Рене Декарт

4.1.2 Рене Декарт.

Рене Декарт (1596-1650) знаменує сформованiсть

фiлософiї Нового часу. Найбiльш вiдомими його творами є:

'Правила для керування розуму', 'Мiркування про метод',

'Мiркування про першу фiлософiю', 'Начала фiлософiї'.

Декарт - автор ряду дослiджень, що стосуються рiзних

сфер пiзнання. Його науковi пошуки приводять до закладення

основ геометричної оптики. Вiн створює анатомiчну схему

людського ока. Саме Декарт висунув iдею умовного рефлексу та

створює модель рефлекторної дуги нервової дiяльностi. Заслу-

ги Декарта у створеннi сучасної математики значнi та добре

вiдомi.

Декарт пiдтримує антисхоластичну спрямованнiсть

фiлософiї Ф.Бекона. Однак, вiн не може погодитись з Беконом

у оцiнцi дедукцiї як методу пiзнання. Декарт значну увагу

придiляв математичним дослiдженням, а, як вiдомо, математика

будується i розвивається насамперед у формi дедуктивної

системи знання. Тому, визнаючи наявнiсть вказаних Беконом

'iдолiв', Декарт звертає увагу на проблему спрямованностi

емпiричного пiзнання, iндукцiї. Вiн знаходить докази тези,

що здiйснення iндуктивного пiзнання, експерименту вiдбу-

вається тiльки пiсля попереднього планування дiй. А попе-

реднє планування дiй у своєму кiнцевому результатi має буду-

ватися завдяки використанню загальних положень як вихiдних

для думки, тобто шляхом дедукцiї. Таким чином, iндукцiї без

попередньо здiйсненої дедукцiї бути не може. Однак, дедук-

тивному мисленню завжди загрожують 'iдоли'. Дану проблему

Декарт вирiшує, запропонувавши сумнiв у виглядi методо-

логiчної процедури.

Декартовий методологiчний сумнiв, або 'критика усiх

визначень', будується не як абсолютний скепсис, заперечення

визначень взагалi, а як шлях, засiб уникнення помилок. Пер-

винну форму iстини Бекон вбачає у чуттях, в емпiричностi.

Для Декарта це - помилкова точка зору, вiн перераховує ви-

падки, коли чуття вводять людей в оману i робить висновок,

що неможливо вiрити тим засобам пiзнання, якi 'хоча б один

раз обманювали нас'. Таким чином, нi авторитет та здiйснена

з його допомогою дедукцiя, анi наш досвiд та здiйснена з йо-

го допомогою iндукцiя, не можуть бути визнанi як науковий

метод. Тому Р.Декарт ставить питання про досягнення

достовiрностi знання самого по собi, впевненостi в iстинi,

яка повинна бути вихiдною посилкою i тому сама не може опи-

ратися на iншi посилки. Таку достовiрнiсть вiн знаходить у

мисленнi. 'Якщо ми вiдкинемо та проголосимо помилковим усе,

у чому хоч трохи можемо сумнiватися, то ми не можемо

сумнiватися лише у тому, що здатнiсть мислити свiдчить про

iснування. Бо буде абсурдом вважати, що мислячи про самого

себе, можна заперечувати факт iснування думки про власне

iснування. Думка, яка заперечує iснування самої себе, не

варта нiякої уваги. Тому факт, який висловлюється у сло-

вах:'мислю, отже iсную', найдостовiрнiший iз усiх, якi перед

кожним, хто фiлософствує, виявляються'.

Математика, основу якої складають iдеальнi конструкцiї,

досягає найвищого ступеня ймовiрностi. В порiвняннi з iншими

науками математика найменше залежить вiд зовнiшньої реаль-

ностi i найбiльше - вiд мислячого Я. Тому саме математика

найкраще вiдповiдає принциповi достовiрностi знання. А на-

явнi в математицi аксiоми можна завжди обгрунтувати принци-

пом достовiрностi знання самого по собi. Однак, математика -

наука, що будується шляхом дедуктивної форми думки. Вiдкритi

Ф.Беконом 'iдоли' свiдчать про наявнiсть недолiкiв у де-

дукцiї. Враховуючи цю обставину, Р.Декарт пропонує метод

рацiональної дедукцiї, котрий повинен узгоджуватися з чотир-

ма вимогами: 1) припускати у якостi достовiрних такi поло-

ження, котрi уявляються розумовi чiткими та ясними, не вик-

ликають сумнiвiв у своїй iстинностi; 2) роздiляти кожну

складну проблему, задачу, на складовi частини, пiдпроблеми

чи задачi; 3) поступово здiйснювати перехiд вiд доведеного

до недоведеного; 4) не робити нiяких прогалин у логiчному

ланцюжку дослiдження. Принцип методологiчного сумнiву та

рацiональна дедукцiя повиннi допомогти у подоланнi недолiкiв

простої дедукцiї, разом з цим вирiшуючи проблему 'першої

iндукцiї', яку без попередньої дедукцiї здiйснити неможливо.

Однак, при цьому постає проблема 'першої дедукцiї' - звiдки

взялися першi загальнi поняття, котрими користується думка?

На це питання Декарт вiдповiдає тезою про наявнiсть вродже-

них iдей.

Обгрунтування iснування вроджених iдей Декарт знаходить

в своїх фiзiологiчних дослiдженнях. Здiйснивши велику

кiлькiсть дослiдiв експериментального характеру над рiзними

тваринами, вiдкривши факт скорочення м'язiв (частiше за все

цей дослiд повторюють на лапках жаби, капнувши кислотою на

свiжий зрiз) частини тiла, вiдокремленої вiд цiлого тiла,

вiн робить висновок, що в кожному тiлi є iдея руху самого по

собi. Скорочення лапки тварини при подразненнi її кислотою

припиняється через деякий час, що, на думку Декарта,

свiдчить про вiдокремлення iдеї вiд тiла. Вбита тварина -

вже не жива, але iдея руху може в нiй перебувати. Зовнiшньо

частина тiла ще не змiнилася, але може й не рухатися при

подразненнi, отже iдея це тiло iже полишила. Таким чином,

iдеї можуть бути i не бути в тiлi, а тiло iснує без явних

змiн. Живого тiла без iдеї не iснує, а це свiдчить, що живi

тiла народжуються з iдеями. Дослiдження руху iдей в тiлах

живих iстот привели до створення Декартом класичної схеми

замкнутої рефлекторної дуги. Дана модель описує систему реф-

лексiв, котрi виявляють себе у зовнiшнiх формах руху живих

тiл.

Вiдкриття можливостi iснування iдеї на протязi деякого

часу у мертвому тiлi та можливостi зникнення iдеї iз мертво-

го тiла при вiдсутностi наочно фiксованих змiн у ньому спря-

мували думку Декарта на шлях вчення про дуалiзм душi i тiла.

Розвиваючи цю тезу, вiн робить висновок про iснування неза-

лежних одна вiд другої двох субстанцiй свiту. Субстанцiя, що

виявляє себе у рiзних просторових властивостях - матерiя, та

субстанцiя, що не має просторових форм виявлення - мислення.

Цi субстанцiї можуть єднатися, утворюючи живi органiзми, чи

iснувати окремо, утворюючи свiт фiзичних тiл та свiт вiльно-

го духу - божественний свiт. Найдовершенiшою формою буття є

Бог, який iснує сам iз себе, є причиною самого себе.

Субстанцiя свiту, що iснує просторово - матерiя, не мо-

же наповнювати простiр, iснуючи нерухомо. Вона завжди у

русi, що зобов'язує нас заперечувати теорiю атомарної будови

свiту, бо iнакше ми повиннi визнати нерухомi частинки - най-

меншi та неподiльнi елементи буття (атоми). Рух кожного тiла

(Декарт розглядає тiла лише механiстично) вiдбувається з

причин, якi лежать за межами даного тiла. Вiтрильник ру-

хається завдяки дiї вiтру, завдяки течiї рухається водяний

млин, ядро вилiтає з гармати завдяки згоранню пороху тощо.

Користуючись даним принципом, вiн заперечує можливiсть iсну-

вання порожнечi. Декарт ставить питання про перший поштовх,

котрий надав рух усiм тiлам. Суб'єктом цього поштовху вiн

визнає Бога.

Дуалiзм Декарта зробив можливим двоїсте тлумачення його

вчення, котре швидко розповсюдилося та знайшло багатьох

послiдовникiв у Європi.