Поняття «ідентичність»

10.1 Поняття «ідентичність»

На відміну від пасивного пристосування, яке наявне у тварин, люди намагаються перетворити світ. Творчий акт завжди є звільненням і подоланням. У ньому є переживання сили. Творчість невід’ємна від свободи. Найкраще розкривають сутність творчого акту мистецтво, художня творчість. Будь-який творчий художній акт є частковим перетворенням життя. Великі художники володіють значною творчою енергією, проте, вона ніколи не може бути реалізована в їх свідомості повністю.

Без внутрішньої готовності до романтичного пориву особистість не може піднятися над повсякденним життям. На думку Е. Фромма, ця потреба продиктована наявністю творчих сил у кожному індивіді, серед яких особливе місце займають уявлення, емоційність. В акті творчості людина поєднує себе зі світом, розриває межі пасивності свого існування, входить до царства свободи.

Пошук меж індивідуальних зв’язків, реалізація творчих можливостей неможливі без третьої людської потреби – потреби у відчутті глибоких коренів. Кожна людина намагається усвідомити себе ланкою в певному стабільному ланцюгу людського роду, який виник у праісторії.

Четверта потреба людини полягає у спробі пізнання, освоєння світу. Одне з глибоких таємних бажань особистості – це розпізнати логіку навколишнього світу, зрозуміти смисл універсуму.

П’ята потреба людини – устремління до пошуку об’єкта для поклоніння. Індивід, закинутий у світ таємних речей та явищ, просто не в змозі самостійно пізнати своє призначення і суть буття, яке оточує його. Йому потрібна система орієнтації, яка дала б йому можливість ототожнити себе з певним визнаним взірцем. Ось чому велику роль у культурології відіграє проблема культурної ідентичності.

Уперше механізм культурної ідентифікації був розкритий у психологічній концепції З. Фрейда. Вона виникла на основі патопсихологічного спостереження, а потім поширилась на «нормальне» духовне життя. Учений розглядає ідентифікацію як спробу дитини (або слабкої людини) перейняти силу батька, матері (або лідера) і, таким чином, зменшити почуття страху перед світом, що оточує його.

Дослідження сучасних учених і, насамперед, психологів дозволяють значно розширити уявлення про такий механізм. Світ людських переживань надзвичайно складний. В основі емоційного стану, яким є любов, ніжність, співчуття, відповідальність, лежить щось таке, що пропонує поглянути не тільки на самого себе, але й на інших. Адже ці почуття за своїм визначенням «відкриті», «спрямовані» на інший об'єкт. Через це значна потреба людини полягає в тому, щоб постійно бачити перед собою якісь персоніфіковані образи, з якими вона може себе ідентифікувати. Таких образів дуже багато. Тому в науці виникла потреба в їх типологізації.

Американський соціолог Г. Абрамсон запропонував типологію персоніфікації, що втілює в собі форми культурної ідентифікації.

Тип «традиціоналіста». Люди такого типу поділяють цінності даної культури та інтегруються у відповідну структуру. Автор підкреслює новаторський дух етнічних традиціоналістів – представників культурних меншин, які компенсують творчими починаннями маргінальність та нестійкість свого суспільного становища. Шотландці у Великобританії, євреї в християнському світі, вірмени та грецькі купці в діаспорі, китайці в Південно-Східній Азії часто є ініціаторами нововведень.

Тип «прибульця»-неофіта. До цього типу належать люди, які включаються у структурну систему етнічних зв'язків, але не мають спадкового коріння у відповідній етнічній культурі. Вона не становить їх внутрішнє духовне багатство. Рання ідентифікація «прибульця» відбувалася за межами культурної спільноти, до якої він приєднався. Він відчуває себе на порозі зовсім нового культурного досвіду. Звідси випливає більш гостре почуття невпевненості та маргінальності, ніж маргінальність «традиціоналіста». Вростаючи в чужу структуру, людина попередньо або одночасно приживається до її культурних цінностей та символів.

Тип «вигнанця». Він протилежний «прибульцю»-неофіту. Мова йде про втрату первинних соціальних зв'язків із одноплемінниками при збереженні етносу та символічних традицій рідної культури. Духовний досвід «вигнанця» – це, насамперед, досвід ізоляції та самотності. Життєві типи «вигнанця» зустрічаються на різних рівнях соціально-класової системи: китаєць-прачка або власник ресторану, іноземний чорноробочий, єврей при дворі німецького князя в ХVІІ-ХVШ ст.

Тип «євнуха». Це люди, які позбавлені пам'яті про своє культурне минуле, не мають ніякої традиційно-символічної пам'яті та на сучасному етапі не вросли в будь-яке соціокультурне середовище. Такий тип ще, за Ч. Айтматовим, називають «манкурт», тобто людина без коріння. «Євнух» – тип, протилежний «традиціоналісту». Класичним його образом можна вважати євнуха при дворі східного правителя. Євнух в гаремі, яничар у війську, охоронець в іноземному посольстві, християнин-віровідступник, який став візиром при стамбульському дворі, – такі форми втрати попередньої культурної ідентифікації були в епоху монголо-татарського панування.

Сьогодні в культурологію входить ще одне поняття, яке є опозицією до нормальної культурної ідентичності, – маргінали. Це слово з'явилося у Франції в 1927 р. Маргіналами стали називати тих, хто сам відкидає суспільство або сам відкинутий ним. Маргінальність – це не стан автономії, а результат конфлікту із суспільними нормами. Маргінальність не виникає всередині реальної або видуманої сутички із оточуючим світом.

На думку французького соціолога А. Фарж, стати маргіналом можна двома шляхами: або розірвати всі традиційні зв'язки і створити власний, зовсім інший світ, або поступово витіснитися за межі «офіційних норм».

Але як би там не було, чи внаслідок «вільного вибору», чи внаслідок процесу декласування, який провокується наляканим суспільством, маргінали – це його тіньовий бік. Суспільство виставляє відкинутих напоказ, щоб підкріпити, прикрасити свій власний вигляд, який воно визнає світлим, «нормальним».

Сьогодні, говорячи про маргіналів, маються на увазі не тільки аутсайдери суспільства. Маргінальність взагалі стає універсальним феноменом. Багато людей залишаються ніби між культурними позначками. У світі немало людей, яких називають «напівкровними». Більшість не можуть чітко ідентифікувати себе з жодною культурою. Вони залишаються, наприклад, між традиційною і сучасною культурами, між різними віросповіданнями тощо.

Е. Фромм відзначав, що англійський джентльмен, який не знімає фрака в найекзотичнішій ситуації, або дрібний буржуа, відірваний від свого середовища, почуває себе так само, як конкретна група або якийсь її символ. Американський фермер, відірваний від цивілізації, починає робочий ранок з того, що встановлює державний прапор США. Люди постійно перебувають у процесі напруженого пошуку культурної ідентичності. Тут виникає широке поле проблем, які вимагають культурологічного аналізу.

Але, з іншого боку, кожний етнос, кожний народ має риси, притаманні лише йому. Науковцями це визначається як характер нації, народу. Він також має вплив на визначення поняття культурної ідентифікації.

Важливу роль у визначенні культурної ідентифікації відіграють також звичаї, які з часом стають традицією. Звичай – найпростіший тип культурної регуляції, що базується на звичних зразках поведінки в певний час, у певному місці. Він є продуктом поділу традиції. У сучасному світі спостерігається тенденція надавати окремим звичаям значення повномасштабної традиції. Наприклад, звичай вітати старших, шанувати їх став традицією. Обряд перейшов у ритуал, що унормувало формалізовану поведінку. Дійства, які мали символічне значення, часто були позбавлені доцільності, але зміцнювали зв'язки як між окремими особами, так і між групами. Наприклад, домовленість про дружні взаємовідносини, поділ території тощо. Як правило, обряди, звичаї, традиції, які є загальновживаними в суспільстві, не пояснюються, а сприймаються всіма членами спільноти як належне. Вони виконують нормативні функції регулювання поведінки й обов'язкові для всіх. Завдяки їм формуються неповторні риси, які відрізняють один народ від іншого, визначають його культурну ідентифікацію. Саме тому індивідууму завжди важко адаптуватися в інокультурному середовищі. У кожному суспільстві існують обрядові системи, притаманні лише йому. Рівень виконання їх визначає знаковий статус певного суспільства.