Войти на сайт

или
Регистрация

Навигация


Основні концептуальні парадигми культурології

Основи культурології
Сутність культури Основні концептуальні парадигми культурології Види, форми та функції культури Види культурних норм та їх суспільне призначення Генезис культури Найдавніші релігійні уявлення Суть і визначення цивілізації Взаємозв’язок культури та цивілізації Співвідношення культури та цивілізації на прикладі проблеми Заходу та Сходу Виникнення та сутність техніки Роль інформаційних технологій у розвитку людства та суспільства Взаємозв’язок техніки та культури Античність та її місце в історії європейської культури Аполлонічне та діонісійське начала в культурі Аполлон – геній гармонії Діоніс – серце світу Соціально-культурна ентропія Культура як продукт суспільної практики Поняття субкультури Молодіжна субкультура Контркультура Види релігійного фундаменталізму та їх роль у розвитку суспільства Релігійний модернізм як протилежність релігійному фундаменталізму Ми можемо говорити про чотири головні прототипи культури та особистості – гармонійний, героїчний, аскетичний і месіанський Методологічні засади розуміння національної культури Поняття «ідентичність» Національний характер
276722
знака
0
таблиц
0
изображений

1.3 Основні концептуальні парадигми культурології

Культурологія – порівняно молода наука. Оформлення її специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов’язана з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля. Уперше термін «культурологія» використав американський культурантрополог Л. Уайт. Більшість культурологів сходяться на тому, що в розвитку культурології можна виділити декілька основних теоретичних концепцій або парадигм як більш-менш відрефлексованих теоретичних і методологічних положень, на які спираються культурологічні дослідження. Вони простежуються в аналітичних моделях сучасної культурології як способи впорядкування емпіричних даних і пояснення культурних фактів. Ними є такі домінуючі напрямки:

-  циклічний;

-  еволюціоністський;

-  психологічний;

-  соціологічний;

-  функціоналістський;

-  ігровий;

-  теологічний;

-  структуралістський.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж. Віко (1668-1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де стосунки між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеня розвитку, люди знову падають на нижчий. Епоху Середньовіччя Віко, наприклад, трактує як «друге варварство».

Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку у працях М. Данилевського (1882-1885), О. Шпенглера (1880-1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших вчених.

Формуванню еволюціоністської парадигми культурології передували емпіричні етнографічні дослідження культури, які будувались на порівняльному аналізі багатьох культур і на природничо-науковій концепції розвитку (специфіка попереднього стану культури розглядається як причина появи наступного). Основні ідеї еволюціоністів полягають у встановленні лінійної спрямованості розвитку культури, у розрізненні соціокультурних феноменів за ступенем складності їхньої організації та можливості їх впорядкування за шкалою еволюції (від простого до складного).

Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Л. Моргана (1818-1881), англійського історика Е. Тейлора (1832-1917) та інших дослідників. Суть цієї концепції культури полягає у тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.

Англійський антрополог Е. Тейлор (1832-1917) запропонував одне з перших наукових визначень культури як сукупності знань, вірувань, мистецтва, моралі, законів, звичаїв, засвоєних людиною як членом суспільства. Таке розуміння культури ототожнює її з цивілізацією.

Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. Провідна ідея еволюціонізму – це прямолінійність культурного прогресу та обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.

Англійський соціолог Г. Спенсер (1820-1903) вважав, що суспільство розвивається під впливом зовнішніх (географічне середовище) та внутрішніх (фізична і психічна природа людини) факторів. У праці «Основи соціології» він уподібнював культуру організму, виділяючи в ній «харчувальну» систему (виробництво), «розподільчу» (торгівля) та «регулятивну» (держава) систему. Йому належить сама концепція еволюціонізму як послідовності незворотних змін культурних феноменів.

Англійський етнограф Дж. Фрезер (1854-1945) визначав прогрес суспільства як послідовність стадій розумового розвитку людства (магія – релігія – наука). У дванадцятитомному дослідженні «Золота гілка» він стверджував, що культурні зміни виникають внаслідок адаптації людей до оточення і здійснюються в напрямку диференціації та спеціалізації соціокультурних функцій.

Американський культурантрополог Л. Уайт (1900-1975) розумів культуру як спосіб оволодіння світом, перетворення й регулювання його процесів за допомогою символів. У своїй книзі «Еволюція культури» він виділив такі підсистеми культури: соціальну, технологічну, ідеологічну і поведінкову. Усі ці компоненти культури він вважав відображенням її матеріально-технічного базису.

У сучасній культурній антропології еволюціоністські ідеї залишаються найбільш впливовими.

Психологічна парадигма ґрунтується на ідеї психологічної обумовленості культуротворчості людства. Її засадою є ствердження вирішальної ролі несвідомих імпульсів у поведінці людей, яке становить суть психоаналітичної концепції австрійського психоневролога 3. Фрейда (1856-1939), який розглядав культуру як систему норм і заборон, що знімає психологічний конфлікт між устремліннями людини до індивідуальної свободи і стримуванням цих прагнень культурними нормами заради інтересів соціуму. Культура тлумачиться ним у роботі «Тотем і табу» як спосіб приборкання людської агресивності й деструктивності, пов'язаних із дією природного потягу до задоволення. Відповідно, прогрес культури, на його думку, не впливає на людину позитивно, навпаки, він «невротизує» особистість, негативно впливаючи на її психічне здоров'я. Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість розглядається як її джерело.

Швейцарський психолог К. Юнг (1875-1961) ввів у науку поняття колективного несвідомого як загальнолюдського досвіду пам'яті про минуле, що є фундаментом формування психіки. У своїй праці «Архетип і символ» К. Юнг стверджує, що культура веде не боротьбу, а діалог з несвідомим у намаганні зберегти цілісність людської особистості. Проте розвиток цивілізації та раціоналізація свідомості, на його думку, веде до втрати психічної рівноваги людини. Якщо свідомість не приймає досвід архетипів, то вони вторгаються в культуру у своїх примітивних і жорстоких формах. Символічне знання оберігає людину від зіткнення з колосальною руйнівною енергією колективного несвідомого.

Важливим моментом психологічної концепції є визнання особистості, її внутрішньо прихованих процесів, поведінкових і ціннісних стереотипів, взаємодії з оточенням (основним предметом культурного аналізу).

Соціологічна парадигма пройшла шлях від природничо-наукової, орієнтованої парадигми (механістичне розуміння соціальних процесів, підкорення людини та її культуротворчості дії зовнішніх соціальних сил) до центрованої парадигми шляхом аналізу суб'єктивних смислів культури (ідей, цінностей, вірувань), що визначають її об'єктивні явища, соціальні інститути.

Німецький соціолог М. Вебер (1864-1920) вивчав вплив ідей і уявлень на формування соціокультурних типів. Він обґрунтував тезу про рівнозначність економічних і світоглядних факторів в історичному процесі та застосував її у своїх працях «Протестантська етика і дух капіталізму», «Господарська етика світових релігій». Створений ним метод «ідеальних типів» як теоретичних конструкцій був отриманий у результаті акцентування і зв'язування феноменів, характерних для різних культур. Ідеальні типи не мають прямого аналогу в культурній дійсності, проте уможливлюють цілісне вивчення множинності культурних явищ.

Російський соціолог П. Сорокін (1889-1968) розумів культуру як систему значень – цінностей, за допомогою яких підтримується інтеграція суспільства. Він стверджував, що культура не є конгломератом елементів, а завжди пронизана одним принципом і виражає одну цінність. Відповідно, культурологічний аналіз має бути підкорений пріоритетному виявленню культурних цінностей. У своїй роботі «Соціальна і культурна динаміка» П. Сорокін виокремлює три типи культури: ідеаціональний, ідеалістичний і чуттєвий. Ідеаціональний тип культури ґрунтується на єдиній реальності та цінності Бога, наближення до якого становить сенс людського життя. Чуттєва культура (її історія починається з Нового часу) визнає як єдину цінність сенсорно сприйнятий людиною світ. Вона позбавлена символізму і є натуралістичною. Ідеалістична культура має перехідний характер, оскільки поєднує в собі цінності інших двох типів (ренесансна, давньогрецька).

Російський соціолог М. Данилевський (1822-1885) у роботі «Росія і Європа» розробив концепцію локальних культурно-історичних типів, що послідовно проходять у своєму розвитку стадії народження, розквіту, занепаду й загибелі. Він виділив 10 культурно-історичних типів: єгипетська культура, китайська, давньосемітська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська, аравійська, європейська. В основі філософії М. Данилевського лежить ідея заперечення єдності людства, єдиного прогресивного напрямку його розвитку.

Німецький філософ О. Шпенглер (1880-1936) вважав, що культура є зовнішнім проявом внутрішнього складу душі народу. Розуміючи культуру як організм, він вважав, що кожна культура має свій темп розвитку, час життя і певні стадії: від зародження через молодість, зрілість і старість до смерті. Життєвий цикл культури він визначав у 1000 років, після чого вона втрачає творчий потенціал розвитку і перероджується на цивілізацію як останню механістичну фазу культури. У своїй праці «Занепад Європи» він виділяв вісім типів культур: єгипетську, індійську, вавилонську, «аполлонічну» (античну), «магічну» (візантійсько-арабську), «фаустівську» (європейську) і культуру майя.

Соціологічна парадигма культурології заклала основи розуміння культур як сутнісних феноменів, існування яких задається системою категорій культурної свідомості.

Функціоналістська парадигма полягає в аналізі культури як системи, що складається зі структурних елементів, пов’язаних між собою, які виконують функції підтримки і збереження цілого культури. Культурологічний аналіз у такому випадку ґрунтується на виявленні функцій культурних елементів у їх системі.

Англійський антрополог Б. Малиновський (1884-1942) пов'язував виникнення та розвиток соціокультурних інститутів із задоволення людських потреб. Відмінність між культурами, таким чином, виявляється в різних способах задоволення органічних потреб індивіда.

Американський соціолог Т. Парсонс (1902-1979) у дослідженні «Соціальна система» розглядав взаємодію і взаємозв'язок функціональних елементів культури як умову забезпечення розвитку й підтримки всієї системи.

Сучасна наука надає перевагу розгляду функціоналізму не як теорії, а як загальнонаукового методу дослідження культури.

Теологічна парадигма культурології ґрунтується на систематизованих принципах релігійного віровчення. Принцип її полягає в тому, що людська діяльність стає культурогенною мірою, що пронизана ідеєю Бога.

Російський філософ М. Бердяєв (1874-1948) вважав, що культура народилась із культу, отже, витоки її сакральні. Розглядаючи людину як творця культури, він у дослідженні «Смисл історії» виявляє прагнення до трансцендентного, що стримується символічними формами культури і протистоїть свободі особистості.

Німецький філософ К. Ясперс (1883-1969) створив концепцію «вісьового часу». Він намагався виявити універсальний смисл культурної історії. За його визначенням, у період з 800 по 200 рр. до н.е. зроблено якісний ривок свідомості людства, що відтворився одночасно в грецькій філософії, іудаїзмі, іранському зороастризмі, індійському буддизмі, китайських конфуціанстві та даосизмі, які служать джерелом єдності культур Сходу й Заходу.

Англійський соціолог А. Тойнбі (1889-1975) у своїй дванадцятитомній праці «Вивчення історії» бачить прогрес людства в духовному вдосконаленні та сходженні до синкретичної релігії. Він розкрив діалогічну сутність розвитку культури у своїй концепції «Виклики і Відповіді». Перешкода сприймається творчим началом як Виклик, Відповіддю на який стає акт культуротворчості. А. Тойнбі визначає розвиток культури як серію Відповідей, що дає людський дух на Виклик природи й суспільства. При цьому можливі різні Відповіді на один і той самий Виклик, відповідно можливі різні варіанти культурного розвитку. Його ідеї поклали кінець абсолютному пануванню концепції суспільно-економічних формацій класичного еволюціонізму, яка поступилась місцем сучасним концепціям нелінійності, дискретності та альтернативності соціокультурного розвитку.

Ігрова концепція визнає гру культурною універсалією і розглядає її як основу виникнення і функціонування культури.

Голландський історик Й. Хейзинга в книзі «Ноmо ludens» розглядає гру як спонтанну, самодостатню, неорієнтовану на досягнення практичної мети діяльність. Вона є джерелом, внутрішнім змістом і рушійною силою культури. Культуротворчий потенціал гри Й. Хейзинга пов'язує з продуктивністю людської уяви: перш ніж створити щось матеріальне, людина має «програти» цей процес у голові. Проте, зазначає автор, у сучасному світі гра, що сповнена естетичними і творчими елементами, перетворюється на сурогат ігрової діяльності – спорт.

Іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет (1883-1955) в роботі «Дегуманізація мистецтва» тлумачить гру як засіб порятунку культури від «повстання мас». Гра в його концепції протиставляється буденності, утилітаризму буття натовпу. Життя еліти – носія культуротворчості – він зосереджує саме у сфері ігрової діяльності. Духовній еліті X. Ортега-і-Гассет протиставляє масове суспільство і масову культуру, орієнтовану на виробництво і споживання примітивних норм і цінностей.

Швейцарський письменник Г. Гессе (1877-1962) в романі «Гра в бісер» розкриває сутність гри як культурного явища, що має здатність відтворення множинності смислових ситуацій людської життєдіяльності. Г. Гессе звертає увагу на те, що абсолютизація гри призводить до руйнування цілісності людського буття, чим заперечує можливості елітарних шляхів порятунку культури.

Структуралістська парадигма культурології виникла на шляху поширення методів сучасного мовознавства та семіотики. Структуралізм формувався як антитеза екзистенціальній спрямованості культурології. Структуралізм базується на таких уявленнях: культура є сукупністю знакових систем і культурних текстів; існують неусвідомлені універсальні інваріантні психічні структури, що визначають реакцію людини на оточення; культурна динаміка визнається як рух не самих цих структур, а їх конфігурацій.

Французький антрополог К. Леві-Строс (1908-1990) в аналізі культурних елементів, традиційних для суспільства як мови культури («Міфологіка», «Первісне мислення»), намагався виявити ті, що повторюються («бінарні опозиції», «медіатори»), і тим самим відтворити систему символів, що змістовно відображає структуру культури у всій її багатоманітності. Культура в його розумінні – це здатність людини позначити середовище свого існування.

Естонський вчений Ю. Лотман («Структура художнього тексту») застосовував методи вивчення мови для дослідження творів мистецтва як знакових систем. Він зміг реалізувати пізнавальні можливості семіотичного підходу шляхом тлумачення значень і смислів окремих культурних феноменів за допомогою їх внутрішньої будови і зв'язку з соціокультурним контекстом існування.

Французький філософ Ж. Дерріда визнається основоположником постструктуралізму. Йому належить ідея універсального прийому освоєння культурного тексту – деконструкція-реконструкція. Деконструкція Ж. Дерріда проголошує естетику хаосу, артефакти культури трактуються як метафори, що набувають смислу в грі зміщених значень. Відповідно, смисл культури вбачається ним не в раціональній впорядкованості, а в невпорядкованості хаосу. Тому й реальна дійсність, на його думку – ще один культурний текст.

Французький дослідник М. Фуко пов'язує культурологічний аналіз з інтерпретацією, підкреслюючи її безкінечність і незавершеність («Слова і речі», «Археологія знання»). Інтерпретація не може бути завершеною, оскільки їй підлягає не знак як річ, а як наявна інтерпретація інших знаків. Тому основним у процесі інтерпретації виступає сам інтерпретатор.

Французький філософ Ж. Лакан відводить головну роль у психіці людини символічному, що є сукупністю соціальних норм і заборон. Людина у Ж. Лакана є перехрестям символічних структур, порожниною, що заповнюється культурним змістом. А несвідомі структури й механізми повністю володіють людською свідомістю.

Французький дослідник Р. Барт обґрунтовував можливість опису культурної ситуації на основі лінгвістичних засобів метамови. Він визначає культурний текст як нелінійний багатовимірний простір, де поєднуються і дискутують одне з одним різні види письма. Тексту культури завжди притаманна множинність смислів та цитат, що відсилає до множинності культурних джерел («Смерть Автора»).

Методологія структуралізму завдяки абсолютизації формалізованих структур позбавляє культурологічний аналіз звернення до суб'єктної природи людини, проте реабілітує можливості об'єктивного пізнання у сфері культурології.

Представлені культурологічні парадигми не заперечують одна одній. Вони взаємодіють у своєму намаганні проникнути в сутність поліфонічного феномена культури, відображають його складність і багатофакторність. Кожна з них є окремим зрізом суперечної, але цілісної і відкритої системи культури людства, яка набуває своєї повноти лише у взаємовпливі та взаємодоповненні.

Представлені культурологічні парадигми вплинули на розвиток української культурологічної думки, яка має свою славну історію. Вітчизняна класична література завжди була уважною до культурних універсалій буття свого народу, сприяючи формуванню національної свідомості. У творах Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки відображено глибоке проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідження М. Костомарова «Книга буття українського народу», нарис І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу». Наукове вивчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, очолюваного М. Грушевським: Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Томашівський. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали роботи Я. Яреми «Українська духовність в її культурно-історичних виявах», І. Мірчука «Головні риси українського світогляду в українській культурі», Д. Донцова «Дух нашої давнини», О. Кульчицького «Світовідчування українця», М. Шлемкевича «Душа і пісня», Є. Маланюка «Нариси з історії нашої культури», І. Огієнка «Українська культура», їх традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологи В. Горський, О. Забужко, С. Кримський, А. Макаров, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівський, які зараховують українську традицію до світового загальнокультурного простору, вбачаючи в цьому діалозі неповторну значущість вітчизняної духовності.

На початку XXI ст. можна говорити про культурологічний підхід як такий, що визначає контекст сучасних принципів організації змісту навчання. Це виявляється не стільки в загальній гуманізації процесу навчання, скільки в урахуванні єдності онтогенетичних та філогенетичних процесів. Відповідно система навчання має стати відтворенням ситуації зростання особистості в культурі і разом з культурою, повторенням процесу культурогенезу на індивідуальному рівні. Так досягається максимальна відповідність змісту навчання психофізіологічним особливостям певного віку людини. Про результативність подібного підходу свідчить позитивний досвід так званої школи «діалогу культур» В. Біблера.



Информация о работе «Основи культурології»
Раздел: Культура и искусство
Количество знаков с пробелами: 276722
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
208113
1
0

... ее. Космологичность русской культуры формируется как насущеная необходимость времени, как выражение общего настроения. В философии этого периода космологизм оформляется теоретически - он присущ Соловьеву, Розанову, Лосскому. Космическая направленность положена в основу новых поисков русской поэзии (Брюсов, Белый, Блок), новых направлений русской живописи (Врубель) и русской музыки (Скрябин). В ...

Скачать
30900
0
0

... . Фактически от вопроса о выживании и избежании экологической катастрофы осуществляется переход к так называемому «глобалистическому» подходу к анализу культуры (гуманистическая направленность культурологии). Постулаты «глобалистики»: 1)     чувство принадлежности каждого человека к человечеству в целом, 2)     отказ от суверенных (т.е. эгоистических) интересов групп ради выживания всего ...

Скачать
18094
0
0

... восходит к философии, но постепенно обретает черты научности. Тем более, что она опирается, в отличие от философии, на богатый эмпирический (фактологический) материал. Ведь формирование культурологии как отдельной сферы гуманитарного знания тесно связано с достижениями археологии, этнографии, антропологии, психологии, истории, искусствоведения, социологии и других наук. При этом, однако, трудно ...

Скачать
14289
0
0

... под единым углом зрения данные этих наук. Такое многообразие теоретико-методологических вариантов исследования культуры обусловлено многомерностью самого изучаемого феномена - культуры. Культурология как научная дисциплина Концепции культурологии, ее объект, предмет, задачи Трудности становления культурологии вызваны, прежде всего, сложностью, многоплановостью понятия культуры. В ...

0 комментариев


Наверх