Завершення утворення Антанти (1904-1907)

39. Завершення утворення Антанти (1904-1907).

В обстановці наростання військової небезпеки Європа розкололася на два угруповання протиборчих держав. Кістяк однієї з них склав союз Німеччини й Австро-Угорщині, ув'язнений в 1879 р. проти Франції й Росії. На противагу йому виник франко-російський союз, оформлений рядом договорів 1891-93 гг. Інші держави Європи, а також США і Японія довгий час не могли вирішити, до якій з угруповань примкнути.

Нарешті в 1904 р. Англія дозволила компромисом суперечки про розмежування колоній і сфер впливу із Францією, а в 1907 р. - з Росією. Так виникла Антанта - коаліція Англії, Франції й Росії.

В 1905 році в європейських справах відбулися корінні зміни. Їхніми творцями були німці: Німеччини не загрожувала небезпека, Росія, знекровлена війною на Далекому Сході, охоплена революцією. У Ф. у влади стояли пацифистськи настроєні радикали.

8 липня 1905 р. Ф. прийняла вимоги Німеччини скликати міжнародну конференцію, що забезпечить безпеку й незалежність Марокко. Конференція по марокканському питанню зібралася 6 січня в Алхесирасе. Німці хотіли затвердити незалежність Марокко, французи - прибрати до рук марокканський банк і поліцію. Конфлікт із Марокко послужив першим натяком на прийдешні події ознакою 1-й світової війни, справжній поворотний пункт у європейській історії.

Ще раніше марокканське питання було, відсунуть на задній план несподіваними конфліктами Німеччини з Англією й Францією:

- гонка військово-морських озброєнь (германська-німецька-англо-германська)

- Боснійська криза.

Франція, як і Росія, ще багато років тому привітали припинення германського-німецького-англо-германського співробітництва, їх стривожила перспектива бути утягненими в германський-німецький-англо-германський конфлікт.

У цей час Росія мала потребу в тривалому світі, а, забезпечивши свою безпеку на Середньому й Далекому Сході, вона могла його мати. Укладене в 1897 р. австро-російська угода стабілізувала положення на Близькому Сході, і в інтересах Росії було підтримувати його.

Османська імперія в Європі розпадалася сама. Македонія була охоплена хронічними безладдями, в 1903 р. там спалахнуло справжнє повстання, а всі спроби почати міжнародні дії показали суперництво держав. Крім того, А-У добре використовувала ті 10 років, протягом яких її угода з Росією стабілізувало положення на Балканах ( проникає австрійський капітал).

Липень 1908 р.: Извольский запропонував підтримати анексію А-У Боснії й Герцеговині, якщо австрійці підтримають замість задуму росіян відносно Проток. Извольский думав, що ці питання прийде подати на розгляд Європейської конференції, тому що вони міняли умови Берлінського трактату, і він направляється із цією пропозицією в інші країни. По поверненню в З-П він зажадав, щоб ці питання були передані на розгляд Європейської конференції, що докорінно міняло справу.

А-У мала намір принизити Сербію, а не Росію, і в 1908 р. почалася війна між А-У і Сербією. Російський уряд вирішив, що не буде втручатися в цю війну. А-У ж злякалася наслідків своєї політики, хоча вона могла спокійно завоювати Сербію, вирішує відступити, задовольняючись вимогам, щоб Сербія визнала анексію. Извольский примирився із приниженням. Пізніше Сербія надійшла так само. Боснійська криза закінчилася, його результатами були: - не розв'язала проблемы південних слов'ян;

- для поліпшення положення двох провінцій так і нічого не було зроблено.

У дні Боснійської кризи над Європою вперше нависла тінь світової війни. Віддаленою погрозою війни (травень 1905 р.- можливість нападу Німеччини на ізольовану Францію) було досить, щоб спонукати всі держави забити відбій і спробувати змінити курс. А-У повернулася до своєї негативної балканської політики. Германія відмовилася від обіцянок надавати необмежену підтримку австрійцям, даних нею в січні 1909 р. Англія, Фр. і Росія домагалися поліпшення відносин з Німеччиною, особливо дві континентальні держави.

Які ж були конкретно-політичні наслідки Віденського конгресу?

По-перше, був створений (по акті 8 червня 1815 р.) Германський союз . Цей союз не був державою, вона був лише союзом германських держав. Члени союзу користувалися однаковими правами, поза залежністю від розмірів держави-члена (і отут Пруссія користувалася тими ж правами, що і яке-небудь вільне місто). Була потрібно одноголосність при рішенні наступних питань: 1) основні закони Германського союзу; 2) зміна основних установ Германського союзу; 3) правові питання; 4) релігійні питання. Не дивно, що при таких порядках Союзний сейм у Франкфурті - основний орган Германського союзу - незабаром став посміховищем всієї Європи. Правда, члени Союзу повинні були захищати цілісність всієї Німеччини й не містити сепаратних договорів. Але всі члени Союзу зберігали повну волю у військових і зовнішніх справах; вони не повинні були лише містити союзи, спрямовані проти Германського союзу або окремих держав-членів (зовсім порожнє застереження!). Війни між германськими державами були заборонені, однак ніякої верховної судової влади в Союзі створено не було. Втім, ніякого єдиного правового поля також не було створено.

По-друге, у результаті Віденського конгресу були прийняті наступні територіальні рішення:

3.Герцогство Варшавське відходило до Росії, за винятком Торуни й Познані, що відійшли до Пруссії; Краків ставав вільним містом; Східна Галичина переходило до Австрії.

3.2/5 Саксонського королівства відходили до Пруссії. Крім того, Пруссія одержувала Данциг і шведську Померанію, Вестфалию, лівий берег Рейну. У Ганноверском королівстві за Пруссією забезпечені військові дороги.

Територіальні збільшення одержала Баварія, але Франкфуртскому герцогові його герцогство не вертається; Франкфурт стає вільним містом.

"Медиатизированные" Наполеоном князі залишаються медиатизированными (тобто вони втрачають своїх маєтків), але ним виплачується компенсація.

Нідерландське королівство приєднує до себе Бельгію й Люксембург.

Сардинское королівство уступає Савойї Швейцарії й Франції, але одержує замість Геную.

Австрія одержує Венецію й Ломбардію.

Утвориться Нідерландське королівство, що включає не тільки властиво Голландію, але й Бельгію й Люксембург.

Територіальні постанови Віденського конгресу створювали цілий ряд вогнищ напруженості в різних регіонах Європи - від Північного моря до Середземномор'я - і дуже незабаром Європі довелося відчути на собі, що штучне придушення волі народів чревате самими серйозними наслідками.

Другому розділу Польщі передувало наростання у зв'язку з революцією у Франції революційних настроїв у Європі й, зокрема, у Польщі. В 1791 р. у Польщі була уведена конституція, що, незважаючи на ряд недоліків, була прогресивної й викликала роздратування монархів Європи. В 1793 р. Росія й Пруссія зробили другий розділ: Пруссії - відійшли польські землі, Росії - Білорусія й правобережна Україна. Другий розділ викликав невдоволення патріотів Польщі. В 1794 р. почалося повстання в Польщі на чолі з Тадеушем Костюшко ( 1746-1817). Повстання було подавлено, і це спричинило третій розділ Польщі (1795 р.): Австрія й Пруссія одержали польські землі, Росія - Курляндию, Литву, Західну Білорусію, Західну Волинь. У результаті розділів Мова Посполитая як державу перестала існувати.

Розділи Польщі були, зрозуміло, реакційним актом, у яких російське самодержавство зіграло негарну роль.

Положення Віденського трактату у відношенні Італії: Сардинское королівство уступає Савойю Швейцарії й Франції, але одержує замість Геную; Австрія одержує Венецію й Ломбардію. Відновлювалася Папська область; імператриця Марія-Луїза зберегла за собою Парму, Пьяченцу, Гвасталу; ерцгерцог Франц Эсте одержує назад герцогства Модену, Реджио й ін. Нарешті, було відновлене Королівство Обох Сицилий зі столицею в Неаполе й королем Фердинандом IV на чолі.

Отже, з одного боку, Італія залишалася роздробленої, а з іншого боку - на Апеннінському півострові безроздільно панувала Австрія.

У жовтні відбулися плебісцити в Умбрии й королівстві Обох Сицилий, по результатом яких ці області приєдналися до Сардинскому королівства. Після стількох століть феодальної роздробленості, іноземної окупації, принижень і безсилля - Італія, нарешті, об'єдналася.

Австрія була не в змозі цьому перешкодити. У Німеччині навряд чи підтримали б австрійську інтервенцію в Італію - багато німецьких патріотів, у свою чергу, жадали повторити те, що вже зробили італійці. От чому протести Берліна проти порушення прав неаполітанського короля й тата були озвучені лише проформи заради. Франція, безсумнівно, підтримала б Італію. У Росії не могли забути й простити поводження австрійців у ході Кримської війни. Нарешті, у самій Австрії була неспокійно; Угорщина знову загрожувала повстанням. Але остаточно поховала всякі надії австрійців нота лорда Рассела від 27 жовтня, у якій він висловився за народів, що визнали Віктора-Еммануїла своїм государем, і відстоював перед Європою ту точку зору, що нації можуть у будь-який час змістити ті уряди, які їм не по душі.

Це означало, що об'єднання Італії було фактично визнане "європейським концертом".

У Європі перебувало п'ять великих держав, сили яких були практично рівнозначні й згода між якими забезпечує мир у Європі на 40 років.

1.      Це Англія, що панує на морях;

2.      Франція, істотно ослаблена, але завдяки мистецтву дипломатів залишає за собою статус великої держави, на неї покладена контрибуція, але її границі були збережені;

3.      Пруссія дуже серйозно підсилюється;

4.      Австрія відносно слабшає;

5.      Росія, що перебуває на вершині своєї могутності.

Цей принцип пентархии й був покладений в основу системи, що сформувалася тоді, "європейського концерту", суть якої зводилася до того, що миром правили п'ять держав: Англія, Франція, Росія, Австрія й Пруссія. Але жодна з великих держав не претендує на роль гегемона, що й забезпечило в Європі мир майже на 40 років.

Олександр під впливом своїх емоцій, пов'язаних з перемогою над Наполеоном, висуває проект Священного Союзу. В основу його ідеї лягає концепція єдиної християнської системи в Європі, монархи якої повинні зобов'язатися взаємодіяти виходячи із принципів Біблії. 4 держави зобов'язуються гарантувати статус-кво й запобігати подальші потрясіння, для чого висувається ідея постійних конгресів.

Спочатку до Священного Союзу, прагнучи убезпечити свої завоювання, приєдналися Австрія, Пруссія й Росії. Пізніше до них примкнули майже всі європейські монархи. Англія, хоча формально й не входила у Священний Союз, спочатку також підтримувала його політикові. Фактично, це був союз монархів, які об'єдналися для спільної боротьби проти революційних виступів власних народів, запобігання й розгрому революційних виступу всюди, де б вони не виникали.

В 1818 р. в Ахене відбувся конгрес 4 держав - Росії, Пруссії, Австрії й Англії, які відновили союзний договір, спрямований проти всяких змін у Франції, що загрожують спокою й безпеці її сусідів. Рішучі революційні виступи проти монархів, які відбулися в Іспанії, Неаполе й П'ємонті, змусили союзників на наступних конгресах називати речі своїми іменами. Так на Троппауском конгресі, що проходив восени 1820 р., Олександр наполягав на збройному втручанні в іспанську й італійську революції. Він уперше проголосив принцип поліцейського нагляду не тільки за Францією, але й за будь-якою країною, де починався б революційний рух. Але ніякі тверді заходи, початі правителями держав, що входять у Священний Союз, не могли зупинити революційні виступи, які охопили європейські країни після 1815 р.

Після реставрації в Іспанії династії Бурбонов були ліквідовані всі прогресивні політичні перетворення, здійснені в цій країні за роки національно-визвольної боротьби 1808-1814 гг. Новий король Фердинанд 7 скасував дію конституції 1812 р., розігнав кортесы й розправився з керівниками й найбільш помітними учасниками національно-визвольного руху. В Іспанії повністю відновився й навіть підсилився абсолютистський режим. Політика короля викликала величезне невдоволення в суспільству. Опозицію йому становила міська буржуазія, інтелігенція й прогресивна частина дворянства. Невдоволення росло з кожним днем. Положення короля ускладнювалося тим, що головною силою революції, що назрівала, була іспанська армія. Повстання почалися в 1814 р. і незважаючи на жорстокі репресії тривали. Фердинанд у березні 1820 р. змушений був проголосити відновлення дії конституції 1812 р., а вже в липні 1820 р. у Мадриді зібралися кортесы. Вони знову узаконили окремі демократичні волі, ліквідували цехи, скасували внутрішні мита, які заважали розвитку вільної торгівлі, конфіскували монастирські землі й скасували інквізицію. Сили іспанських монархістів були занадто слабкі для того, щоб сподіватися на перемогу у своїй країні без втручання ззовні. Саме тому на конгресі Священного союзу у Вероні 1822 р. було ухвалене рішення про військову інтервенцію силами союзників в Іспанію. Діючи від імені держав Священного Союзу, у квітні 1823 р. французька армія вторглась в Іспанію й до кінця травня за підтримкою іспанського дворянства зайняла Мадрид. До листопада були зломлені останні вогнища опору й революція була задушена.

Священний союз, ця містична декларація, датована 26 вересня 1815 р. (Дебидур А. Дипломатична історія Європи. В 2-х тт. Т. 1. - М.: 1994. - С. 96), була плодом містичного й релігійного настрою імператора Олександра I. У цьому дивному документі говорилося, що країни-подписанты мають на меті відкрити перед особою Вселенныя їхню непохитну рішучість як у керуванні довіреними їм державами, так і в політичних відносинах до всіх інших урядів, керуватися не іншими якими-небудь правилами, як заповідями сіючи Святі Віри, заповідями любові, правди й миру, які, аж ніяк не обмежуються додатком їх єдино до приватного життя, потрібно, напроти того, безпосередньо управляти волею царів і водительствовать всіма їхніми діяннями, яко єдиний засіб, що затверджує людські постанови й винагороджує їхні недосконалості. Крім того, сторони зобов'язалися залишатися зв'язаними узами дійсного й нерозривного братерства, уважати себе як би единоземцами, подавати один одному у всякому разі й у всякому місці посібник, підкріплення й допомога, дивитися на себе стосовно підданим як на батьків сімейства, бачити в керовані ними народах тільки членів єдиного народу християнського, управляти ними згідне з навчанням Христа й піклуватися про те, щоб і піддані перейнялися тими ж прагненнями, що й государі.