканською і монархічною формами правління.

3.    Наведіть основні ознаки соціальної і правової держави. Як вони пов’язані між собою?

4.    Дайте розгорнуту характеристику головним теоріям походження держави? Чи підтверджується марксистський прогноз щодо відмирання держави в умовах глобалізації політики і економіки?

5.    Визначте українську державу за формами державного устрою і правління.

Тема 12. Політичні партії та партійні системи

Партія є організована суспільна думка.

Б. Дізраелі

1.       Походження і сутність політичних партій.

2.       Типологія та функції політичних партій.

3.       Партійні системи. Становлення партійної системи в Україні.

1. Походження і сутність політичних партій

Політичне життя в сучасному суспільстві немислиме без партій. Партії надають йому динаміки, оскільки вони є ареною змагання політичних курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп. Це є основою вироблення оптимальних суспільних рішень як щодо сутності проблем, так і щодо врахування інтересів суспільних груп. Суспільно значущий результат діяльності партій імовірний за умови, якщо вони мають реальну вагу в суспільстві та можливість вільно конкурувати між собою за доступ до державної влади. Партії – не тільки важливий елемент політичної системи, а й один із основних компонентів громадянського суспільства. Знання про партії як суспільний інститут, їх місце і роль у суспільно-політичному житті мають не лише теоретичне, а й практичне значення.

Термін "партія" (від лат. partio – ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Відносно тлумачення поняття „політична партія” серед політологів немає одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як об'єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різними традиціями національних політологічних шкіл. Попри це можна визначити спільні ознаки, які характеризують партію. Серед них найважливіша – добровільність об'єднання. Політична партія – організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній. У Законі України “Про об'єднання громадян” політична партія визначається як “об'єднання громадян – прихильників певної загально-національної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі”.

Партії виникли водночас із політикою, тобто ще в рабовласницькому суспільстві. З розвитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й самого панівного класу, для здійснення влади вже було державних політичних структур недостатньо. Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мислителів Стародавнього світу. В Стародавньої Греції та Давньому Римі виникали громадські організації як форма політичної діяльності груп панівного класу, що протиборствували між собою, а також трудящих мас, які боролися проти нього. Партії античного світу і європейського середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели – тимчасові об'єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей. Суперництво політичних груп, об'єднаних навколо впливових сімей або популярних лідерів, упродовж багатьох століть було суттєвою ознакою політичної історії. В Європі у другій половині XIX ст. виникли масові партії, їх появі сприяли два основні чинники: розширення виборчих прав і розвиток робітничого руху.

Особливого імпульсу розвиткові партій надали буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах. Проте повністю ряд партій сформувалось у часи Великої Французької революції – конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII – на початку XIX ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консервативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована у 1867 р, а ліберальна (репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії) – в середині XIX ст.

Політичні партії в сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст., одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні. Масові політичні партії як інститут європейської культури поступово поширилися й закріпилися в культурах країн і народів інших континентів.

Перші наукові уявлення про партії пов'язані з такими мислителями та політичними діячами, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Вашингтон, Дж. Медісон, А. де Токвіль, Е. Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX ст. М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, Дж. Брайс та ін.

Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині урізноманітнилися причини і способи їх виникнення, багато в чому змінюються їхні форми і сутність, уявлення про роль у суспільстві та й сама ця роль, методи діяльності і функції.

Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, можливо виокремити такі:

наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;

наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масову партію. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії – лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.

Виникнення партій не є випадковим явищем, їхня поява зумовлена об'єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.

На еволюційно-історичному шляху розвитку партій можна виділити такі головні характерні етапи:

1.    Зародження нової партії в надрах старої державної, законодавчої та політичної системи як відповідна реакція на загострення протиріч у суспільстві.

2.    Боротьба партії за владу: пошук засобів, форм, методів, сил, здатних дестабілізувати та дискредитувати державний лад і правлячу партію; поразка або перемога усіх громадських сил, які стоять за нею і підтримують її.

3.    Конструювання нового державного й законодавчого механізму: проведення кадрової політики, яка б відповідала інтересам правлячої партії; визначення своєї ролі в державному механізмі.

4.    Формування матеріально-технічної бази діяльності партії та фінансових джерел її існування.

5.    Систематична розробка партією головних напрямків її діяльності з одночасним розвитком організаційної структури, форм і методів роботи з метою запобігання загостренню протиріч.

Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на установчих з'їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією. Нею є факт реєстрації партії державним органом – в Україні, наприклад, Міністерством юстиції.

Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основна мета діяльності політичної партії – здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі – економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні – за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Структура політичної партії – це ядро (керівні органи вищої і нижчої ланок, партійні лідери, активісти), рядові члени партії та прибічники. Організаційно партія поділяється на партійний апарат та партійну масу, способи зв'язку з цією масою апарату, партії та політичного середовища, партії та суспільства. Часто партійна система охоплює створювані партією молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом проведення партійної політики серед відповідних груп населення.

Сприйняття партій та їхньої ролі в житті суспільства тривалий час було негативним. Європейська політична думка радикально змінила ставлення до них у XVII – XVIII ст. Нині остаточно утвердилася думка, що без сильних політичних партій, альтернативних політичних рухів демократична природа влади неможлива. Політичні партії забезпечують зв'язок між народом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього.

2. Типологія та функції політичних партій

Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками.

1.    За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у тому числі комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні. До кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.

2.    За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (в тому числі революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

3.    За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовна класифікація, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує).

4.    За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські.

5.    За принципами організації та членства: кадрові та масові.

6.    За місцем у системі влади: легальні й нелегальні.

7.    За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.

8.    За віросповіданням: християнські, мусульманські.

9.    За ознакою внутрішньої організації: відкриті та закриті.

Деякі політологи виділяють партії прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські тощо.

Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням виокремлюють національно-радикальні, національно-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.

Політичні партії активно впливають на діяльність органів державної влади, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Вони є одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого неможливе функціонування представницької демократії, яка потребує розвинутих і добре організованих партій. За їх відсутності посилюється загроза виникнення авторитарного режиму. Демократія забезпечується участю партій у виборах, позаяк на багатопартійних виборах зіштовхуються не амбіції особистостей, а інтереси суспільних груп. Партії нині є невід'ємною частиною всієї демократичної системи, особливо парламентської демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через партії.

За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є головною силою, що формує провідні інститути політичного вибору, визначають демократичну легітимність влади. У демократичному суспільстві "західного зразка" політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де приймаються рішення, – з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами "громадянського суспільства " та "правової держави". Багатопартійність є певною гарантією проти корупції, зловживань владою, своєрідним способом контролю державних діячів. Завдяки партіям антагонізм, властивий відносинам між суспільством і державою, утримується в безпечних для соціальної стабільності межах. Трансформуючи почуття соціального незадоволення в позитивні політичні цілі, партії спрямовують стихійну його енергію в русло конституційної боротьби за досягнення цілей через участь у державному управлінні.

Вплив політичних партій на маси, а отже і завоювання владних позицій у суспільстві, визначається такими чинниками:

наявністю приваблюючих ідеологій, які визначають цілі розвитку, відображають інтереси мас;

організаційною оформленістю, мобільністю організаційних структур, здатних реалізовувати намічені цілі;

рівнем компетентності, авторитетності партійних керівників (вождів, лідерів, функціонерів);

достатньою масовістю й активністю рядових членів партії;

вмінням практично організувати діяльність партії в конкретній історичній ситуації;

вмінням відобразити гострі суспільні проблеми в зрозумілих масам конструктивних лозунгах;

наявністю достатніх коштів для діяльності ідейно-пропагандистських і культурних центрів партії, для оприлюднення її політики через засоби масової інформації.

Важливе місце у розумінні сутності партій та оцінці їхньої ролі в житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій. У політології існують різні підходи щодо обсягу, змісту і суті функцій політичних партій. Наприклад, американський політолог К. Лоусон зазначає, що сферою діяльності партії може бути вся сфера політики і партія може виконувати будь-яку функцію політичної системи. Інші політологи розцінюють партії як звичайні організації, які в своїй діяльності не піднімаються вище рівня активності “груп тиску” або “груп інтересів”.

Американський політолог Дж. Брайс виділяє такі функції партій: підтримка одностайності між членами партії; рекрутування нових прихильників; стимулювання ентузіазму виборців, акцентуючи увагу на численності партії та важливості її мети; інформування виборців про політичні питання, які вирішує партія, про особисті достоїнства вождів і недоліки суперників; відбір кандидатів на певну посаду.

Отже, до основних функцій партій належать:

з'ясування, формулювання і обґрунтування інтересів великих суспільних груп, представлення цих інтересів на державному рівні;

активізація та об'єднання великих суспільних груп;

формування ідеології та політичних доктрин;

участь у формуванні політичних систем, їх спільних принципів, компонентів;

участь у боротьбі за владу в державі і формування програм її діяльності;

участь у здійсненні державної влади;

організація політичної боротьби, спрямування її в цивілізоване русло;

інституціоналізація політичних конфліктів;

формування громадської думки;

політичне виховання суспільства або його частини;

формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема профспілок;

рекрутування та соціалізація нових членів.