Традиційна геополітика та сучасні тенденції розвитку світової політики

2.   Традиційна геополітика та сучасні тенденції розвитку світової політики

Закінчення холодної війни та зруйнування біполярного світу, який “конструювався” бінарною опозицією “Захід – Схід”, призвели до втрати колишніх зовнішньополітичних орієнтирів, виявили недосконалість теоретичного інструментарію і слабкість прогностичного потенціалу як політичної науки взагалі, так і теорії міжнародних відносин. За цих умов спостерігався ренесанс геополітики як традиційної галузі політичної науки, яка досліджує залежність зовнішньої політики держав від факторів, що дозволяють їм контролювати певні географічні простори. Хоча перші геополітичні ідеї про вплив географічного середовища на суспільство набули поширення ще за часів Гіппократа, Платона та Арістотеля, а під впливом робіт Ж. Бодена (ХVI ст.) та Ш. Монтеск’є (ХVIII ст.) про детермінацію політичної поведінки людей кліматичними умовами перетворились на стійку дослідницьку традицію, як самостійний напрям в теорії міжнародних відносин геополітика з’являється лише на межі ХІХ – ХХ ст. Пояснюється це наступними чинниками: по-перше, тенденцією до “закриття” світового простору; по-друге, уповільненням європейської просторово-територіальної експансії внаслідок фактичного завершення розподілу світу та розгортанням боротьби за його перерозподіл; по-третє, перенесенням нестійкого балансу між європейськими державами на інші континенти; по-четверте, перетворенням історії з європоцентристської на дійсно всесвітню.

Слід зауважити, що на теренах колишнього Радянського Союзу аж до початку 90-х рр. геополітика, на відміну від політичної науки і теорії міжнародних відносин, фактично знаходилась під забороною. Багато в чому це було пов’язано з іменами К. Хаусхофера (Гаусгофера), Е. Обста, В. Зіверта та тим статусом, якого набули їх концепції за часів нацистської Німеччини. Водночас така заборона висловлювала відношення до геополітики як до складової ідеологічного дискурсу, до “реакційної доктрини” імперіалізму, що виправдовує колоніальну, загарбницьку зовнішню політику країн Заходу.

Проте сьогодні геополітичні ідеї поширюються не лише серед вітчизняних науковців, але й серед широкого громадського загалу та засобів масової інформації. Це пояснюється не в останню чергу тим, що геополітика перетворилась на різновид політичного дискурсу, “науково обґрунтовану” доктрину, “цілісний світогляд” і т. ін. Геополітичний підхід притягується до пояснення трансформацій, що відбуваються з сучасною цивілізацією, так званого цивілізаційного зрушення, потреба в якому перш за все фіксується виникненням проблем глобального розвитку.

Походження геополітики, за традицією пов’язують з її відокремленням від політичної географії. При цьому підкреслюється, що політична географія, як переважно географія, вивчає вплив кліматичних, географічних та природних чинників на політичне життя; геополітика, як переважно політика, акцентує свою увагу на політичних явищах і намагається дати їм географічну інтерпретацію.

Сам термін “геополітика” запропонував шведський вчений та політик Рудольф Челлен (1846 – 1922 рр.) у своїй книзі “Держава як форма життя”, у якій зробив спробу проаналізувати анатомію сили та її географічні підвалини. Челлен міркував про необхідність органічного поєднання п’яти взаємопов’язаних елементів політики (в широкому смислі): економічної політики, демополітики, соціополітики, кратополітики та геополітики. Терміном “геополітика” він позначав ту сферу досліджень, яка розглядає державу у якості “географічного організму або феномену простору”. Втім самому Челлену не судилося стати фундатором геополітики, людиною, що концептуалізувала головні геополітичні ідеї.

Це вдалося насамперед Г. Макіндеру, Ф. Ратцелю та К. Хаус-хоферу, котрих без перебільшення вважають за “батьків” геополітики. Сер Гелфорд Макіндер (1861 – 1947 рр.) , британський географ і політик, у 1904 році видає есе під назвою “Географічна вісь історії”, у якому виклав першу глобальну геополітичну модель розвитку світової системи і запровадив у якості головного епістемологічного принципу геополітики географічний детермінізм, яким користувався ще Монтеск’є. Певні корективи до своєї концепції Макіндер додав 1919 року у роботі “Демократичні ідеали та реальність” та 1943 року у статті “Круглий світ і завоювання миру”. “Географічний схематизм” Макіндера розгортався завдяки концептам “World Island” (“світовий острів”) та “Heartland” (“центральна земля”). За його думкою, частина суходолу, штучно розподілена на Азію, Африку та Європу, уособлює “світовий острів”, який є “природним місцезнаходженням сили”. Як вважав Макіндер, спочатку в якості осьової області історії – “хартленду” – виділилась Центральна Азія, звідки татаро-монголи, завдячуючи рухливості їхньої кінноти, поширили свій вплив на Азію і значну частину Європи. “Центральна земля” (регіон-вісь, хартленд) займає і північну, і внутрішню частини Євразійського материка і ототожнюється, перш за все, з територією Росії і прилеглих до неї земель. Вона тягнеться від Арктичного узбережжя до пустель Центральної Азії, а своїм західним кордоном має перешийок між Балтійським і Чорним морями, а може, між Балтійським і Адріатичним. Навколо хартленду розташовані країни “внутрішнього півмісяця”, до яких належали Німеччина, Австро-Угорщина, Турція, Індія та Китай і які займали узбережжя Євразії на Заході, Півдні та Сході, та країни “зовнішнього півмісяця”, до яких англійський геополітик відносив Британію, Південну Африку, Австралію, Сполучені Штати Америки, Канаду та Японію, тобто провідні морські держави.

Макіндер розцінював хартленд як гігантську природну фортецю, непроникну для морських імперій і багату на природні ресурси, корисні копалини, а через це – як “вісь світової політики”. Той, хто контролював хартленд, гадав англійський геополітик, контролював і “світовий острів”, а, отже, увесь світ: “хто владарює над Східною Європою, той владарює над центральною землею. Хто владарює над центральною землею, той владарює над світовим островом. Хто владарює над світовим островом, той владарює над світом” [79, С. 169].

Серед представників англо-американської геополітичної традиції, що надихалась феноменом морської могутності і мала взірцем Великобританію, окрім Макіндера, слід згадати Ніколаса Спайкмена (1893–1943) та Альфреда Мехена (1840–1917). Так, Спайкмен центр світової системи переніс у зону внутрішнього півмісяця, який він проголосив вісьовим регіоном, назвавши його Rimland (землі узбережжя, землі по краю суходолу). Саме тут, на його думку, знаходиться ключ до світової могутності. Події Другої світової війни та протистояння у період холодної війни підтвердили теорію Спайкмена. Американський адмірал Мехен у книзі “Вплив морської могутності на історію” (1890 р.) доводив, що саме морська міць значною мірою визначає історичні долі країн та народів, призвичаївши панівні кола США не зволікати з фінансуванням флоту та військово-морських баз.

Протилежна, континентальна (або німецька) школа геополітики завдячує своїй інституціоналізації Фрідріхові Ратцелю (1844–1901) та Карлу Хаусхоферу (1868–1946). У згоді з притаманними німецькому ідеалізму теоретичністю і концептуальністю вони розробляли більш системну версію геополітики. Так, Ратцель у роботі “Політична географія” (1897 р.) порівнював державу з організмом, який діє у відповідності до біологічних законів, і вважав, що умовою збереження її життєздатності є територіальна експансія та розширення “життєвого простору”.

К. Хаусхофер – німецький вчений, професор Мюнхенського університету, син генерал-майора германської армії. Як Г. Макіндер та Р. Челен був впевнений у тому, що місцезнаходження і територіальні характеристики держави складають головні детермінанти її політичної та історичної долі. Хаусхофер відіграв ключову роль у заснуванні інституту геополітики та “Журналу геополітики” у Мюнхені (1924 р.). Син Хаусхофера Альбрехт, який знаходився у дружніх стосунках з Рудольфом Гессом, заступником Гітлера у справах нацистської партії, сприяв розповсюдженню гео-політичних ідей серед керівництва Третього рейху. Хоча й самого Хаусхофера пов’язували досить близькі взаємини з Гессом, який був за часів Першої світової війни його ад’ютантом, а в перші післявоєнні роки – учнем, якого він відзначав в університеті. Після приходу до влади нацистів у 1933 році Інститут геополітики отримав визнання серед вищих ешелонів влади Німеччини. Попри це Хаусхофер у 1944 р. був ув’язнений до концентраційного табору в Дахау, а його сина страчено за звинуваченням у причетності до липневого заколоту 1944 р.

В теоретичному плані Хаусхофер обґрунтовував геополітичний поділ світу на континентальні (сухопутні) та морські держави, які мають протилежні глобальні інтереси. Сприйнявши ідею Ратцеля про фундаментальну перевагу великих держав над малими, він розглядав панування Німеччини над прилеглими до неї малими державами як неминуче. У стратегічному плані він бачив неминучість німецької гегемонії над “світовим островом” шляхом економічного проникнення у Росію та її підкорення. Для цього ним була розроблена ідея осі Німеччина – СРСР – Японія для протистояння морському світові. Серед головних робіт Хаусхофера треба згадати: “Японська імперія в її географічному розвитку”, “Геополітика Тихого океану”, “Світова політика сьогодні”.

Ключовими у схемах Хаусхофера були поняття “кров і грунт”, “простір і положення”, “сила і простір”, “життєвий простір німецької нації”. Як і Ратцель, він узяв за основу ідею розширення життєвого простору, яка повинна гарантувати державі економічну автаркію і незалежність від сусідів. Завоювання нових територій і здобуття таким чином свободи є показником величі держави. Нова світова система (після занепаду Великої Британії) базуватиметься на так званих пан-ідеях. Серед останніх Хаусхофер називав панамериканську, паназійську, панросійську, пантихоокеанську, панісламістську та панєвропейську ідею. 1941 року він переглянув цю схему, залишивши лише три регіони, кожного зі своєю пан-ідеєю: пан-Америка на чолі з США, велика Східна Азія на чолі з Японією і пан-Європа на чолі з Німеччиною.

Традиційна геополітика, розглядаючи держави як просторові феномени, досліджувала умови зростання їх впливу, природу їхньої взаємодії. Головним у політичному процесі вважався контроль над простором, розширення якого врешті-решт сприяє збільшенню військового, економічного, демографічного та інших ресурсних потенціалів держави. Таким чином, міць тієї чи іншої держави пов’язувалась із розмірами і характером території, яку вона займає. За такого підходу клімат, ландшафт, рослинність, грунт, геологія, місцезнаходження розглядались у якості чинників, що визначають зовнішньополітичні цілі, пріоритети держав і можливості їхньої реалізації. Держава порівнювалась зі своєрідним географічним чи просторово-територіальним організмом, що має специфічні фізико-географічні, кліматичні, ресурсні і інші властивості і надихається (керується) власною волею і інтересами. Тому цілком природно, що початково геостратегія тлумачилась тільки як завоювання прямого (військового і політичного) контролю над відповідними територіями. Інакше кажучи, головні параметри традиційної геополітики перебували в межах популярного наприкінці ХІХ ст. географічного детермінізму, і префікс “гео-” у самому понятті свідчив про те, що мова йде про вивчення географічних, просторово-територіальних чинників поведінки держав на міжнародній арені.

Ортодоксальні прихильники, адепти класичної геополітики і до сьогодні вважають, що конфігурація системи міжнародних відносин зумовлюється певним фундаментальним дуалізмом, протистоянням істотно відмінних одна від одної геополітичних сил, що локалізуються географічно (теллуро- і талассократії, сухопутні і морські держави і т. ін.). “Сухопутна могутність” безпосередньо залежить від фіксованості простору, стабільності його якісних характеристик. У цивілізаційному аспекті це знаходить відбиток у звичці до осілості, консерватизму, непорушності юридичних та етичних норм, сталості традицій. “Народам суходолу” приписується колективізм і ієрархічність, а індивідуалізм та підприємництво оголошуються як вкрай неприйнятні. “Морські” дежави – зворотний культурно-цивілізаційний тип; вони більш адаптивні, динамічні, схильні до соціальних і технологічних інновацій. Пріоритетними напрямками діяльності в рамках цього культурно-цивілізаційного типу виступають мореплавство, торгівля, а їх соціальним корелятом – індивідуалізм (аж до перетворення індивіду на абсолютну цінність) та “дух підприємництва”.

Геополітичні дослідження після Другої світової війни виявились заручниками холодної війни та біполярної концептуалізації світового порядку. Системний конфлікт епохи, протистояння двох військово-політичних блоків на чолі з двома наддержавами – СРСР та США, а головне – поява атомного озброєння, обладнання ним ракетних, військово-морських та військово-повітряних сил звели нанівець різницю між сухопутними та морськими державами. Вразливість конфліктуючих центрів сили змінювала правила геополітичної гри. А ні провідна держава “зовнішнього півмісяця” (США), а ні домінуюча на той час держава “хартленду” (СРСР) не мали більше розраховувати на те, що географічна відстань все ще буде запорукою їхньої безпеки. До цього часу конфлікт головних суб’єктів світового порядку мав вигляд природного продовження політики внаслідок невразливості, недосяжності один для одного основних центрів – Суходолу (через економічну та транспортну самодостатність континентального масиву, його непроникливість для морських держав) та Моря (через слабкість держав суходолу на океанських просторах), тобто приблизної рівноваги сил. Нова геополітична реальність 50-х – 80-х рр. ХХ ст. стала предметом дослідження К. Грея, С. Коена, П. Галлуа.

“Друга”, повоєнна хвиля геополітики, зберігаючи відданість головним теоретичним постулатам традиційної школи (держава як ключовий суб’єкт міжнародних відносин, анархічність системи міжнародних відносин, визначальна роль географічного положення у якості чинника сили / слабкості держави, вирішальне значення Євразій-ського регіону в глобальних політичних процесах), перенесла дослідницький акцент з “фундаментального геополітичного дуалізму” на оцінку геополітичної реальності, що змінюється. Геополітика нарешті дійсно перетворилась на геополітику – у тому сенсі, що поряд з географією політичні, економічні та демографічні складові стали займати більш чільне місце. Якщо раніше головним мотивом зовнішньополітичної активності держави проголошувались її інтереси, що багато в чому детермінуються географічним становищем, а об’єктом дослідження були виключно великі держави, то відтепер геополітичний аналіз набув відчутної варіативності. Геополітика почала займатися перш за все питаннями просторово-політичної організації міжнародного співтовариства в цілому (“світового порядку”) та трансформації ролі окремих держав і регіональних об’єднань, особливо у взаєминах Північ – Південь, які саме того часу стали предметом прискіпливого дослідження. Крім того, увага західних вчених була прикута до зрушень в рамках “клубу великих держав” та формування нових “центрів сили” (“Велика сімка” – Клуб Рамбуйє, “Південно-Східні дракони”, країни – експортери нафти – ОПЕК і ін.) в різних кутках планети.

Сучасна геополітика надихається найістотнішою історичною подією останніх десятиліть – падінням Радянського Союзу та світової соціалістичної системи, руйнацією біполярного світу. Ряд дослідників (З. Бжезинський, А. Страусс та ін.) роблять наголос на унікальності сучасного становища Сполучених Штатів у світовій політиці і економіці, підкреслюють, що ті “стали першою і єдиною дійсно світовою державою” [39, С. 20], проголошуючи створення “однополярного світу”. Гегемонія США, ідеологічно скоригована тезою Ф. Фукуями про “кінець історії”, перемогу всесвітнього лібералізму, постає як закономірний підсумок розвитку міжнародних відносин, кінцева точка еволюції геополітичної картини світу. Ця еволюція набуває майже телеологічних рис: від балансу сил окремих держав та їх союзів у Новий час (Вестфальська система міжнародної безпеки, 1648 р.) через біполярний світ другої половини ХХ ст. (Ялтинсько-Гельсінська система) до об’єднання людства під проводом США. Її етапи здаються наперед визначеними: нестабільність багатополярного світу (Вестфальської системи), що провокує міжнародні конфлікти, змінюється біль прередбачуваною біполярністю, яка, в свою чергу, нівелюється найдосконалішою системою “однополярного” світу, котрий робить безглуздим саме поняття балансу сил – принаймні, у традиційному для геополітики розумінні. Якщо враховувати більш розширений варіант “однополярності” (уніполя) як сукупності “демократичних індустріальних країн” (цивілізації “золотого міліарду”), “Pax democratica”, то дійсно у цій ідеальній конструкції конфліктам не має місця, і історія “завершується”.

Проте існує і менш упереджений (а в тім більш вірогідний) сценарій геополітичного розвитку світу. Так, американський дослідник Семюел Хантінгтон (народ. 1927 р.) розглядає у якості джерела геополітичних конфліктів зіткнення цивілізацій: “цивілізаційна ідентичність відіграватиме дедалі важливішу роль у майбутньому, і світ складатиметься значною мірою під впливом взаємодії семи чи восьми головних цивілізацій, які включають західну, конфуціанську, японську, ісламську, індуську, слов’яно-православну, латиноамериканську і, можливо, африканську. І найзначніші конфлікти майбутнього відбуватимуться на так званих культурних межах, які розділяють цивілізації” [127]. Сам Хантінгтон, а також відомий американський політолог (у минулому “совєтолог” від рос. – “советский”) Генрі Кіссінджер схильні розглядати “однополярне” бачення системи міжнародних відносин як спрощення: новий світовий порядок можна назвати системою, де є “єдина наддержава, але не сформувався остаточно однополярний світ” [67, С. 733 – 734]. Сучасна міжнародна політика має вигляд “півтораполярної системи”: Сполучені Штати подекуди діють як гегемон у двосторонніх, регіональних та інших відносин, але не можуть дозволити собі перманентного (постійного) самоствердження у якості абсолютного світового лідера.

Ця схема (“1,5” – півтораполярного світу) визначає перехідний стан сучасної геополітики і здібна еволюціонувати щонайменше в трьох напрямках:

до вже згаданої структури досконалого “ліберального” (пост-модерного) уніполя;

до нової біполярності (за рахунок коаліцій існуючих центрів сили або створення на основі одного з них нової наддержави);

до виникнення справжньої багатополярності.

Відновлення біполярної системи геополітики пов’язують, перш за все, з перспективами розвитку Китаю (за умов політичної стабільності та продовження набутих темпів економічного зростання). За такого сценарію майбутнє геополітичне протистояння набуває рис “цивіліза-ційного”. Американський соціолог та економіст Імануїл Валлерстайн запропонував цілу низку моделей можливого світового розвитку. Зокрема, він припускає виникнення до 2020 – 2025 рр. двох могутніх коаліцій – Тихоокеанської (на чолі з США з підключенням Японії та Китаю) та Євразійської, до якої ввійдуть Європа і Росія [43, С. 347 – 371].

Концепції багатополярного світу отримали найбільшого розповсюдження у тих країнах, котрі опинились у самому вирі тектонічних геополітичних зрушень – Росії, Індії та Китаї. Зокрема, російські дослідники – М. В. Ільїн, О. С. Панарін та ін. – досить плідно працюють над реанімацією “євразійської” геополітичної концепції. Одним із найбільш істотних завдань сучасної російської політики вважається культурно-ідеологічна, а потім і політична консолідація країн, що колись складали Візантійську культурну ойкумену (або “Візантійську Співдружність Нації”, якщо скористатися терміном британського візантиніста Д. Оболенського). Окрім Росії, до цієї співдружності також зараховують Вірменію, Білорусь, Болгарію, Грецію, Грузію, Кіпр, Македонію, Молдову, Румунію, Україну та Югославію (тобто Сербію і Чорногорію). Зрозуміло, що це є спробою реінтерпретації поняття “Східна Європа”. Цей великий регіон розглядається не тільки як відповідна частина європейського континенту (фізико-географічний підхід), не як сукупність країн, що змінили на межі 1980–1990-х рр. соціалістичну орієнтацію на ліберально-демократичну (політологічний підхід), але й як ареал східнохристиянської культури, як зона поствізантійської цивілізаційної ідентичності (культурно-цивілізаційний підхід). Пошук такого нового “цивілізаційного знаменника” напередодні “зіткнення цивілізацій” виглядає досить актуальним і дозволяє запобігти етноцентризму, притаманного класичному і сучасному панславізму, та єврофобії, подекуди властивій класичному євразійству.

Оновлення традиційного концептуального апарату геополітики, її пристосування до подій світу, що змінюється, йде шляхом її навернення до суто економічних проблем. Існує певний дослідницький напрям, що за сучасних умов на перше місце серед потенційних міжнародних протиріч “просуває” економічні конфлікти, навіть проголошуючи геополітику “скарбом”, спадком історії і замість неї пропонуючи “геоекономіку”. Зрозуміло, що геоекономіку неможливо сприймати у якості альтернативи геополітики. Власне кажучи, прихильники геоекономічного аналізу виходять з того факту, що ряд геополітичних концептів і теоретичних конструкцій застарів. Внаслідок процесів глобалізації, наприклад, втратило зміст саме поняття “життєвий простір”. І оскільки захист кордонів та боротьба за контроль над простором в їх класичному різновиді стають “безглуздям” (не мають сенсу), особлива роль належить пошуку релевантної адаптивної стратегії, стрижнем якої є економічна політика, покликана максимізувати обсяг фінансових, інформаційних та інших ресурсів даного суспільства [59, С. 42 – 43, 47 – 48].

Сучасна геополітика все більш зміщує акценти з глобальної картини на, так би мовити, “теорії середнього рівня”. Оптимальною одиницею аналізу стають геостратегічний регіон, геополітичний регіон та їх історико-географічні й геополітичні образи (“Україна як країна-кордон”, “Візантійська спадщина”, “Тюркська цивілізація” і т. ін.).

Схема структури геополітичного простору, яку наведено нижче, ілюструє логічні зв’язки між цими одиницями аналізу:

		Світовий геополітичний простір

Геостратегічний регіон утворюється навколо держави або групи держав, що відіграють ключову роль у світовій політиці, і являє собою великий простір, до якого, окрім територій регіональних країн, належать зони їх контролю та впливу.

Геополітичний регіон – це частина геостратегічного регіону, що відрізняється більш тісними і сталими політичними, економічними та культурними зв’язками. Україна належить до європейського геопростору, “сценарій” розвитку якого сьогодні визначається лінією Євросоюз – Росія. Сама ж Україна в цивілізаційному й культурному відношеннях – водночас і європейська, і євразійська держава, пріоритети якої – Росія та Захід – детермінуються зовнішніми та внутрішніми факторами. Неорганічна, суперечлива двохвекторність зовнішньої політики України, що на протязі останніх років (1991 – 2004) є предметом палких дискусій, зумовлюється складною динамікою посткомуністичних перетворень, які формують нову геополітичну реальність. Наполегливо продираючись у Європу, при цьому, можливо, нехтуючи власними національними інтересами, Україна не зустрічає “партнерського” розуміння та “відвертості” і залишається статистом у геополітичній грі, яку ведуть між собою Євросоюз, США та Росія.

Як геополітичне поняття “Європа” залишається, до речі, невизначеним. Вона розділена історично, політично, географічно, культурно-цивілізаційно, етнічно тощо. Існують, щонайменше, чотири концепції Європи:

1.    Європа ототожнюється із Західною Європою (з країнами західного – протестантського та католицького – християнства). Про-образом такого поділу була ще дихотомія Західна Римська імперія / імперія Карла Великого – Східна Римська імперія / Візантія.

2.    “Європа від Польщі до Португалії” (“від Бреста до Бреста”) живиться старим геополітичним протистоянням між цивілізованою Європою і “варварською” Росією, яка може включатися до європейських справ лише як “герой-рятівник”, так би мовити, у “пожежному” варіанті – наприклад, для приборкання наполеонівських амбіцій та противаги встановленню французької гегемонії, придушення революцій 1848 р. у Німеччині та Австрії, протидії гітлеризму і т. ін.

3.    “Європа від Атлантики до Уралу” завдячує старанням Шарля де Голля, президента Французької республіки у 1958–1969 рр., і використовується у геополітиці як “символ” єдності Європи для протидії занадто амбіційній політиці США.

4.    “Гельсінська Європа” як геополітична концепція має занадто “віртуальний” характер, бо є за своєю сутністю конструкцією міжнародно-правовою, а не геополітичною (та ще з міжконтинентальною складовою, бо, окрім США, до Гельсінського процесу наближені колишні Закавказькі та Середньоазіатські республіки Радянського Союзу, Південна Корея і Японія).

Якою буде геополітична карта Європи та світу, відповісти важко. Час все розставить на свої місця.

Контрольні питання

1.    Як співвідносяться між собою поняття “міжнародні відносини” і “міжнародна політика”?

2.    У чому полягає специфіка міжнародних політичних процесів?

3.    Визначте поняття “національного інтересу” та “національної безпеки”.

4.    Назвіть головні традиційні дослідницькі школи міжнародних відносин, охарактеризуйте їх специфіку.

5.    Що таке “геополітика”, чим вона відрізняється від політичної географії?

6.    Охарактеризуйте сучасне геополітичне становище України.

Тема 21. Політичний менеджмент

Маси прямують не за ідеями, а за лозунгами.

М. Драгомиров

1.       Політичний менеджмент: поняття, зміст та суть.

2.       Технології політичного управління.

3.       Політичне рішення: технологія підготовки, прийняття, реалізації.

1. Політичний менеджмент: поняття, зміст та суть

Термін “політичний менеджмент” або його вітчизняний аналог “політичне управління” тривалий час викликав непорозуміння серед фахівців – як західних, так і вітчизняних. Це було пов’язано з тим, що політичне управління асоціювалося з маніпулюванням масовою свідомістю та поведінкою в умовах тоталітарного режиму. Проте сьогодні у зв’язку зі змінами, які переживає суспільство, особливо в Україні, де фактично заново формуються та роблять перші кроки в умовах демократизації політичного життя державні структури, де радикальні перетворення охопили всі найважливіші сфери суспільства, з’являються нові тенденції в політичній сфері, здійснюється розвиток у напрямі орієнтації політичної участі на вирішення конкретних проблем, політичний менеджмент або політичне управління набуває особливої ваги.

Поняття “політичний менеджмент” (від англ. management – управляти) означає систему управління політичними процесами, науку і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення їх реалізації в політичній практиці [8, С. 196].

Останні десятиріччя ХХ століття породили нові тенденції в політичній галузі, перш за все, розвиток демократизації в колишніх авторитарних суспільствах. Здебільшого акцент щодо голосування, як головної форми політичної участі, все більше зміщується у бік специфічних форм масової участі, пов’язаних з прийняттям конкретних рішень і контролем за їх виконанням з боку громадян [63, С. 21]. Усе це вносить доповнення до розуміння поняття “політичний менеджмент”, яке означає: теоретико-концептуальне функціонування сучасної політики, управлінських систем, політичних режимів, політичних партій, політичної свідомості; удосконалення управління політико-економічними процесами; рух суспільства до цивілізованого політичного ринку; наукове розуміння предмета політичної науки та її управлінських рішень; пошук проектів нових форм узагальнення і концептуалізації дійсності, спрямованої на виявлення таких форм управління, в яких можлива невідчужена актуалізація буття суб’єкта від влади, політики, управління, самого себе; проектування нового типу політики і управління – мислення, життєдіяльності, соціальної організації.

Розглядаючи політичний менеджмент як науку, слід підкреслити, що він спрямований на розроблення парадигми політики, пов’язане з процесами реформування класичної моделі політики взагалі, трансформації політичних інститутів у напрямку демократичної культури. Завдяки науковим розробкам і впровадженням політичний менеджмент намагається осмислити найважливіші тенденції формування сучасного типу управління, спроектувати таку модель політичного управління, якій би були притаманні конструктивність, компетентність, професіоналізм, установка на гуманістичні цінності. Політичний менеджмент виходить на проблему “якості влади” і культури управління, утвердження в усій структурі управлінських рішень націленості на буттєві (онтологічні) і прагматичні сенси людського існування. Він є своєрідною моделлю самопізнання людиною політичного життя як суб’єкта політичної дії.

Політичний менеджмент (цей напрямок політичної науки) включає: маркетинговий аналіз кон’юнктури політичного ринку і формування відповідного іміджу “політичного товару” – організації, лідера, кандидата, політичної платформи; політичного забезпечення бізнесу; вивчення політичних і соціокультурних факторів, що впливають на ділову активність; зв’язок з громадськістю і професіональне політичне лобіювання; оволодіння мистецтвом роботи з людьми і організаціями; опора на моральні, етичні, естетичні цінності.

Основне функціональне призначення прикладного (практичного) напрямку політичного менеджменту: експертно-аналітичне і прогностичне обгрунтування організаційно-політичних і адміністративно управлінських рішень; розробка сценаріїв і вибору політичних технологій з проведення різноманітних політичних акцій і кампаній з точки зору функціональної спрямованості політичної дії (вибори в місцеві органи влади, референдуми, масово-мобілізаційні заходи), категоріальне (субстан-ціональне) осмислення стану політичного життя в процесі становлення нового політичного етносу.

Становлення ринкових відносин потребує підготовки високо-кваліфікованих політичних і управлінських кадрів для роботи в органах місцевого самоврядування, громадських об’єднаннях, політичних партіях і комерційних структурах в ролі спеціалістів для створення політичного іміджу, політичної герменевтики, політичної комунікації, політичного лобіювання.

На політичних менеджерів, як висококваліфікованих спеціалістів політичного ринку, покладається свого роду місія “експертів” суспільно-політичного стану суспільства; формування світоглядно-управлінських сенсів нової політичної духовності. Йдеться передусім про світосприймання політики в нових дискурсах (політична гносеологія, політична антропологія, політична онтологія, політична етика). Отже, політичний менеджмент розкриває конститутивне значення політики для смислової розбудови дійсності і смислозмістовного утвердження індивіда. Нарешті і політичне управління стало розглядатися, перш за все, як співучасть громадян у процесі управління, процесі виробки та реалізації владно-управлінських рішень, курсів політики, відборі самих управлінців на підставі прямої та (чи) непрямої участі в цьому процесі громадян, соціальних, етнічних, конфесіональних, територіальних груп та спільнот і їх організацій, включаючи здійснення контролю над діяльністю владних структур.

Політичне управління являє собою механізм, котрий постає з самої природи суспільного процесу. Управління значною мірою визначає соціальне майбутнє і якість сучасного життя. Масштабність історичних перетворень потребує посилення ролі управління в забезпеченні злагодженого, чіткого та безперебійного функціонування суспільного організму. Усвідомлення залежності суспільного прогресу, використання його потенціалу від рівня управління соціальними процесами зумовило значну трансформацію науки про управління, яка була в основному наукою про організацію технологічних процесів, і лише з часом на перший план почала виходити наука про управління людьми. За умов, коли об’єктами управління є люди, колективи, соціальні групи, управління набуває форми керівництва. А вихід на рівень регулювання суспільних відносин, тобто відносин між класами, націями та іншими соціальними групами, надає управлінню політичного характеру. Іншими словами, політика є конкретним різновидом управління, здійснюваного з використанням влади для вдосконалення соціальних відносин. Суттю політичного управління є свідомий цілеспрямований вплив людей і владних структур на суспільство в цілому або на окремі його сфери з метою їх оптимізації (впорядкування, вдосконалення і розвитку) та досягнення певних цілей.

У багатьох країнах вже давно зрозуміли ту обставину, що управління вимагає постійної уваги і величезного напруження. Спеціалісти вважають, що найбільші суспільні витрати (як матеріальні, так і моральні) є наслідком недосконалості управлінської діяльності. Не випадково, пояснюючи крах якоїсь структури, американці називають три причини: погане управління, погане управління, погане управління.

У підходах до ролі і місця управління не можна абсолютизувати дію об’єктивних закономірностей у суспільному житті, оскільки це веде до приниження ролі свідомої діяльності людей, у тому числі й управління. Але слід відмовитися від спроб розглядати суспільство як об’єкт, що піддається всеохоплюючому, “тотальному” управлінню і плануванню.

Як свідчить практика, політичне управління досягає найбільшої ефективності не тоді, коли воно намагається охопити все до найменших деталей, а тоді, коли свій вплив на людей здійснює через регулювання ключових соціальних процесів. Труднощі оновлення суспільства значною мірою можна пояснити дією принципу Ле Шательє – Брауна, згідно з яким складна система, що стає об’єктом зовнішнього впливу, намагається перебудуватися таким чином, щоб максимально зменшити результати цього впливу.

Основними цілями політичного управління є:

реалізація інтересів тих чи інших політичних сил і соціальних груп;

регулювання суспільних відносин і суперечливих інтересів різних класів і соціальних груп;

захист державних інтересів на міжнародній арені;

вироблення оптимальних форм організації та стимулювання діяльності людей;

забезпечення політичної стабільності та правопорядку;

регулювання економічної діяльності;

стимулювання науково-технічного прогресу т. ін.

У відповідності з цим формуються певні управлінські процедури, відповідний набір навичок та прийомів управління, що в сукупності складає технології політичного управління. Як напрямок політичної науки технології політичного управління базуються на одному з наступних концептуальних підходів.

Перший – теорія складних організацій. В її межах політологи намагаються виявити особливості та вплив структур політико-державних організацій на вироблення управлінських рішень та курсу політики.

Другий пов’язаний із намаганням з’ясувати причини невдач реалізації рішень чи курсу політики. Особлива увага при цьому надається контролю, критеріям оцінки, взаємовідношенням управлінців з громадськістю, а також вищим та підлеглим органам управління.

Представники третього напряму – інституціонального – вив-чають, як здійснюється координація між різними рівнями та одиницями управлінських організацій, яка ступінь оптимальної централізації і децентралізації управління, які організаційні умови ефективного управління.

До четвертого напряму – політико-економічного – входять: марксистська теорія, теорії політичного розвитку, корпоративізму, розподілу ресурсів та ін. Всі вони досліджують курси політики, публічне управління в тій чи іншій суспільній галузі, виходячи з певного розуміння взаємодії держави, суспільства та економіки.

При цьому використовують такі показники, як характер пануючої у суспільстві ідеології, мета і цінності правлячих політичних партій, результати виборів, особливості форм правління, діяльність державних органів, розподіл прибутку, структура національного бюджету, і т. д.

П’ятий засновано на вивченні бюрократії та політики бюрократів (у веберовському розумінні “управлінець”). Представники цього напрямку досліджують не лише, як і чому бюрократи приймають рішення (в тому числі з використанням концепції раціонального вибору), вони також вивчають взаємовідношення бюрократів і політиків (тобто обрані посадові особи). Більш того, вони виявляють місце бюрократів в усій мережі політичних сил та інтересів, ступінь незалежності бюрократів від політиків та політичного контролю і навіть їх політичну роль.

При всіх відмінностях названих підходів (напрямів) усі вони не заперечують тому, що в сучасному суспільстві неможливо відокремити управління від політики.