Iбн-Рушд та авероїсти

3.1.7 Iбн-Рушд та авероїсти.

Знаменитий фiлософ, юрист i медик Iбн-Рушд (Авероес,

1126-1198 рр.) завершує розвиток арабомовного перипатетизму.

Сучасники казали, що Аристотель пояснив природу, а Авероес -

Аристотеля.

Згiдно вченню Iбн-Рушда, матерiальний свiт нескiнченний

у часi, проте обмежений у просторi. Фiлософ вiдкидає

релiгiйну формулу про створення Богом свiту 'з нiчого'. Бог

i природа одвiчнi. Бог - вiчне джерело дiйсностi, матерiя -

єдина основа буття - вiчне джерело можливостi. Матерiя i

форма не iснують окремо одне вiд одного, їх можна роздiлити

лише мисленно. Оскiльки матерiя i форма складають єднiсть,

то можливiсть i дiйснiсть також утворюють єднiсть.

Унiверсальне i вiчне джерело руху - матерiя. Рух - вiчний i

безперервний, адже кожний новий рух викликається попереднiм.

Матерiалiстичнi елементи у фiлософiї Iбн-Рушда поєднуються,

проте, з iдеалiзмом. Все iснуюче, за Iбн-Рушдом, являє собою

iєрархiю, вершину котрої посiдає божество - 'кiнечна причина

буття'. Божество є 'мисляча себе саму думка'.

Iбн-Рушд - один iз засновникiв вчення про 'подвiйнiсть

(двоїстiсть) iстини'. Iстина фiлософiї i iстина релiгiї,

згiдно цього вчення, не суперечать одна однiй, оскiльки ма-

ють на увазi рiзне: релiгiя приписує людинi, як їй чинити,

фiлософiя осягає абсолютну iстину. Велике значення мало та-

кож вчення Iбн-Рушда про загальний iнтелект людського роду в

цiлому. Лише цей унiверсальний розум, як виявлення безпе-

рервного i поступового духовного життя людства, вiчний i

безсмертний. Iндивiдуальний же розум людини скороминущий i

гине разом з людиною.

Стосовно унiверсалiй (загальних понять) Iбн-Рушд дотри-

мувався матерiалiстичного погляду. Згiдно з його вченням,

реальними є лише конкретнi речi, а унiверсалiї - це лише

найменування речей, але вони мають реальну основу, бо в

iншому випадку вони були б хибними. Осягнення загальних по-

нять - мета пiзнання. Велику увагу Iбн-Рушд придiляє логiцi.

Значення цiєї науки вiн вбачає в тому, що вона сприяє пере-

ходовi нашого знання вiд чуттєвих сприйнять i уявлень до

iстини, що осягається розумом. Абсолютна iстина, за Iбн-Руш-

дом, пiзнавана, вона розкривається поступово. Iбн-Рушд зне-

важливо вiдносився до мусульманських теологiв, вказуючи, що

тi доведення, котрi вони застосовують, не можуть встояти

проти наукової iстини. Але, вiдкидаючи теологiю, вiн не за-

перечував релiгiї. Як вже говорилось, вiн розмежовував сфери

фiлософiї i релiгiї, вiдводячи фiлософiї ниву теорiї, а

релiгiї - ниву практики.

В авероїзмi ( iдейно-фiлософськiй течiї, котра мала

джерелом вчення Iбн-Рушда) представники реакцiйного напрямку

середньовiчної схоластики - реалiзму - вбачали свого голов-

ного супротивника. Його представники вiдстоювали iдеї

вiчностi свiту, смертностi душi, теорiю двоїстостi iстини.

Авероїзм жорстоко переслiдувався церквою. Авероїзм як

фiлософська течiя набув значного впливу у Францiї (XIII ст.)

та в Iталiї (XIY-XYI ст.ст.).

3.2. Патристика.

3.2.1 Загальна характеристика патристики.

Фiлософiя середньовiччя не тiльки започатковується в

античному свiтi, але й має в його межах свою класику - пат-

ристику. Патристика - загальна назва напрямку, заснованого

так званими отцями церкви. В теологiї патристика є частиною

догматики чи патрологiї, з якою вона здебiльшого ототож-

нюється. В iсторiї фiлософiї це поняття використовується для

позначення християнських теологiчних та фiлософських вчень

I-YIII ст.ст., коли її представники - Тертулiан, Климент

Олександрiйський, Орiген, Августин захищали християнську

доктрину вiд фiлософiї язичникiв, iудейського свiтогляду,

державної влади, котра спиралася на мiфологiчнi уявлення про

дiйснiсть. Починаючи з III ст., патристика, навпаки, починає

пристосовуватись до теоретичної форми свiтогляду -

фiлософiї, використовує неоплатонiзм для обгрунтування

християнського вiровчення.

Спочатку патристика вiдстоювала догмати християнської

релiгiї в боротьбi проти мiфологiї, утверджувала

несумiснiсть релiгiйної вiри з язичництвом (насамперед - з

фiлософiєю гностицизму). Починаючи з III ст., патристика на-

магається пристосувати фiлософiю неоплатонiзму для обгрунту-

вання принципiв пiзнання бога. Головними iдеями патристичної

теологiї є монотеїзм, супранатуралiзм та креацiонiзм: супра-

натуралiзм та креацiонiзм - визнання надприродностi та

трансцендентальностi Бога, його абсолютної влади над свiтом,

котрий вiн створив з нiчого, його абсолютної благостi та

справедливостi. Людина патристикою тлумачиться як споганена

'першородним грiхом' божа iстота, а її тiло - як вiчне дже-

рело грiха. Головним для патристики є пiзнання шляху до Бога.