Третя опіумна війна

84. Третя опіумна війна.

В січні 1860 р. урядами Англії і Франції почалися приготування до третьої опіумної війни, котра почалася влітку того ж року з метою нав’язування Китаю нових кабальних умов.

Приводом для цієї війни стала англо-французька військова провокація на річці Байте. В червні 1859 р. англійська ескадра і два французьких судна намагалися силою пробитися до Пекіну. В усті ріки Байте союзники були зупинені вогнем фортів Дагу. Спроба союзників захопити форти виявилися безуспішною, англо-французькі судна відступили з великими втратами. Однак, загальне співвідношення сил було знов не на користь Китаю.

листопад 1859 р. імператор Наполеон III утвердив список військових частин, призначених для участі в експедиції, а 13-го дивізійний генерал Кузен-Монтобан був призначений на посаду головнокомандувача морських і сухопутних сил в складі двох морських бригад і військових частин інших родів, всього чисельністю 8000 чоловік. Генерала Монтобана супроводжував блискучий штаб, начальником котрого був підполковник Шміц. Командувачем англійськими силами був призначений генерал Хоп Грант, його військо складалося з 13116 чоловік, в тому числі біля 1000 кавалеристів. Командування флотом було відокремлено від сухопутного командування і довірено контрадміралу Джеймсу Хопу. 21 серпня 1860 року союзниками був взятий стратегічно важливий форт Таку. Взяття Таку дозволило взяти Тянцзинь. 23 серпня кораблі “Алярм”, “Аваланш”, “Митрайль” залишили рейд Тангу і піднялися вверх по Пейхо. Тянцзинь здався без бою 24 серпня Тянзцинь здався без бою.

Губернатор Чжилі Хен-фу і імператорський комісар Гуй Лян висловили бажання вступити у переговори, але незабаром з’ясувалося, що у них немає відповідних повноважень, тому переговори були перервані і військо рушило на Пекін.

6 жовтня французька піхота і англійська кіннота обійшли Пекін і оволоділи на схід від міста імператорським Літнім палацом Юань-мін-юань, звідки імператор Сянь Фин за декілька годин перед тим втік в Жехе (Монголія). Юань-мін-юань являв собою справжній музей з багатьма чудовими витворами мистецтва, там були зосереджені усі подарунки, що коли-небудь підносилися імператорам Китаю. Європейці безжалісно пограбували і спалили Літній палац.

13 жовтня міністр Хен Ці, злякавшись погроз союзників відкрив їм ворота Пекіну Надінь і переможці розташувалися у столиці. 17 жовтня китайцям був надісланий ультиматум з погрозою спалити імператорський палац в Пекіні, якщо вони не підпишуть мир, через декілька днів мир був укладений. Пекінський договір містив 9 статей, які містили наступні умови: китайці повинні вибачитися за напад на європейців білі Дагу; англійський посол має право постійно знаходитися в Пекіні; контрибуція визначається в 8 мільйонів телей, тобто 6 мільйонів франків, крім того 2 мільйона повинні бути сплачені англійцям; Тяньцзінь відкривається для торгівлі; Англія отримує Колун – пункт, який лежить на материку навпроти Гонконгу; імміграція до Гонконгу повинна бути впорядкована; договір береться до виконання одразу ж після підписання.

Друга і третя опіумні війни стали подальшим кроком на шляху поневолення Китаю, перетворення його у другій половині ХIХ ст. в залежну напівколоніальну країну.

 

             85. Англо-французьке суперництво в Середній Азії на качану ХІХ ст.

ДО 1870-м рр. просування росіян у Середній Азії стало серйозним фактором, що ускладнював англо-російські відносини. У цьому регіоні зштовхнулися колоніальні інтереси Петербурга й Лондона; обидві держави думали, що кращою обороною є настання, а кращим способом захистити свої володіння це їх розширити за рахунок т.зв. "висунутих уперед рубежів" і "буферних зон". При цьому й англійці, і росіяни на всі лади обвинувачували один одного в "експансії" і "агресії"; ну, а себе, улюблених, представляли як носіїв "прогресу" і "цивілізації", благодійників колоніальних народів.

В 1869 р. у Петербурзі почалися англо-російські переговори про розділ сфер впливу на Середньому Сході. Відповідно до угоди між Росією й Великобританією, Англія була зобов'язана втримувати свою маріонетку, афганського еміра Шер-Алі, від спроб розширити свої володіння; у свою чергу, Росія зобов'язувалася перешкодити своєму васалові, емірові Бухарському, нападати на афганську територію.

Особливо загострилися англо-російські протиріччя після 1874 р., коли ліберала Гладстона перемінив на пості прем'єра Дизраэли, прихильник невтримної колоніальної експансії. Ідея створення "буфера" між Індією й росіянином Туркестаном була відкинута; новий британський кабінет запропонував Петербургові розділити Середню Азію. Собі британці "скромно" залишали Афганістан. У Петербурзі вирішили скористатися наданої Лондоном волею рук, приєднавши в 1876 р. Кокандское ханство.

Таким чином, удалося перебороти саму небезпечну фазу англо-росіянці "великої гри" але сама гра тривала. Так, наприклад, протягом останньої третини XIX в. обидві держави вели запеклу боротьбу за вплив у Персії.

Незважаючи на невдачу витівки з будівництвом залізниці, Росія зберігала величезний вплив у Персії. Свідченням цього впливу стало створення т.зв. "перської козачої бригади". В 1878 р. у Тегерані відбулося повстання солдатів шахської армії. Переляканий шах звернувся в Петербург із проханням допомогти в створенні надійної військової частини, що зуміла б захистити його особу від власного народу.

Таким чином, результатом запеклого англо-російського суперництва на Середньому Сході стало розмежування англійських і російських сфер впливу в Центральній Азії, а також зміцнення російського впливу в Персії. Однак зміцнення російського політичного впливу в Тегерані не означало припинення економічної боротьби між російським і англійським капіталом. Мабуть, Персія стала першою країною, де Росія випробувала, поряд із традиційними військово-політичними важелями нетрадиційні для неї економічні важелі.

             86. Бельгійська революція 1830р. та проголошення Бельгійського королівства.

Бельгійська революція 1830, буржуазна революція в бельгійських провінціях Нідерландського королівства. Рішеннями Віденського конгресу 1814-15 бельгійські провінції були об'єднані з Голландією в єдине Нідерландське королівство. У новій державі промислово розвитий Бельгії була визначена роль придатка менш развитой Голландії. Державною мовою нової держави була оголошена голландська мова, що тоді як придушує частина населення Бельгії говорила французькою мовою й по-фламандски. В 1828 бельгійська ліберальна й католицька партії уклали тимчасовий союз і повели боротьбу за зрівняння в правах бельгійців і голландців і за адміністративне, законодавче й фінансове відділення Бельгії від Голландії зі збереженням Нассауского будинку в якості загальної правлячої династії. Лідерами цього напрямку стали буржуазні радикали Луи де Поттер і Шарль Рожье. Однак у міру того як рух охоплював пролетарські й напівпролетарські елементи, особливо промислових валлонских провінцій Льєжа й Шарлеруа, гасло утворення незалежної Бельгії ставав головним гаслом руху. Поштовхом до початку революції в Бельгії послужила Липнева революція 1830 у Франції. 25 серпня 1830 у Брюсселі почалося повстання, що швидко поширилося на бельгійські провінції; на початку вересня повстання відбулися у Вервье, Лувене, Антверпені й ін. містах. Вирішальні бої розгорнулися 25-28 вересня 1830 у Брюсселі. У ході вересневих боїв майже вся Бельгія була звільнена від голландських військ. У країні був сформований тимчасовий буржуазний уряд. 10 листопада 1830 відкрився бельгійський Національний конгрес, що проголосив незалежність Бельгії й виробив конституцію (1831), що носила буржуазно-демократичний характер.

             87. Сімодський договір 1855р. між Росією та Японією та його значення.

Сімодський договір 1855 р. Російсько-японський договір про дружбу, торгівлю й границі був підписаний віце-адміралом Е. В. Путятиным і вповноваженими Японії 7 лютого 1855 р.

Перша дипломатична угода між Росією і Японією складалося з 9-ти статей. Головною ідеєю договору було встановлення "постійного миру й щирої дружби між Росією і Японією". Для росіян у Японії вводилася, по суті, консульська юрисдикція. Курильські острови до півночі від о. Итуруп оголошувалися володіннями Росії, а Сахалін продовжував залишатися як спільне, нероздільне володіння двох країн. Ця остання обставина була більш вигідно для Росії, що продовжувала активну колонізацію Сахаліну (Японія в той час не мала такої можливості через відсутність флоту). Пізніше Японія початку посилено заселяти територію острова й питання про нього почав здобувати усе більше гострий і спірний характер.

Для російських кораблів були відкриті також порти Симода, Хакодатэ, Нагасакі. Росія одержувала режим найбільшого сприяння в торгівлі й право відкрити консульства в зазначених портах.

             88. Італо-турецька війна 1911-1912 рр. Позиція Росії.

Війна Італії проти Туреччини з метою захоплення турецьких володінь у Лівії - Тріполітанії й Кіренаїки. У цій війні агресором була Італія, що розраховувала, що находившаяся в стані глибокої фінансової й загальної кризи Оттоманська імперія не зможе зробити серйозного опору. З регулярними турецькими військами італійцям, дійсно, удалося впоратися порівняно легко, зате місцеві арабські партизани доставили багато турбот. 29 вересня 1911 року італійський флот потопив кілька турецьких міноносців у порту Превеза в Эпире, а наступного дня Італія оголосила Туреччині війну. 3-5 жовтня італійський флот обстріляв Тріполі, після чого турецький гарнізон покинув місто. Тріполі був захоплений 5 жовтня італійським десантом, інший десант удень раніше зайняв Тобрук. Незабаром у руки італійців також перейшли Хомс, Дерен і Бенгазі. Однак за межі узбережжя італійська армія, який командував генерал Карло Канева, виходити не ризикувала, побоюючись нападів місцевих арабських загонів, яких туркам удалося підняти на боротьбу проти окупантів. 16-19 квітня 1912 року італійський флот обстріляв Дарданелли. Турки закрили протоки й приготувалися до оборони, але італійці незабаром пішли восвояси. У травні італійський флот захопив Додеканесские острова. У жовтні італійцям удалося завдати поразки чисельно, що уступали вїм, турецьким загонам у Дерні й Сиди-Билале. Погроза Балканської війни, що насувалася, змусила Туреччину поквапитися з висновком миру з Італією. 18 жовтня 1912 року в Лозанні був підписаний мирний договір. Опір лівійських племен тривало й після висновку в жовтні 1912 року мирного договору, спалахнувши з новою силою з початком Першої світової війни. За мирним договором Італія одержала Кіренаїку й Тріполітанію. образовавшие італійську колонію Лівія, а також острова Додеканес в Егейському морі. Відтепер Італія мала значними по площі колоніальними володіннями й претендувала на статус великої держави. Перемогу італійцям принесло значну чисельну й технічну перевагу, якою вони володіли. Однак їм так і не вдалося розгромити турецьку армію, так само як і арабські іррегулярні загони. Втрати італійського експедиційного корпуса в Північній Африці склали 1100 убитими й померлими від ран і 324 зниклими без звістки. Ще близько 2 тисяч італійців умерли від хвороб. Достовірних даних про втрати турків і їхніх союзників арабів немає. Можна тільки припустити, з огляду на кепську постановку санітарної справи в тодішній турецькій армії, що втрати турків померлими від хвороб у кілька разів перевищували відповідні втрати італійців.

             89. Національно-визвольні революції 1848-1849рр. В Італії. Окупація Риму.

Вирішити завдання об'єднання Італії шляхом національно-визвольної війни за участю широких народних мас призивали Джузеппе Мадзини ( 1805-1872), засновник «Молодої Італії», і Джузеппе Гарібальді ( 1807-1882), що став згодом національним героєм Італії. На початку 1849 р. у Римі спалахнуло повстання. Скликані установчі збори проголосили Рим Республікою. Однак Австрія, Франція й Неаполь рушили на Рим війська й опанували ім. Революція 1848-1849 гг. в Італії зазнала поразки, але незважаючи на це, революція зробила великий вплив на хід подій, спонукуючи маси на подальшу боротьбу проти австрійського ярма, за національне об'єднання країни.

Наприкінці 50-х рр. XIX в. у русі за об'єднання країни чітко визначилися два напрямки: революційно^-демократичне, найвизначнішим діячем якого був Дж. Гарібальді, і помірне на чолі із прем'єр-міністром Сардинского королівства К. Кавуром ( 1810-1861), що опирались на ліберальну буржуазію й поміщиків. Союзником Сардинского королівства стала Франція, що зблизилася з ним у період Кримської війни ( 1853-1856). У війні Сардинії проти Австрії ( 1859-1870) взяло участь французьке військо, при якому перебував імператор Наполеон III. Австрійські війська почали терпіти невдачі, у ряді італійських держав відбулися повстання проти австрійців. Парма, Модна й Тоскана приєдналися до Сардинії. Австрійці зазнали поразки в села Сольферино. За мирним договором, підписаному в 1859 р. у Цюріху, до Сардинскому королівства відходила тільки Ломбардії, а Франція одержала Савойю й Ніццу. Відповіддю на дії Наполеона III став революційний підйом в Італії.

Добровольці під предводительством Дж. Гарібальді в 1860 р. завоювали Сицилію. Територія Сардинского королівства значно розширилася. В 1861 р. було проголошене утворення Італійського королівства, куди ввійшли Сардинія, Ломбардія, Тоскана й інші області Італії. Залишалося приєднати до королівства Венеціанську й Папську області з Римом. Спроби опанувати Римом, початі загоном Гарібальді в 1862 і 1867 р., закінчилися невдачею. Тим часом, Австрія, що потерпіла поразку у війні із Пруссією в 1866 р., змушена була відмовитися від Венеціанської області. Падіння Другої імперії у Франції в 1870 р. полегшило повне об'єднання Італії: французькі війська залишили Рим. Італійський уряд рушив війська проти Папської області й зайняв Рим. Столицею Італійського королівства в 1871 р. став Рим.

У такий спосіб у ході національно-визвольної війни ( 1859-1870) були вирішені завдання звільнення північно-східної частини Італії від австрійського ярма й державотворення у формі монархії.

                          90. Немчинський договір 1689р. між Росією та Китаєм.

29 серпня 1689 р. під Нерчинском був підписаний перший російсько-китайський договір. Важкі переговори, що передували його висновку, і значення цього договору для розвитку відносин між двома державами скрупульозно вивчені й описані в монографіях і статтях відомих вітчизняних істориків[1]. Деякі питання викликає тільки перша стаття договору, що визначає географічні орієнтири прикордонного розмежування між Росією й Китаєм у Приамур'я.

Нерчинский договір (27 серпня 1689 р.) - перший договір між Росією й Китаєм, що приблизно встановив границі держав. У цей договір були включені пункти, що встановлювали основні принципи торгівлі й визначали порядок дипломатичних зв'язків. Відповідно до даного договору Росія поступилася Китаєві Амурську область. Не від гарного життя, розуміє - невелике російське посольство й загін охорони в кілька сотень людин був оточений багатотисячним військом. Цей договір, однак, є знаковим моментом у нашій історії - саме із цього моменту Росія початку активну торгівлю з Китаєм, обмінюючи гроші й товари свого експорту на чай, шовк і порцеляну.

Як відомо, до наших днів в архівах збереглися оригінали договору лише на маньчжурській і латинській мовах. Переданий маньчжурам під Нерчинском оригінал російського тексту, мабуть, втрачений і дійшов до нас тільки в копіях і «Статейному списку» російського посла Ф. А. Головіна[2]. Найбільш певні географічні прив'язки до місцевості, де була прокладена границя, містить маньчжурський текст договору. У його першій статті записано: «Зробити границею ріку Горбицу, що перебуває біля ріки Чорної, іменованої Урум і впадає з півночі в Сахаляньулу. Випливаючи по схилах сягаючого моря кам'янистого Великого Хінгану, де верхів'я цієї ріки, всі ріки й річечки, що впадають у Сахаляньулу з південних схилів хребта, зробити підвладними Китайській державі, всі інші ріки й річечки на північній стороні хребта зробити підвладними Російській державі. Але місцевості, ріки й річечки, що перебувають до півдня від ріки Уды й до півночі від установленого (як границя) Хинганского хребта, тимчасово зробити проміжними. Після повернення до себе встановити, (щоб) потім уважно вивчити місцевість або переговорами через послів, або посилкою грамот»

             91. ”Відкриття” великими державами Японії.

Із середини XIX в. міцність невидимих, але цілком відчутних стін, споруджених сегунатом навколо Японських островів, піддавалася випробуванням із всі зростаючою силою й частотою. Соперничающие друг із другом США, Англія й Франція, що поширили сферу своїх колоніальних інтересів на Далекий Схід, намагалися підібрати «ключик» до наглухо закритих воріт, за які сховалася від зовнішнього миру феодальна Японія. Про багатства цієї країни ходили легенди, але всім представникам західної цивілізації, за винятком голландців, доступ туди був закритий. В 1825 р. уряд сегуната Токугава - бакуфу - видало черговий закон, що посилював міри протидії спробам іноземців проникнути в країну. Пропонувалося незалежно від обставин обстрілювати іноземні судна, що наближаються до японських портів, а чужинців, що висадилися на берег, нещадно вбивати.

Але не пройшло й двох десятків років, як уряд Эдо змушений було зм'якшити свою позицію. І пояснюється це аж ніяк не спалахом інтересу до життя за рубежем, а страхом перед військовою міццю держав, що стукаються у ворота Японії. Цю міць наочно продемонстрували британські війська, що досить ефективно розправилися з китайськими збройними силами в ході т.зв. Опіумної війни. Оцінивши ступінь навислої погрози, сегунат відступився. Портовим адміністраціям в 1842 р. була розіслана нова інструкція бакуфу, що дозволяла постачати іноземні кораблі водою й припасами. До зброї пропонувалося прибігати лише при небажанні закордонних гостей покинути японську гавань. Одночасно в країні було налагоджене виробництво гармат по голландських кресленнях, а дайме одержали дозвіл будувати більші військові кораблі, що було до того часу категорично заборонено.

Одночасно з американцями або навіть трохи раніше (якщо судити за часом початку експедиції) спробу зав'язати дипломатичні й торговельні відносини зі своїм далекосхідним сусідом почала Росія. 7 жовтня 1852 р. від причалу Кронштадта відійшов фрегат під вимпелом віце-адмірала Юхимія Путятина, призначеного командуючим Російським Тихоокеанським флотом і одночасно Повноважним послом у Японії. 22 серпня 1853 р., через 1,5 місяця після прибуття в Японію коммодора Перрі, ескадра Путятина кинула якорі в бухті Нагасакі.

За зразком японо-американського договору були підписані відповідні документи із представниками Англії, Франції, Голландії, а 26 січня (7 лютого) 1855 р. - з російським послом Путятиным. Для судів Росії були відкриті порти Симода, Хакодатэ, Нагасакі. Саме по собі «відкриття» Японії хоча й мало величезне принципове значення, але очікуваних надзвичайних вигід спочатку не принесло. Тому іноземні держави стали наполягати на розширенні договірної бази, домагаючись додаткових пільг і привілеїв. Першими превстигли на цьому шляху голландці, що одержали за договором 1856 р. право консульської юрисдикції, а через ще рік обговорившие досить вигідні для себе торговельні тарифи.

Під твердим натиском у липні 1858 р. у Симоде був підписаний японо-американський договір про торгівлю, що носила явно виражений нерівноправний і кабальний характер. Крім відкриття для двосторонньої торгівлі ряду нових портів, він установлював екстериторіальність американців у цивільних і кримінальних справах, уводив украй невигідні для японців тарифи й мита, що обмежили митний суверенітет Японії. У тім же 1858 р. були підписані за цим зразком нерівноправні торговельні договори з Англією, Францією й Росією.

                          92. Польське повстання 1830р. та його міжнародне значення.

Польське повстання 1830-31, Листопадове повстання 1830, національно-визвольне повстання, що охопило польські землі, що перебували під владою царської Росії (Королівство Польське), і, що поширилося на території Литви, Західної Білорусії й Правобережної України. Повстання почалося 29 листопада 1830 виступом таємного шляхетского військового суспільства в школі подхорунжих у Варшаві. Повсталих підтримали тисячі ремісників і робочих міст, що опанували арсеналом. Разом з військовими частинами, що приєдналися польськими, повстанці 30 листопада опанували Варшавою. Російські війська покинули місто, а на початку грудня й Королівство Польське. 5 грудня влада як диктатор прийняв ставленик шліхетсько-аристократичних кіл, схильних до угоди із царатом, генерал Ю. Хлопицкий. Намагаючись знайти шлях до припинення повстання, він направив делегатів для переговорів із царем Миколою I, саботував військові готування. Невдоволення народних мас пасивністю керівництва, відмова Миколи I від переговорів і його підготовка до придушення повстання привели до падіння диктатури Хлопицкого (18 січня 1831) і створенню коаліційного Національного уряду на чолі із князем А. Чарторыским. Влада в уряді виявилася в руках консервативної шляхетской верхівки. Політичним представництвом радикально-демократичного табору стало засноване в грудні 1830 Патріотичне суспільство, президент якого И. Лелевель увійшов до складу Національного уряду. 25 січня 1831 Патріотичне суспільство організувало у Варшаві демонстрацію на честь декабристів, що змусила сейм проголосити скинення Миколи I з польського престолу. У ці дні народилося гасло «За нашу й вашу волю!», що став символом революційного братерства польського й російського народів. Консервативні кола безуспішно намагалися ліквідувати повстання, але в сеймі й у Національному уряді вони зберегли керівні позиції. Сейм відкинув досить помірні проекти селянської реформи, що відіпхнуло селян від повстання. Вторгшаяся на початку лютому в Королівство царська армія була зупинена повстанцями 25 лютого в бої під Грохувом. Наприкінці березня - початку квітня успіхи польських військ, що почалося повстання в Литві й вторгнення польського повстанські корпуса на Волинь ускладнили становище царських військ. Але помилки командуючого польською армією генерала Я. Скшинецкого звели нанівець успіхи повстанців, а після поразки 26 травня під Остроленкой їхнє командування повністю втратило ініціативу. Повстання за межами Королівства незабаром було подавлено. Національний уряд безуспішно намагався (у т.ч. пропозицією вакантної польської корони) одержати допомогу Австрії, Франції, Пруссії. Антиреволюційна політика Національного уряду викликала народне руху у Варшаві 29 червня й 15 серпня; трохи зрадників були страчені, але виступу народу залишилися стихійним рухом протесту без керівництва й програми. 6 вересня царські війська штурмом взяли західний пригород Варшави - Волю. Уряд відмовився озброїти народ і поспішив здати Варшаву: у ніч із 7 на 8 вересня була підписана капітуляція столиці. На початку жовтня 1831 залишки загонів повстанців перейшли границі Пруссії й Австрії. Придушивши повстання, царат почав жорстокі репресії, ліквідував Польського Королівства конституцію 1815.

 П. в. 1830-31, по характеристиці Ф. Энгельса, було «консервативною революцією» (див. К. Маркс і Ф. Энгельс, Соч., 2 изд., т. 4, с. 492). Проте воно було важливим етапом у боротьбі польського народу за незалежність, мало велике міжнародне значення. Повстання сприяло розвитку революційного руху в багатьох країнах Європи; воно було гаряче зустрінуте декабристами й молодим поколінням російських революціонерів.

             93. Угорське повстання 1848р. та його значення.

Угорська революція, що почалася 15 березня 1848 року, з'явилася цілком логічним продовженням революції австрійської. Причому й там, і там спочатку все йшло досить бадьоро. Імператор Фердинанд I навіть погодився на формування "відповідального й незалежного" уряду Угорщини. Народ, однак, вимагав більшого. Спроба Відня навести порядок за допомогою хорватів бана Елачича успіхом не увінчалася - Комітет захисту Батьківщини на чолі з Лайошем Кошутом зумів організувати відсіч не тільки хорватської, але й імператорської армії, що спочатку навіть захопила Пешт, але надалі була витиснута в Австрію.

             14 квітня 1849 року Державні збори прийняли Декларацію незалежності й оголосило Габсбургов низложенными. 21 квітня Франц-Йосип звернувся по допомогу до Миколи I. В Угорщину відправився експедиційний корпус генерал-фельдмаршала Паскевича. Граф Эриванский, ясновельможний князь Варшавський, Іван Федорович Паскевич мав багатий досвід утихомирення Кавказу й Польщі, а тому не стільки стріляв, скільки розмовляв. Після чергової такої розмови, 13 серпня 1849 року в селища Вилагош командуючий угорською армією Артур Гергей наказав скласти зброю

 

             94. Загострення антагонізмів між двома блоками в Європі на поч. ХХ ст.

На початку XX в. відбулося оформлення блоків країн - учасниць Першої світової війни. З однієї сторони це були Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, що оформилися в Потрійний союз (1882), і з іншого боку - Англія, Франція й Росія, що створили Антанту ( 1904-1907). Провідну роль в австро-німецькому й романо-британському блоках грали відповідно Німеччина й Англія. Конфлікт між цими двома державами лежав в основі майбутньої світової війни. При цьому Німеччина прагнула завоювати гідне місце під сонцем, Англія захищала сформовану світову ієрархію.

Германія на початку століття вийшла на друге місце у світі за рівнем промислового виробництва (після США) і перше місце в Європі (в 1913 р. Німеччина виплавила 16,8 млн. т чавуну, 15,7 млн. т стали; Англія відповідно - 10,4 млн. т і 9 млн. т (для порівняння Франція - 5,2 млн. і 4,7 млн. т відповідно, а Росія - 4,6 млн. т і 4,9 млн. т). Досить швидкими темпами розвивалися інші сфери національного господарства Німеччини, наука, утворення й т.д.

У той же час геополітичне положення Німеччини не відповідало зростаючій моці її монополій, амбіціям міцніючої держави. Зокрема, колоніальні володіння Німеччини були досить скромними в порівнянні з іншими індустріальними країнами. З 65 млн. кв. км сукупних колоніальних володінь Англії, Франції, Росії, Німеччини, США і Японії, у яких проживало 526 млн. тубільців, на частку Німеччини до початку Першої світової війни доводилося 2,9 млн. кв. км (або 3,5%) з населенням в 12,3 млн. чоловік (або 2,3%). При цьому варто враховувати, що населення самої Німеччини було самим численним із всіх країн Західної Європи.

Уже на початку XX в. підсилюється експансія Німеччини на Близькому Сході у зв'язку з будівлею Багдадської залізниці; у Китаї - у зв'язку з анексією порту Цзяочжоу (1897) і встановленням її протекторату над Шаньдунским півостровом. Германія також установлює протекторат над Самоа, Каролінськими й Марианскими островами в Тихому океані, здобуває колонії Того й Камерун у Східній Африці. Це поступово загострювало англо-германські, германо-французькі й германо-російські протиріччя. Крім цього германо-французькі відносини були ускладнені проблемою Ельзасу, Лотарингії й Руру; германо-росіяни втручанням Німеччини в Балканське питання, її підтримкою там політики Австро-Угорщині й Туреччині. Загострилися й германо-американські торговельні відносини в області експорту продукції машинобудування в Латинській Америці, Південно-Східній Азії й Близькому Сході (на початку століття Німеччина експортувала 29,1% світового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провісниками Першої світової війни стали марокканські кризи (1905, 1911), Російсько-японська війна ( 1904-1905), захоплення Італією Тріполітанії й Кіренаїки, Італо-турецька війна ( 1911-1912), Балканські війни ( 1912-1913 і 1913).