Балканські війни

Історія міжанродних відносин
Польське повстання 1863 року та його міжнародне значення Міжнародні відносини в період війни американських колоній за незалежність Внутрішні та зовнішні причини Французької революції 1789 Відношення провідних європейських держав до Французької революції 1789 року Угода в Пломб’єрі. План Наполенона 3 щодо утворення федерації італійських держав Основні напрямки зовнішньої політики Росії перед першою світовою війною Англо-російська угода 1907 року Союз трьох імператорів 1873 та 1881 рр Міжнародні відносини в період Установчих та Законодавчих зборів. Конвент Континентальна блокада та її значення. Берлінські декрети Наполеона Робота А.Дебидура "Дипломатична історія Європи" Завершення утворення Антанти (1904-1907) Третя антифранцузька коаліція 1805 Балканські війни Перша опіумна війна в Китаї Бутапештська секретна конвенція між росією та Австро-Угорщиною 1877 Німецьке питання на Віденському конгресі 1814-1815 Проблема об’єднання Німеччини в 1848-49рр Суперництво на Близькому Сході та в Середній Азії в к. 19 ст Англо-російське суперництво на Середньому Сході в к.18-сер19 ст Уінкіар-Іскелеський договір 1833 Англо-російське суперництво в Середній Азії в другій половині 19 ст Візит Миколи 1 до Лондона в 1844 році. Російський проект поділу Отаманської імперії Австро-прусько-данська війна 1864 року та її значення Проект Пальмерстона щодо Росії та Кримська війна Друга опіумна війна Британська колоніальна політика Індії в перщій половині 19 ст Третя опіумна війна Веронський конгрес «Священного союзу» Оломоуцькі угоди 1850 року
344235
знаков
0
таблиц
0
изображений

51. Балканські війни

На Балканах ситуація була вибухонебезпечною, точніше Балкани являлись «пороховою бочкою» на якій знаходислась Європа. Цьому пережувала італо-турецька віна в 1911 році, яка довела слабкість Туреччини. Склались умови для формування Балканського блоку, створення якого «деригували» великі держави. Тут вони намагались поділити сфери впливу, тобто шукали союзників. Спочатку сформувався болгарсько-сербський союз 1912 року проти Туреччини, а вже потім до нього приєднались інші учасниці: Греція та Чорногорія. Метою союзу балканських д-ав було звільнення з-під османського гноблення тих балканських територій, які ще перебували під пануванням Туреччини. Але тут були ще й власні зовнішньо-економінчі цілі, зокрема Болгарія та Сербія намагалсь дістати вихід до моря а також «увірвати» собі частину Македоніїї, Греція також хотіла частину Македонії та о. Крит. Сербія з Грецією прагнули здійснити поділ Албанії щоб здобути вихід до Адріатичного моря. Стратегічною ж метою Сербії було створення єдиної держави на чолі з собою.

Росія намагалсь стримувати початок війни, адже вона боялась за морські протоки, куди інші держави могли б ввести свої сили, так само як і Австрія, хоча вона була головним суперником країни в балканських країнах.Німеччина підтримувала Австрію і обіцяла їй допомогу. Сербія була зацікавлена у війні з Австрією.Англія намагалась бути арбітром в Європі.

1 Балканська війна розпочалась в жовтні 1912 з початком воєнних дій Чорногорії, згодом послідувало оголошення Сербією, Болгарією та Грецією війни Туреччині. Це було національно-визвольним устремлінням визволення від Туреччини інаслідком стало захоплення усієї європейської території Османів. Туреччина зазнала в листопаді поразки і звернулася за допомогою до інших країн. В грудні було укладено перемир’я. Але непоступливість Туреччини щодо кордонів та щодо відмови від островів в Егейському морі і викликала поновлення бойових дій. Переговори продовжилися в травні 19113 було підписано остаточний Лондонський мир. За ним усі європ.володіння Тур.опинялися під владою Балканських країн. На перегово­рах у Лондоні країни Антанти підтримували балканські союзні д-ви, Австро-Угорщина і Ні­меччина, сприяючи Туреччині, намагалися урі­зати здобутки країн Балканського союзу, особ­ливо Сербії. 1-а Б. в. мала велике міжнар. значення. Пере­мога балканських д-ав означала падіння тур. панування майже на всій території Балкан­ського піво-ва і послаблення Туреччини та по­зицій австр.-нім. угруповання.

2 Балканська війна велася між Болга­рією з одного боку й Сербією, Грецією, Руму­нією, Туреччиною та Чорногорією — з іншого з метою перегляду умов Лондонського миру 1913. Австро-Угорщина прагнула послабити Сербію, різко загострились також протиріччя між союз­ними балканськими д-вами. Сербія та Греція, невдоволені розподілом тур. земель, намагались компенсувати себе за рахунок території Маке­донії, яка мала відійти Болгарії за умовами мир­ного дог-ру, тому був оформлений греко-сербський союз, спрямований проти Болгарії. До нього фактично приєдналася Румунія, яка була незадоволена територ. компенсацією за її нейтралітет у 1-й Б. в. Австро-Угорщина, підтримувана Німеччиною, намагаючись оста­точно зруйнувати Балканський союз, спрово­кувала 2-у Б. в. болг. війська розпо­чали воєнні дії проти сербів і греків. У війну проти Болгарії вступила Румунія. Туреч­чина 16.07.1913 також напала на Болгарію та відібрала в неї Адріанополь. Наприкінці липня розгромлена Болгарія стала просити миру. 30.07.1913 в Бухаресті розпочала роботу мирна конференція (Бухарестський мир 1913). За ним Болгарія втратила майже всі придбані нею території в Македонії. Румунія отримала Півд. Добруджу й Сілістрію, а Туреччина повертала собі частину Схід. Фракії з Адріанополем. 2-а Б. в. змінила розстановку сил у цьому регіоні, вона сприяла зближенню Румунії, Греції та Сербії з Антантою і переходу Болгарії на бік австр.-нім. блоку.


52. Діяльність Талейрана в епоху Французької революції, Директорії, Консульства, та Імперії Наполеона.

Дні 9 і 10 листопада 1799 року остаточно віддали Францію в руки Наполеона Бонапарта. Республіка скінчилася військовою диктатурою. Після Люневильского миру з Австрією в 1801 році й договору з Англією в 1802 руки в Наполеона 4 уже успели зміцнитися у влади виявилися розв'язаними для пограбування сусідів. Для Талейрана настали золоті деньки. Бонапарт захоплював землі, а князь статистично оформляв повідомлення про те, що трапилося, і одержував величезні хабарі при складанні мирних договорів за спиною імператора. Чи знав Наполеон про те, що його обкрадає його міністр закордонних справ? Звичайно знав. Але прощав йому всі, тому що користь, що приносив Талейран була незрівнянно більше. Бонапарт одночасно захоплювався своїм міністром за його здатність віртуозно вирішувати самі складні дипломатичні питання й одночасно нехтував його за характер і невтримну пристрасть до корисливості. Сам же імператор, привласнюючи собі чужі країни й грабуючи всі нові й нові народи чи ледве не щодня вважав, що відкрито брати добре, а нишком ганебно. Талейран прожив з Наполеоном душу в душу всі 8 років диктатури й змінив йому лише тоді, коли остаточно переконався у своєчасності й вигідності для себе цього вчинку.

Князь, передбачаючи невідворотну катастрофу імперії, залучив на свою сторону міністра поліції Фуше, щоб зміцнити власні позиції й запобігти витоку інформації. Але він не врахував одного. У Наполеона крім поліції Фуше, була ще одна таємна поліція, що стежила за самим Фуше. У такий спосіб імператор у середині січня 1809 року в самий розпал кровопролитної війни в Іспанії одержав звістки сводившиеся до наступного: По-перше, Австрія із пропасною поспішністю озброюється, користуючись скрутним станом, у яке потрапила франція; По-друге, Фуше й Талейран про щось підозріло таємно змовляються, нелестно озиваючись при цьому про політика й дії самого імператора. Розлютований Бонапарт прилюдно ледве було не побив свого міністра закордонних справ, загрожуючи йому смертю, у відповідь на що Талейран іде на ще більше зближення з австрійським послом. Відтепер у нього з'явилася спільна справа з Австрією - повалення Наполеона, і коли війна з Австрією навесні 1809 року все-таки почалася, багато хто, включаючи самого Талейрана передбачали, що вона буде набагато важче, ніж аустерлицкая компанія 1805. Одночасно глава французького Мида вів таємну переписку з російським царем Олександром, за певну плату поставляючи йому секретні відомості про французьку армію й плани розвитку французької зовнішньої політики.

З початком французької компанії в Росії пророкування Талейрана стали збуватися: велика армія танула на очах так і не прийнявши не одного великого бою з відступаючими російськими військами. У бесідах із близькими людьми Талейран говорить, що настав момент скинути імператора. Але скинути його за допомогою внутрішньої революції було неможливо, тому що Наполеон користувався широкою підтримкою народних мас і, насамперед селянства, буржуазії й армії. Знаючи це, Талейран не поспішав відкривати карти.

             53. Основні вузли боротьби на завершальному етапі колоніального розподілу світу в Азії та на Далекому Сході.

ДО 1870-м рр. просування росіян у Середній Азії стало серйозним фактором, що ускладнював англо-російські відносини. У цьому регіоні зштовхнулися колоніальні інтереси Петербурга й Лондона; обидві держави думали, що кращою обороною є напад, а кращим способом захистити свої володіння це розширити їх за рахунок т.зв. "висунутих уперед рубежів" і "буферних зон". При цьому й англійці, і росіяни на всі лади обвинувачували один одного в "експансії" і "агресії"; ну, а себе, улюблених, представляли як носіїв "прогресу" і "цивілізації", благодійників колоніальних народів.

 В 1869 р. у Петербурзі почалися англо-російські переговори про розділ сфер впливу на Середньому Сході. Відповідно до угоди між Росією й Великобританією, Англія була зобов'язана втримувати свою маріонетку, афганського еміра Шер-Алі, від спроб розширити свої володіння; у свою чергу, Росія зобов'язувалася перешкодити своєму васалові, емірові Бухарському, нападати на афганську територію.

Особливо загострилися англо-російські протиріччя після 1874 р., коли ліберала Гладстона перемінив на пості прем'єра Дизраэли, прихильник невтримної колоніальної експансії. Ідея створення "буфера" між Індією й росіянином Туркестаном була відкинута; новий британський кабінет запропонував Петербургові розділити Середню Азію. Собі британці "скромно" залишали Афганістан. У Петербурзі вирішили скористатися наданої Лондоном волею рук, приєднавши в 1876 р. Кокандское ханство.

             54. Заподій і характер російсько-турецької війни 1877-1878 рр.

 

Росія в 1877 р. була змушена оголосити війну Туреччини, причому логіка була скоріше внутринняя, чим зовнішня. Напружені відносини з Англією й Австрією, що боїться появи незалежних держав на Балканах - це погроза її імперії. Що стосується позиції Німеччини, то Бісмарк зробив свій висновок: треба робити ставку на Австрію, а Росію поставити на місце. Варіант: утягнути неї у війну, у яку Німеччина могла б не втручатися. Бісмарк активно штовхає Росію на воєнні дії, навіть робить їй підтримку. При цьому він сприяв внештатской зустрічі імператорів Росії й Австрії. Було багато неясностей, не було зафіксовано жодного меморандуму. Сторони погодилися не допустити створення на Балканах великої держави.Коли всі спроби реформ у Туреччині зазнали невдачі, Росія передчасно повідомляє Туреччині війну. Росіяни розраховують провести війну швидко, протягом місяця. В Англії виникли гострі проблеми. Вона не може втрутитися у війну. Допускається зміна статусів проток і окупація Константинополя. Інтереси Англії - убезпечити шляхи в Індію. Вона захоплює ряд островів у середземне море. На початку війни удача повністю є на боці росіян. Їм вдається форсувати Дунай, уклавши угоду з Румунією, вийти на Шитинский перевал і захопити його, що поставило Туреччину на край загибелі. Але тут Росію осягла невдача. Туркам удалося непомітно провести в міцність Пленм великий корпус. 3 атаки були відбиті. Почалося героїчне "сидіння". У кого раніше здадуть нерви? Через недолік продовольства турки змушені були капітулювати. І положення знову міняється на користь Росії. Росіяни завдають поразки туркам, після чого ті вже були не в змозі чинити опір. Російська армія рухається до Константинополя й зайняла Сан-Стефано. Саме там у березні 1878 р. граф Игнатьев, не маючи чітких інструкцій з Петербурга, коли Горчаков просто занедужав, уклав з Туреччиною попередній мир так, як він уважав потрібним, на дуже тверді для Туреччини й вигідних для Росії умовах.

За цим договором Росія одержувала на Кавказі Батум, Аоашкирскую долину, Адаган, тобто більшу частину турецької Грузії; а також Добруджу, що Росія планувала обміняти в Румунії на відняту в Кримській війні Бисарабию. Саме головне для Росії- створення великої Болгарії, що було в той же самий час великою помилкою Игнатьева. До Болгарії відходила Македонія, Вірменія, Північна Болгарія. Країна одержала виходи до Егейського й Чорного морів. На півдні границі Болгарії проходили у двох переходах від Константинополя, при цьому протягом двох років росіяни одержали право на окупацію Болгарії й право Росії на створення болгарської армії протягом цього строку. Це означало, що узяття Константинополя - усього лише справа часу й бажання. Певну Компенсацію одержала Чорногорія й Сербія, які також як і Румунія оголошувалися незалежними. Однак серби вважали, що Росія їх обділила, занадто багато давши Болгарії.

Цей мир був вигідний для Росії, але не для Європи. Він дав привід для європейського втручання в ці роблю Австрія сприймає це як порушення внештатских угод, головний пункт яких: заборона створення на Балканах великої держави. До протесту Австрії приєднується Англія. Починається підготовка до війни з Росією. У росіян залишається остання надія: чітка підтримка Бісмарка, але він віддає Росію, заявляючи, що тут він усього лише чесний маклер, абсолютно не зацікавлений у цих справах.

Після цього Росія змушена передати на обговорення європейського конгресу всіх умов турецького миру й відмовитися від плодів своєї перемоги. По берлінському мирному трактаті Росія одержує Карс, Адаган і Батум, а такжде Добруджу, що Росія міняє на Бисарабию. Крім того, на Туреччину покладена велика контрибуція, а Болгарія різко ужимается у своїх границях, створюючи ряд автономних князівств. Строк російської окупації скорочується до 9 місяців.

 

             55. Експансіоністська зовнішня політика США в Х1Х ст.

На рубежі сторіч все більшу роль у далекосхідних справах грала ще одна неєвропейська велика держава - Сполучені Штати.

Аж до громадянської війни 1861-1865 гг. американська держава називали "рабом рабовласників", і це було так. 13 американських колоній, що звільнилися від влади англійців в 1783 р., були переважно аграрною країною, і не дивно, що аграрний Південь із його высокоинтенсивным плантаційним господарством, став економічним (а отже - і політичним) гегемоном у Союзі. Аж до 1856 р. з 16 президентів США 11 були жителями півдня. В 1860 р. - у рік перемоги Линкольна на президентських виборах - вищі пости у федеральному уряді займали 543 жителя півдня й 386 жителів півночі (це при тім, що на Півдні жило 9 млн. чіл., з них 4 млн. негрів, а на Півночі - 20 млн. чіл.).

Відповідно, аж до 1861 р. зовнішня політика США була не стільки БУРЖУАЗНОЇ, скільки РАБОВЛАСНИЦЬКОЮ. Вона переслідувала головну мету - ТЕРИТОРІАЛЬНУ ЕКСПАНСІЮ. Звідси - війна з Мексикою ( 1846-1848), анексія Техаса, Каліфорнії, Нью-Мексико, плани захоплення Куби й усього Карибського басейну. Рабовласникам були потрібні нові землі - федеральний уряд намагалося задовольнити їхнього бажання.

До речі, ПРИЧИНОЮ громадянської війни було не бажання Линкольна скасувати рабство (в 1861 р. він і мріяти про цьому не смів). Однак він твердо був настроєний обмежити рабство його тодішніми територіальними границями - а це була смерть рабовласницького укладу.

Проводячи політикові територіальної експансії, Сполучені Штати в перші десятиліття свого існування прагнули запобігти втручанню європейських держав у справи Західної півкулі. ДОКТРИНА МОНРО була практичним вираженням доктрини "АМЕРИКАНСЬКОЇ СИСТЕМИ", сформульованої вперше державним секретарем США Дж.К. Адамсом в 1821 р. Президент США Дж. Монро, виступив в 1823 р. із заявою про неприпустимість спроб європейських держав колонизовать країни Південної Америки, які

недавно здобули незалежність у ході антиколоніальної війни проти Іспанії. Зрозуміло, цей демарш не зупинив би Священний союз, стремившийся відновити принцип легітимності всюди у світі - однак негативне відношення "володарки морів", Великобританії до цієї витівки, робив інтервенцію Священного союзу практично неможливої.

Таким чином, уже в перші десятиліття свого існування США проводили досить активну зовнішню політику, політику РЕГІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ, що прагне бути гегемоном у своєму регіоні миру й перешкоджає втручанню в цей регіон інших великих держав.

Остання третина XIX століття американської історії наочно показало, що таке БУРЖУАЗНА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА, очищене від усяких сторонніх домішок. Принцип THE BUSINESS OF AMERICA IS BUSINESS виявився у всій своїй вроді. За винятком покупки Аляски в Росії (1867 р.) і організації Панамериканської конференції (1889 р.), важко навіть пригадати які-небудь здійснення американської дипломатії за цей період часу. Сполучені Штати повністю пішли в себе, у рішення своїх внутрішніх проблем. Американська ж дипломатія займалася в цей період або рутиною, або висновком угод

торгово-економічного характеру.

Наприкінці XIX століття, однак, змінилася ситуація як у самих США, так і на міжнародній арені. З одного боку, Сполучені Штати перетворилися з досить слаборозвиненої (за західноєвропейськими стандартами) аграрної країни в найбільшу економіку у світі. А по чисельності населення США випереджали будь-яку іншу велику державу (крім Росії). При цьому набагато виріс обсяг американських інвестицій за рубежем і обсяг американської зовнішньої торгівлі.

З іншого боку, намітилося ОСЛАБЛЕННЯ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ, що відігравала роль ГЕГЕМОНА в системі "європейського концерту" після 1815 р. Гегемонії Великобританії був кинутий виклик з боку Німеччини. У цих умовах США не могли більше проводити свій ізоляціоністський курс.

Сполучені Штати повинні були повернутися до навколишнього світу. ІСПАНО-АМЕРИКАНСЬКА ВІЙНА (1898) показала, що Вашингтон вертається до активної зовнішньої політики, причому не тільки у своїй півкулі. Фактична анексія Філіппін показувала, що США активізували свою зовнішню політику на новому для Вашингтона - ТИХООКЕАНСЬКОМУ напрямку.

Показником зрослого міжнародного впливу Сполучених Штатів стала посередницька роль Вашингтона у висновку ПОРТСМУТСКОГО МИРУ між Росією і Японією в 1905 р.


Информация о работе «Історія міжанродних відносин»
Раздел: История
Количество знаков с пробелами: 344235
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

0 комментариев


Наверх