Оломоуцькі угоди 1850 року

98. Оломоуцькі угоди 1850 року.

Ольмюцька угода 1850 — двосторонній договір, підписаний в Ольмюці (сучас. Оломоуц, Чехія) главами урядів Австрії Ф. Шварценбергом та Пруссії О.Т. Мантей-фелем.

Революції 1848-49 в Європі призвели, зокрема, до загострення б-би між Австрією й Пруссією за домінування в Німеччині. Прус, король Фрідріх Вільгельм IV відмовився від корони об'єднаної Німеччини, яку йому було запропоновано Франкфуртським парламентом у квітні 1849, посилаючись на неможливість для монарха, влада якого має божественне походження, отримувати повноваження від виборного інституту. Але, використовуючи ситуацію, що склалась у Європі, він зробив спробу домогтися об'єднання Німеччини під володарюванням Пруссії, запропонувавши план створення Прусської унії — союзу 26 нім. д-ав під проводом Пруссії, та виступивши з про­позиціями про створення заг.-нім. парламенту, який Пруссія розглядала як засіб поширення свого впливу на всі нім. д-ви.

Австрія висту­пила категорично проти цієї ідеї й вимагала скасувати Прусську унію та відновити Німець­кий Союз відповідно до рішень, досягнутих на Віденському конгресі 1814-15.

Оскільки Прус­сія залишила вимоги Австрії без офіц. реакції, відносини між двома д-вами загострились і вилились у пряму збройну конфронтацію у Великому герцогстві Гессен-Кассель: Прус­сія, що ввела свої війська для придушення заво­рушень, не пропускала туди австр. частини.

Посередником у конфлікті двох великих д-ав виступив рос. імператор Микола І, який у травні та жовтні 1850 провів безрезультатні перего­вори з представниками конфліктуючих сторін. Після провалу посередницьких зусиль Мико­ли І, Росія, а згодом і Франція, засудили дії Пруссії та виступили на підтримку Австрії.

Велика Британія також не підтримала Пруссію, але зайняла в цілому нейтральну позицію.

Відень висунув Берліну ультима­тум із вимогою пропустити австр. війська за два тижні. Австрія домовилась про спільні воєнні дії проти Пруссії з Баварією та Вюр­тембергом; водночас було скликано австр.-прус, конференцію в Ольмюці, за результатами якої підписано двосторонню угоду.

За її умовами Пруссія погоджувалась на відновлення Німецького Союзу та зобов'язувалась пропус­тити в Гессен-Кассель австр. війська, а також дозволити їх прохід до Гольштейну, на про­хання данського короля Фредеріка VII, для придушення виступів проти панування Копен­гагена. Водночас Австрія та Пруссія погодились скликати в Дрездені конференцію нім. д-ав для перегляду умов Віденського конгресу. Обидві сторони погодились не повертатись до ідеї заг.-нім. парламенту.

У 1851 відповідно до О. у. було проведено Дрезденську конференцію, яка фор­мально відновила Німецький Союз. Дип. пере­мога Австрії в результаті укладення О. у. затвер­дила певну перевагу останньої в б-бі за конт­роль над нім. д-вами. Але після поразки в авст-рійсько-прусській війні 1866 вона була остаточно втрачена, й Австрію було відсторонено від процесу Німеччини об'єднання 1848- 71.

99. Монро доктрина — декларація принципів зовн. політики США, вперше систематично ви­кладена в щорічному посланні Президента США Дж. Монро Конгресу 1823.

Передумо­вами прийняття доктрини стали загроза інтер­венції Священного союзу в Лат. Америку з метою відновлення контролю Іспанії за своїми лат.-амер. колоніями, які вже були визнані США як незалежні д-ви, та прийняття 1821 указу рос. імп. Олександром І про заборону заходу інозем. кораблів, у т. ч. американських, до територ. вод рос. Півн.-Зах. Америки.

Доктри­на формулювала принцип «неколонізації», який наголошував що Півн. та Півд. Америки не можуть у майбутньому розглядатись як об'єкти колонізації будь-якої європ. д-ви. Доктрина обґрунтовувала ідею поділу світу на амер. та європ. системи й формулювала прин­цип невтручання США у внутр. справи будь-якої європ. д-ви, суто європ. конфлікти, які не зачіпали безпосередньо амер. інтереси та в справи існуючих у Зах. півкулі європ. коло­ній, а в б-бі колишніх іспан. колоній проти метрополії — збереження нейтралітету.

М. д. була виступом проти колоніальної монополії європ. д-ав у Зах. півкулі, проти мит­них бар'єрів для амер. торгівлі та судно­плавства в прагненні США зміцнити і розши­рити свої позиції та вплив у регіоні. Принцип «неколонізації» став інструментом створення сфери впливу самих США. Спираючись на принципи М. д., США обґрунтовували своє право анексувати сусідні території, щоб запо­бігти їх переходу під контроль інших д-ав (приєднання Нової Мексики, Арізони, Оре-гону, Каліфорнії, Техасу анексія).

Наприкінці XIX ст. М. д. стала обґрунтуванням територ. експансії в Центр. Америці та Карибському басейні (див. Американсько-іспанська війна 1898). На поч. XX ст. на засадах доктрини була сфор­мульована політика, за якою США могли здійс­нювати будь-які кроки, аж до збройної інтер­венції, в Півд. Америці, що постійно усклад­нювало їх відносини з лат.-амер. країнами.

             100. Англо-австро-російське протистояння на Балканах і політика Бісмарка в 70-ті роки ХIХ ст.

На Балканах схрещувалися інтереси Австрії, Росії й Італії, а також і інших держав Європи.

Як відомо, Австрія й Росія з XVIII століття в балканській політиці сторожили один одного: кожний крок уперед однієї - викликав відповідний рух іншої.

При Миколі I ідея поділу спадщини "хворої людини", якимось визнавалася тоді Туреччина, усе більше й більш різко вигострювалася, закінчившись Кримською війною.

ДО 1876 року балканське питання знову загострилося. Вище було відзначено, що з 1866 року повернена фронтом на Балкани Австрія вважала відтепер свою балканську політику найважливішої у своїх зовнішніх відносинах із сусідніми державами. Ревнивим поглядом австрійські дипломати стежили відтепер за кожним кроком Росії на цьому півострові.

В 1875 році слов'янський рух на Балканах спалахнуло знову, вилившись у ряд повстань у Боснії й Герцеговині проти магометанських поміщиків, керованих католицькими патерами не без підтримки, звичайно, з боку Австрії й навіть Німеччини. Австрійський уряд виступив перед "концертом" європейських держав із проектом реформ. Але сам "концерт" зазнав невдачі, а тим часом ідея роздягнула Туреччини знову загострилася. Улітку 1876 року Олександр II відправився для особистих переговорів у Відень, у результаті чого з'явилася письмова угода про утворення самостійних слов'янських держав на Балканах; про компенсацію Росії Бессарабією й у М. Азії, а Австрії надавалося право окупувати Боснію й Герцеговину.

Вибухнула російсько-турецька війна 1877-78 г.г., що окончились під стінами Константинополя; Австрія окупувала Боснію й Герцеговину, а Росія пішла в Каноссу - у Берлін на конгрес, керований "чесним маклером" Бісмарком.

Військові успіхи Росії були знижені у своїй цінності, Балкани перекроєні, і в список ворогів російська дипломатія з 1879 року, крім Англії, внесла насамперед Австрію, а за нею й "чесного маклера" з його державою.

Але не в "образі" російських слов'янофілів і російського царату ховалося всі "зло" Берлінського конгресу 1879 року.

Створене на Берлінському конгресі 1879 р. балканська рівновага була повно протиріч, подібно сучасному Версальському договору.

Розділені на частині штучними етнографічними границями) балканські народи продовжували прагнути до подальшого національного звільнення й об'єднання. Лінія національної політики самостійної Болгарії природно направлялася на населену болгарами Македонію, залишену Берлінським конгресом під владою Туреччини. Сербія, за винятком Новобазарского Санджака, була не зацікавлена в Туреччині; її природні й національні інтереси цілком лежали по ту сторону австро-угорської границі: у Боснії й Герцеговині, у Кроации, у Словенії, у Далмації. Національні устремління Румунії направлялися на північний захід і схід: на угорську Трансільванію й росіянку Бесарабию. Грецію ці устремління, природно, штовхали як і Болгарію, проти Туреччини.

Такі були результати "чесного маклерства" Бісмарка, що не думав вносити заспокоєння на Балкани. Для нього, навпаки, потрібний було непогасаюче балканське багаття, що, залучаючи до себе як Росію, так і Австрію, залишав би їм мінімум можливостей втручатися в західноєвропейські справи.

Для самій Австро-Угорщині було небажано утворення сильної слов'янської держави на Балканах, і якщо віденська дипломатія погодилася на розділ Туреччини, те тільки за умови утворення дрібних слов'янських держав, які не могли б порушити спокою на берегах Дунаю. Утворені конгресом у Берліні дрібні держави слов'ян на Балканах були не страшні сильної Австрії, і все мистецтво її політики повинне було полягати в тім, щоб: 1) не дати їм підсилитися, а 2) старим, звіданим шляхом дипломатичних інтриг включити найближчі з них до складу Дунайської імперії, проповідуючи серед них ту ж ідею національного об'єднання, але тільки у зворотному порядку.

Ця нова програма для австрійської дипломатії написана рукою того ж "мудрого" Бісмарка. Приклад "великої" Німеччини повинен бути сприйнятий і Австрією. Остання могла дати спокій сербській династії, не зазіхати на формальну державну цілість Сербії, але все-таки включити рє до складу Австро-Угорщині, як це зробила Пруссія із дрібними державами.

                          101.Російсько-турецький конфлікт 1828-1829рр. Андріанопільський мир.

Наваринская перемога змінила співвідношення сил між повсталою Грецією й Оттоманською Портою, однак Петербургові цього було мало. По суті, Микола зовсім не бажав ліквідації Турецької імперії; він хотів лише, щоб європейський хворий залишався на його піклуванні. Завоювання Грецією національної незалежності було, з його погляду, лише першим кроком до досягнення цієї мети: Туреччина усе ще продовжувала (навіть після Наварина!) пручатися російським вимогам про надання автономії Греції, про свободу торгівлі через чорноморські протоки, а також про право заступництва Росії в справах дунайських князівств Молдавії й Валахії. Всі ці обставини й стали причиною російсько-турецької війни 1828-1829 гг.

Починаючи війну, Микола розраховував, що перемоги російської зброї зроблять султана більше податливим. І дійсно, улітку 1829 р. російські війська перейшли через Балкани й зайняли Андрианополь. Авангарды росіян перебували за два кроки від Константинополя. У Європі були впевнені, що росіянином нічого не коштує його зайняти.

Така була чисто зовнішня канва подій, однак від більше проникливого спостерігача не міг вислизнути цілий ряд украй негативних обставин. Хоча Кавказький корпус діяв, як завжди, блискуче, однак воєнні дії на Балканському ТВД продемонстрували технічну злиденність, погану виучку й бездарне командування царських військ усе, що згодом, чверть століття через, так яскраво виявилося в ході Кримської війни. Крім того, російської дипломатії лише на превелику силу вдалося запобігти формуванню четверного антиросійського союзу з Австрією на чолі.

У цих умовах Адрианопольский мирний договір (14 вересня 1829 р.) це був максимум того, що могла в тих умовах одержати Росія. Туреччина втратила чорноморський берег від усть Кубані до пристані Св. Миколу й частину Ахалцыхского пашалыка. На Дунаї до Росії відходили острови в дельті Дунаю, південний рукав устя ріки ставав російською границею. Росіяни одержали підтвердження права проходу їхніх торговельних судів через Босфор і Дарданелли. Що стосується Греції, то вона оголошувалася самостійною державою, пов'язаним із султаном лише зобов'язанням платежу півтора мільйонів піастрів у рік. Була зміцнена автономія Сербії, Валахії й Молдавії.

Правда, при дворі Миколи, де вже тоді панували зовсім фантастичні подання про реальне положення справ у Росії й у світі, не всі були задоволені Андрианопольским трактатом, уважаючи, що Росія могла б одержати більше, у тому числі й горезвісний щит на врата Царьграда. Однак у той час Микола ще не втратив відчуття реальності: знаючи про жахаюче положення військ Дибича, він відмінно розумів, що це межа, на який могла б у тих умовах розраховувати Росія.

            

102. 5-та антифрнцузька коаліція. Шенбрунський мир.

5-а коаліція- березень — жовтень 1809 склада­лася з Австрії та Великої Британії. Із початком антифранц. повстання в Іспанії 1808 Австрія вирішила використати ситуацію, щоб повер­нути втрачені території. Але австр. війська в битві при Ваграмі 6.06.1809 були знову розбиті, і за умовами Шенбрунського миру 1809 вона втра­тила велику частину своїх територій. Після зни­щення Великої армії Наполеона І під час рос-фран. війни 1812 виникли умови для створення нової коаліції європ. д-ав.

Шенбрунський мир 1873 — двосто­роння міжнар. угода, укладена у Шенбруннському палаці між австр. імператором Францом Йосифом І та рос. імператором Олександром II у формі особистої домовленості дорадчого характеру.

Згідно з Ш. д. імператори зобов'язувались домовлятись один з одним у разі виникнення розбіжностей з тих чи інших питань, що становлять спільний інте­рес. Уразі нападу третьої держави вони повинні були узгоджувати спільну лінію поведінки. Якщо в результаті укладеної домовленості ви­никла б потреба у воєнних діях, то їхній харак­тер мав бути визначений додатковою військ, конвенцією.

Потім до ПІ. д. приєднався імператор Німеччини Вільгельм І. Завдяки укладенню Ш. д. Росія тимчасово залагодила відносини з Австро-Угорщиною, чим знижу­вала ризик її втручання в разі конфлікту з Ве­ликою Британією; Австро-Угорщина отримувала певні гарантії невтручання Росії у справу при­душення можливих визвольних повстань на Бал­канах; Німеччина прагнула використати цю угоду для посилення ізоляції Франції та недопу­щення утворення антинім. коаліцій за її участі.

             103. Берлінська конференція 1884-1885 рр.

БЕРЛІНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1884-85, міжнародна конференція 14 держав (Великобританія, Німеччина, Росія, Франція, США, Бельгія, Португалія й ін.) по африканських питаннях. Конго (в основному територія совр. Заїра) було формально оголошене "незалежною державою" на чолі з бельгійським королем Леопольдом II.

На Берлінській Конференції Західної Африки ( 1884-1885) визначили їхньої сфери впливу й установили правила для майбутнього розміщення на узбережжях Африки й для навігації рік Нігеру й Конго. Серед важливих умов Загального Акту Берліна було правило, що, коли країна здобувала нову територію в Африці або приймала протекторат по будь-якій частині континенту, це повинне було повідомити іншого учасника угоди на конференції. Протягом наступних 15 років, були укладені численні угоди між Європейськими країнами, здійснюючи й змінюючи умови конференції. Дві таких угоди були укладені в 1890 році Англією. Перший, з Німеччиною, розмежовував сфери впливу в Африці між ними.

Друга угода, із Францією, що визнала британські інтереси в області між озером Чад і рікою Нігер і подтвердившее французька влада в Пустелі Сахара. Інші угоди, особливо між Англією й Італією в 1891, між Францією й Німеччиною в 1894, і між Англією й Францією в 1899, роз'яснили європейські границі в Африці.

                          104. Особливості першої антифранцузької коаліції.                           І антифр коаліція 1792-97рр. започаткована Пільницькою декларацією 1791 між Австрією й Пруссією, за якою ці держави були готові до війни з Фр за відновленя влади Бурбонів. Обидві держави не поспішали з активністю дій, Австрія побоювалась внаслідок цієї війни втратити свої позиції в іншому поділі Речі Посполитої. Росія підтр коаліцію дип шляхом,алі не військ. Формальним качаном коаліції стало проголошення Францією війни Австрії 20.квітня 1792. до коаліції увійшли Австрія, ВБ, Пруссія, Росія, Іспанія, Голландія, Неаполь, Сардинія та Тоскана. Основно проблемою й помилкою коаліції були суперечки між її членами щодо тер поділу Фр і задоволення власних тер претензій. Військ переможи Фр 1794р розпочали розпад коаліції. 2. квітня 1795р Пруссія підписала з Фр Базельський мир. 22 липня 1795р мир із Фр підписала Іспанія. 1797долі Фр підписала з Австрією Кампоформійський мир і почала переговори з ВБ. Так закінчила своє існування Й антифр коаліція.

1-а коаліція 1792-97 започаткована з підписанням Пільницької декларації 1791 між Австрією та Пруссією, якою стверджувалась готовність обох д-ав розпочати війну з Фран­цією задля відновлення монархії. Обидві д-ви не поспішали до активних дій. Австрія спрямувала всі свої сили на б-бу з Францією. Росія підтримала коаліцію й дип. шляхами сприяла її зміцненню, але війська проти Франції не надсилала й участі в бойових діях не брала. Формальним її початком стало утворення австр.-прус. союзу 1792 проти Франції та проголошення Францією війни Австрії. На бере­зень 1793 до 1-ї А. к. входили Австрія, Велика Британія, Пруссія, Росія, Іспанія, Голландія, Неаполь, Сардинія, Тоскана й деякі нім. кня­зівства. Основна проблема коаліції — суперечки між її членами щодо планів розподілу Франції для задоволення власних територ. претензій.

Військ, перемоги Франції 1794 посилили внутр. протиріччя в коаліції та прискорили її розпад.

Із підпи­санням Кампоформійського миру 1797 між Фран­цією та Австрією й початком англ.-франц. пере­говорів 1-а А. к. припинила своє існування.

             105. Рейштадське побачення Андраші та Горчакова 1876р.

Подолання Росією наслідків поразки в Кримській війні пов'язане з ім'ям великого російського дипломата Горчакова. Він походив із древнього аристократичного роду. Утворення одержав у Царскосельском ліцеї. Дипломатичну кар'єру почав в 22 року й пройшов довгий шлях від другорядного посольського чиновника до міністра закордонних справ Росії. При Миколі 1 майбутній міністр не грав, та й не міг грати перших ролей у російській дипломатії, оскільки його недолюблював глава дипломатичного відомства Росії граф Нессельроде, пользовавшийся величезною довірою пануючи. Горчаков виявився ключовою фігурою в зовнішній політиці Росії завдяки надзвичайним і досить сумним обставинам. Поразка в Кримській війні 1853-1856 гг. привело до того, що на міжнародній арені авторитет країни впав. За умовами Паризького миру Росія зобов'язувалася знищити залишки бойового флоту на Чорному морі, а на узбережжя ліквідувати міцності. У результаті південна границя країни була відкрита будь-якому ворожому вторгненню. На Балканах позиції Росії як великої держави похитнулися через ряд соромливих обмежень. Відповідно до статей того ж Паризького трактату, Туреччина також відмовлялася від свого чорноморського флоту, але нейтралізація моря була тільки видимістю: через протоки Босфор і Дарданелли турки завжди могли ввести туди із Середземного моря свої ескадри. Незабаром після сходження на престол Олександр 2 відправив Нессельроде у відставку: той був слухняним виконавцем волі колишнього государя, але для самостійної діяльності не годився. Тим часом перед російською дипломатією встало труднейшая й важливе завдання - домогтися скасування принизливих і важких для Росії статей Паризького договору. Країна перебувала в повній політичній ізоляції й не мала союзників у Європі. Міністром закордонних справ замість Нессельроде був призначений Горчаков. Горчакова відрізняла незалежність суджень, він умів точно співвідносить можливості Росії і її конкретних дій, блискуче володів мистецтвом дипломатичної гри. Вибираючи союзників, він керувався практичними цілями, а не симпатіями й антипатіями або умоглядними принцыпами. Спочатку Горчаков робив ставку на угоду із Францією. Росія робила Наполеонові сприяння в справах загальноєвропейської політики. Під час австро-італо-французької війни 1859 гю підтримка Росії сприяла успіху французів. Однак твердого ґрунту для франко-російського союзу не виявилося. Франція сочуствовала польському повстанню 1863-64 гг., жорстоко подавленому російськими військами. Наполеон переоцінив міцність свого положення у Франції й у Європі й не зумів по достоїнству оцінити дружні відносини з Росією. Це привело до краху і його самого, і всю французьку політикові. Ворогом Франції номер один у Європі стала Пруссія. Бісмарк направляв дипломатичні зусилля цієї держави до насильницького об'єднання Німеччини. Після перемог, здобутих у війнах з Данією й Австрією, Пруссія майже досягла заповітної мети. Державотворенню заважало сусідство сильної й войовничої Франції. Але війна проти Наполеона була неможлива, поки його підтримувала Росія. Однак російський цар і його перший дипломат Горчаков різко змінили політичний курс і пішли на зближення із Пруссією. Франко-прусская війна закінчилася повним розгромом французів і скинення Наполеона. А Росія дотримувалася доброзичливого для Пруссії нейтралітету. В обмін на це російська дипломатія домоглася згоди Пруссії й Австро-Венгрии, що перебувала під прусским вплив, на скасування "нейтралізації" Чорного моря. Розрив Росією Паризького миру, укладеного в 1856 р., повалив великі держави чи Європи не в більше здивування, чим падіння Франції. Обмежувальні статті договору були скасовані в 1871 р. на міжнародній конференції в Лондоні. Це й була головна справа всього життя великого російського дипломата Олександра Михайловича Горчакова.

                          106. Політика великих держав у Китаї в к. ХVШ - середині Х1Х ст.

Капіталістичний розвиток країн Європи й США привело в першій половині XIX в. до посилення їхньої колоніальної експансії в Східній і Південно-Східній Азії. Англія, Франція, США й інші капіталістичні держави намагалися перетворити Китай в об'єкт колоніальної експлуатації. Однак колоніальне поневолювання країни капіталістичними державами почалося в Китаї пізніше й виявилося справою набагато більше важким, чим в Індії, На відміну від останньої Китай, незважаючи на значну самостійність провінційної адміністрації, все-таки мав певну політичну єдність і централізацію. Опір народу колоніальної агресії було в Китаї більше сильним, чим в Індії. Мало значення й та обставина, що Китай далі відстояла від західних країн, чим Індія.

В XVII-XVIII вв. Китай був могутньою феодальною імперією, що зробила великі завоювання й поставило у васальну залежність від себе ряд сусідніх держав-данників - Корею, Монголію, Східний Туркестан, Бірму, В'єтнам. У межах імперії перебував Тибет.

Маньчжурська династія Цин і чиновники, у руках яких безпосередньо перебувала політична й адміністративна влада, вели реакційну політику в інтересах феодального класу, гнітили народ. Із другої половини XVIII в. вони прагнули по можливості ізолювати країну від зовнішнього миру. В 1757 р. по імператорському велінню були закриті для зовнішньої торгівлі всі порти, за єдиним виключенням Гуанчжоу (Кантона). У Кантоні з 1715 р. існувала факторія Ост-Индской компанії, а потім з'явилися й інші іноземні факторії. Торгівля з іноземцями перебувала під наглядом китайського суперінтенданта й велася замкнутою гільдією з 12-13 привілейованих купців (Кохонг). Ця гільдія призначала ціни, гарантувала операції з іноземцями й доходи від них для китайської влади. Правила цієї торгівлі були встановлені в 60- 80-х роках XVIII в.

Реакційна політика ізоляції країни лише почасти мала на меті утруднити зовнішню агресію проти Китаю. Цинское уряд став проводити її головним чином з побоювання, як би іноземці не занадто підсилили свій вплив у країні й не змогли б у своїх цілях використовувати невдоволення китайського народу гнітом Цинской династії. Надалі до цих мотивів приєднався острах витоку за кордон монети й розкладання феодальних порядків і підвалин життя в результаті розвитку торговельних зв'язків з Іншими країнами. Проведення політики ізоляції довгий час полегшувався по перевазі натуральним характером господарства основної маси населення, відносною економічною незалежністю Китаю, що мало високорозвинена домашня промисловість п не дуже нуждавшегося у ввозі іноземних товарів. Однак ізоляція сприяла ще більшому економічному відставанню Китаю від капіталістичних держав. У результаті політики ізоляції Китай до першої опіумної війни не мав договірних відносин із західноєвропейськими державами, США і Японією.

Керування зовнішніми справами Цинской імперії перебувало в руках імператора п верховного т.зв. «Військової ради» (Цзюньцзнчу), що состояли з вищих сановників. Раніше ця рада займалася військовими справами, але потім у його функції стало входити складання едиктів і висновків по зовнішніх справах. Зносинами з васальними державами-данниками відав Наказ по справах про церемонії (Либу). Існувала ще Палата по справах залежних областей (Лифаньюань).

У Китаї здавна зложився свій дипломатичний церемоніал, відмінний від прийнятого в Європі. Посли васальних держав Цинской імперії повинні були виконувати принизливий обряд « кэ-тоу» - ставати дев'ять разів на коліна й дев'ять разів простиратися ниц перед імператором. До аудієнції посли повинні були попередньо проробити цей обряд перед табличкою з ім'ям богдыхана пли перед порожнім троном. Виконання цього обряду було потрібно також від всіх іноземних послів, хоча оп зложився у відносинах Китаю з його васалами й відбивав перевагу Китаю над сусідніми невеликими державами. Весь етикет при відносинах з іноземними послами з боку цинского двору відповідав обряду « кэ-тоу» і зложився ще в VII-VIII вв. Посли вважалися простими чиновниками, а не представниками особистості незалежних государів. Подарунки, принесені іноземними послами, розцінювалися як данина. Цинский двір вимагав, щоб іноземні посли вручали своп грамоти не самому імператорові, а тільки кому-небудь із сановників. У дипломатичній переписці цинского двору було прийнято звертатися до іноземних государів як до васалів, що чекають милостей і повчань богдыхана й зобов'язаним коритися його велінням. Постійне перебування іноземних послів у столиці й у країні не допускалося. Відповідної була й фразеологія документів цинского уряду. Іноземці позначалися в них як «варвари». Англійці й інші заморські іноземці, особливо внаслідок роздратування, викликаного опіумною торгівлею й настирливою діяльністю місіонерів-розвідників, іменувалися «заморськими чортами», «іноземними собаками», «рудими дияволами» і т.д.

Цинская династія розглядала свою імперію як центр всесвіту. У цьому полягав зміст таких термінів, як «Серединне» або «Піднебесне» царство. Усе. інші государі й народи теоретично вважалися данниками й васалами імператора. Ця офіційна доктрина й церемоніал, що відповідав їй, були розраховані на те, щоб вселити китайському народу й сусіднім країнам перебільшене поняття про могутність Цинской монархії й сприяти політиці ізоляції від західних держав.

В 1793 р. у Пекін був допущений англійський королівський посол Макартней, що мав доручення врегулювати претензії Ост-Индской компанії до Китаю й домогтися відкриття для торгівлі інших портів крім Кантона. Коли Макартнея зі свитою й подарунками богдыхану везли на джонках по ріці Байхэ, те на його судні був вивішений прапор з китайським написом: «Посол, що везе данину з Англії». Цинские сановники зажадали від Макартнея, щоб він погодився стати покладене число раз на коліна й простягтися ниц перед імператором. На це Макартней нібито сказав, що зробить це, але лише в тому випадку, якщо цинский сановник відповідного рангу виконає те ж саме перед портретом англійського короля. Макартней одержав аудієнцію й, відповідно до китайських джерел, виконав те, що від нього вимагали, хоча сам посол затверджував, що нібито він тільки став на одне коліно. У всякому разі місія Макартнея залишилася зовсім безрезультатної, а в 1816 р. інший англійський посол, Амхерст, покинув Пекін, зовсім не одержавши імператорської аудієнції.

Взагалі посли європейських держав при приїзді в Китай приймалися дуже рідко, досить неохоче й лише після довгих дротиків. Відмова послом від виконання церемоніалу аудієнції по обряду « кэ-тоу» і від вручення грамот не особисто імператорові, а кому-небудь із сановників служив зручним приводом для недопущення іноземних послів у столицю й до двору.

Цинское уряд волів, щоб іноземні посли зверталися по своїх справах не в Пекін, а до влади окраїнних і приморських областей - начальникам округів, губернаторам провінцій, намісникам або генерал-губернаторам, що відали нерідко відразу декількома провінціями, або ж до спеціальних імператорських комісарів по справах тих або інших окраїн пли приморських провінцій і по зносинам з «варварами». Місцеві влади й імператорські комісари посилали в Пекін доповіді по зовнішніх справах.

Домогтися допуску в Пекін і аудієнції іноземним послам було дуже важко. Цинские влади висували звичайно безліч перешкод і придумували різноманітні приводи для затягування справи. Сановники цинского уряди нерідко зверталися з іноземними послами вкрай грубо й зарозуміло, щоб підкреслити своя перевага, застосовували погрози й залякування. Часто це робилося навмисне, для того щоб іноземні посли, не бажаючи роняти достоїнства своєї держави, відмовилися від своїх домагань і виїхали, не відвідавши Пекіна.

Ізоляція країни сприяла тому, що правляча верхівка Цинской імперії не мала ясного поняття про силу, місце розташування й життя інших держав. Цинское уряд зовсім не посилав своїх послів до західних держав і було погано орієнтоване в міжнародній обстановці.

Політика ізоляції країни якийсь час допомагала зміцненню влади реакційної Цинской династії й консервації феодально-абсолютистського режиму, але поступово Китай усе більше відставав в економічному й військовому відносинах від Англії й інших капіталістичних держав, стремившихся будь-якими засобами відкрити доступ до його ринку й піддати його поневолюванню. Політика ізоляції зрештою зазнала краху під ударами іноземних агресорів. Перший такий удар був нанесений Китаєві Англією.

Російсько-китайські дипломатичні відносини в XVIII в.

Якщо західні держави до 1842 р. не мали договорів з Китаєм, то російсько-китайські відносини ще з кінця XVII в. будувалися на договірних засадах, як про це свідчить висновок Нерчинского договору 1689 р. Нерчинский договір ліквідував російські поселення в Приамур'я, і закрив для Росії водний шлях із Забайкалья на Охотське узбережжя. Китайське населення й цинские влади на північний берег Амуру теж майже не проникали, і фактично області до півночі від Амуру не перейшли у володіння Китаю.

Нерчинский договір мав велике позитивне значення для обох його учасників, тому що він на довгі часи закріплював між ними мирні відносини. Особливістю російсько-китайських відносин XVIII і початку XIX в. була військова слабість обох сторін у районі їхньої загальної границі. Для Росії ця слабість виникала із крайньої далекості російсько-китайської границі від життєвих центрів країни й неможливості зосередити й містити в цих вилучених і бездоріжніх районах скільки-небудь значні військові сили. У Китаю військова слабість на російській границі була пов'язана з аналогічними причинами й загальною технічною й економічною відсталістю країни й слабістю її збройних сил. Росія й Китай звичайно прагнули до мирного врегулювання питань, що виникали між ними. Мирні й добросусідські відносини протягом століть полегшували обом сторонам боротьбу з агресорами, що нападали на Росію переважно із заходу, а на Китай - зі сходу, з боку моря.

Однак у відповідності зі своєю політикою ізоляції країни цинское уряд перешкоджав розвитку російсько-китайської торгівлі. Багато непорозумінь викликало умову договору про взаємну видачу перебіжчиків і злочинців. Кілька російських посольств було спрямовано в Китай для дозволу цих суперечок. Петро I видав указ про посилку в Пекін російської духовної місії під приводом забезпечити православне богослужіння для переселених у Пекін жителів знищеного російського міста Албазин і для російських купців, що приїжджали в Китай. Головна мета указу складалася в створенні кращих умов для розвитку торговельних і політичних зносин з Китаєм. В 1715 р. духовна місія виїхала в Китай. В 1719-1722 р. відбулася поїздка в Пекін надзвичайного посланника Петра I - Ізмайлова, що одержало від цинских влади охоронні грамоти для російських торговельних караванів і дозвіл на відкриття в Пекіні церкви для приїжджаючих туди російських купців.

В 1724 р. у Китай було спрямоване посольство графа Сави Владиславича Рагузинского формально для повідомлення цинского двору про вступ на престол Катерини I, а фактично для переговорів про торгівлю й границі. Після довгого шляху посольство прибуло в Пекін, де воно пробуло 6 місяців. Після переговорів уповноважені цинского уряди й російський посол 21 жовтня 1727 р. у Кяхті підписали договір. Границя між обома імперіями в районі Монголії встановлювалася на основі принципу uti possidetis. Договір передбачав регулярні торговельні відносини й право посилки російських казенних караванів у Пекін; 200 російських купців могли раз в 3 роки приїжджати в Пекін і торгувати там безмитно, будувати крамниці, будинку, склади й т.д.

Кяхтинский договір підтверджував постанову Нерчинского договору про те, що росіяни піддані, що зробили злочин на китайській території, а дорівнює й китайські піддані, що зробили злочин на російській землі, підлягали видачі прикордонній владі своєї держави для суду й покарання.

Рагузинский мистецьки обійшов труднощі, які виникали при дипломатичній переписці від імені царі із цинским двором внаслідок претензій останнього на верховенство. Кяхтинский договір визначав, що російсько-китайські справи й переписка по них повинні вестися з китайської сторони «китайським трибуналом», тобто палатою по зносинам із зовнішніми областями Цинской імперії (Лифаньюань), а з російської сторони-сенатом, або «трибуналом російським».

Кяхтинский договір узаконив постійне перебування в Пекіні російської духовної місії з декількох духовних осіб на чолі з архімандритом і із шістьома світськими учнями для навчання китайській, маньчжурській і монгольській мовам. Можливість підтримувати зносини із цинским урядом через цю місію мала важливе значення для Росії в той час, коли в Пекіні не було постійного дипломатичного представництва. У церковно-релігійному відношенні місія підкорялася синоду російської православної церкви, а в політичних питаннях одержувала вказівки від російського відомства іноземних справ. Члени місії внесли чималий вклад у вивчення Китаю своїми науковими дослідженнями. У той же час вони виступали як розвідників і інформували Петербург про політичне положення в країні.

Кяхтинский договір підтверджував і уточнював колишні умови торгівлі з Китаєм, у тому числі пристрій безмитного торгу в Кяхті, Нерчинске й Селенгинске. В основному російська торгівля велася з Китаєм через Кяхту, де російські купці обмінювали хутро й залізні вироби на китайський чай, тканини, посуд ц інші товари.

Цинское уряд готувався до завоювання Джунгарии й Кашгарии. Звичайно цинский двір не посилав за кордон своїх послів, але в 1730 р. його посольство прибуло в Москву. щоб заручитися союзом з Росією проти джунгаров.

Уряд цариці Ганни Иоанновны виразило бажання підтримувати дружні відносини з Китаєм, але не пішло на посилку російських військ у далекі краї проти джунгаров.

У другій половині XVIII в., після завоювання Цинской династією Джунгарии й Кашгарии, російсько-китайські відносини не раз ускладнювалися головним чином через конфлікти із приводу видачі перебіжчиків, тривалих перерв у торгівлі між обома сторонами, що викликалися порушеннями договорів, а також неприйнятними для Росії вимогами китайського дипломатичного церемоніалу.

Російсько-китайські дипломатичні відносини на початку XIX в. Місія Головкина.

Після висновку в 1802 р. миру із Францією царський уряд підсилив свою увагу до країн Сходу й в 1804 р. направило в Китай посольство на чолі із графом Ю. А. Головкиным. Під приводом повідомлення про вступ на престол

Олександра I Головкин повинен був прибути в Пекін і домагатися доступу російських торговельних судів у Кантон, відкриття торгівлі по сухопутній границі з Північно-західним Китаєм, права судноплавства по Амуру, необхідного для постачання російських володінь на Камчатці й Алясці провіантом і зброєю, допуску російського посланника в Пекін і т, буд.

В 1805 р. Головкин прибув в Ургу, але не міг проїхати далі, тому що заздалегідь відмовився ставати на коліна я простиратися ниц перед богдыханом, а ургинские начальники амбань і ван відхилили вимоги Головкина щодо церемонії його прийому як представника російського государя. Після довгих сперечань щодо етикету й чисельності своєї збройної охорони Головкин змушений був повернутися назад. Китайські купці, що містили торговельні угоди в Кяхті, заважали відкриттю торгівлі на інших ділянках границі. Сенат послав у Пекін протест проти дій цинского уряду відносно місії Головкина.

Від'їзд Головкина стурбував цинский двір. В 1810 р. китайські посланці прибутку для побачення з іркутським губернатором Трескиным у Маймачене, біля Кяхти, щоб загладити случившееся, п говорили про бажання Китаю підтримувати з Росією дружні відносини п прийняти нове російське посольство. Розвитку зносин з Китаєм сприяла російська духовна місія в Пекіні. З 1818 р. вона підсилила свою діяльність по доставлянню в Петербург відомостей про Китай. В 1833 р. місії було запропоновано не захоплюватися зверненням до православ'я китайців, щоб не ускладнювати відносини Росії з Китаєм.

 

Загальний напрямок політики Росії у відношенні Китаю в 40-х роках XIXв.

До кінця 50-х років XIX в. Росія зовсім не вела морської торгівлі з Китаєм. Обороти ж російсько-китайської торгівлі через Кяхту з кінця 40-х років стали зменшуватися під впливом розвитку морської торгівлі західних держав з Китаєм після першої опіумної війни.

На відміну від Англії й США, що заохочували контрабандний ввіз у Китай опіуму, з Росії опіум у Китай майже не надходив, і торгівля їм з Китаєм була заборонена росіянином підданим ще в 1841 р., про що тоді ж був сповіщено китайський уряд.

Величезні відстані, малонаселеність і труднощі пересування через Сибір у першій половині XIX в. як і раніше робили царську Росію на Далекому Сході незмірно більше слабкої, чим на материку Європи, де вона до Кримської війни вважалася найсильнішою військовою державою. Східна Сибір залишалася малозаселеною й віддаленою колонією, значною мірою служившей місцем каторги й посилання. На Тихому океані військовий флот царської Росії був набагато слабкіше не тільки англійського, але й флотів Франції й США. Сухопутні війська на далекосхідних окраїнах Росії залишалися дуже нечисленними. Царський уряд, зайнятий придушенням революційного руху в Європі й своїй політиці на Близькому Сході, було зацікавлено в тім, щоб можливо довше зберегти на сході Азії те положення, що існувало там до опіумних воєн. Незалежний Китай за умови, що він залишиться слабкою країною, був для царської Росії більше зручним сусідом, чим Китай, що зробився знаряддям Англії.

На противагу державам, відділеним від Китаю величезними водними просторами, Росія була сусідом Китаю й мала загальну з ним саму довгу у світі й слабко сухопутну границю, що обороняється, довжиною в кілька тисяч верст. У силу цього Росія найбільше була зацікавлена в тім, щоб у Китаї, і особливо в найближчі до Росії володіннях Китайської імперії, а також у не розмежованих областях Приамур'я й Примор'я не встановився вплив яких-небудь ворожих Росії держав.

Відкриття китайських портів і розвиток морської зовнішньої торгівлі Китаю загрожувало підірвати російсько-китайську сухопутну торгівлю, підсилюючи в той же час вплив у Китаї супротивників Росії - Англії й Франції, Царська Росія внаслідок віддаленості, слабості свого торговельного флоту й відсталості своєї промисловості не могла вивозити в морські порти Китаю свої товари з таким же успіхом, як Англія й Франція, п не могла скористатися для цього нерівноправними договорами з Китаєм тією самою мірою, як буржуазія Західної Європи п США, Росіяни тканини не могли конкурувати із західноєвропейськими в морських портах Китаю. У силу всіх цих причин царський уряд, незважаючи на загарбницький характер політики царату, не проявляло ініціативи в нав'язуванні Китаєві нерівноправних договорів про відкриття портів для іноземної морської торгівлі й навіть іноді не квапилося забезпечити собі у відкритих портах Китаю права найбільше благоприятствуемой нації.

Кульджинский торговельний договір 1851 р. між Китаєм і Росією.

Зате до середини XIX в. підсилився інтерес російської буржуазії до вивозу російських товарів у північно-західні окраїни Китаю, особливо в Джунгарию, де в силу географічних умов західна конкуренція не була небезпечною. У Росію із цих районів привозився плитковий чай і грубі тканини (даба). Міністерство закордонних справ і міністерство фінансів розробляли заходу щодо розвитку цієї торгівлі. У Кульджу й Чугучак під ім'ям купця Хорошева в 1845 р. їздив російський чиновник Любимов. В 1851 р. у Кульджу для переговорів про умови торгівлі прибув полковник Е. Ковалевский. Улітку 1851 р. Ковалевский і генерал-губернатор Илийского краю И Шань зі своїм помічником Буянтаем підписали Кульджинский торговельний договір. За цим договором Росія одержала право на пристрій у Кульдже й Чугучаке торговельних факторій і призначала туди консулів. Договір підтверджував колишній принцип взаємної видачі підданих обох сторін владі своєї держави для суду й покарання, але тільки у випадку здійснення ними важливих карних злочинів. У випадку ж дрібних конфліктів між китайськими й росіянами підданими дозвіл їх на місці покладало на російського консула й китайських чиновників. Ця умова вносила в Кульджинский договір елемент нерівноправності.

             107. Рейхенбахський компроміс 1790р.

Двостороння австр-пруська угода, підписана у Рейхенбасі (Селезія) між австр уповноваженими кн. Рейссом та бароном Шпільманом і прус першим міністром графом Герцбергом. Австрія ще в 1788 вступила в рос-тур війну на боці Рос.

А в 1788-89 в Австр почалася бурж революція(у Бельгійській тер). Користуючись складним положення Австрії, Пруссія, перебуваючи в союзі з Британією та Голландією, вимагала від Австрії укласти мир із Туреччиною й повернути їй всі території, захоплені під година війни. А також передати Польщі частину Галичини, за що Польща мала віддати Пруссії Ґданськ і Торунь. Австрія вступила в переговори з ВБ. У результаті переговорів Британія відмовилась підтримувати Пруссію в разі австро-пруської війни. Відтак Австрія й Пруссія Підписала угоду фактично підготовану Британією, її оформили як декларації Австр і Прус. Австрія зобовязувалась докласти зусиль до укладення миру з Турками на основі довоєнного стастус-кво. Пруссія зобовязувалась допомогти Австрії у відновленні влади над Бельгією та спільно з Британцями та Голландцями гарантувати там австр панування. Наслідками укладеної догоди стало підписання Сістовського мирного договору 1791р. та придушення повст у Бельгії.

Сістовський мирний договір 4.08(серпня)1791р. між Австрією та Тур завершивши Австр-Тур війну. Австрія повертала туркам всі захоплені тер під годину війни, окрім Хотина. Одночасно з договором була підписана конвенція за якою до Австрії переходила Стара Орсова та незначна тер у верхівї р.Унни. Австрія зобовязувалась ніколи не будувати на цих тер укріплень.

                          108. Берлінський трактат 1878р.

Берлінський трактат з'явився завершенням російсько-турецької війни 1877-1878 гг., причому в його висновку взяли участь всі великі держави, що змусили Росію до перегляду прелімінарний Сан-Стефанского мирного договору. У підсумку придбання Росії й, що воювали на стороні Росії за свою незалежність балканських держав були сильно урізані, а Австро-Угорщина й Англія одержали навіть певні придбання від війни, у якій не приймали участі. Визнавалась незалежність Чорногорії, Сербії та Румунії від Туреччини; Австро-Угорщина отримувала право окупувати Боснію та Герцоговино. Болгарія була розділена навпів по Балканському хребті. Македоня відходила Туркам. Росія повертала Туреччині Баязет.

109. Третя антифранцузька коаліція. Битва при Аустерліці.

 

3-я коаліція 1803-05. Вона складалася з Австрії, Великої Британії, Неаполітанського королівства, Пруссії, Росії та Швеції. 1805 англ. флот завдав поразки об'єднаному франц.-іспан. у Трафальгарській битві.Австр. армія була оточена та знищена під Ульмом, під Аустерліцом були розгромлені об'єднані австр.-рос. війська. 3-я А. к. припи­нила існування з підписанням Пресбурзького миру 1805, який був двосторонньою франц.-австр. угода, підписана в Прессбурзі (сучасна Братислава, Словаччина) після поразки союзних австр.-рос. військ від Наполеона І під Аустерліцем.

За нею Австрія визнавала франц. територ. захоплення в Італії (П'ємонт, Генуя, Парма, П'яченца та інші), поступалась на користь Наполеона як короля Італії своїми територіями на Адріатичному узбережжі (Венеціанська область, Істрія, Далмація), визнавала Баварію та Вюртемберг королівствами, Баден — вели­ким герцогством і віддавала Баварії Тироль із Бриксеном та Трієнтом, архієпископство Бамберг, єпископства Аугсбург, Фрейзинген, Нассау, Ейхштедт та інші; Вюртембергу — п'ять міст на Верхньому Дунаї, графство Гогенберг, ландграфство Валленбург. Між Вюртембергом та Баденом було поділено частину австр. Шва-бії, Констанц, Брейсгау, Ортенау. Як компенса­цію Австрія отримувала Зальцбург та Вюрцбург для вигнаного з Тоскани ерцгерцога Ферди-нанда Габсбурга. Австрія зобов'язувалась сплати­ти контрибуцію в розмірі 40 млн. флоринів.

Зміни в Німеччині та Італії встановили франц. домінування в Європі та поклали край існу­ванню Священної Римської імперії. .

 

110. Проблема об'єднання Німеччини в 1848-1849рр.

 

111. Суперництво на Близькому Сході та в Середній Азії в кін.Х1Х ст.

 

112. Віденський конгрес 1814 - 1815рр. та польсько-саксонське питання.

Ще в перші дні конгресу польсько-саксонське питання зайняло важливе місце. Олександр не хотів уступати Варшавське герцогство, яке головним чином складалося з земель захоплених Прсуєю в поділах Польщі, тому Прусія вимагала компенсації. Взамін на Варшавське герцогство Олександр пропонувавв Прусії Саксонію, яке мало б бути відібране у саксонського короля за підтримку Наполеона.

Франції ж потрібно було вбити клин між країнами які її перемогли, тобто на це розраховував Тайлеран. Він запропонував «принцип легітимізму», за яким Європа мала ділити землі за принципом коли вони були поділені до 1972 року, тоді б Франція отримала б впевненість за цілісність своїх територій. Тайлеран пропонував цей принцип всім країнам, але вони відмовились. В конгресі зав’язалась внутрішня боротьба. Але Тайлерану вдалось заключити договір трьох держав: Австрі, Франція, Англія, який мав бути таємним від Росії і полягав у дипломатичній боротьбі проти Росії, тобто це мало стати на заваді входженню королівства Саксонського у склад Прусії.

Але Олександр отримав все що хотів в Польщі та не захотів сваритися через Саксонію і Прусію з європейськими країнами. Прусія змирилась, оскільки важливої учатсі в конгресі не відігравала.

113. Візит Миколи І до Лондона в 1844р. Російський проект поділу Османської імперії.