Фома Аквiнський

3.3.8 Фома Аквiнський.

Спрямувавши свою дiяльнiсть на боротьбу з авероїзмом,

заперечуючи дуалiзм вiри та розуму та стверджуючи їх

єднiсть, гармонiйне узгодження, Фома Аквiнський (1226 - 1274

р.р.) дає класичне для теологiї визначення ряду схоластичних

проблем, якi столiттями хвилювали мислителiв.

Всупереч вченню авероїстiв про подвiйну форму iстини,

Фома стверджує, що суперечнiсть мiж двома положеннями завжди

означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному

одкровеннi не може бути нiчого хибного, то з наявностi супе-

речностi випливає, що помиляється розум, а не вiра,

фiлософiя, а не богослов'я.

Фiлософiя i релiгiя, згiдно вчення Фоми, мають ряд за-

гальних положень. Положення цi вiдкриваються як розумом, так

i вiрою. В тих випадках, коли є можливiсть вибору, лiпше ро-

зумiти, нiж просто вiрити. На цьому грунтується iснування

iстин розуму ('природного богослов'я'). 'Природне бо-

гослов'я' - найвищий рiвень розвитку фiлософiї. Однак, слiд

завжди пам'ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пiзнання

надприродного неможливе, бо нашi можливостi обмеженi

чуттєвiстю i розумом, який на неї спирається (тобто природ-

ними можливостями). Саме тому вiн вважає неправомiрним 'он-

тологiчний аргумент' Ансельма Кентерберiйського. Натомiсть

Фома висуває свої п'ять доведень буття божого. Всi вони ма-

ють не прямий, а опосередкований характер.

В першому доведеннi стверджується: 'Все, що рухається,

має причиною свого руху щось iнше', тобто саморух предметiв

неможливий, що потребує вiд нас вiри в першодвигун, або в

Бога. Друге доведення виходить з арiстотелiського поняття

'продуктивної причини'. Так само, як i в першому доказi,

мiркування доводиться до висновку про iснування первинної

'продуктивної причини', якою i є Бог. Третє доведення вихо-

дить з iдеї неможливостi допущення випадкового характеру

свiту. Оскiльки свiт iснує, повинна бути причина, але причин

без причин не буває, отже повинна бути абсолютно необхiдна

причина, якою може бути лише надприродне - Бог. Четверте до-

ведення апелює до факту iснування у свiтi рiзних ступенiв

тих або iнших якостей. Але в такому разi повинно iснувати

якесь абсолютне мiрило, по вiдношенню до якого цi рiзнi сту-

пенi набувають визначеностi як одне. Таким абсолютним мiри-

лом (найвищим i абсолютним ступенем будь-яких якостей) може

бути лише Бог. П'яте доведення виходить з арiстотелiвського

розумiння причинностi як обов'язково цiлеспрямованої. Але

якщо свiт причинно обумовлений, то вiн i цiлеспрямований,

отже, має бути той, хто цiлеспрямовує iснування свiту.

У фiлософському пiдгрунтi свого богослов'я Фома спи-

рається головним чином на Арiстотеля. У вченнi про буття

('метафiзицi') вiн стверджує, що будь-яке буття - i iснуюче

в дiйсностi, i тiльки можливе - може бути лише буттям оди-

ничних, окремих речей. Фома називає таке буття субстанцiєю.

Основнi поняття вчення Фоми - поняття дiйсностi та можли-

востi. При цьому 'Матерiя' - це 'можливiсть' прийняти форму,

а форма є дiйснiсть по вiдношенню до матерiї, що вже прийня-

ла форму. Завдяки цьому подiлу, запозиченому в Арiстотеля,

Фомi вдається дати класичне для схоластики вирiшення пробле-

ми унiверсалiй (завершити суперечку мiж номiналiзмом та ре-

алiзмом). Бог творить не унiверсалiї чи iндивiдуальнi речi,

а матерiю та форми. Iз форм-образiв можуть бути створенi як

унiверсалiї, так i iндивiдуальнi об'єкти в результатi

поєднання форми i матерiї. Отже, не має значення, чи

унiверсалiю, чи iндивiдуальний предмет вважаємо ми першим,

бо вони витiкають iз форм-образiв, якi творить лише Бог.

Згiдно з Фомою, матерiя не може iснувати окремо вiд

форми, проте форма може iснувати окремо вiд матерiї у видi

образiв. Це означає, що нiщо матерiальне не може iснувати

незалежно вiд вищої форми, чи Бога, а також що Бог - iстота

чисто духовна. Тiльки для тiлесних речей природного свiту

необхiдне поєднання форми з матерiєю.

Вчення Фоми Аквiнського отримало назву томiзм. Дане

вчення у формi неотомiзму i досi є офiцiйною католицистською

доктриною.

3.3.9 Дунс Скот.

Головним для Дунса Скота (бл.1265 - 1308) було питання

про вiдношення богослов'я до фiлософiї. Власний предмет бо-

гослов'я - Бог, предмет фiлософiї (метафiзики) - буття.

Пiзнання Бога за допомогою фiлософiї обмежене. Людський ро-

зум осягає в буттi лише те, що вiн може взяти вiд наших ор-

ганiв чуття; тому у людини не може бути нiякого знання про

нематерiальнi субстанцiї, такi як Бог або ангели. Чере те,

що Бог, на думку Дунса Скота, є буттям нескiнченним, то до-

вести буття Бога - означає довести, що iснує нескiнченне

буття. Це можливо довести, лише йдучи вiд наслiдкiв до їх

останньої та найвищої причини - Бога. Проте люди не здатнi

осягнути дiї Бога через те, що Боговi притаманна абсолютна

свобода вибору. Вiн мiг би, наприклад, створити зовсiм iнший

свiт, анiж наш, або взагалi не створювати його.

На вiдмiну вiд iнших номiналiстiв, Дунс Скот важає, що

загальне не є тiльки продуктом розуму, воно має пiдстави в

самих речах. Щоб пояснити iснування одиничного, iндивiдуаль-

ного, слiд вважати, що загальна сутнiсть сама по собi не є

нi унiверсальною, анi одиничною. Усi форми - родовi, видовi,

одиничнi, - початково iснують у свiдомостi Бога. Загальне

iснує i в речах (як їх сутнiсть), i пiсля речей (як поняття,

якi наш розум вiдокремлює вiд цих сутностей).

Душа, за Дунсом Скотом, - форма людського тiла. Вона

створюється Богом при народженнi людини i за її життя

невiд'ємна вiд тiла. Вона i єдина, i безсмертна. У вченнi

про пiзнання Дунс Скот пiдкреслював активнiсть душi. Знання

складається i з того, що йде вiд нас, i з того, що йде вiд

предмета, котрий пiзнається. Якою б значною не була ак-

тивнiсть душi, все ж у пiзнаннi ми залежимо i вiд предмета.

Що стосується дiяльностi людини, то над усiма її видами па-

нує не розум, а воля, котра є вищою за розум. Тим бiльше

вiльна воля Бога.

Таким чином, елементи критики схоластики, наявнi у

вченнi Дунса Скота, розвиваються не в iнтересах науки та

фiлософiї, а в iнтересах теологiї. Дунс Скот стверджує, що

фiлософiя безсильна у справi спасiння людини, тому що вона

iгнорує все особисте, прямує тiльки вiд загального до за-

гального. Вона виводить усе не з волi Бога, а з необхiдностi.