Міжнародні відносини в період Установчих та Законодавчих зборів. Конвент

31. Міжнародні відносини в період Установчих та Законодавчих зборів. Конвент.

В 1788-1789 гг. склалася революційна ситуація. Людовик скликав у травні Генеральні штати. Депутати 3-го стану оголосили себе 17 червня 1789 р. Національним, а 9 липня - Установчими зборами. Спроба розгону зборів викликали народне повстання.

Штурм 14 липня 1789 р. Бастилії з'явився початком революції. У революційній боротьбі, незважаючи на розходження класових інтересів об'єдналися буржуазія, селянство й міське плебейство. Керівником виступала буржуазія.

На першому етапі (14 липня 1789 - 10 серпня 1792 р.) влада захопила велика буржуазія й ліберальне дворянство. Після повалення монархії в результаті народного повстання 10 серпня 1792 р., очоленого Паризькою Комуною,

на другому етапі революції (10 серпня 1792 р. - 2 червня 1793 р.) політичне керівництво перейшло до жирондистів, що составили в Конвенті більшість. 22 вересня 1792 р. Конвент установив у Франції республіку. Жирондистам протистояли якобінці на чолі з Робеспьером, стремившиеся до поглиблення революції.

Спроби жирондистів загальмувати подальший розвиток революції викликали народне повстання 31 травня - 2 червня 1793 р., приведшего до встановлення якобінської диктатури - третього етапу революції (2 червня 1793 - 28 червня 1794 р.) Революційний уряд якобінців, мобілізувавши народ, забезпечило перемогу над вторгшимися у Францію військами європейських монархічних держав Пруссії й Австрії, придушило контрреволюційні мятежы усередині країни.

Коли минула погроза реставрації монархів, більша частина буржуазії, незадоволена обмежувальним режимом і "плебейськими методами" якобінської диктатури, стала переходити на позиції контрреволюції, захоплюючи за собою значні маси селян. У липні 1794 р. термидорианский переворот скинув революційний уряд. Білий терор зайняв місце червоного.

Закон усякої великої революції полягає в тім, що вона має потребу в каналізації своєї руйнівної енергії в зовнішню експансію Французька революція вносить у міжнародні відносини ще один фактор: вона радикально змінює фактор сили, найважливіший інструмент зовнішньої політики. Французи створюють армію, об'єднану національною ідеєю, національним духом, що виявляється на порядок боеспособнее інших європейських армій. 1792 р. - початок революційних воєн і перші перемоги. В 1793 р. установлюється нова революційна армія, у якій злилися волонтери й рекрути.

Російсько-китайські дипломатичні відносини на початку XIX в. Місія Головкина.

Після висновку в 1802 р. миру із Францією царський уряд підсилив свою увагу до країн Сходу й в 1804 р. направило в Китай посольство на чолі із графом Ю. А. Головкиным. Під приводом повідомлення про вступ на престол

Головкин повинен був прибути в Пекін і домагатися доступу російських торговельних судів у Кантон, відкриття торгівлі по сухопутній границі з Північно-західним Китаєм, права судноплавства по Амуру, необхідного для постачання російських володінь на Камчатці й Алясці провіантом і зброєю, допуску російського посланника в Пекін і т, буд.

В 1805 р. Головкин прибув в Ургу, але не міг проїхати далі, тому що заздалегідь відмовився ставати на коліна я простиратися ниц перед богдиханом, а ургинские начальники амбань і ван відхилили вимоги Головкина щодо церемонії його прийому як представника російського государя. Після довгих сперечань щодо етикету й чисельності своєї збройної охорони Головкин змушений був повернутися назад. Китайські купці, що містили торговельні угоди в Кяхті, заважали відкриттю торгівлі на інших ділянках границі. Сенат послав у Пекін протест проти дій цинского уряду відносно місії Головкина.

Від'їзд Головкина стурбував цинский двір. В 1810 р. китайські посланці прибутку для побачення з іркутським губернатором Трескиным у Маймачене, біля Кяхти, щоб загладити случившееся, п говорили про бажання Китаю підтримувати з Росією дружні відносини п прийняти нове російське посольство. Розвитку зносин з Китаєм сприяла російська духовна місія в Пекіні. З 1818 р. вона підсилила свою діяльність по доставлянню в Петербург відомостей про Китай. В 1833 р. місії було запропоновано не захоплюватися зверненням до православ'я китайців, щоб не ускладнювати відносини Росії з Китаєм.

Загальний напрямок політики Росії у відношенні Китаю в 40-х роках XIXв.

До кінця 50-х років XIX в. Росія зовсім не вела морської торгівлі з Китаєм. Обороти ж російсько-китайської торгівлі через Кяхту з кінця 40-х років стали зменшуватися під впливом розвитку морської торгівлі західних держав з Китаєм після першої опіумної війни.

На відміну від Англії й США, що заохочували контрабандний ввіз у Китай опіуму, з Росії опіум у Китай майже не надходив, і торгівля їм з Китаєм була заборонена росіянином підданим ще в 1841 р., про що тоді ж був сповіщено китайський уряд.

Величезні відстані, малонаселеність і труднощі пересування через Сибір у першій половині XIX в. як і раніше робили царську Росію на Далекому Сході незмірно більше слабкої, чим на материку Європи, де вона до Кримської війни вважалася найсильнішою військовою державою. Східна Сибір залишалася малозаселеною й віддаленою колонією, значною мірою служившей місцем каторги й посилання. На Тихому океані військовий флот царської Росії був набагато слабкіше не тільки англійського, але й флотів Франції й США. Сухопутні війська на далекосхідних окраїнах Росії залишалися дуже нечисленними. Царський уряд, зайнятий придушенням революційного руху в Європі й своїй політиці на Близькому Сході, було зацікавлено в тім, щоб можливо довше зберегти на сході Азії те положення, що існувало там до опіумних воєн. Незалежний Китай за умови, що він залишиться слабкою країною, був для царської Росії більше зручним сусідом, чим Китай, що зробився знаряддям Англії.

На противагу державам, відділеним від Китаю величезними водними просторами, Росія була сусідом Китаю й мала загальну з ним саму довгу у світі й слабко сухопутну границю, що обороняється, довжиною в кілька тисяч верст. У силу цього Росія найбільше була зацікавлена в тім, щоб у Китаї, і особливо в найближчі до Росії володіннях Китайської імперії, а також у не розмежованих областях Приамур'я й Примор'я не встановився вплив яких-небудь ворожих Росії держав.

Відкриття китайських портів і розвиток морської зовнішньої торгівлі Китаю загрожувало підірвати російсько-китайську сухопутну торгівлю, підсилюючи в той же час вплив у Китаї супротивників Росії - Англії й Франції, Царська Росія внаслідок віддаленості, слабості свого торговельного флоту й відсталості своєї промисловості не могла вивозити в морські порти Китаю свої товари з таким же успіхом, як Англія й Франція, п не могла скористатися для цього нерівноправними договорами з Китаєм тією самою мірою, як буржуазія Західної Європи п США, Росіяни тканини не могли конкурувати із західноєвропейськими в морських портах Китаю. У силу всіх цих причин царський уряд, незважаючи на загарбницький характер політики царату, не проявляло ініціативи в нав'язуванні Китаєві нерівноправних договорів про відкриття портів для іноземної морської торгівлі й навіть іноді не квапилося забезпечити собі у відкритих портах Китаю права найбільше благоприятствуемой нації.

Кульджинский торговельний договір 1851 р. між Китаєм і Росією.

Зате до середини XIX в. підсилився інтерес російської буржуазії до вивозу російських товарів у північно-західні окраїни Китаю, особливо в Джунгарию, де в силу географічних умов західна конкуренція не була небезпечною. У Росію із цих районів привозився плитковий чай і грубі тканини (даба). Міністерство закордонних справ і міністерство фінансів розробляли заходу щодо розвитку цієї торгівлі. У Кульджу й Чугучак під ім'ям купця Хорошева в 1845 р. їздив російський чиновник Любимов. В 1851 р. у Кульджу для переговорів про умови торгівлі прибув полковник Е. Ковалевский. Улітку 1851 р. Ковалевский і генерал-губернатор Илийского краю И Шань зі своїм помічником Буянтаем підписали Кульджинский торговельний договір. За цим договором Росія одержала право на пристрій у Кульдже й Чугучаке торговельних факторій і призначала туди консулів. Договір підтверджував колишній принцип взаємної видачі підданих обох сторін владі своєї держави для суду й покарання, але тільки у випадку здійснення ними важливих карних злочинів. У випадку ж дрібних конфліктів між китайськими й росіянами підданими дозвіл їх на місці покладало на російського консула й китайських чиновників. Ця умова вносила в Кульджинский договір елемент нерівноправності.

Франко-пруська війна 1870-1871 - військовий конфлікт між імперією Наполеона III і європейської гегемонії, що домагалася, Пруссією. Війна, спровокована прусским канцлером Бісмарком і формально почата Наполеоном III, закінчилася поразкою й крахом Французької імперії, у результаті чого Пруссія зуміла перетворити Північно-Германський союз у єдину Германську імперію.

Пруссія прагнула об'єднати всі германські землі під своєю егідою, а так само послабити Францію. Франція у свою чергу намагалася виключити можливість утворення єдиної й сильної Німеччини. Формальним приводом до війни стали претензії на іспанський престол, які висунув родич Вільгельма Прусского Леопольд Гогенцоллерн. Претензії ці таємно підтримував Отто Тло Бісмарк. У Парижу були обурені домаганнями Леопольда. Наполеон III змусив Гогенцоллерна відмовитися від іспанського престолу, а після цього посол Наполеона зажадав, щоб ця відмова схвалив і сам Вільгельм. Ці вимоги, пред'явлені в Эмсе, порушували правила дипломатичного етикету. Вільгельм відповів відмовою й послав Бісмарку телеграму з розповіддю про свою зустріч із французьким посланником. У телеграмі повідомлялося:

«Французький посол звернувся до його величності в Эмсе із проханням дозволити йому телеграфувати в Париж, що його величність зобов'язується раз і на завжди не давати своєї згоди, якщо Гогенцоллерны знову виставлять свою кандидатуру. Тоді його величність відмовилася прийняти французького посла й велів передати, що більше не має нічого повідомити його».

“Эмскую депешу” Бісмарк сприйняв як сигнал до негайних дій. Він негайно дав вказівки опублікувати її в газетах, підправивши таким чином, що вона тепер виглядала образливо для Франції. 13 липня почалася мобілізація у Франції, 16 липня - у Німеччині. 19 липня 1870 Наполеон III оголосив Пруссії війну.

Приводом до війни послужило неприємне для Франції запрошення принца Леопольда, родича прусской династії, на іспанський трон, що залишався вакантним внаслідок іспанської революції, що свергнули королеву Ізабеллу. І Франція перша оголосила війну, однак Пруссія виявилася краще до неї підготовлена. Пруссія веде переможну війну. Французька армія капітулювала під Седаном, у складі якої перебував сам Наполеон. У Парижу відбувся переворот. Він низложен. В уряді ключові пости займають республіканці. Франція приречена. Німці оточують Париж. Дух Франції зломлений. Одна армія виявилася розгромлена, інша витиснута у Швейцарію, війна програна.

 У жовтні Горчаков завершує головну справу свого життя: відмовляється дотримувати умов паризького мирного договору. У першу чергу мова йде про нейтралізацію Чорного моря. У березні 1872 р. все це формально фіксується.

А в січні 1871 р. у Версалі підписується договір про утворення Германської імперії. 22 германські держави поглинаються Пруссією. Вільгельм стає імператором Германської імперії. 18 січня Франція капітулює й підписується Франкфуртский мир. До складу Німеччини входить Ельзас і Лоторингия, на Францію покладена контрибуція в 5 млрд. золотом до виплати якої, Франція є під германською окупацією. Германська імперія стає новою великою державою й міжнародними відносинами починають розвиватися по зовсім новому принципі