Войти на сайт

или
Регистрация

Навигация


Діоніс – серце світу

Основи культурології
Сутність культури Основні концептуальні парадигми культурології Види, форми та функції культури Види культурних норм та їх суспільне призначення Генезис культури Найдавніші релігійні уявлення Суть і визначення цивілізації Взаємозв’язок культури та цивілізації Співвідношення культури та цивілізації на прикладі проблеми Заходу та Сходу Виникнення та сутність техніки Роль інформаційних технологій у розвитку людства та суспільства Взаємозв’язок техніки та культури Античність та її місце в історії європейської культури Аполлонічне та діонісійське начала в культурі Аполлон – геній гармонії Діоніс – серце світу Соціально-культурна ентропія Культура як продукт суспільної практики Поняття субкультури Молодіжна субкультура Контркультура Види релігійного фундаменталізму та їх роль у розвитку суспільства Релігійний модернізм як протилежність релігійному фундаменталізму Ми можемо говорити про чотири головні прототипи культури та особистості – гармонійний, героїчний, аскетичний і месіанський Методологічні засади розуміння національної культури Поняття «ідентичність» Національний характер
276722
знака
0
таблиц
0
изображений

5.4 Діоніс – серце світу

На відміну від Аполлона, генія гармонії, за словами В. Шмакова, Діоніс є серцем світу.

Аполлонічне та діоносійське начала, розчиняючись одне в одному, повинні встановити знищену колись єдність. Але, за словами В. Шмакова, в цьому прагненні до подолання форм є тільки стихія. Будь-яка система, порядок, послідовність тут зневажаються. Це прагнення у своїй власній стихії створює якийсь ритм, гармонію. Воно не знає і не хоче знати ніяких законів, через те що воно біжить від внутрішньої краси і гармонії форм, вгамовує спрагу прекрасного безпосередньо в першоджерелі життя, зливається із життєвим потоком.

Діонісу не властиве космічне сновидіння, проте він обіймає собою все його внутрішнє життя, всі зміни сердець, що страждають, їх сум, мрії і сподівання. І всі ці прагнення душі, її почуття, тихий світ і вибух сумнівів, все те, що народжується із буття, і складає світ Діоніса.

Сильним знаряддям Діоніса є таке сп’яніння, яке не знає перешкод, яке пробуджує душу від тяжкого сну і вабить її до чарівного життя. Природа цього світу – екстаз. Він відносить душу на крилах солодкого безумства у світ Любові, де, зливаючись із життям, вона одночасно випиває й кубок Смерті, згораючи в її полум’яних обіймах.

Це світ дивної казки. Він не знає жодної цінності, крім насолода, в ньому все живе, розквітає і через смерть своєї самобутності залучається до безсмертя буття. Цей світ вабить до себе людину, наповнює її дух, вириває її з тенет космічного сновидіння.

Ніцше вважав, що діонісійська культура повинна була знайти символічне вираження, їй був потрібний світ символів. Не тільки символіка вуст, обличчя, слова, але й досконалий, ритмічний танцювальний жест. Потім народжувались інші символічні сили. Сила музики народжувалась в ритмі, динаміці та в гармонії.

Поява античної трагедії від самого початку була позбавлена кровопролитного відображення дійсності. Вона створювала фантастичний світ між небом і землею, подібний до Олімпу.

Із сатири починається трагедія, як і з хору народжується трагедія. Ніцше вважає, що хор на примітивній стадії в первісній трагедії є відображенням діонісійської людини. На основі цього філософ пропонує уявляти собі грецьку трагедію як діонісійський хор, який знов і знов розряджається аполлонічним світом образів. Хор грецької трагедії – символ діонісійської збудженої маси.

За визначенням В. Шмакова, Діоніс вабить людину до розкриття глибинних витоків життя. Уся його істота прагне злитися всіма частинами своєї душі з джерелом, яке наповнює світ життям, намагається зростися з будь-якою душею.

Усі форми діонісійської культури ілюзорні. Це означає, що вони випадково створені, виходять з небуття на коротку мить, щоб перейти у прах, звідки вийшли. Будь-яке прагнення до форми неможливе, оскільки все, що існує, не потребує права на своє буття. Тільки те може шукати своєї мети серед умовного і перехідного, що не є вічним, що здатне лише до ілюзорного існування. Сковане буття не може існувати. Призначення людини полягає в пошуках вічно живих форм.

Усі створіння рук, слова людини наповнюються змістом і значенням завдяки символам, які розкривають правду. Єдиною метою буття всієї навколишньої природи є розкриття вічної гармонії і невичерпного багатства життя серед зміни існування форм та істот. Кожну мить створюються нові форми, але їх власна цінність завжди дорівнює нулю, оскільки в природі цінним є тільки все вічне.

В екстазі Діоніса людина цілком охоплена його безмежністю. Усі перешкоди безслідно зникають, але водночас сильно загострюється почуття своєї істинності. Все у світі, навіть те, що донедавна було чужим і далеким, стає близьким, рідним. І серед цієї єдності людина відчуває себе непотрібною. Призначення і смисл конкретного життя залишаються далекими й недоступними. Уся суть людини наповнюється глибиною загальної єдності і гармонії. Через це душа наповнюється любов'ю до безмежного простору. Закон Життя – це постійні зміни, суцільні рухи. І тільки цілком занурившись в потік буття, жива душа може досягти спокою.

У діонісійському пориванні торжество спокою і рухів створює особливий ритм, невиразний, чудернацький, але одночасно і чаруючий до самозабуття. Занурюючись усе глибше і глибше в цей потік, людська душа на останньому щаблі таємниці життя починає чути голос, який кличе до творчого пізнання всіх багатств. Але душа відкидає цей клич. Вона занурюється далі в глибину своїх витоків.

Можна ще довго говорити про аполлонічне та діонісійське начала, і про те, як вони панували над еллінством. Взаємно доповнюючи одне одного, вони створили чарівну казку її культури, яка надалі мала вплив на розвиток усієї європейської культури.


ТЕМА 6. КРИЗОВІ ЯВИЩА В КУЛЬТУРІ

6.1 Культурна криза

Внутрішні колізії культурного явища призводять до розпаду, руйнування, часом до повного знищення. Але ще частіше вони породжують кризу, яка є обов'язковим і закономірним етапом у розвитку кожної культури.

Культурна криза – це порушення балансу структурної упорядкованої локальної соціокультурної системи, узгодження та взаємодоповнення у функціонуванні її різних підсистем, ефективності взаємозв'язків між її компонентами, що врешті-решт призводить до зниження рівня соціокультурної інтегрованості та консолідованості суспільства, деградації нормативно-регулятивних функцій культури, руйнування її відповідних механізмів.

Культурна криза супроводжується різким послабленням традиційних зв’язків між найважливішими елементами й інститутами культури. Внаслідок цього система зазнає розпаду. Криза може бути остаточною, але може також дати початок формуванню інших, більш актуальних елементів та їх зв’язків, ставши зародком нової культури.

Постає питання: чи можна визначити відмінності між розквітом культури та її занепадом? Що є критерієм для їх поділу? Таким критерієм є перш за все внутрішнє самовідчуття людини всередині культури. Якщо воно психологічно комфортне, гармонійне, тоді рано говорити про культурну кризу. І навпаки, дуже загострене почуття самотності, невлаштованості, яке народжується в людській душі, свідчить про надірваність самої культури, про її кризу.

Існує багато культурних епох, де ідея, яка назріла, розгортає свій багатий зміст, реалізує замкнутий у ньому потенціал. Кризові процеси, можливо, виявляють тут свій прихований хід. Але говорити про підірваність культури передчасно.

Про рівень розквіту культури можна говорити тоді, коли вона має внутрішньо стійку уяву про саму себе. І навпаки, криза говорить про розпад постійного образу. Інакше кажучи, культура перестає розуміти, що вона собою представляє. Виникає туга за усталеним архетипом. Народжується неспокій. Поступово створюється новий образ культури.

Усе це говорить про те, що культурна криза прямо пов’язана з екзистенційним відчуттям людини, з процесом соціодинаміки тощо. Протягом багатьох тисяч років здійснюються нагромаджувальні процеси: раціоналізація стосунків з природою, диференціація культури, приріст населення, соціальна диференціація. Саме ці процеси розхитують єдність суспільства й людини, породжують переоцінку ціннісних орієнтацій, почуття єдності людей один з одним.

Отже, культурна криза – це не випадковий феномен. Культура не може розвиватися без криз, які супроводжують її на всьому шляху історичного процесу.

К. Ясперс у праці «Джерела історії та її цілі» пов'язує кризові явища з розпадом інтегрованої єдності. Культурна криза, за його словами, пов'язана з розпадом конкретного типу цілісності.

Вік існування безкризового розвитку культури остаточно визначити неможна, оскільки всередині культури, за О. Шпенглером, відбуваються метаморфози, які характеризують різні етапи розвитку культури.

Культурна криза може бути викликана причинами як внутрішнього, так і зовнішнього походження. До зовнішніх причин можуть бути віднесені:

-  великі зміни природно-кліматичних умов у зоні проживання населення та неспроможність суспільства адаптуватися до таких змін;

-  агресія або підкорення одного народу іншим, при якому завойовник прагне не тільки до встановлення свого політичного правління, але й до руйнування традиційних устроїв, інститутів соціальної організації, релігійних і ціннісних орієнтацій підкореного народу.

У цих двох випадках змінюються умови існування суспільства, що призводять до серйозних змін у стереотипах свідомості та поведінці людей, девальвації традиційних норм та правил, соціальній взаємодії моралі, ціннісних імперативів і табу; починає руйнуватися система соціально інтегрованих мотивацій, функціональних взаємодій між людьми; у свідомості людей починає домінувати принцип «кожний за себе», тобто настає криза соціокультурних зв'язків та норм, де суспільство починає самостійно виживати без їх дотримання.

Внутрішні причини культурної кризи можуть бути пов’язані:

-  з політичною кризою в суспільстві та падінням ефективності роботи інститутів соціальної регуляції, що в свою чергу веде до збільшення кримінальних та інших девіантних форм поведінки населення (включаючи революційні); з деградацією консолідованої ідеології;

-  із соціально-економічною кризою, яка веде до серйозних змін у характері соціальних інтересів та потреб людей, по відношенню до яких існують норми та цінності;

-  з кризою панівної ідеології, коли втрачається ефективний вплив на свідомість мас;

-  з нерівномірним розвитком різних частин соціальної життєдіяльності в суспільстві, який при підвищенні окремих розбіжностей може призвести до соціального вибуху та насильницького руйнування застарілих нормативно-ціннісних правил та організаційних норм (революцій);

-  з неефективністю перебігу процесів соціокультурної модернізації, коли в суспільстві попередні нормативно-ціннісні регулятори соціального життя вже деградували, а нові ще не склалися або не почали повноцінно функціонувати.

Практичні форми, в яких з'являються культурні кризи, ініційовані внутрішніми причинами, по суті, аналогічні варіантам криз культури, викликаних причинами зовнішніми. І в тому, і в іншому випадку спостерігаються, насамперед, зниження рівня соціальної інтегрованості суспільства, падіння мотивації щодо здійснення діяльності, яка відповідає колективним інтересам, деградація нормативно-ціннісних регуляторів спільної та узгодженої життєдіяльності. Наслідки культурної кризи можуть бути різні й залежати від сукупності конкретно-історичних факторів, які його породили. В одних випадках культурна криза веде до деструкції та депопуляції суспільства. Класичним прикладом є загибель Римської імперії в IV-V ст. В інших випадках суспільство знаходить внутрішні резерви для мобілізації та відновлення структури своєї соціокультурної організації, ефективності роботи політичних, економічних та ідеологічних регулятивних механізмів. Наприклад, патріотичний вибух французів, ініційований Жанною д’Арк у роки Столітньої війни XIV-XV ст.

Технології виходу з кризи, як свідчить історія, також дуже різні. Але у всіх випадках спостерігаються дві постійні умови:

-  накопичення критичної маси населення, яке зацікавлене в збереженні або встановленні тих або інших форм своєї соціальної інтегрованості (політичної структури, релігійної єдності тощо);

-  формування нової ідеології або функціональне відновлення традицій, за допомогою яких досить чітко формуються цільові настанови, що вимагають соціальної мобілізації.

6.2 Історія розвитку культурних криз

В історії світової культури першою великою кризою був час руйнування первісних культур і створення імперій.

На думку К. Ясперса, майже одночасно в трьох місцях земної кулі виникли найдавніші культури: шумеро-вавилонська, єгипетська та егейська (IV тис.); відкрита в розкопках доарійська культура долини Інду (III тис.) і мало досліджений архаїчний світ Китаю (ІІ тис. до н.е.).

Появі цих культур, на думку К. Ясперса, сприяв духовний переворот. У той час було розроблено основні поняття та категорії, якими користуємося і сьогодні, закладено основи світових релігій, що на сьогодні визначають життя мільйонів людей.

Названим культурам можна протиставити американські культури Мексики та Перу, розквіт яких припадає на пізніші тисячоліття. Вони зникли тоді, коли з’явилася західна культура.

Великі культури давнини мають багато спільних рис, наприклад, писемність. Але між ними існує і багато розбіжностей. У Китаї є тільки засади міфології, космічних уявлень про світовий порядок, живе споглядання природи, якому притаманна природна людяність. Для культури Месопотамії характерні сила, суворість, жорсткість та, деякою мірою, драматичність. В Єгипті ми бачимо розваги, життєрадісність в інтимній сфері, почуття стилю, що характерно для всього мистецтва тієї епохи.

Ці відмінності, за словами К. Ясперса, сприяли і різному ставленню до великих культур давнини з боку більш пізніх культур. Греки та іудеї сприймали стародавні культури як щось далеке та чуже, вони знали та зберігали пам'ять про них. Індійці більш пізнього часу нічого не знали про стародавні культури, повністю забули їх. Китайці цього періоду виділили у великій культурі давнини своє минуле, ідеалізувавши його, перетворивши на взірець, який потрібно наслідувати.

Наслідком культурної кризи був величезний поділ народів, який визначався тим, як вони ставились до великого «прориву» основного часу. Основні народи, за словами П. Гуревича, – це ті, які послідовно продовжували свою історію, здійснили стрибок і ніби вдруге народилися в ньому, тим самим заклавши основу духовної сутності людини та її історії. До цих народів можна віднести індійців, іранців, китайців, греків та іудеїв.

За своїм значенням «прорив» був вирішальним, але не суцільним явищем. Деякі народи великих культур давнини, що існували до «прориву» не були зачеплені ним і залишилися для нього чужими.

До даного періоду належить час розквіту єгипетської та вавилонської культур. За словами К. Ясперса, обидві вони не відчули метаморфоз, не відреагували на «прорив». Вони залишились фактично такими, як і були до виникнення основних культур, досягнувши при цьому величезних успіхів у галузі організації державного та суспільного життя, в архітектурі, живопису, у створенні своєї магічної релігії.

Але все це відбувалося вже на стадії повільного вмирання, оскільки культура в Месопотамії перероджувалася в персидську, а потім в іслам; в Єгипті – в римську і християнську, а пізніше в іслам. І єгипетська, і вавилонська культури мали всесвітньо-історичне значення, бо вплинули на утвердження як культури іудеїв, так і культури греків.

Постає питання: чи є культурні кризи феноменом світової культури чи ці перехідні епохи характерні тільки для Європи? На Заході змінюють одна одну зовсім різні культури: спочатку середньоазіатські та єгипетські, потім греко-римська і, нарешті, романо-германська. Змінюються географічні центри, території, народи. В Азії, навпаки, залишається все незмінним. Та незважаючи на це, східні культури також зазнають кризових явищ. Зберігаючи свій традиційний вигляд, стабільність, ці культури піддаються перетворенням. Тут виникає інша тема – традиціоналізм та динамізм у культурі. Східні культури більше ніж західні спираються на традицію. Але незважаючи на відмінності західної та східної культур, кризові процеси притаманні всій світовій культурі. Вони не є випадковим епізодом «покарання» в її долі чи тяжким вироком. У світовій культурі такого роду процеси супроводжують усю історію. Культура весь час не може розвиватися за єдиною визначеною схемою. У її розвитку настають певні проблеми. Вони можуть, на думку О. Шпенглера, свідчити тільки про закінчення періоду існування даної культури, а про будь-яке переродження культури мови бути не може. Криза – це сигнал остаточної загибелі.



Информация о работе «Основи культурології»
Раздел: Культура и искусство
Количество знаков с пробелами: 276722
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
208113
1
0

... ее. Космологичность русской культуры формируется как насущеная необходимость времени, как выражение общего настроения. В философии этого периода космологизм оформляется теоретически - он присущ Соловьеву, Розанову, Лосскому. Космическая направленность положена в основу новых поисков русской поэзии (Брюсов, Белый, Блок), новых направлений русской живописи (Врубель) и русской музыки (Скрябин). В ...

Скачать
30900
0
0

... . Фактически от вопроса о выживании и избежании экологической катастрофы осуществляется переход к так называемому «глобалистическому» подходу к анализу культуры (гуманистическая направленность культурологии). Постулаты «глобалистики»: 1)     чувство принадлежности каждого человека к человечеству в целом, 2)     отказ от суверенных (т.е. эгоистических) интересов групп ради выживания всего ...

Скачать
18094
0
0

... восходит к философии, но постепенно обретает черты научности. Тем более, что она опирается, в отличие от философии, на богатый эмпирический (фактологический) материал. Ведь формирование культурологии как отдельной сферы гуманитарного знания тесно связано с достижениями археологии, этнографии, антропологии, психологии, истории, искусствоведения, социологии и других наук. При этом, однако, трудно ...

Скачать
14289
0
0

... под единым углом зрения данные этих наук. Такое многообразие теоретико-методологических вариантов исследования культуры обусловлено многомерностью самого изучаемого феномена - культуры. Культурология как научная дисциплина Концепции культурологии, ее объект, предмет, задачи Трудности становления культурологии вызваны, прежде всего, сложностью, многоплановостью понятия культуры. В ...

0 комментариев


Наверх