Третя антифранцузька коаліція 1805

44. Третя антифранцузька коаліція 1805

3-я коаліція 1803-05. Вона складалася з Австрії, Великої Британії, Неаполітанського королівства, Пруссії, Росії та Швеції. 1805 англ. флот завдав поразки об'єднаному франц.-іспан. у Трафальгарській битві.Австр. армія була оточена та знищена під Ульмом, під Аустерліцом були розгромлені об'єднані австр.-рос. війська. 3-я А. к. припи­нила існування з підписанням Пресбурзького миру 1805, який був двосторонньою франц.-австр. угода, підписана в Прессбурзі (сучасна Братислава, Словаччина) після поразки союзних австр.-рос. військ від Наполеона І під Аустерліцем.

За нею Австрія визнавала франц. територ. захоплення в Італії (П'ємонт, Генуя, Парма, П'яченца та інші), поступалась на користь Наполеона як короля Італії своїми територіями на Адріатичному узбережжі (Венеціанська область, Істрія, Далмація), визнавала Баварію та Вюртемберг королівствами, Баден — вели­ким герцогством і віддавала Баварії Тироль із Бриксеном та Трієнтом, архієпископство Бамберг, єпископства Аугсбург, Фрейзинген, Нассау, Ейхштедт та інші; Вюртембергу — п'ять міст на Верхньому Дунаї, графство Гогенберг, ландграфство Валленбург. Між Вюртембергом та Баденом було поділено частину австр. Шва-бії, Констанц, Брейсгау, Ортенау. Як компенса­цію Австрія отримувала Зальцбург та Вюрцбург для вигнаного з Тоскани ерцгерцога Ферди-нанда Габсбурга. Австрія зобов'язувалась сплати­ти контрибуцію в розмірі 40 млн. флоринів.

Зміни в Німеччині та Італії встановили франц. домінування в Європі та поклали край існу­ванню Священної Римської імперії. .

Перша світова війна стала результатом порушення європейського балансу, що різко змінив конфігурацію центрів сили. Вона міняється в основному в центрі Європи. Виникає Германська імперія й повністю міняє всю цю конфігурацію. У цих умовах виникає стійка тенденція до поляризації двох сил, до створення двох протиборчих блоків, сутичка між якими неминуча. Розвиток засобів ведення війни.

·          Англія: підрив Німеччини як торговельного партнера. Англо-бурська війна привела до англо-германських протиріч.

·          Франція: прагнення повернути Ельзас і Лотарингію

·          Австрія: будь-якій слабкій державі потрібна війна, щоб об'єднатися. Вона була в самому уразливому положенні. Внутрішня криза, ріст відцентрових сил, залежність Австрії. Німеччина її підтримує.

·          Росія: протоки. Війна з Німеччиною не дуже потрібна. Забрати східну Галичину.

·          Потрібний союз із Англією.

Домінує стара логіка, відсутнє розуміння, прогнозування майбутніх масштабів і характеру війни.

Всі країни зацікавлені в загальній війні:

·        Англії потрібний привід розгромити Німеччину, знищити її флот.

·        Для Німеччини головний ворог - Франція. Необхідно знищити її, виключивши реваншу.

Виникає конфлікт між Сербією й Австрією із приводу ситуації на Балканах. Росія заступається за Сербію, а Німеччина за Австрію. Ключовий момент - ставка на нейтральність Англії.

·        Росія об'єктивно до війни не готова, не відбулася реформа армії. Інтерес: одержати привід для захоплення проток.

В 1914 р. уряд Росії повинне було піти на поступку. Об'єктивний розклад конфлікту допускав можливість уникнути війни в невигідні для Росії умовах. Найбільш агресивними були в Росії ліберали. Вони вкрай зацікавлені в орієнтації Росії на Англію й Францію. Вона була чужорідним тілом у цьому альянсі. Розрахунок був на те, що ця війна неминуче приведе до облагороджування Росії. Микола перебуває в умовах гострого конфлікту з російським суспільством, падав його престиж, він не міг дозволити собі жорстко відстоювати свою точку зору. Сазонов домігся наказу про мобілізацію.

Сам початок війни був пов'язане з ініціативою Німеччини й Англії. І росіяни й французи жадали від англійців чіткій підтримці. Німцям давали зрозуміти, що Англія в цій війні не зацікавлена, а ті дуже розраховували на її невтручання.

Политическая ситуация накануне войны

После разгрома русских войск в битве под Фридландом в июне 1807 г. царь Александр I заключил с Наполеоном Тильзитский мир, по которому обязался присоединиться к континентальной блокаде Англии. По соглашению с Наполеоном Россия в 1808 г. отобрала у Швеции Финляндию и сделала ряд других территориальных приобретений; Наполеон же развязал руки для покорения всей Европы за исключением Англии и Испании. В 1810 г. Наполеон женился на Марии-Луизе Австрийской, дочери австрийского императора Франца, упрочив себе таким образом тыл и создав в Европе точку опоры. Французские войска после ряда аннексий придвинулись вплотную к границам Российской империи.

З перших же днів 1812 р. обидві сторони вже не сумнівалися в близькості війни. Несподівана справа про шпигунство ще більше загострило відносини.

Російський уряд довідалося не про все, але дуже багато чого про французьку велику армію.

Олександр Іванович Чернишов кілька разів їздив кур'єром з листами Олександра до Наполеона й з листами Наполеона до Олександра. Наполеонові Чернишов зумів сподобатися своїми найтоншими лестощами й уменьем подавати розумно й до речі репліки в розмовах про військову справу, про що так любив говорити французький імператор. Вкрадливий царедворець, молодий блискучий красень, абсолютно безпринципний кар'єрист, згодом жорстокий кат декабристів, що завжди збуджував моральну огиду навіть у придворному оточенні, що видали всякі види, трьох імператорів, яким він встиг за своє довге життя сподобатися, Чернишов знав, як підійти до кожного із цих трьох так несхожих один на одного людей: до Олександра, до Наполеона, до Миколи. А більше йому нічого ніколи й не було потрібно. Пещення Наполеона відкрило Чернишову доступ в усі салони Парижа й дали зв'язку у верхах французької бюрократії. З початку 1811 р. Чернишов обзавівся знайомством з Мішелем, що служив у головному штабі французької армії й давно що вже сносились із російським посольством. Кожне 1-е й 15-е число місяця французький військовий міністр представляв імператорові так званий “Звіт про стан” всієї французької армії з усіма змінами в чисельності її окремих частин, з усіма змінами в її розквартируванні, з обліком всіх пішли за полмесяца нових призначень на командні пости й т.д. Ці звіти попадали в руки Мішеля на кілька коротких годин. Мішель нашвидку знімав копії й доставляв їхньому Чернишову за відповідну винагороду. Так у них і йшло справу цілком благополучно й організовано більше року, із січня 1811 по лютий 1812 р. Але від імператорської таємної поліції вкритися було важко навіть при всій спритності Чернишова й всієї обережності Мішеля. Щось здалося таємної поліції негарним, і в лютому 1812 р., коли Чернишова не було будинку, у нього зробили ретельний обшук, звичайно неофіційний. Обшукали й одного кур'єра на границі. Обшуки дали такі результати, що в Наполеона вже сумнівів ніяких не залишилося в щирій ролі російського полковника, що полюбився йому. Наполеон, майже остаточно до цього часу що вирішив, що війна з Росією неминуча, ні в якому випадку не міг і не хотів поривати з Олександром тепер же. Йому необхідно було мати у своєму розпорядженні ще 3 - 4 місяці, і матеріал був затриманий. Чернишов після цього таємного, делікатного, але все-таки дуже лиховісного за своїм значенням і по своїх результатах домашнього обшуку зволів не дуже засиджуватися на берегах Сени. Він почтительнейше откланялся в Тюильрийском палаці й виїхав у Росію. Перед від'їздом з Парижа він спалив всі папери, які могли б дати імператорської таємної поліції відповідь на питання, що невідступно стояло перед нею із часу цього лютневого спритно завуальованого обшуку: зрада доведена, Чернишов мав доступ до секретнейшим документів, але хто зрадник? Випадок дав розгадку таємниці. Кваплячись із від'їздом, Чернишов забув наказати підняти килими у своїх кімнатах. Як тільки він виїхав, французька поліція з'явилася в будинок. Під одним з килимів біля каміна був знайдений лист, писане рукою Мішеля, якимось образом туди завалився. Мішель був негайно арештований, суджений і привселюдно гільйотинований 2 травня 1812 р. Суд над ним і ще трьома обвинувачуваними був навмисно зроблений голосним: Наполеон хотів представити народу справа так, що саме Росія прагне напасти на Францію й підсилає шпигунів.

Отже, хоча в російського уряду на початку війни були лише порівняно давні відомості - від лютого 1812 р., - але за чотири місяці ці повні й найбагатші відомості в загальному не могли ще остаточно застаріти. А про пересування й зміни, що происшли у французькій армії за саме останнім часом, російське командування дещо знало від інших своїх агентів, подрібніше й непомітніше, що сиділи й у Парижу, і в Німеччині, і особливо в Польщі.

1862 - Бісмарк відвідав Лондон і в бесіді з тодішнім прем'єр-міністром Великобританії розкрив свої плани щодо найближчого років: «Незабаром я буду змушений взяти на себе керівництво політикою Пруссії. [Реорганізую армію, оголошу війну Австрії, створю єдину Німеччину під верховенством Пруссії]». У цій цитаті розкриті всі плани Б у зовнішній політиці. Б зміцнив зв'язку з керівними колами пруссько-германського мілітаризму - з вищим генералітетом, військовим міністерством і Більшим Генеральним Штабом.

Опираючись на союз Кайзер-Генштаб (Мольтке - аристократ, офіцер, вивчав гуманітарні науки, блискуче розбирався у військових питаннях), Б дуже рано зрозумів яку роль грає Росія на міжнародній арені. Б противився англійським планам, спрямованим проти Росії, які передбачалося здійснити за допомогою Пруссії. Територіальні компенсації за рахунок (п)росіян* володінь Пруссії були не потрібні, і тим більше вступ у союз із Англією, Францією й Австрією означало перетворення Пруссії у васала англійської корони. Навіть переможна війна з Росією принесла б збиток Пруссії, що постійно відчувала б на східній границі тиск із боку потужної держави, готової до реваншу.

План Б полягав у тім, щоб зібрати 200-тисячну армію на границі з Росією, а потім, порушуючи угоди, ударити разом з росіянами по Австрії, користуючись тим, що Англія й Франція, зайняті боротьбою з Росією на Чорному морі, не зможуть зробити Пруссії реальної протидії. Однак план був відкинутий через страх у правлячих колах перед Австрією. І на Паризькому конгресі Пруссії довелося чекати поки великі держави дозволять їй увійти туди, де від імені всіх германських держав уже виступала Австрія.

23 вересня 1862 року Б був уведений до складу прусского кабінету, а через 2 тижні був призначений на пост міністра-президента. Із цього моменту протягом 28 років Б беззмінно стояв у політичного керма Пруссії. Б висунув ідею спільності династичних інтересів обох монархічних держав (Росія й Пруссія), особливо в боротьбі проти національно визвольного руху в Польщі, поділеної між Пруссією, Росією й Австрією. Б усіляко підтримував тезу: «Боротьбу проти цього руху ми повинні вести не за правилами цивільної справедливості*, а за правилами громадянської війни». Б застерігав Горчакова, що «найменша поступка при нинішніх обставинах украй небезпечна». Коли в Польщі відбулося збройне повстання, Б зосередив війська на границі, щоб не пропустити повстанців на територію Пруссії. У Б було 2 шляхи:

1-й варіант:

- швидко придушити повстання, згідно з Росією;

- дати ситуації погіршитися доти, поки росіяни війська будуть виселені з Польщі, а вона [Польща]* попросить допомоги в Пруссії.

2-й варіант був сумнівний і небезпечний.

1863 г - військова була підписана військова конвенція між Росією й Пруссією. Її суть: Росія й Пруссія виступають солідарно проти загальної небезпеки, начебто являють собою одну країну. Б давав зрозуміти, що даний союз не обмежується боротьбою проти Польщі, але проти будь-якої небезпеки ззовні. У Россі вважали, що Німеччина стане заслоном на Сході.

Б переслідував кілька цілей:

- недопущення польського повстання в Сілезії;

- показати Австрії, що Пруссія не буде плестися в неї у хвості;

- друге зближення з Росією, що забезпечило б нейтралітет Росії у випадку війни Пруссії із Францією або Австрією.

Починаючи війну проти Данії, Б хотів запобігти намечавшееся перетворенню герцогств Гольштейна й Шлейзвига в самостійні держави, вхід до складу Германського союзу. [Германський союз - об'єднання германських держав під гегемонією Австрії, створене (у складі 39 держав) 8 червня 1815 г на Віденському конгресі; ліквідований після розгрому Австрії в 1866 (ДО 66 року в ГС входило 32 держави.)]

Друга мета - испробовать боєздатність армії, нарешті, зробити перший крок до об'єднання Німеччини під своїм верховенством.

Наступною метою була війна з Австрією, і Бісмарк відмінно розумів, що потрібно заручитися й цього разу нейтралітетом Росії, що був забезпечений: маючи старі звади з Австрією, Росія не рушить свої війська на її захист. Франції Б пообіцяв шматки рейнської Баварії й рейнського Гессену, таким чином, Б не довелося розподіляти сили на 2-х фронтах. 1866 - австрійська армія була розбита, це був перший тріумф Мольтке. 12 липня* 1866 року на військовій раді Б висловився проти подальшого походу на Відень, тому що Франція, що одержала території, обіцяні Бісмарком, початку виступати проти + Росія стурбована настільки швидкою перемогою Пруссії - тобто Пруссія могла потрапити у франко-російські кліщі, до того ж війна з Австрією була непопулярна й у самій Пруссії серед буржуазії.

Поразка Австрії означало ліквідацію її претензій на гегемонію серед германських держав. Гегемонію одержала Пруссія й приступилася до підготовки третього, заключного акту на шляху до об'єднання Німеччини. Б бачив свою головну дипломатичну мету в тім, щоб заручатися підтримкою [чиєї?]*, коли він почав готуватися до війни із Францією. Боротьба розгорнулася навколо 4 південно-германських держав: Баварія, Вюртемберг, Баден і Гессен. Франція також вимагала обіцяні їй території, але Б не квапився. Б також боявся зближення Фр і Авст, що хотіла взяти реванш за поразку.

У Б був також проект створення з Баварії нейтральної держави типу Бельгії, що повинне було переконати Росію, що Німеччина не збирається розширюватися за рахунок південно-германських земель, а також показати агресивні цілі австро-французьких спроб зближення. Б звернув свої зусилля убік Англії, Росії й Італії, щоб, використовуючи всі промахи Франції, залишити неї в ізоляції. Б також продовжував переговори із Францією, щоб виграти час, потрібне для підготовки до війни. Б вирішив спровокувати Францію. Б вирішив використовувати суперечку Франції із принцом Леопольдом (Гогениоллеры Зигмарингеи [назва династії?]) із приводу престолу в Іспанії. Франція виступила проти обрання німецького принца. Виник конфлікт. Прусский король злякався можливої війни, пообіцяв, що накаже принцові подати у відставку, але це було б крахом провокаційних зусиль Б =» Б сфабрикував т.зв. Эмскую* депешу й спровокував Наполеона3 на оголошення війни.

У середині XVIII в. Англія затвердила своє колоніальне панування в східній частині Північної Америки. У ході війни за незалежність ( 1775-83 гг.) 13 англійських колоній об'єдналися в Сполучені Штати Америки (1776 р.), у влади в країні закріпилися буржуазія й плантатори-рабовласники.

У результаті громадянської війни ( 1861-65 гг.) між буржуазною північчю країни й південних рабовласницьких штатів було законодавчо скасоване рабство.

У наступний період США стають високорозвиненою капіталістичною країною.

До кінця XIX в. американський капіталізм вступив у стадію імперіалізму, у країні підсилився робочий рух.

З кінця XIX в. правлячі кола США активно включаються в боротьбу за переділ миру, за завоювання пануючого положення на світовому ринку, широко розгортають колоніальну экспансію, у першу чергу в Латинській Америці США взяли участь у першій світовій війні (оголосили війну Німеччини у квітні 1917 р.).

Перемога першої буржуазної Революції, який була воїна американців за незалежність проти Англії наприкінці XVIII в., створила умови для капіталістичного розвитку США. Швидкому економічному росту сприяли й природні умови: м'який клімат, багатство корисних копалин. Розташування країни за океаном давала можливість нести порівняно невеликі військові витрати на оборону країни. Однак у США капіталістичні відносини розвивалися нерівномірно. Якщо в північних штатах швидко затверджувалися буржуазні порядки, фермерське сільське господарство, росла капіталістична промисловість, то в південних штатах панувала рабовласницька система. У північних штатах рабство було скасовано вже на початку XIX в., а на Півдні в 1860 р. налічувалося 4 млн. рабів-негрів. Головним гальмом на шляху капіталістичного розвитку на всій території країни було рабство.

Плантатори Півдня господарювали екстенсивними методами, постійно мали потребу в нових землях і прагнули до захоплення родючих земель на Заході. Але на ці землі також претендували північноамериканські буржуазія, фермери й переселенці. Подальше розширення території плантаторського господарства забезпечувало збереження рабства. Сільськогосподарську продукцію й сировину плантатори традиційно вивозили в європейські країни й звідти імпортували промислові товари. У результаті північноамериканські виробники втрачали джерела сировини й ринку збуту промислової продукції. Ці фактори приводили до протиріч між капіталістичною Північчю й рабовласницьким Півднем. Через слабість промислової й торговельної буржуазії Півночі політична влада належала плантаторам, які висували в президенти своїх ставлеників. Прагнення зберегти низькі мита на ввезені з Європи промислові товари змушувало частину фермерів також віддавати свої голоси кандидатам жителів півдня.

Однак все більше число людей противилося рабству, в 50-е рр. боротьба проти рабства активізувалася. Необхідність знищення рабства ставала неминучою. У ході збройної боротьби, спрямованої проти рабовласництва, у штаті Канзас була утворена Республіканська партія, що об'єднала у своїх рядах буржуазію, фермерів - супротивників рабства. Приводом до війни між Північчю й Півднем послужило обрання в 1860 р. на пост президента США Авраама Линкольна ( 1809-1865), одного з талановитих керівників Республіканської партії й прихильника скасування рабства. Плантатори на своєму з'їзді прийняли рішення про відділення рабовласницьких штатів від Союзу й почали підготовку до війни. В 1861 р. ці штати створили Конфедерацію, війська якої у квітні підняли заколот і захопили форти й арсенали на півдні країни. Цивільна війна, Що Почалася, була результатом загострення економічних і соціально-політичних протиріч між двома суспільними системами: системою найманої праці й системою рабства. По характері війна була буржуазно-демократичною революцією, другою революцією на території США. Плантатори-Рабовласники боролися за збереження рабства як соціальної системи, поширення її на всю територію країни. Основним завданням на першому етапі війни жителі півночі вважали відновлення Союзу всіх штатів і недопущення поширення рабства на нові регіони.

Після ряду військових невдач уряд А. Линкольна на вимогу робітників, фермерів, буржуазії звернулося до революційних методів ведення війни. Армія поповнилася тисячами добровольців і негрів , що бігли на Північ, потім була уведена військова повинність. За роки війни в армію Півночі було покликано 2,7 млн. чіл., а в армію Півдня - 1,1 млн. Тепер жителі півночі вели війну не тільки за відновлення єдності країни й запобігання поширення рабства, але й ліквідацію системи рабства, безкоштовне наділення землею, тобто завдання війни стали революційними.

Велике значення для успіху жителів півночі мав закон про гомстедах, прийнятий в 1862 р. (закон про земельні наділи, по якому громадянин США, що досяг 21 року й не воював проти Півночі, міг одержати наділ до 65 га послу сплати збору - 10 діл.). В 1862 р. була підписана урядова заява про звільнення рабів. Десятки тисяч колишніх рабів записувалися добровольцями в армію. Військова ініціатива перейшла до жителів півночі. В 1864 р. війська під командуванням У. Шермана ( 1820-1891) вторглись у тил жителів півдня. Цей марш у ряді районів Півдня викликав повстання негрів і виступу фермерів, робітників і ремісників проти рабовласників. Війська генерала У. Гранта ( 1822-1885), що в 1864 р. був призначений головнокомандуючим армії жителів півночі, оточили столицю Конфедерації й у квітні 1865 р. зайняли її. Головнокомандуючий армії Півдня генерал Р. Чи ( 1807-1870) із залишками війська змушений був здатися. Війна 1861-1865 гг. була жорстокі й кровопролитною: жителі півночі втратили 360 тис. убитими й померлими від ран і хвороб, а жителі півдня - 250 тис.

Перемога жителів півночі в Громадянській війні забезпечила ліквідацію економічної й політичної роз'єднаності країни, скасування рабства, демократичний дозвіл аграрного питання на Заході країни, перемогу фермерського (американського) шляхи розвитку сільського господарства на більшій території США, створення єдиного національного ринку й розширення демократичних прав громадян.

Громадянська війна була першим етапом другої буржуазно-демократичної революції, а роки Реконструкції Півдня ( 1865-1877) стали її другим етапом. Ціль Реконструкції складалася в проведенні в південних штатах буржуазно-демократичних перетворень і обмеженні влади колишніх рабовласників. Вся повнота влади тимчасово передавалася федеральним військам. У грудні 1865 р. Конгрес затвердив звільнення негрів, а в 1866 р. 14-я виправлення до Конституції країни визнало право голосу за неграми. Однак негри не одержали землю. З виводом федеральних військ з південних штатів влада знову перейшла до плантаторів. Це було зрадництвом буржуазії північних штатів своїх союзників-негрів, воно означало кінець Реконструкції.

Незважаючи на відновлення влади плантаторів Реконструкція мала важливе значення в історичному процесі США. Головний її результат створення умов для розвитку капіталістичних відносин на Півдні країни, завершення процесу створення єдиного національного ринку. Роки Реконструкції були спадним етапом другої буржуазно-демократичної революції в США.

У Франції багато феодальних порядків були знищені в ході революції 1789-1794гг. Сталий режим липневої монархії (1830-1848) відповідав інтересам лише фінансової буржуазії, викликав ненависть широких мас селянства й робітників, невдоволення промислової, торговельної буржуазії. Загальне невдоволення політикою уряду Луи-Філіпа збільшувалося неврожайними роками 40-х рр., кризою надвиробництва 1847 р. Все це викликало нову революцію у Франції, що одержала назву Лютневої (1848). Не знаходячи можливості дозволити криза в країні, припинити барикадні бої на вулицях Парижа, Луи-Пилип змушений був відректися від престолу. Франція була проголошена Республікою, створене тимчасовий уряд, уведене загальне виборче право для чоловіків, скорочений робочий день для робітників до 10-11 годин, збільшені податки на земельних власників.

Однак тимчасовий уряд виявився не в змозі виконати інші вимоги робітників і міської бідноти. Дії тимчасового уряду й вибраних Національних зборів, по суті явившиеся рухом назад, привели в червні 1848 р. до широкого антиурядового повстання робітників Парижа, що було жорстоко подавлене військами. Влада була передана президентові Луи Наполеонові, що 2 грудня 1851 р. наказав заарештувати й кинути у в'язниці небезпечних для нього політичних діячів, а військам зайняти урядові заклади. Це був державний переворот. У відповідь у ряді міст тисячі прихильників Республіки вийшли на барикади, однак війська швидко придушили повстання. Революція зазнала поразки. В 1852 р. Луи Наполеон проголосив себе Наполеоном III, імператором Франції. У країні встановилася Друга імперія ( 1852-1870).