Типологія політичного процесу: критерії і різновиди

2. Типологія політичного процесу: критерії і різновиди

Прояв специфічних рис політичного процесу в різних умовах визначає і виникнення різноманітних його типів.

У західній політичній науці склалися два основних підходи до типологізації політичного процесу. Перший із них ґрунтується на дослідженнях американського політолога Л. Пай. Компаративний аналіз політичного розвитку західних і незахідних країн, на думку Л. Пая, дозволив йому зробити висновок, що розбіжність у політичних процесах пов’язана з культурним “кодом”, тобто обумовлена цивілізаційними особливостями західного й “незахідного” світу. Узагальнені емпіричні спостереження дозволяють зрозуміти, чому ідеї демократії розвивалися в межах “історичного Заходу” і були далекі „незахідному світові”. Л. Пай поділяє політичні процеси на процеси західного і незахідного типу. Політичні процеси в незахідних суспільствах мають такі головні ознаки:

1.    Сфера політики чітко не відділена від сфери суспільних і особистісних відносин.

2.    Опозиційні партії і політичні еліти в боротьбі за владу часто використовують революційні методи.

3.    У політичному процесі невелика значимість явних, органі-зованих груп інтересів.

4.    Політичний процес відрізняється домінуванням у ньому клік.

5.    Велика роль харизматичних лідерів та ін.

Культура західного світу неоднорідна. Вона відбиває цивілізаційну й історичну специфіку конкретних країн. Саме ця специфіка обумовила, на думку Л. Пая, різноманіття форм політичної демократії, що затвердилися в західних суспільствах. Те, що звичайно називають “сучасною демократією”, є лише однієї з її різновидів, що отримала переважний розвиток спочатку в англосаксонських країнах, які відрізняються певною культурною однорідністю. Однак на Заході існують країни, які складаються з різних етнічних, релігійних і культурних угрупувань, що робить політичний процес у цих країнах досить специфічним. Ось чому протиставлення "Захід" – "не-захід" втрачає всякий сенс, якщо аналізувати суспільства, які характеризуються плюралізмом мов, етносів і релігій, як, наприклад, Швейцарія, Бельгія, Люксембург і ін.

Другий підхід виходить з того, що культурна неоднорідність західних суспільств є основою для існування різних варіантів політичного процесу, які відповідають двом типам політичної культури – демократичний і технократичній. Відповідно обидві політико-культурні орієнтації обумовлюють поділ політичних процесів на горизонтально і вертикально організовані. Звичайно, даний поділ досить умовний, тому що в реальній політичній практиці обидва види тісно переплітаються й у чистому вигляді практично не зустрічаються. Таке виділення контекстів у понятті "політичний процес" дозволяє побачити найбільш типові риси політичної взаємодії, які здійснюються в рамках неетатистської і етатистської систем цінностей.

Згідно з цим підходом горизонтально організований політичний процес є взаємодія раціонально діючих суб'єктів, що мають і здатність до цілепокладання. Іншими словами, політичний процес будується на визнанні формальної рівності і відносної автономності його головних акторов (суб’єктів), які дотримуються тих самих моральних і юридичних вимог і норм. Їхня діяльність характеризується постановкою реально досяжних цілей і раціональних способів їхньої реалізації. У даному випадку раціональний суб'єкт представлений урядом і групами тиску, границі між якими досить прозорі. У ліберальній трактовці даного підходу горизонтально організований політичний процес може приймати форму культурного "торгу" між його учасниками, в якому кожний жертвує чимось заради досягнення поставленої мети. Відповідно до консервативної інтерпретації, політичний процес являє собою "узгодження" позицій функціонально спеціалізованих елементів соціальної системи. Ідеальною формою горизонтального політичного процесу є "круглий стіл", де проводяться багатобічні консультації головних учасників, у ході яких приймаються найважливіші політичні рішення.

Вертикально організований політичний процес становить стихійний, неорганізований прояв інтересів та потреб мас, якому протистоять державна влада, організована система цінностей і політична наука. При вертикально організованому політичному процесі сутність взаємин держави і підданих зводиться до визначення правил поведінки керуючих і керованих. Так, керуючі повинні вміти погоджувати інтереси різних груп суспільства і гарантувати своїм громадянам певний ступінь свободи, а керовані повинні вміти домовлятися один з одним і визнавати авторитет влади. При вертикально організованому політичному процесі раціональність політичної взаємодії формується урядом, який прагне нав'язати громадянам цінності певної політичної культури. Найбільш адекватною формою вертикально організованого політичного процесу є "експертна рада" політиків, вчених, промисловців тощо.

Таким чином, вказані типи політичного процесу являють собою ідеальні конструкції. Однак на практиці політична взаємодія зводиться до процесу прийняття рішень, які реалізують інтереси і вимоги учасників політичного процесу.

Крім розглянутих підходів, політологи розрізняють політичний процес за об'єктом політичного впливу; за формами політичного регулювання соціальних відносин; за ступенем публічності здійснення своїх функцій; за мірою стійкості взаємозв'язку соціальної і політичної структур суспільства; за характером перетворення влади.

Так, за об'єктом політичного впливу виділяються внутрішньополітичні і зовнішньополітичні (міжнародні) процеси. Вони розрізняються специ-фічною предметною сферою, особливими способами взаємодії суб'єктів, функціонування інститутів, тенденціями і закономірностями розвитку.

З погляду значимості для суспільства тих або інших форм політичного регулювання соціальних відносин політичні процеси можна підрозділити на базові і периферійні. Перші з них характеризують ті різноманітні зміни в різних галузях політичного життя, що стосуються модифікації її базових, системних властивостей. До них можна віднести, наприклад, політичну участь, що характеризує способи включення широких соціальних прошарків у відносини з державою, форми перетворення інтересів і вимог населення в управлінські рішення, типові прийоми формування політичних еліт тощо. У такому ж розумінні можна говорити і про процес державного управління (прийняття рішень, законодавчий процес й ін.), що визначає основні напрямки ціле-спрямованого використання матеріальної сили держави. У той же час периферійні політичні процеси виражають зміни і в не значимих для суспільства галузях. Наприклад, вони розкривають динаміку формування окремих політичних асоціацій (партій, груп тиску та ін.), розвиток місцевого самоврядування, інших зв'язків і відносин у політичній системі, що принципово не впливають на домінуючі форми і способи здійснення влади.

Публічність здійснення електоратом і елітою своїх функцій дозволяє визначити форму протікання політичних процесів: відкриту і сховану. Наприклад, явний політичний процес характеризується тим, що інтереси громадян і груп систематично виявляються в їхніх публічних домаганнях до державної влади, яка, в свою чергу, робить доступною для суспільного контролю фазу підготовки і прийняття управлінських рішень. На противагу відкритому прихований тіньовий політичний процес базується на діяльності привселюдно не оформлених політичних інститутів і центрів влади, а також на владних домаганнях громадян, які не виражені у формі звертання до офіційних органів державного управління.

Важливим є і підрозділ політичних процесів за критерієм стійкості взаємозв'язку соціальної і політичної структур на стабільні і перехідні. Стабільні політичні процеси виражають чітко окреслену спрямованість змін, перевагу певного типу владних відносин, форм організації влади, що припускають стійке відтворення політичних відносин навіть при опорі тих або інших сил чи тенденцій. Зовні стабільні політичні процеси можуть характеризуватися відсутністю війн, масових протестів і інших конфліктних ситуацій, які погрожують скиненням або зміною правлячого режиму. У нестабільних же процесах не має чіткої переваги тих або інших базових якостей організації влади, які виключають можливість якісної ідентифікації змін. У цьому контексті здійснення влади відбувається і в умовах неоднакового впливу основних (економічних, соціальних, ціннісних, правових) чинників, і в умовах незбалансованості політичної активності основних суб'єктів у політичному просторі.

За характером перетворення влади політичні процеси підрозділяють на революційний і еволюційний. Для революційного політичного процесу характерні такі риси:

1.    Відносно швидка якісна зміна влади, „повний перегляд Конституції” держави.

2.    Використання як мирних, так і насильницьких засобів повалення попереднього режиму.

3.    Електоральні переваги поступаються місцем стихійним довільним формам масових політичних рухів.

4.    На всіх рівнях влади відзначається дефіцит часу для прийняття управлінських рішень.

5.    Зростання відповідальності політичних лідерів за прийняті рішення.

6.    Наростання конфлікту між традиційною і новою елітами.

Специфіка еволюційного політичного процесу виражається у:

1)    поступовому вирішенні протиріч, що накопичуються, і раціона-лізації конфліктів;

2)    розведенні функцій і ролей різних політичних суб'єктів;

3)    стійкості сформованих механізмів прийняття політичних і управлінських рішень;

4)    спільній діяльності еліти й електорату, які взаємо контролюють один одного та володіють свободою дії, в рамках знайдених ними статусів;

5)    легітимності влади і наявності єдиних соціокультурних цінностей і орієнтирів керуючих і керованих;

6)    наявності конструктивної опозиції;

7)    доповненні управління самоврядуванням і самоорганізації політичного життя.

Отже, макромасштабний політичний процес складається з багатьох взаємозалежних елементів. Їхня сукупність складає динамічну й основну частину політичного життя суспільства. Завдання політичного керівництва є раціоналізація політичного процесу, очищення від примусу й удосконалення демократичних засобів і методів його протікання.

Контрольні запитання

1.    Які підходи до визначення політичного процесу існують у політичній науці?

2.    Які критерії типології політичних процесів?

3.    У чому полягають достоїнства і недоліки класифікації, що її запропонував Л. Пай?

4.    Чому сучасний політичний процес в Україні неможливо віднести до жодної з систем класифікацій, що існують у західній політології?

5.    Які підходи до визначення типу сучасного політичного процесу в Україні ви могли б назвати? Назвіть достоїнства і недоліки кожного з них.

6.    Сформулюйте протиріччя, що лежать в основі "хвилеподібного" характеру політичного процесу.

7.    Назвіть особливості сучасного політичного процесу в нашій країні.

8.    Назвіть фактори, що впливають на політичний процес у порядку посилення їхнього впливу.

Тема 18. Політична модернізація й політичний розвиток

Шлях до свободи є переходом від закритого суспільства до відкритого. А відкрите суспільство – не система, а лише механізм для вивчення альтернатив. Економічні структури і політика в ньому не визначені.

Р. Дарендорф

1.       Співвідношення понять “політична модернізація” й “політичний розвиток”.

2.       Основні підходи в дослідженні політичного розвитку, його критерії.

3.       Зміст, механізми політичної модернізації.

4.       Етапи політичної модернізації, її типологія.

5.       Модернізаційні моделі переходу до демократії: сценарії розвитку для посткомуністичних країн.

1. Співвідношення понять “політична модернізація” й “політичний розвиток”

У сучасному світі багато країн вирішують проблему переходу суспільства від політично простих до більш складних форм організації політичного життя. Особливу актуальність ці питання мають для України. Аналіз перехідного етапу розвитку багатьох сучасних суспільств базується на таких поняттях як, “політична модернізація” і “політичний розвиток”.

Поняття політичний розвиток було введене в західній політології в другій половині XX ст. для відображення динаміки політичного життя, позначення процесів її зміни, а також для визначення рівня політичного розвитку суспільства.

Центральну роль у політичному розвитку відіграє теорія політичної модернізації. Особливий внесок у її розробку внесли роботи Г. А. Алмонда, Г. Пауелла, Л. Пая, С. Хантінгтона. Відповідно до їх концепції, політична модернізація – це процес зміни системних якостей політичного життя та функцій інститутів політичної системи в умовах переходу від традиційного суспільства до сучасного. При цьому поняття „традиційне суспільство” і „сучасне суспільство” відбивають різний рівень цивілізаційної зрілості соціальних систем, наявність різних механізмів соціальної регуляції й адаптації, а також технологій соціальних змін. Можна зробити висновок, що поняття політичної модернізації є більш вузьким стосовно поняття політичного розвитку. Політична модернізація входить у політичний розвиток, виступаючи як його функція.

Таким чином, політичний розвиток можна визначити як зростання здатності політичної системи постійно й ефективно адаптуватися до нових зразків соціальних цілей та створювати нові інститути, що забезпечують канали взаємодії уряду і народу.

Як показує історичний досвід, розвиток суспільства йде від простих до складних структур. Єдності думок щодо рушійної сили процесу політичної модернізації в західній політології не існує, але найбільшим авторитетом користується позиція, що ґрунтується на функціональному підході Г. Алмонда і Л. Пая. Вони вважають, що політична модернізація, як і політичний розвиток, вимагає постійного удосконалювання функцій, котрі повинна виконувати політична система для забезпечення стабільності й ефективності всього соціального організму [25].