Австро-прусько-данська війна 1864 року та її значення

77. Австро-прусько-данська війна 1864 року та її значення.

Австро-Прусский союз і завоювання герцогств Гольштейн, Лауенбург і Шлезвиг.

Хто міг їм у цьому перешкодити? Політики «тріади»? Безсумнівно, вони проявляли більшу активність і гаряче бажали помститися за образу, якій тільки що піддався сейм. Вони зібралися у Вюрцбурге, вимовляли загрозливі мови, особливо за адресою Пруссії, пропонували підсилити чисто федеральні війська, що займали Гольштейн, проголосити Аугустенбурга государем трьох герцогств (17 і 18 лютого). Але король Вільгельм негайно ж направив до них генерала Мантейфеля, місіонера в ботфортах, і той без праці дав їм зрозуміти даремність і нерозсудливість їхніх змов. Багатозначні концентрації прусских військ відбувалися на границях Саксонії й Ганноверу. Монархи цих двох держав злякалися. Баварський король, призначений командуючим військами нової ліги, перебував у той момент при смерті. Через цього Бісмарк не випробовував ніяких побоювань, що вічно безпомічна політика Бейста, Пфордтена, Дальвика і їм подібних зможе перешкодити його підприємству.

З іншого боку, він відмінно знав, що у Франції немає ніякого бажання йому протидіяти. По вже відомих міркуваннях Наполеон III був мало схильний до активного втручання в справи герцогств. Крім цього, що тільки що спалахнуло в Алжирі (лютий 1964 р.) досить серйозне повстання турбувало імператора й певною мірою паралізувало його військову міць. Варто додати, що він тримав 40-тисячну рясно постачену армію в Мексиці. Завоювання цієї країни було далеко ще не закінчене. Правда, Форей взяв Пуэблу, вступив у Мексико й змусив там збори нотаблів проголосити, імператором ерцгерцога Максиміліана (травень - липень 1863 р.). З жовтня 1863 р. тюильрийский двір вів активні й важкі переговори із цим принцом, щоб домогтися прийняття їм корони; ерцгерцог жагуче бажав корону, але часом вона здавалася йому важкої й небезпечної. Переговори були майже закінчені (лютий - березень). Однак деякі розбіжності існували між ерцгерцогом і імператором Францем-Йосипом. Старавшийся їх улагодити Наполеон III не бажав тому в цей момент сваритися з австрійським двором. Через це він остерігся ставити препоны підприємству проти герцогств.

Залишався цар, що іноді дорікав себе, здавалося, зраді датському королеві, своєму родичеві й союзникові. Але в той час, як і в 1863 р., польське питання заслоняло в його очах всі інші. Безсумнівно, повстання в привислянских губерніях ішло на спад, але ще не було повністю подавлене. Якби, як того побоювалися в С.-Петербурзі, навесні 1864 р. у всій Європі бурхливо розвилася політика, що заохочується Наполеоном III, національностей, польське повстання могло б одержати нову силу й знову стати грізним. Таким чином, було необхідно терміново його придушити. Але такого результату не можна було досягти без лояльного сприяння Австрії. Повстання продовжувало харчуватися з Галичини й харчувалося тільки там. Через цього Олександр II дав зрозуміти Вільгельмові, що якби він зміг домогтися в короткий строк від Франца-Йосипа вживання заходів нагляду, здатних прискорити скорення Польщі, він у свою чергу закрив би очі на війну за герцогства й на її наслідки Бісмарк поспішив тому послати у Відень наділеного даром переконувати Мантейфеля. Останній сказав австрійським міністрам, усе ще стривоженим мовою французького імператора від 5 листопада 1863 р., що Наполеон III, досить можливо, буде  сприяти навесні нападу Італії на Венеціанську область. За його словами, Пруссія формальною угодою охоче гарантувала б Францу-Йосипу його не німецькі володіння. Але необхідно було, щоб він попередньо пішов назустріч бажанням пануючи. Угода була укладена. 9 лютого 1864 р. у Галичині було оголошено облогове додавання. Це було смертним вироком для польського повстання - йому стояло бути роздавленим плин декількох тижнів. Через кілька днів після цього була укладена секретна  угода, запропоноване Мантейфелем Рехбергу. Продовження цієї історії покаже, чи був Бісмарк цілком щирим, беручи на себе зобов'язання захищати Австрію.

У цей момент обидві великі німецькі держави йшли рука об руку. Не побоюючись  ніякого серйозного опору, вони зажадали наприкінці лютого, щоб сейм дозволив їм здійснювати повноту цивільної й військової влади не тільки в Шлезвиге, але також у Гольштейне й Лауенбурге. Союз злякався; він поступився самим жалюгідним образом (3 березня) і в такий спосіб виявився зовсім витиснутим з тих самих герцогств.

Тим часом Джон Рэссель продовжував становити об'ємисті депеші й марне намагався зворушити Європу долею нещасного Християна IX. Іноді Пальмерстон, згадуючи про свій колишній войовничий запал, заговорював про посилку британської ескадри на допомогу цьому монархові. Але королева Вікторія, що перебувала під необмеженим впливом берлінського двору, загрожувала скоріше відректися, чим погодитися на це. Британський уряд не могло, однак, дати загинути Данії, що воно так довго заохочувало в її опорі Німеччини, не зробивши їй, принаймні, дипломатичній допомозі. На початку лютого Рэссель благав Пруссію й Австрію погодитися на перемир'я. Але ці держави прикинулися глухими. Тоді він запропонував їм скликання конференції, на якій держави, що підписали договір 1852 р., разом з Германським союзом обговорили б питання про герцогства. Австрія й Пруссія не дали прямої негативної відповіді, але заявили, що поки будуть продовжувати розвивати свої військові успіхи й що їхнього війська готуються вступити в Ютландію (8 березня). Після переговорів, що тривали місяць, було, нарешті, вирішено, що конференція збереться в Лондоні й відкриється 12 квітня. Але її початок був затриманий повільністю сейму, що призначив свого вповноваженого (Бейста) лише 17 квітня, і злою волею Австрії й Пруссії, що бажали насамперед взяти Дюппель. Після того як ця міцність, останній оплот Шлезвига, була ними взята, змогли початися (25 квітня) дебати конференції. Але коли, втративши 15 днів на обговорення умов короткого перемир'я, ті, що зібралися в Лондоні дипломати приступилися до обговорення питання по суті, вони не змогли домовитися. Австрія й Пруссія, посилаючись на право війни, заявляли, що не визнають більше договори 1852 р. як основу майбутньої угоди (13 травня). Бейст зажадав, щоб три герцогства були зовсім відірвані від Данії. На короткий момент Пруссія й Австрія доставили йому задоволення, запропонувавши визнати права Аугустенбурга (28 травня). Втім, Бісмарк, за секретною згодою з Росією, маневрував таким чином, щоб і інших претендентах, як великий герцог Ольденбургский і принц Фрідріх Гессенський, також виявилися в числі здобувачів (2-18 червня). Він підготовляв у такий спосіб нові причіпки; трохи пізніше Пруссія чудово скористалася ними. Через той оборот, що приймали справи, Англія визнала за необхідне знову просити сприяння Франції в морській демонстрації. Але вона не бажала, як і в січні, доводити до війни свій опір німецьким державам, а тюильрийский кабінет зі своєї сторони відновив висунуті їм раніше вимоги, і тому переговори зайвий раз закінчилися невдачею. Глава Форейн офіс, знову переніс свою увагу на конференцію, затратив кілька тижнів на жалюгідні й дріб'язкові суперечки щодо того, що буде й що не буде відняте в Данії. Він погоджувався, щоб у Християна IX забрали Лауенбург, Гольштейн і навіть південну частину Шлезвига, де населення було німецьким. Але він доводив, що вся інша частина цієї провінції є датською. Німці це заперечували. Французький уповноважений рекомендував покластися на голосування жителів. Але цей заклик до загального голосування довівся не за смаком представникам старих монархій. Нарешті, Рэссель, вичерпавши всі засоби, запропонував передати суперечка на арбітраж Наполеона III. Але Пруссія й Австрія дали йому сміховинна відповідь. Вони погоджувалися, але при подвійній умові:

1)   що їм надається воля не підкоритися рішенням арбітра;

2)   що попередно перемир'я буде продовжено до зими (тобто доти, коли, внаслідок неможливості морських операцій на Балтійськом море, Данія буде наведена до майже повної безпорадності).

Нарешті, 25 червня конференція була перервана, причому не було прийнято ніякого рішення, і наступного дня воєнні дії на півночі відновили.

Тоді Наполеон III, настільки байдужий доти до Данії, здавалося, готовий був одуматися. Явна згода, що існувала між берлінським, віденським і санкт-петербурзьким дворами, починало вселяти йому занепокоєння. З 9 по 23 червня між царем, прусским королем і австрійським імператором відбувся ряд зустрічей у Берліні, у Киссенгене й у Карлсбаде. Циркулював слух, що метою цих побачень було не тільки зміцнення їхньої старої згоди із приводу Польщі, але також відновлення Священного союзу й прийняття загрозливих для Франції рішень. Тюильрийский кабінет дав зрозуміти британському міністерству, що був би розташований вступити з ним у союз для захисту Данії, навіть силою зброї. Але переговори не дали результату.

Нещасний Християн IX, на короткий строк заохочений до опору позицією Наполеона III, був, таким чином, зовсім покинуть напризволяще. Придушується перевагою об'єднаних сил двох великих європейських держав, вона славно боровся. Честь була врятована. Йому залишалося лише підкоритися торжествуючій силі. Він склав зброю й підписав 1 серпня 1864 р. попередні умови миру, що послужили основою для договору, ув'язненого, у Відні 30 жовтня того ж року. У силу цієї угоди датський король відмовлявся від всіх своїх прав на три герцогства на користь прусского короля й австрійського імператора. Йому не залишили навіть північної, чисто скандинавської частини Шлезвига. Так дотримувався принцип національностей, принцип, що служив колись для німців зброєю проти датської монархії. Червень 1865 -конвенцыя про розподыл Шлезвиг, Лаунберг(Пруссія) Гольштей(Австрія)

Тільки що викладеним подіям призначено було мати самі серйозні наслідки. Вони відзначають в історії початок революції, що довела до апогею прусское могутність. Англія по своїй невиліковній недовірі до Франції допустила падіння Польщі й Данії. Сприяючи політиці пануючи в першій із цих двох країн, берлінський двір застрахував себе від якого б те не було протидії з боку Росії здійсненню його проектів проти другої країни. Король Вільгельм мав підстави тим твердіше покладатися на вдячність і добрі послуги Олександра II, чим більше той харчував злості до Францу-Йосипа й Наполеона III. Піддаючись погрозі з боку Пруссії, Австрія й Франція не могли в жодному разі розраховувати на добрі послуги пануючи. Другорядні германські держави, призвідники війни проти герцогств, були обдурені Бісмарком і повинні були незабаром стати його жертвами. Непередбачливий Рехберг дозволив прусскому міністрові захопити себе в безславне підприємство з настільки гіркими для австрійського імператора плодами. Він сам постачив Бісмарка зброєю, якою той згодом убили Австрію. Що стосується Наполеона III і Друэн де Люиса, те їхня провина полягала в тім, що перетерпівши знущання Англії в 1863 р., вони занадто довго зберігали в душі почуття образи й виявили себе надто вимогливими до цієї держави в 1864 р. Для них було б краще врятувати Данію, не вимагаючи за це ніякої плати, чим, керуючись почуттям досади, сприяти посиленню держави, який стояло в один ясний день відняти у Франції Ельзас і Лотарингію.