Друга опіумна війна

80. Друга опіумна війна

У 1856 році почалася друга опіумна війна. В жовтні 1856 р. Кантон був підданий обстрілу з боку англійців, в якості приводу був використаний арешт китайською владою команди китайського піратського судна “Ерроу” (Стріла), яке ходило під англійським прапором і під командою ірландця Томаса Кеннеді. Консул Гаррі Паркс одразу ж заявив протест імператорському комісару Е. Останній приніс свої вибачення, заявивши, що один з матросів був батьком відомого пірата. Але потім, зважаючи на те, що хоча судно і було записано в Гонконзі, куди воно і повинно було прибути саме в день захоплення екіпажу, термін його свідоцтва вже збіг і воно не мало права ходити під англійським прапором відмовив консулу у будь-якому задоволенні його вимог.

12 грудня 1857 року комісару Е був поданий ультиматум, а 15 англійськими військами взятий Хайнань. 25 грудня Е відмовився евакуювати місто Кантон. 29 грудня сухопутні і морські сили під командуванням контрадміралів Майкла Сеймура і Ріго де Женуль’ї бомбардували Кантон і захопили його. 5 січня 1858 року були взяті в полон генерал-губернатор Е, губернатор провінції Бо Гуй і один маньчжурський генерал. Е був в якості полоненого відісланий до Калькутти, а управління містом віддано Бо Гуй’ю під контролем трьох іноземних комісарів.

Під час цих подій китайцями був вбитий французький священик-місіонер. Це дало формальний привід для втручання Франції у другу опіумну війну. Війна велася у 1856-1858 рр. з метою завоювання нових привілеїв для західних країн і подальшого поневолення Китаю.

Друга опіумна війна також завершилася поразкою Китаю і підписанням в Тяньцзіні в червні 1858 р. Англією, Францією, Росією і США ряду нерівноправних договорів, котрі відкрили для імпортної торгівлі нові порти на річці Янці, в Маньчжурії, а також на островах Тайвань і Хайнань. В Пекін допускались постійні дипломатичні представники, іноземцям надавалося право вільного пересування по країні і плавання по внутрішнім водам, гарантувався захист місіонерів.

81. Питання «святих місць» в російській політиці в 50 роках 19 ст.

Блискуча дипломатія Англії й поступливість Росії привели до висновку лондонських конвенцій 1840 і 1841 р., які позбавили Росію багатьох політичних і економічних прав у близькосхідному регіоні. Але російський уряд не хотіло із цим миритися й вихід з положення, що створилося, воно побачило в посиленні позицій Російської Православної Церкви на Сході, права який були обмежені, але все-таки залишали деякі можливості для підтримки Православ'я в Палестині. Лондонські трактати радикально змінили умови життя Палестини, на якій тепер була зосереджена особлива увага західних держав.

У міру посилення позицій Англії й Пруссії в питанні про захист протестантів на Сході. Франції - католиків, права православних залишаються самими незахищеними, позиції Російської Православної Церкви досить хибкими. Наступив момент, коли релігійний^-релігійний-політико-релігійний фактор став вирішальної в загостренні межимпериалистических протиріч на Близькому Сході за володіння й заступництво ієрусалимськими святинями.

Суперечка про Святі Місця, у якому чільна роль споконвічно приділялася релігійному фактору - захисту пригноблених християн - переріс спочатку в дипломатичний скандал, а потім у міжнародну військово-політичну затяжну кризу, основою якого, стало питання про політичну перевагу Росії на Сході, із чим природно не могли погодитися західні держави.

Кримська (Східна) війна ( 1853-1856гг.) з'явилася переломним моментом у взаєминах європейських держав стосовно близькосхідного регіону.

Отже, за один рік, політичне положення Європи піддалося корінній зміні. Росія побачила спрямованим проти себе одностайний опір всіх провідних держав миру й одностайне, з боку кожної з них, осудження її дій. Тримаючись початків "Священного Союзу", імператор Микола 1 витратив більшу частину свого царювання щирому служінню інтересам Європи, завдяки чому не мав часу зайнятися внутрішніми реформами державного устрою Росії й тільки невдала боротьба з половиною Європи змусила його побачити недоліки своєї внутрішньої політики. Але він не встиг здійснити перетворення в сфері державної діяльності Росії. Ці завдання виявилися покладеними на Олександра II, роки правління якого ( 1855-1881 гг.), відкрили нову еру в російської історії.

Поряд із внутрішніми реформами Олександр II продовжував і східну політику, де на першому плані, на його думку, як і раніше, залишалися релігійно-національні й матеріальні інтереси Росії на Сході в цілому. Східна політика Олександра II містила в собі 2 етапи: - період збирання сил був спрямований на ліквідацію принизливого й обмежувального Паризького миру; - період відновлення російського впливу на Сході. Скасування нейтралізації Чорного моря Росія домоглося в 1871р. на Лондонській конференції. Другий період закінчився перемогою Росії в російсько-турецькій війні й підписанням Адрианопольского миру 31 січня 1878г" а 14 лютого того ж року почалися остаточні переговори в Сан-Стефано. "Легко зрозуміти. - пише в цьому зв'язку відомий дослідник Східного питання Ф.И. Успенський, - що виконання Сан-Стефанского договору наносило Туреччини удар, від якого вона ніколи не могла оправитися, і передавало весь вплив на Близькому Сході Росії". Це була безсумнівна заслуга царського уряду в забезпеченні прав і привілеїв християнського населення Османської імперії. Своєрідність позиції російської держави на Близькому Сході полягало в тім, що воно, будучи захисником пригноблених християн Османської імперії, ставило в основу своєї політики безпосередню підтримку російського православ'я в Палестині.