Ми можемо говорити про чотири головні прототипи культури та особистості – гармонійний, героїчний, аскетичний і месіанський

5. Ми можемо говорити про чотири головні прототипи культури та особистості – гармонійний, героїчний, аскетичний і месіанський.

6. Усі періоди рівні перед Богом, навіть героїчні епохи. Безперервне розгортання творчих божественних сил здійснюється весь час, і тому будь-який історичний момент сам по собі виправдовує своє існування. У цьому Шубарт солідарний з Данилевським, Шпенглером і Тойнбі, які відкидають лінійне тлумачення історичного процесу та «виправдання» історії за допомогою майбутньої мети прогресу.

Концепція багатства культур припускає обговорення ще одного питання: чи можуть культури впливати одна на одну, чи вони фатально розділені. В європейській філософії протягом багатьох століть найбільш поширеними були уявлення про відкритість різних культур, про їх вплив одна на одну. Щоправда, ця думка поєднувалась з особливим ставленням до самої культури. Прихильники ідеї європоцентризму вважають, що незахідні культурні системи відображають патріархальний світ та є варіантами стародавніх або середньовічних етапів розвитку, які давно пройшов Захід.

К. Леві-Строс також виходить із принципу рівності культур. Він дуже високо оцінює досягнення ескімосів, які чудово пристосувалися до суворого клімату півночі, і культуру Індії, яка створила неперевершені за своєю глибиною релігійно-філософські системи. Але при рівності культур є причини для їх ціннісного зіставлення. Так, наприклад, культури Мексики і Перу не витримали натиску завойовників, оскільки були неміцними. Тут також мала місце культурна коаліція. Але культури, які ввійшли до неї, були, по суті, однаковими, тоді як в Європі це мало інші наслідки.

Чим більше розвинені форми спілкування між культурами, тим більше причин для прогресу.

З цього всього випливає, що ідея рівноправності культур у сучасному світі стає досить поширеною. Це пояснюється тим, що будь-який етнос, нація мають рівні права, ніхто не може бути другосортним. Отже, і культури їх рівноправні, але одночасно й самобутні, через те що кожному етносу, нації притаманна самобутність.

9.2 Національна самобутність народів

Самобутність має для людських спільнот дуже велике значення. Самобутність – сукупність рис духовної й матеріальної культури, що історично склалася, характерна для конкретної національно-етнічної спільноти, що відрізняє її від відповідних рис іншої національно-культурної спільноти і сприяє формуванню етнічної самосвідомості, яка на соціально-психологічному рівні базується на антитезі «ми» й «вони», на уявленні про свої якості, відмінні від інших. Самобутність виявляється майже в усіх елементах культури. Усвідомлення власної самобутності матеріалізується в етнонімі, тобто самоназві народу, у способі співіснування зі своїм природним ландшафтом, у найпоширенішому антропотипі, культурно-господарській діяльності, у повсякденній поведінці й побутових звичках, у ролі релігійних традицій в житті суспільства. Культурна самобутність часто формується через специфічні умови існування етносу в своєрідних обставинах природного оточення. Народ обирає спосіб життя й стає землеробом або кочовиком, мореплавцем тощо. Етнос може опинитися в інших природних умовах, і тоді можуть докорінно змінитися ознаки спільноти. Етнологи полюбляють наводити приклад про народ маорі. Проживаючи колись на островах Океанії, він був відомий чудовими здібностями до мореплавання. Згодом, переселившись до Нової Зеландії, маорі повністю втратили свій хист до морських справ. В етнології цей феномен називається «вторинна дикість», коли зі зміною умов існування етнос втрачає якусь попередню здатність. Але зазвичай існує дуже тісний зв'язок між «ґрунтом» і «кров'ю», зв'язок етносу зі своєю землею. Елементи рідного ландшафту стають символами етнічної незалежності (береза в росіян, тополя в українців, сакура в японців, Дніпро й Карпати в українців, Рейн у німців, Волга в росіян).

Проблема самобутності постає в тяжкі історичні періоди, на зламі соціально-економічного й політичного характерів епохи.

Самобутності не шкодять запозичення, причому не тільки зі споріднених, а навіть із зовсім чужих культур. Але перевищення міри корисного запозичення призводить до розчинення однієї культури в іншій, до асиміляції, до цілковитої втрати духовного суверенітету культури.

9.3 Динаміка культурних процесів

Поняття «самобутність» тісно пов'язане з політичними поняттями «незалежність» і «суверенітет», оскільки без усвідомлення власної самобутності не можна бути незалежним. Отже, суверенітет – це духовна самостійність етносу, яку усвідомлює широкий загал, емоційно забарвлене переживання унікальності власного бачення світу як самодостатньої цінності, почуття етнонаціональної гідності та впевненості у творчих силах власного етносу, комплекс етнокультурної повноцінності.

Суб'єктивне розрізнення особою й етносом «свого» та «не свого» – водночас є однією з найсуттєвіших і найпростіших умов духовної суверенності культури. Це усвідомлюється на рівні сюжетів, традицій. Представники того чи іншого етносу, якщо вони не втратили етнічну самосвідомість, досить чітко визначають межу між «своїми» і «не своїми» культурами, традиціями, звичаями. Нормальний розвиток етнічної культури не можна уявити без запозичень, але йдеться про те, які саме впливи та запозичення сприяють збереженню власних духовних надбань етносу, його етнокультурної ідентичності, а які відіграють роль своєрідного «троянського коня», призводять спочатку до вирівнювання рис етнічної самобутності, а потім і до повного розчинення етносу у складі іншої людської спільноти. Асиміляторські зусилля дуже часто починаються із замаху на духовний суверенітет народу, знецінення його культурних цінностей. Увага зосереджується на рисах, які закликають відмовитися від того, що робить спільноту людей несхожою на інших.

Духовну суверенність етносу, нації охороняють своєрідні «фільтри», особливі механізми етнокультурного самозбереження. Сприяючи засвоєнню окремих елементів іншої культури, специфічному редагуванню цих запозичень, перетворенню в дусі власної культури, вони затримують те, що може спотворити, підірвати зсередини культуру – реципієнт. Але ці фільтри культури спрацьовують тільки за умови духовної суверенності етнічного менталітету, коли етнос відчуває себе самостійним суб'єктом культурної творчості, а не асоційованим, духовно залежним від іншого етносу, який він вважає взірцем, законодавцем «мод» для менш зразкових, вагомих у галузі політичного, культурного, економічного життя. Асоційований етнос немовби «прив’язаний» до етносу-«суверена». Етнокультурні фільтри виходять з ладу і вже неспроможні захистити свій етнос, його культуру від вимивання, спотворення, набуття проміжних форм, маргіналізації й подальшої деградації в таку етнокультурну біомасу, яка зберігає лише регіональні ознаки в межах культури етносу-переможця.

Комплекс меншовартості етносу може переходити в комплекс упередженості, зарозумілості й навпаки. Коли етнос відчуває в собі ідею історичного покликання, вищої санкції, поштовху до «порятунку» та «вдосконалення» інших народів на підставі власної уявної «бездоганності», то народжується феномен культурного месіанізму. Охоплений цією ідеєю, етнос схиляється до думки, що в його духовності є щось вище, потойбічне, таке, що свідчить про обраність цього народу Богом або історією. Проте, кожен національно забарвлений культурний месіанізм формувався по-своєму. Загальні тези, гасла, принципи культурного месіанізму однакові, але форми їх прояву різні. Українцям довелося розвивати свою культуру в умовах постійного тиску: спочатку польського, західно-християнського, згодом російського, східно-християнського, пізніше комуністичного месіанізму.

Вивчення історичного походження народів та етносів, зокрема питання про «чистоту» націй, показує, що «чистих» націй на землі не має і не може бути, оскільки відбувалися великі переселення народів, військові походи, міграційні процеси, коли люди невеликими групами або цілими народами переходили з одного місця на інше, освоюючи нові території, змішувались з аборигенним населенням або витісняли його. Мігранти привносили свої культурні цінності, асимілювали корінне населення або асимілювалися самі. Прикладів історія знає багато: еллінізм, який Олександр Македонський запроваджував майже по всьому Середземномор'ю, загальноєвропейська римська експансія, американізація значної частини земної кулі. Культурна асиміляція може відбуватися також під впливом релігійної експансії, особливо під час зміни світоглядної домінанти, коли релігія починає набувати статусу «загальноприйнятої».

Зазначені процеси мають як негативне, так і позитивне значення, оскільки зумовлюють синтез культурно-мистецького процесу, збагачують національні культури. Так, в європейській культурі завдяки арабському посередництву західних цивілізацій активізувався інтерес до античної культури. Схід збагатив рицарське Середньовіччя Європи. Візантійські канони в архітектурі визначили особливість стилів Західної Європи. Особливо помітними ці традиції стали на початку XX ст. Так, до Європи прийшло мистецтво Індії, Японії, Океанії, а також негритянське мистецтво, під впливом яких європейські митці завдяки культурно-мистецькому синтезу досягли високих результатів, сформувалися такі непересічні творчі особистості як П. Гоген, П. Пікассо та ін. Взаємовплив Сходу й Заходу позначився на філософській та мистецькій школах Росії, що суттєво збагатило творчість Ф. Достоєвського, М. Бердяєва, В. Соловйова, В. Іванова, О. Скрябіна та ін. У художній творчості з’явились нові виражальні засоби, розширилась світоглядна база.

Проте активне введення чужих культурних цінностей зумовило конфліктну ситуацію. У світоглядну систему прийшли люди, налаштовані проти традиційних релігій, культур. Поряд із цим виникло багато релігійних об'єднань і новітніх культів: спіритизм, містицизм, окультизм, теософія та ін. Усе це разом з нестабільною економічною та політичною ситуацією кинуло Європу у вир Першої світової війни, революцій, аж до завершення Другої світової війни.

Ще одна суттєва проблема, що стосується динаміки культурних процесів, пов'язана зі складністю їх об'єктивної оцінки, насамперед, коли йдеться про культурно-історичні події, віддалені за часом. Будь-який дослідник не вільний від власного історичного простору й часу, від особистих поглядів, уподобань, розуміння та оцінок. Збагнути події далекого минулого попри свої суб'єктивні гносеологічні, пізнавальні настанови дослідник може тільки через ментальні конструкції власного сьогодення, а вони функціонують у свідомості, й головне – в підсвідомості індивіда і мас. Отже, дослідник повинен остерігатися, щоб його культурно-історична заангажованість не викручувала картину, а також намагатися звести її до мінімуму. Інакше науковець стає жертвою так званого модерноцентризму, коли людина оцінює минуле з позицій свого часу. Ця небезпека усвідомлена тільки в XIX – XX ст., а до того модерноцентризм був нормою. В уста діячів античної культури автори Середньовіччя вкладали промови, можливі лише за християнської доби. Деякі вчинки й думки людей минулого нам буває вкрай складно зрозуміти, і завжди постає спокуса розтлумачити їх, керуючись власними усталеними ментальними позиціями, накинути свої погляди людям іншої епохи. Але спрощені тлумачення не є правдиві.

Інша небезпека – етноцентризм, коли дослідник тлумачить цілу світову історію виключно через історичні потреби й реалії етносу, до якого він належить, розглядаючи історію інших народів тільки як складову частину історії свого етносу. Часто етноцентризм дослідника віддзеркалює етноцентризм його народу, усталений у масовій ментальності, в моделі природного і соціального світу, що властива свідомості та підсвідомості цього народу. Інколи це набуває крайніх форм, наприклад, у давньоєгипетській мові слово «люди» позначало лише єгиптян.

Але в науці така позиція абсолютно неприпустима, бо несумісна з об'єктивністю та правдивістю дослідження. У культурі кожного народу є те, що видатний німецький соціолог Макс Вебер називав «своя раціональність», тобто те, що виступає надзвичайно логічним, послідовним і раціональним у межах власної культури. А це означає, що кожна культура має бути оцінена за її власними критеріями, адже вона утворювалася часто в унікальному природному середовищі й за особливих соціально-історичних умов.

Етноцентризм може набувати рис релігійного чи політичного явища, коли уявлення про найправдивішу віру, передове вчення зливаються з уявленнями про «великий народ», що уособлює цю віру, вчення.

Ще один суттєвий аспект перебігу культурних процесів у межах етнічних культур – «архаїзація» та «етнографізація» культури, повернення до витоків зі спробою штучно воскресити минулі, давно втрачені культурні феномени, які вже не здатні природно функціонувати за нових умов, тобто приєднання до сучасного культурного організму старих, архаїчних образів, ідей, традицій водночас.

Буває, що певні історичні епохи прагнуть використати у своїх цілях потужний культурний потенціал попередніх, особливо, коли знаходять там щось конгеніальне собі. Причому слід відрізняти ідеологічно забарвлену архаїзацію культури від примітивної етнографізації, що не зважає на сучасні урбаністичні форми життя і перетворює функціонування складного організму національної культури на різновид етнографічного заповідника, який попри всі зусилля однаково залишається на узбіччі реального буття нації. В умовах етноциду широка етнографізація часто стає для етносу чи не єдиною можливістю вижити і зберегти ідентичність хоча б на рівні спогадів, відчуттів і ледве вцілілого вміння розрізняти «своє» і «чуже». Але в незалежній державі, відкритому поліетнічному суспільстві, за умов конкуренції культур і потужного іншоетнічного культурного впливу, ззовні етнографізація, фольклоризація культури корінного етносу й нації загалом – шлях у безвихідь, шлях, історично приречений. Не можна заперечити вельми корисну роль етнографічної і культурної просвіти, перш за все, у вихованні етнічної й національної самосвідомості молоді, проте, необхідно мати почуття міри і добре розуміти динаміку сучасних культурних процесів. Культура тісно пов'язана з політикою, політика здійснюється націями, нації ведуть безупинну боротьбу за свої національні інтереси. Але нації намагаються розширити не лише свій екологічний, політичний, географічний, але й культурний простір. Реалії міжкультурної боротьби досить однозначні. Не всі національні культури її витримують. Культури, які є недостатньо модерними, провінційними, «хуторянськими», або гинуть, або ледь жевріють, що теж є загибеллю, уповільненою в часі. Культурна поразка нації – пролог усякої іншої поразки.

Етноцентризм і культурний месіанізм спонукають до утворення національно-культурних міфів, що розчиняються в масовій ментальності і стають рушіями історичної активності народів. Такі міфи поділяються на:

-  «божественні» – їх завдання полягає в тому, щоб обожнювати історію та культуру власної нації, милуватися ними (це своєрідний феномен національно-культурного нарцисизму), закликати свій народ іти вперед, породжувати в ньому ентузіазм;

-  «сатанинські» – міфи, спрямовані на створення «образу ворога», його «примітивної», «другорядної», «жалюгідної» культури. Набуваючи усталеності, такі міфи стають виправданням мільйонів людей та їх частих злочинних дій.