Методи політичної науки

3. Методи політичної науки

Головним засобом побудови теоретичних моделей, що пояснюють істотні риси політичного світу, є метод (грец. methodos – шлях дослідження). Будь-яка наука спирається на певну методологічну базу. Методологічна база політології охоплює: філософське обґрунтування природи політики (соціально-філософські теорії високого рівня абстрактності), політологічні теорії середнього рівня абстрактності і методи політології (рис. 1. 2).

			ПОЛІТИЧНА НАУКА
				Методи політології

Рис. 2. Методологічна база політичних досліджень

Основні типи методів і рівні методології політичних досліджень складалися поступово, в ході історичного розвитку політичної думки. Періодизація розвитку методології політичної науки може бути представлена таким чином [56, С. 27]:

1) класичний період (до XIX ст.), пов'язаний переважно з дедуктивним, логіко-філософським та морально-аксіологічним підходами;

2) інституціональний період (XIX – початок ХХ ст.), провідні позиції якого займають історико-порівняльний і нормативно-інституціональний методи;

3) біхевіористичний (англ. behaviour – поведінка) період (20 – 70-ті роки ХХ ст.), коли активно впроваджуються кількісні методи та їхній аналіз;

4) новий, постбіхевіористичний період, який наступив в останній третині ХХ ст. і характеризується об’єднанням „традиційних” і „нових” методів. Але таке “об’єднання” швидше за все схоже на протистояння двох провідних тенденцій у сучасній політичній науці: позитивістської (техніко-раціоналістичної, що в кінцевому підрахунку орієнтує дослідження політики на кількісні методи і прагне перетворити політологію на точну науку) та політико-філософської в широкому сенсі слова (теоретичної, такої, що орієнтується на різноманітні історичні, соціокультурні, психологічні, антропологічні та інші аналогічні підходи і методи досліджень).

Позитивісти вважають, що єдине справжнє знання – це знання, що виробляється наукою, але наукове знання не може обґрунтувати ціннісних суджень; справа в тому, що наукове знання обмежується виключно сферою фактичних суджень; навпаки, політична філософія у своїй діяльності керується переконанням, що ціннісні судження можуть бути раціонально обґрунтовані. Тому свою мету позитивісти бачать у тому, щоб створити “вільну від цінностей” політичну науку. Лео Штраус, відомий філософ політики, наводив наступні міркування, що рішуче говорять проти позитивізму [133, С. 19 – 24]:

1) неможливо вивчати соціальні феномени, не роблячи при цьому ціннісних суджень. Людина, котра не бачить ніякої причини зневажати людей, горизонт яких обмежується споживанням їжі та травленням, могла б стати прийнятним економістом, але вона не в змозі сказати щось доречне відносно характеру людського суспільства. Людина, яка відмовляється розрізняти великих політиків, пересічних людей та ошуканців, може бути добрим бібліографом, але вона не здібна сказати щось доречне про політику та політичну історію...;

2) відмова від ціннісних суджень грунтується на припущенні, що конфлікти між різними цінностями або системами цінностей за своєю суттю є такими, що не вирішуються людським розумом. Але це припущення ніколи не було доведено;

3) переконання, що наукове знання, тобто той різновид знання, яким володіє і до якого прагне сучасна наука, являє собою найвищу форму людського знання, веде до нехтування донауковим знанням;

4) позитивізм неминуче перетворюється на історицизм. В силу своєї орієнтації на модель природничих наук соціальна наука наражається на небезпеку помилково прийняти особливості Сполучених Штатів або взагалі сучасного західного суспільства за сутність людського суспільства.

В наш час політична наука застосовує такі основні методи:

Нормативно-ціннісний метод використовувався ще за часів давнини (Платон, Арістотель, Конфуцій). Згідно з цим підходом, політичні явища розглядаються з точки зору їхньої відповідності нормам моралі, справедливості, свободи, рівності, загального блага. Нормативно-ціннісний метод припускає розробку ідеального політичного порядку і необхідність підведення під нього реально існуючих відносин. Він вплинув на розвиток західного суспільства, оскільки завдяки йому формулювався ідеал демократичного устрою. Філософсько-нормативні та теологічні засоби пізнання, що панували на протязі двох тисячоліть і були засновані на метафізичних та апріорно-дедуктивних підходах, поступово втратили свій беззаперечний статус у Новий час. Проте намагання створити вільну від цінностей політичну науку є нездійсненним і небезпечним; нездійсненним, оскільки неможливо зрозуміти найважливіші політичні явища та процеси, не вдаючись при цьому до ціннісних суджень; неможливим, оскільки примушує людей відмовитись від ціннісного вибору в політичному житті і тим самим ставить під загрозу свободу людської дії. Серед апологетів ціннісно-нормативного методу відзначимо К. Шмітта, Л. Штрауса, Х. Арендта, Дж. Ролса та ін.

Інституціональний метод пов'язаний із прагненням виявити певні юридичні норми, проаналізувати основні закони суспільства. Великий вплив на формування інституціоналізму зробили дослідження Ш. Монтеск'є, Дж. Локка, Е. Берка, Т. Джефферсона та ін. У даному підході основна увага приділяється політичним інститутам (парламенту й уряду, партіям та виборчим процедурам, механізмам поділу влади і конституційному устрою). Аналіз будується виходячи зі сформованих і суспільно укорінених політичних форм (інститутів, традицій тощо). Ці форми або інститути, з одного боку, є логічним продовженням і закріпленням соціальних відносин і норм, а з іншого – покликані вносити в суспільство стабілізуюче начало.

Порівняльний (компаративний) метод відомий з часів Платона й Арістотеля. Його особливість полягає у порівнянні двох (або більше) політичних об'єктів. Порівняльний метод дозволяє встановити, у чому полягає їхня схожість, з’ясувати загальні риси або показати, за якими ознаками вони (політичні об'єкти) розрізняються. Порівняльний політичний аналіз дозволяє: 1) розробити систему знань про політику, що піддається перевірці; 2) дати оцінку політичному досвіду, інститутам, поведінці й процесам з погляду причинно-наслідкових зв'язків; 3) прогнозувати події, тенденції та наслідки.

Для того щоб зрозуміти справжню сутність політичного світу, необхідно вивчати різні форми його прояву в різних країнах і регіонах, соціально-економічних, суспільно-історичних ситуаціях, у різних націй і народів і т. д. У цьому контексті як об'єкти порівняльного аналізу можуть виступати не тільки політична система у всій цілісності, її форми, типи і різновиди, але і її конкретні складові, такі, як державні інститути, законодавчі органи, партії і партійні системи, виборчі системи, механізми політичної соціалізації тощо.

Соціологічний метод являє собою сукупність прийомів і методів конкретних соціологічних досліджень, спрямованих на збір та аналіз фактів реального політичного життя. Методи соціологічних досліджень – опитування, анкетування, експерименти, статистичний аналіз, матема-тичне моделювання – дозволяють зібрати багатий фактичний матеріал і на його основі вивчати політичні явища і процеси. Їхня перевага полягає в тому, що дослідник має справу з матеріалом, який можна математично формалізувати. Немаловажно й те, що на підставі соціологічного матеріалу можна зробити політичні прогнози.

У сучасній політології соціологічні методи набули значного поширення. На їхній основі склалася прикладна політологія, орієнтована на практичне застосування результатів дослідження, що в даному випадку є специфічним інтелектуальним товаром. Замовниками такого роду досліджень виступають центральні й місцеві органи влади, державні установи, політичні партії тощо.

За допомогою соціологічного методу можна виявити взаємозв'язок політики з іншими сферами суспільного життя, розкрити соціальну природу влади, держави, права і. т.д., визначити соціальну спрямованість прийнятих державою рішень, установити, в інтересах яких груп вони здійснюються.

Антропологічний метод, що походить від природи людини, широко використовується при аналізі механізмів, інститутів влади і соціального контролю переважно в доіндустріальних суспільствах, а також проблем адаптації і трансформації традиційних механізмів контролю при переході до сучасних політичних систем. Цей метод дає ключ до вивчення таких проблем, як зв'язок типу людини (стійких рис його інтелекту, психіки) і політики, вплив національного характеру на політичний розвиток і навпаки. Цей підхід вимагає вивчення обумовленості політики не соціальними факторами, а природою людського роду, притаманними кожному індивідові потребами (в їжі, одязі, у безпеці, комунікації тощо). Сьогодні він грунтується на таких принципах: 1) сталість, інваріантність фундаментальних родових якостей людини як істоти біологічної, соціальної і розумної, для якої свобода – первісна цінність; 2) універсальність людини, єдності людського роду і рівноправності всіх людей, незалежно від етнічних, расових, соціальних, географічних та інших відмінностей; 3) невід-чуженість природних, фундаментальних прав людини, їх пріоритету по відношенню до законів і діяльності держави.

Психологічний метод зорієнтований на вивчення суб'єктивних механізмів політичної поведінки, індивідуальних якостей, рис характеру, а також типових механізмів психологічних мотивацій. Цей метод ґрунтується на відомих ідеях Арістотеля, Сенеки, Макіавеллі, Руссо, Гоббса та інших про співвідношення особистості і влади, про природу людини в політиці, про виховання громадянина, про те, яким слід бути правителю.

Одним із джерел сучасного психологічного підходу стали ідеї психоаналізу. Психоаналіз виявляє приховані несвідомі мотиви вчинків політичних діячів і знаходить їх в особливостях дитячого розвитку, у тих конфліктах, що залишили в душі майбутнього політика відбитки психологічних травм. На основі психоаналізу можливе пояснення різних типів політичної поведінки (зокрема, поведінки натовпу, авторитарного типу особистості). Політичний психоаналіз необхідний при вивченні процесу політичної соціалізації, мотивів поведінки лідера і малих груп.

Своєрідну революцію в політичній науці зробив біхевіористичний метод, який виник як альтернатива юридичному методу і в рамках якого політичне життя аналізувалося шляхом вивчення державно-правових і політичних інститутів та їхньої формальної структури. Застосування біхевіористичного методу в політології ґрунтується на переконанні, що політика як суспільне явище має насамперед індивідуальний вимір, і тому всі групові форми діяльності вона прагне пояснити, виходячи саме з аналізу поведінки індивідів. Підхід такого роду припускає, що домінуючим мотивом участі в політиці є психологічна орієнтація. Для біхевіористів політика – це різновид соціальної поведінки індивідів (груп), що характеризується настановами і мотиваціями, пов'язаними з участю у владі і з володарюванням.

Значний внесок біхевіоризм зробив у вивчення поведінки електорату, політичного лідерства, процесу прийняття рішень.

У структурно-функціональному аналізі за одиницю дослідження приймається “соціальна дія”, а розуміється як сукупність складних соціальних систем дії (концепція Т. Парсонса, Р. Мертона). Кожен індивід зорієнтований на загальноприйнятні зразки поведінки. Норми об'єднані в інститути, що мають структуру і функції, спрямовані на досягнення стабільності суспільства. Мета структурно-функціонального аналізу полягає у кількісній оцінці тих змін, до яких система може пристосуватися без шкоди по відношенню до своїх основних функціональних обов'язків. Цей метод доцільний для аналізу способів збереження і регулювання системи, максимальний його ефект виявляється у порівняльному дослідженні політичних систем. Структурно-функціональний аналіз включає вивчення функціональних залежностей елементів політичної системи: єдності інститутів влади, відповідності їхньої дії (функціонування) потребам політичних суб'єктів; виявлення того, як реалізується потреба в пристосуванні системи до середовища, що змінюється, і т. ін.

Системний метод орієнтує дослідників на розгляд політики у якості певної соціальної цілісності, що саморегулюється, постійно взаємодіє з навколишнім середовищем. За допомогою системного підходу вдається чітко визначити місце політики у розвитку суспільства, її найважливіші функції, можливості при здійсненні перетворень. Системний підхід до політики вперше був ретельно розроблений в 50-ті – 60-ті рр. ХХ ст. відомими американськими вченими Т. Парсонсом і Д. Істоном.

Комунікативний метод дозволяє розробити кібернетичну модель політичного процесу, розглядаючи політичні структури як комунікативні одиниці, одиниці спілкування. Політичні взаємодії розглядаються як інформаційні потоки, головний з яких – політичне рішення і реакція на нього агентів політики. Комунікативний метод вимагає розкривати властивості політики через вивчення засобів спілкування людей, що набувають чинності у політичному просторі.

Критично-діалектичний метод орієнтований на критичний аналіз політики, виявлення її внутрішніх протиріч, конфліктів як джерела її саморозвитку, головної сили політичних перетворень. Критично-діалектичний метод широко використовується в марксистському аналізі політики, у неомарксизмі (Ю. Хабермас, Т. Адорно, Г. Маркізе), у ліволіберальній і соціал-демократичній думці, а також у цілому ряді інших ідейно-політичних течій. Плідність цього методу визнається по суті, всіма прибічниками плюралістичної організації суспільства, адже плюралізм ґрунтується на принципі протиріч, конкурентної боротьби різноманітних ідей, ціннісних орієнтацій, політичних, економічних і культурних інститутів, індивідів і груп. Критично-діалектичний метод є провідним у такій важливій соціологічний і політологічній дисципліні, як конфліктологія.

Метод моделювання полягає в дослідженні політичних процесів і явищ шляхом розробки і вивчення їх моделей. Можливі різні класифікації моделей. Наприклад, за призначенням виділяють вимірювальні, описові, пояснювальні і прогностичні моделі. Потреба в цьому методі виникає тоді, коли аналіз реального політичного явища неможливий, занадто дорого коштує або вимагає багато часу. Модель виступає аналогом реального політичного об'єкта. Моделюванню підлягають: будь-який механізм політичної системи (наприклад, механізм реалізації політичної влади) або процес (припустимо, процес прийняття рішень) чи окремий фрагмент функціонування системи (управління нею), інститути, їх елементи, об'єднання (держава, політичний режим), взаємодія з іншими політичними системами (міжнародні відносини) тощо.

Контрольні запитання

1.   Визначте місце політології в системі соціально-гуманітарних наук та її зв’язок з дисциплінами, що ви вивчаєте.

2.   Що є предметом вивчення політичної науки?

3.   Визначте структуру політичної науки.

4.   Сформулюйте основні закономірності, які розкриває політологія.

5.   Назвіть основні поняття та категорії політичної науки.

6.   Визначте сильні й слабкі сторони окремих методів дослідження, що використовуються політологами.

Джон Сілі, британський історик

1.       Політична думка стародавності і середньовіччя.

2.       Політична думка епохи Відродження і Нового часу.

3.       Політична думка Росії.

4.       Сучасні політологічні школи.

1. Політична думка стародавності і середньовіччя

Перші політичні ідеї зародилися в другому тисячолітті в країнах Давнього Сходу (Китаї, Єгипті, Індії, Вавилоні, Ассирії й ін.).Тривалий час їхньою основою був релігійно-міфологічний світогляд.

У древніх євреїв джерелом політичної думки був єдиний Бог – верховний законодавець, глава виконавчої і судової влади. За християнською міфологією – “Уся влада від Бога”.

У древній Індії джерелом політичної думки, починаючи приблизно з II тис. до н. е., були Веди – священні книги, що узагальнюють закони і норми поводження в державі у формі гімнів, ритуалів, обрядів.

Відхід від міфологічних поглядів зв'язаний з іменами давньоперсидського пророка Заратустри (приблизно VIII в. до н.е.) і давньоіндійського проповідника Будди, „проясненого знаннями”, Сідхартхи (приблизно 560 – 480 р. до н. е.)

Заратустра обґрунтовує дуалізм морально-політичної системи, думаючи, що в світі борються два начала – добро і зло. У боротьбі зі злом необхідно використовувати мудрість, правдивість, благодуміє, владу, здоров'я і довговічність. Пророк виклав своє вчення у священному писанні „Авеста”. Ніцше назвав ім'ям Заратустри свою відому книгу „Так говорив Заратустра”. За його словами, Заратустра перший побачив „у боротьбі добра і зла щиру причину руху речей”.

Будда більш радикальний. Він відкидає думку про Бога як верховну особистість і вважає, що справи людські залежать від власних зусиль людей. Життя – це страждання, кожна людина несе на собі карму минулих життів, карму предків. Тому вчить Будда, необхідно удосконалюватися, щоб після фізичної смерті набувати вічного духовного існування. Духовна рівність усіх вільних – головний принцип буддизму, який залучає в коло своїх однодумців широкі шари населення.

Політичні уявлення про божественне походження влади в країнах Древнього Сходу виправдовували жорсткий державний порядок, обґрунтовували його вічну незмінність. Легітимність влади ґрунтувалася на харизматичних сакральних властивостях правителя (царя, фараона, імператора). Політичні структури в країнах Древнього Сходу відрізнялися жорстокою централізацією, чіткою ієрархічною системою адміністративного керування, контролем з боку влади основних сфер громадського життя. Так званий феномен „східної” держави, – „східної” деспотії – був обумовлений цілим комплексом факторів: перевагою колективістських форм суспільної праці, необхідністю організації складних іригаційних систем, безсиллям людей перед стихією природи, використанням релігії для обґрунтування системної нерівності, вихованням народних мас у дусі покірності, смиренності, страху.

Своєрідною була школа політичної думки в Древньому Китаї. Її основні напрямки склалися в V – III ст. до н. е.

Конфуціанство є найвпливішим напрямком давньокитайської думки. Його засновник Конфуцій (Кун Фу-цзи, 551 – 479 рр. до н. е.) розробив патерналістську концепцію керування державою. В основі цієї концепції лежали патріархально-сімейні принципи підпорядкування – за віком, як у родині. Держава, за Конфуцієм, – це одна велика родина, де влада імператора аналогічна владі батька в родині, а відносини в державі здійснюються на основі ненасильницьких, гуманних принципів доброчесності через систему відповідних їм „правил поведінки” – норм і ритуалів чи. Тільки на основі ритуалів можлива влада, що забезпечує стабільність суспільства й ефективність його керування.

Конфуціанство одержало свій подальший розвиток в політичних ідеях іншого великого китайського мислителя – Мен-цзи (372 – 289 рр. до н.е.).

Конфуціанство – помірно-консервативна концепція влади, спрямована на досягнення згоди між верхами і низами суспільства за допомогою традиційних етичних правил поведінки.

Конфуціанство одержало свій подальший розвиток в політичних ідеях іншого великого китайського мислителя – Мен-цзи (372 – 289 рр. до н. е.).

Украй твердим варіантом рішення проблеми керування суспільством є концепція легізму. Найбільш послідовно вона викладена Шан-Яном (400 – 338 рр. до н. е.). Головною ідеєю легізму є ідея влади, заснована на законах „фа” і суворому покаранні. На думку Шан-Яна, коли народ сильніший за свою владу, держава слабша. „Слабким народом” може бути тільки заляканий, дисциплінований, однодумний народ, що постійно знаходиться в рамках системи твердих законів і страху суворого покарання. Ідеями легізму керувалася династія Цинь наприкінці III ст. до н. е. Однак згодом офіційною ідеологією китайської імперії стало конфуціанство.

В основі концепції моізму, розробленої Мо-цзи (479 – 400 рр. до н. е.) лежать ідеї егалітаризму (зрівняльності). Суть цих ідей полягала в принципі „казарменої” рівноправності. Мо-цзи висуває ідею природної рівності людей, ідею приналежності верховної влади народу, ідею про договірне походження держави.

Суть концепції даосизму, основоположником якої став Лао-цзи (VI – V ст. до н. е.),заключається в підпорядкуванні суспільного розвитку природному ходу речей природним законам дао. „Назад до природи”, „село – держава” – такий ідеал даосизму.

У цілому до особливостей політичних навчань Древнього Сходу, крім їхньої релігійно-міфологічної основи, варто віднести ще й прикладний характер (зведення всіх проблем влади до способів, методів її здійснення); тісний зв'язок з етикою; вимогу морального удосконалювання правителів як основного способу ефективного керування державою; традиціоналізм, консерватизм.

Зародження політології як науки відбулося в Древній Греції. Давня Еллада дала людству великі імена Гомера, Гесіода, Піфагора, Геракліта (IX – VI ст. до н. е.), Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля (V – перша половина IV ст. до н. е., Епікура, Полібія, стоїків (друга половина IV – II ст. до н. е.).

Політична воля – фундаментальна цінність усієї давньогрецької політичної теорії і практики. Це, звичайно, була не загальна, а обмежена воля: раби були поза цією волею.

Спочатку міфологічні уявлення Гомера і Гесіода (VIII – VII ст. до н. е.) поступилися місцем філософському підходу Піфагора, Геракліта, Демокріта, раціоналізму софістів, логічному аналізу Сократа і Платона і, нарешті, елементам наукового підходу в працях Арістотеля й історико-політичному підході Полібія.

В епоху еллінізму (епікуризм, стоїцизм) відкидається колишній розподіл людей на вільних і рабів і проголошується великий принцип волі і рівності всіх людей за законами природи і природного права.

Древня Греція являла собою складне утворення з міст-держав. З XI – IX ст. до н. е. ці міста – держави перетворилися в самокеровані демократичні політичні структури, або поліси. Утворення полісів у Древній Греції виявилося можливим завдяки розвитку товарно-грошового обміну, приватного виробництва, ремесел, землеробства, морської торгівлі, нових типів релігії.

Основним принципом античної демократії була активна участь більшості вільних громадян у політичному житті. Народні збори, які формувалися громадянами, були носієм вищої суверенної влади. Полісна демократія досягла розквіту в V – IV ст. до н. е. У вченні Геракліта (біля 544 – біля 470 рр. до н. е.) значне місце займали проблеми державності. Геракліт виступав проти демократії як прояву „нерозумних”. На чолі суспільства повинна стояти не родова знать, а аристократія духу, (а родова знать), яка б керувалася принципом законності.

Демокріт (біля 460 – біля 370 рр. до н. е.) продовжив вчення про державність. Політику він вважав важливим мистецтвом, яке забезпечує загальні інтереси громадян. В основі державного правління, на його думку, повинні лежати погодженість, гармонійність, законність, мудрість. Правити суспільством повинні не багаті, а громадяни, що володіють високими моральними якостями.

Давньогрецький філософ Сократ (469 – 399 рр. до н. е.) жив у Афінах, де його слухали численні учні: Платон, Антисфен, Аристіно, Евклід т. ін. „Пізнай самого себе” – такий предмет пізнання за Сократом. Моральне можна пізнати і засвоїти в ході дії, що приносить щиру користь. Вищою чеснотою вважав Сократ помірність. На його думку, доброчесність і знання – те саме, тому що мета пізнання є навчання людей доброчесному життю. Сократ був принциповим прихильником законності. Законне і справедливе для нього тотожні поняття. Сутність держави, вважав Сократ – це справедливість, а значить і законність. Для нього раціональною формою держави є монархія, в якій керують знаючі, справедливі аристократи. Він різко засуджував тиранію. Обвинувачений у невір’ї до державної влади, у поклонінні єдиному Богу, у розбещенні молоді, Сократ був засуджений до смерті і страчений (через повагу до закону не побажав втекти).

Видатний давньогрецький філософ Платон (427 – 347 до н. е.) розробив ряд ідей у галузі політичного знання. Він їх викладав у діалогах „Держава”, „Політика”, „Закони”. Платон – одним із перших учених стародавності звернувся до аналізу політичних форм. До недосконалих форм державного устрою він відносить олігархію, демократію, тимокраію (владу честолюбців). Демократію він вважав нижчою формою державного устрою. За його поглядом, демократія – це влада посередності, що неминуче веде до аморальності, до тиранії. У діалозі „Держава” Платон обґрунтовує концепцію про „ідеальну державу”. На його думку, тільки ідеальна держава може врятувати людину від таких пороків, як егоїзм, жадібність, користь, врятувати в остаточному підсумку її безсмертну душу. Ідеальна держава, за Платоном, та, що заснована на розподілі громадян на філософів-правителів, стражів і безпосередніх виробників (хліборобів і ремісників). Кожен соціальний шар, вважав Платон, повинен займатися своєю справою.

Оптимальною формою правління в ідеальній державі повинна стати аристократія – влада філософів-мудреців. Для вищих класів скасовується приватна власність. Нижчий стан виробників відсторонений від керування справами держави (приватна власність для них зберігається). Платон, таким чином, був родоначальником тоталітарної форми державного устрою, що передбачає повний контроль держави над усіма сферами життя суспільства і особистості. Ні родини, ні особистого життя, усе загальне – така суть платонівської „ідеальної держави”. У „Законах” Платон допускає участь усіх громадян у керуванні, однак казарменна суть держави збереглася й у даному варіанті.

Найбільший філософ античного світу Арістотель (384 – 322 до н. е.) першим із учених стародавності почав спробу розробки науки про політику. Основна політична його праця – „Політика”. Політика, на думку Арістотеля, тісно пов'язана з етикою, а держава подібно родині) є результатом природного розвитку вищою формою людського спілкування. Саме в державі завершується інтерес людини як істоти політичної. На відміну від Платона Арістотель виступає на захист прав особистості, приватної власності і родини. Основна мета політики, за Арістотелем, – благо суспільства.

На основі аналізу 158 грецьких полісів Арістотель розробляє свою класифікацію державного правління (табл. 1). Критерії даної класифікації: а) кількість правлячих – один, декілька, більшість; 2) мета правління – загальне благо чи особиста вигода. Виходячи з даних критеріїв, Арістотель розрізняє правильні і неправильні форми держави. Правильними формами є монархія, аристократія, політія (регульована, збалансована демократія); неправильними – тиранія, олігархія (правління групи найбагатших громадян заради власного блага), демократія (необмежене правління незаможної більшості в його власних інтересах), або нерегульована демократія [9, С. 45].

Таблиця 1

Типологія форм політичного устрою за Арістотелем

З думкою Арістотеля, реалізація правильної форми правління залежить від конкретних умов: в одній державі має сенс запровадити правління монарха, а в іншому – аристократії.

Головне для Арістотеля в організації влади не кількість її суб'єктів, а наявність механізму її регулювання. Сваволя народу нітрохи не краще сваволі тирана.

Арістотель – прихильник “середніх форм”: помірності в майні, володарюванні “середнього елементу”, що врівноважує крайності. Його можна вважати передвісником ліберальних ідей. Арістотель –супротивник крайностей у вирішенні проблем влади. Йому однаково далекі тоталітарна і радикально-демократична форми політичної організації суспільства. Для філософа політія є найкращою з правильних форм (хоча і монархія для нього – щось божественне). Основою аристократії, він вважає, є чесноти, олігархії – багатство, демократії – воля. Політія, на його думку, поєднує ці три принципи, будучи правлінням найкращих, багатих і таких, які допомогають бідним.

Арістотель першим сформував ідеї залежності політичного устрою від розмірів території, чисельності населення і психологічних якостей громадян.

Ліберальна тенденція в античній політичній думці одержала свій подальший розвиток у теоріях “змішаного” державного устрою грецького історика Полібія (210 – 128 рр до н. е.) і видатного римського мислителя, оратора, державного діяча Марка Туллія Цицерона (104 – 43 до н. е.). Вони висунули й обгрунтували ідею необхідності з'єднання трьох відомих форм правління (царської влади, аристократії і демократії) в одну “змішану” форму. Кожна з цих форм має свої достоїнства і недоліки. Важливо виробити такий механізм їхньої спільної дії, щоб ці форми взаємно доповнювали і взаємно обмежували одна одну.

Могутність Римської держави в значній мірі обумовлювалася оптимальним сполученням трьох форм правління: влади консула, сената і народних зборів.

Античні теорії “змішаного” державного устрою виступають аналогом теорії поділу влади, розробленої представниками ліберального напрямку політичної думки Нового часу.

У середньовіччі подальший розвиток політичної думки проходив у рамках вирішення питання про пріоритет двох влад: духовної (церкви) і світської (держави). Установилося панування теологічного світогляду, був проголошений божественний характер походження влади держави.

Відповідно до поглядів Аврелія Августина (353 – 430 рр.) тільки церква як вище вираження “божого царства” має верховенство над державою, так як держава є втіленням зла, її влада необхідна для забезпечення порядку і справедливості.

У своєму трактаті “Про град божий” Августин доводить перевагу духовної влади (“граду божого”) над владою світською („земним градом”). На думку Августина, духовна сфера виходить за межі функцій держави. Дана церкві від Бога моральна перевага над владою світською дає їй і право контролю над державною владою.

Великий релігійний теоретик Хома Аквінський (Аквінат) (1227 – 1274 рр.) створив концепцію держави, що об'єднала вчення Арістотеля про державу з принципами християнської моралі. На думку Аквіната, вищою метою держави є благо суспільства, розвиток соціальної й економічної сфер, наближення порятунку християнських душ. Концепція Хоми, не типова для середньовіччя, виходить із суспільної сутності людини, її права самій вирішувати свою долю. Хома Аквінський є творцем оригінальної теорії закону, відповідно до якої закон не тільки результат активності розуму, виразник волі правителя. Найкращою формою правління Хома вважає монархію, що, на його думку, щонайкраще забезпечує єдність, стабільність суспільства. Облагородити політику можна тільки на основі релігійного виховання людей. Народ вправі скинути правителя, що зловживає владою, а значить і Бога, який порушує заповіді (ідея народного суверенітету).

Ідею народного суверенітету розвиває Марсилій Падуанський (біля 1275 – біля 1343 рр.) на основі політичного досвіду італійських міст-держав. Подальший розвиток політичних ідей відбувався на основі багатої спадщини класичної стародавності і середньовіччя. Політичні вчення найвизначніших мислителів цього періоду людської історії є фундаментом сучасної науки про політику.